Сталінський терор в УРСР наприкінці 1920 – 1930-х рр.

Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на форсовану індустріалізацію і насильницьку суспільну колективізацію стали фундаментом соціально-економічних і політичних змін. Розгромивши своїх опонентів у лавах партії, Й.Сталін у 1929 р. встановлює жорстокий тоталітарний режим.

Його головними ознаками виступали:

– безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат;

– бюрократизація суспільного життя;

– однопартійна диктатура;

– політичне відчуження громадян від управління державою;

– тоталітарний ідеологічний контроль партії над усіма сферами суспільного життя.

5 грудня 1936 р. була прийнята Нова Конституція СРСР. У ній проголошувалось, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими при таємному голосуванні. Категорія “позбавленців” ліквідувалась, селяни отримували рівні з робітниками права. З’їзди рад різного рівня змінювалися сесіями місцевих і Верховних Рад. Але ради не були самостійною владою, тому що в Конституції 1936 р. було записано, що Комуністична партія – керівне ядро громадянських державних організацій. Партапарат являв собою нервовий вузол тоталітарної держави, в руках генерального секретаря зосередилась небачена в історії повнота влади. Щоб виборцям не забажалось використати таємне голосування і висувати альтернативні кандидатури, суспільство необхідно було розколоти і деморалізувати.

Для цього Сталіним було використано не тільки ДПУ-НКВС, але й партійний апарат, який був зацікавлений у деморалізації суспільства масовими репресіями. Причиною масових репресій в 1937 – 1938 рр. була потреба зміцнити сталінську диктатуру.

На Україні сталінські репресії поділялись на три хвилі:

1. 1928 – 1931 рр.;

2. 1932 – 1936 рр.;

3. 1937 – 1938 рр.

Першим об’єктом тиску з боку комуністичної номенклатури стали представники української національної інтелігенції, засновники політики “українізації”, яких звинувачували в буржуазному “націонал-ухильництві”. Сфабрикованим у 1928 р. ДПУ “шахтинський процес”, на якому група інженерно-технічних працівників у Донбасі була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві, започаткував фізичні каральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно – господарських структур в економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за падіння виробничих показників на так званих “ворогів”, “буржуазних наймитів”. Залякування класовими ворогами стало зручною знахідкою сталінських репресивно-каральних органів, які започаткували наступну низку політичних процесів.

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. органи ДПУ приступають до фізичного знищення української наукової та творчої інтелігенції учасників Української національної революції. В 1929 р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії України Юрія Тютюнника і ще вісім осіб, звинувачених в організації таємного терористичного підпілля.

З метою штучного розпалення боротьби проти “націоналістичних” настроїв, у 1929 – 1930 рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Звинувачені були віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради С.Єфремов, академік М.Слабченко, історик О.Гермайзе, педагог В.Дурдуківський, письменники Л.Старицька-Чехівська, А.Ніковський, що був міністром закордонних справ УНР, колишній голова Уряду УНР В.Чехівський. Весною 1930 р. у Харкові були засуджені 45 членів “СВУ” до різних строків тюремного ув’язнення. Згодом більшість з них було розстріляно згідно з рішенням сталінських “трійок”. Після процесу над “СВУ” в республіці було “відкрито” цілу мережу “ворожих контрреволюційних організацій”. Це такі організації як – “Український національний центр”, “Українська військова організація”. У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна церква. Ліквідуючи найосвіченішу верству населення, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним. Масштабний характер репресій у цей час був і серед соціалістичних низів населення – селянства.

Другий період масових злочинів супроводжувався масовим знищенням селянства під час штучно організованого голоду 1932 – 1933 рр. Голодомор співпав з каральними акціями проти партійно-господарських кадрів республіки, що обвинувачувались у “націонал-ухильництві”. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П.Постишев, який разом з головою ДПУ УРСР В.Багицьким розгорнув масовий терор – “партійну чистку”. В 1933 р. покінчили життя самогубством М.Скрипник, М.Хвильовий. Заарештували О.Шумського та інших комуністів. Після вбивства С.Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. у країні були ліквідовані навіть декоративні залишки юриспруденції. Були утворені надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”), як органи позасудових репресій. У Постанові ВЦВК відзначалось, що розслідування справ про терористичні акти проти представників радянської влади необхідно закінчувати у строк без участі сторін, не допускалось подавання клопотань про помилування та касацій розгляду справ. Вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл, вимагалось виконувати негайно.

Було розгромлено “Український центр білогвардійців – терористів” (1934 р.), в 1935 р. – “Всеукраїнський боротьбістський центр”, “Національно-терористичний центр”, “Блок українських терористичних груп”. У 1936 р. були сфабриковані справи “Українського троцькістського центру”, Соціал-демократичної партії України.

Репресії переросли в масові після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому 1937 року. Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів. У липні 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за 4 місяця треба було репресувати 269000 чол., з яких негайно знищити 75950. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж вини­кали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало чим відрізнявся від позасудового. Суди здійснювалися “трійками” у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

У 1937 – 1938 рр. до “філіалів” різних “контрреволюційних” організацій стали зараховувати переважно ортодоксальних біль­шовиків, в тому числі з вищого керівництва України. Багато з них, зокрема С.Косіор, П.Постишев, В.Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з “ворогами народу”, а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій по­повнили й співавтори сталінського “великого терору” – діячі, які очолювали НКВС України у 20-ті роки – В. Балицький, І.Леплевський, О.Успенський. Всього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС.

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був пов­ністю знищений штаб Київського військового округу, який очо­лював Й.Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми пар­тій, а слідом за ними – нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за пла­ном під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталінські часи було реа­білітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по всьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.