Соціально-економічні перетворення в УРСР на основі нової економічної політики

Наприкінці 20-років ХХ ст. в умовах здійснення сталінських соціально-економічних реформ тактику компромісу між ринковою та централізованою (державною) економікою, деякий лібералізм у духовній, національно-культурній політиці більшовицької партії було відкинуто. 30-ті роки ХХ ст. стали найтрагічнішою сторінкою в історії українського народу.

Підписання Ризькою договору у березні 1921 року Польщею, Росією та Україною юридично закінчило тривалий період бойових дій на території України. Майже сім років безперервних війн та революційних баталій дорого коштували українському народу. Руйнування охопило всі сфери народного господарства. Промислове виробництво фактично припинилося. У 1920 році республіка отримала лише 10 % довоєнної промислової продукції. З 11 тис. підприємств, що були розташовані на території УРСР, у 1922 р. працювали близько 2,5 тис. Було повністю паралізовано зв’язок і транспортну мережу. Криза охопила сільське господарство, де посівні площі з 20,9 млн. десятин в 1913 році скоротилися до 15,4 млн. десятин у 1920 р., зменшилася врожайність зернових культур, продуктивність праці, валовий збір у 1921 р. становив лише 25 % від довоєнного, фактично припинила існування фінансово-грошова система. Соціально-економічні втрати доповнювалися жахливими демографічними: 3 – 4 млн. чоловік загинуло під час боїв, епідемій, або емігрувало за кордон.

Але таке становище в країні було не лише наслідком воєнних подій. Здебільшого, це сталося після проведення політики “воєнного комунізму”, яка була спрямована на безпосередній перехід до виробництва та розподілу на комуністичних засадах, тобто без приватної власності, ринку та товарно-грошових відносин. У 1919 р. у селах більшовики провели продрозкладку, за якою насильницькі, за допомогою “продзагонів”, комнезамів (комітетів незаможних селян) у селянських господарств забирали сільськогосподарську продукцію.

Взимку 1920 – 1921 рр. незадоволення селянства насильницькою продрозкладкою і забороною призвело до масових антирадянських повстань, в Україні діяли селянські партизанські загони Єрмака, Левченко, Мордалевича, Марусі. Знов виступила проти радянської влади повстанська армія Нестора Махно, здійснивши рейд від Дону до Дністра. Всього на території УРСР на той час у складі повстанських формувань нараховувалось близько 40 тис. чоловік, які користувалися підтримкою всіх верств населення.

Невдоволення більшовицьким режимом зростало і серед робітників промислових центрів республіки, що вимагали відходу від політики “воєнного комунізму”. Страйки та акції протесту під соціально-економічними та політичними гаслами пройшли на підприємствах Києва, Харкова, Одеси. Миколаєва, Донецького басейну. Захиталася провідна ланка тоталітарної політичної системи – збройні сили. В лютому 1921 р. відбулося антибільшовицьке повстання моряків Балтійського флоту в Кронштадті.

Але партійна та господарська номенклатура прагнула продовжувати політику “воєнного комунізму”, йти шляхом подальшого одержавлення виробництва. На початку 1920 р. Раднарком РСФСР за погодженням із Всеукрревкомом утворив Українську трудову армію, особистий склад якої перебував на казарменому стані та працював на виробництві. Більша частина трудармійців використовувалася на відбудові кам’яновугільної промисловості Донбасу, що оголошувався єдиною економічною та адміністративно-військовою одиницею. У кожному гірничому районі створювалися комендатури, запроваджувалася трудова повинність чоловічого населення віком від 18 до 45 років. Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах республіки, населення якої фактично перетворилося на прикутих до виробництва кріпаків. “Спростування” законів ринкової економіки швидко наближало країну до краху.

Спостерігаючи за посиленням опору селянських мас примусовій продовольчий розкладці, В.І. Ленін запропонував відмовитися від диктату і відновити принцип матеріальної зацікавленості в сільськогосподарському виробництві. Визначивши курс на економічне співробітництво з селянством, X з’їзд РКП(б) у березні 1921 р. прийняв постанову “Про заміну розкладки натуральним податком”. Та­ким чином було покладено початок новій економічній політиці. Ця постанова свідчила про відмову від формування державного продовольчого фонду шляхом реквізиції. Виходячи з рішень з’їзду, надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР 24 травня 1921 р. видав декрет про його норми й розмір – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна, замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою. Продподаток визначався як частка від за­гальної кількості продукції при цьому враховувався обсяг врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім’ї, кількість мешканців у сім'ї. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20 відсотків від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10 % врожаю. В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась державна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом та іншою продукцією сільського господарства. Продукцією, що становила надлишок, селянин міг продавати державі чи на ринку за вільними цінами. Все це значно стимулювало сільськогосподарське виробництво.

Працюючи в нових економічних умовах, селяни підви­щували продуктивність праці у своїх господарствах, що сприяло прискореному відновленню продукції сільського господарства, збільшенню її державних заготівель. У 1921 – 1922 рр. держава отримала 233 млн. пудів хліба, у 1922-1923 рр. – 429,6, а у 1925 – 1926 рр. – 496 млн. пудів. Зросли й заготівлі інших продуктів, зокрема яєць у 6 разів, масла – у 3,1 рази. У 1927 р. в Україні обробляли на 10 відсотків більше землі, ніж у 1913 р., а виробництво зерна досягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишалася невисокою.

Головним пріоритетом в економічному житті республіки вважалося відродження та інтенсивний розвиток важкої промисловості, яка розглядалась як основа радянської влади, джерело посилення її обороноздатності. За 1923 – 1926 рр. капітальні вкладення у промисловість України зросли з 54 млн. крб. до 216,6 млн. крб. У першу чергу вони направлялись на відбудову та розвиток металургії, машинобудування, електроенергетики та паливної промисловості. Це дало можливість у 1925 р. перевищити дово­єнний рівень всього промислового виробництва.

Промисловість України в роки нової економічної полі­тики пережила важкий період відбудови, реорганізації та пристосування до ринку. Принципи непу в промисловості визначалися “Наказом Ради Народних Комісарів про впро­вадження в життя начал нової економічної політики” від 9 серпня 1921 р., та постановою Ради Праці і Оборони (РПО) від 12 серпня 1921 р. “Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості й піднесенню та розвитку виробництва”. В Україні відповідні законодавчі акти були прийняті РНК УСРР 30 серпня і 21 жовтня 1921 р. Ці документи перш за все визначили основні положення перебудови державної промисловості. Вся промисловість умовно поділялися на три групи підприємств. До першої за­раховували ті підприємства, які держава в особі ВРНГ та її місцевих органів повинна була залишити в своєму безпосередньому управлінні. Це були технічно оснащені, найбільш придатні до налагодження виробництва підприємства, а також ті, що були життєво необхідні державі (підприємства, які вико­нували замовлення для наркомату шляхів сполучення, військових відомств). До другої групи належали підприємства, які позбавлялися державного постачання і здавалися в оренду кооперативним організаціям, або приватним особам згідно з декретом РНК РСФРР від 5 липня 1921 р. Підприємства, що не входили в ці групи, закривалися, а робітники та службовці направлялися на працюючі підприємства чи ставали на облік відділів праці й отримували допомогу від держави.

Запровадження непу в промисловості розпочалося переведення державних підприємств на самофінансування, та господарський (комерційний) розрахунок. З метою зацікавлення робітників у результатах виробництва, як основна форма винагороди за працю відновлювалася заробітна плата.

Інша суттєва складова непу в промисловості – часткова її денаціоналізація. Влітку 1921 р. було повністю припинено одержавлення дрібних підприємств, частина з них поверталась колишнім власникам. Кожний громадянин отримав юридично оформлену можливість вільно займатися кустарними промислами, а також організову­вати промислові підприємства з певною чисельністю пер­соналу (як правило, 10 – 20 осіб). Кооперативи, товариства, фізичні особи набували права оренди державних підприємств. У 1921 р. в Україні було здано в оренду 5200 підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. До середини 20-х років ХХ ст. на долю приватного сектора припадало від 20 до 25 відсотків промислової продукції.

Здійснюючи нову економічну політику в промисловості, більшовики покладали великі надії на залучення іноземного капіталу у вигляді кредитів, концесій (підприємств, які діяли на основі договору між державою та іноземними фірмами), змішаних товариств тощо. За допомогою інозем­них підприємств держава розраховувала встановити необхідні міжнародні зв’язки і проникнути на світовий ринок. У середині 20-х років підприємства, створені за участю іноземного капіталу, давали більше 60 % добутого свинцю та срібла, майже 85 % марганцевої руди. Актив­но розвивались концесії у добувній і металообробній про­мисловості України, Але іноземні інвестори не поспішали вкладати капітали в економіку нашої країни.

Переведення державних підприємств на комерційні за­сади, пожвавлення приватнокапіталістичних господарсь­ких форм, заходи з відновлення торгівлі та ринку супро­воджувалися радикальною перебудовою усієї системи управління промисловістю. Основною формою управління виробництвом у державному секторі стали трести, тобто об’єднання однорідних чи взаємозалежних підприємств. Трести почали організовуватися з осені 1921 р. Переваж­ну більшість великих шахт, де на початку 1923 р. працю­вало 94 тис. робітників, охопив трест “Донвугілля”, 15 ме­талургійних заводів, частина яких була законсервована, входили до тресту “Південьсталь”. Залізорудну промисло­вість об’єднав Південнорудний трест. Підприємства хіміч­ної промисловості розподілилися за трьома трестами: “Хімвугілля”, “Склосода”, “Коксобензол”. Трести наділялись ши­рокими повноваженнями: вони самостійно вирішували, яку продукцію виготовляти, де її реалізувати, несли матеріаль­ну відповідальність за організацію виробництва, якість про­дукції, що випускалась. Підприємства, що входили в струк­туру тресту, знімались з державного постачання і здійсню­вали купівлю ресурсів на ринку. Загальне керівництво трестами лишалося за Українською Радою Народного Гос­подарства (УРНГ). На першому етапі трестування (1921 – 1923 рр.) відбувалось організаційне оформлення трестів. 10 квітня 1923 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли декрет “Про державні промислові підприємства, що діють на за­садах комерційного розрахунку (трестах)”. Це був перший закон радянської влади, який створив тверду правову ос­нову функціонування державного підприємства як єдино­го цілого. Він детально регламентував порядок заснуван­ня, реорганізації й припинення діяльності промислових тре­стів, склад і правовий режим надання державного їм майна, порядок фінансування, організацію управління трестами, основні умови їхньої господарської діяльності.

Важливе значення для відбудови та розвитку госпо­дарства, переведення економіки на ринкові засади мало створення стійкої грошової системи і стабілізація карбо­ванця. На початку 20-х років грошова система України, як і інших країн світу, була розбалансованою. Так, в Україні реальна вартість 100 тис. крб. дорівнювала вартості однієї довоєнної копійки. В обігу знаходилися золоті монети царського карбу, “ке­ренки” Тимчасового уряду, гроші УНР, гетьманської Укра­їнської держави, радянські грошові знаки, гроші місцевих і приватних випусків. Водночас у розрахунках використо­вувалась іноземна валюта. За підрахунками Р.Тхоржевського, на території України в обігу знаходилися гроші та їх сурогати близько 7 тис. найменувань.

Першим організаційним кроком зі зміцнення фінан­сової системи було заснування 12 жовтня 1921 р. Державного банку, який мав налагодити грошовий обіг, спри­яти розвиткові народного господарства, оволодіти внутрі­шнім ринком і торговельним оборотом. У квітні 1922 р. наркома продовольства УСРР М.Владимирова було від­кликано до Москви на посаду заступника наркома фінан­сів РСФРР. Разом з Т.Сокольниковим і Л.Юровським він очолив роботу з грошової реформи, яка завершилася навесні 1924 р. Суть грошової реформи 1922 – 1924 рр. полягала в тому, що на основі закону від 11 жовтня 1922 р. були випущені десятикарбованцеві банкноти – червінці. Один червонець дорівнювався 7,7 г. чистого золота, або 10 крб. золотом дореволюційного карбу. Червінці випускалися не для покриття бюджетного дефіциту, а для забезпечен­ня потреб нормального господарського обігу. Вони на 25 % забезпечувалися золотом, іншими дорогоцінни­ми металами й іноземною валютою, на 75 % – товарами, які легко можна було реалізувати, векселями та іншими зобов’язаннями.

Одночасно з грошовою реформою була проведена по­даткова реформа, мета якої становила забезпечення надходжен­ня коштів до державного та місцевих бюджетів; регулю­вання надходжень, у першу чергу, у приватному секторі. Формування податкової системи в умовах непу розпоча­лося із введення непрямих податків. У 1921 р. акцизно­му оподаткованню підлягли вина, тютюнові вироби, папір для паління. У 1922 р. воно розповсюджувалося на спирт, призначений для виробництва, на пиво, квас, сіль, нафто- продукти, цукор, чай, дріжджі, коньяк та горілку. У 1923 р. були введені акцизи на текстильні вироби. Ці зростаючі непрямі податки на товари широкого користування ляг­ли основним тягарем на трудові верстви населення.

З 1921 р. в Україні починає формуватися й система пря­мого оподаткування. Запроваджується в дію промисловий пода­ток з ненаціоналізованих підприємств, з приватних про­мислів. На початку 1922 р. промисловий податок розпо­всюджується на державні, кооперативні підприємства та організації. У 1922 р. запроваджується прибутково-майновий податок, який у 1924 р. був трансформований у прибут­ковий.

Протягом 1921 – 1925 рр. були введені ще 6 – 8 податків, але акцизи, прибутковий та промисловий податки стали основними формами системи оподаткування в Україні. Во­ни забезпечували державному бюджету до 75 % по­даткових надходжень. З кінця 1922 р. основним джере­лом надходжень до державного бюджету стали нараху­вання з прибутку підприємств, а не податки з населення. Відроджувалась кредитна система, розпочалось кредиту­вання промисловості та торгівлі на комерційній основі. По­чинають виникати спеціалізовані банки: Торгово-промис­ловий банк, Електробанк та ін., які здійснювали коротко­строкове й довгострокове кредитування підприємств про­мисловості.

Нова економічна політика була видатним у вітчизня­ній і світовій історії зразком реформ. Комплексне її впро­вадження дозволило за короткий термін не тільки пере­йти від командної до ринкової господарської системи, а й відбудувати зруйновану економіку країни. В результаті проведених заходів з 1921 по 1926 рр. обсяг промислово­го виробництва зріс більше ніж у три рази. Майже дово­єнного рівня досягло виробництво продукції сільського господарства. Постійно зростали темпи приросту націо­нального прибутку, які за 1921 – 1928 рр. склали 18 %. До 1928 р. національний прибуток на душу насе­лення зріс на 10 % порівнянно з 1913 р. Дина­мічно зростала реальна заробітна плата робітників і служ­бовців, доходи селянства, знижувалося безробіття. Однак з другої половини 20-х рр. ХХ ст. поступово почали змінюватися головні принципи економічної політики, що потребувало застосування інших методів управління економі­кою. Неп з його спрямованістю на госпрозрахунок, матері­альні стимули, ініціативу людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва. В період хлібо­заготівельної кризи 1927 – 1928 рр. нову економічну політику було остаточно відкинуто.

9.2. Національна політика більшовиків в Україні. Причини “коренізації”. Українізація.

Розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917 – 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшовики не матимуть їх підтримки. Саме брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуністичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізації, освоєння та поширення на державному рівні в радянських в радянських республіках національних мов. В Україні ця політика набула форми українізації.

Початок політиці коренізаці поклав XІІ зїзд РКП(б) (квітень 1923 р.), який завтердив політику коренізації як офіційну політику партії. Здійснення її покладалося на компартії національних республік. Починати політику коренізації треба було передусім із залучення до партійних і радянських апаратів місцевих кадрів. У липні – серпні 1923 р. РНК УРСР видала декрети “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови”, за якими українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл та органах державного управління з визначеними термінами їх українізації. Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В.Затонським, до якої також увійшли В.Чубар, М.Скрипник, О.Шумський та ін.

Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширення сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. І це невипадково. За даними 1923 р., тільки 737 із 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УРСР заявили, що знають українську мову. В Україні також держваний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців не перевищувала 35 %. Особливо незначною вона була у керівних структурах. У колегіях наркоматів налічувалося 47 % росіян, 26 % євреїв і лише 12 % українців. І це за умови, що українці становили переважну частину населення республіки. За переписом 1926 р. частка росіян у загальній кількості населення УРСР (28,7 млн. осіб) становила лише 8 %, а євреїв – близько 5 %. Не зважаючи на це, вони домінували у вищих керівних управлінських установах.

Результати українізації були вражаючими. Серед службовців державного апарату частка українців зросла з 35 % у 1923 р. до 54 % у 1927 р. Частка українців у складі КП(б)У відповідно зросла з 23 % до 52 %. Якщо у 1922 р. українською мовою провадилось менш як 20% діловодства, то в в 1927 р. – вже 70 %. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою, У ВНЗ у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти 30 % у 1923 р. Наприкінці 1920 р. понад 80 % загальноосвітних шкіл, 30 % вищих навчальних закладів, більше половини технікумів здійснювали навчання українською мовою. Більшість книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. Відбулася українізація токремих військових частин та церкви (Українська автокефальна православна церква).

Українізація не означала примусової націоналізації національних меншин. Для забезпечення потреб представників інших народів національних меншин, які проживали компактно, під кервництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924 – 1930 рр.) відбулося національне районування території респубілки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворилась Молдавська Автаномна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 31 – татарською та ін. Національними мовами в Україні у 1927 р. друкувалося майже 130 газет і журналів. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.

На початку 1933 р. розпочалося різке згортання політики українізації, натомість активізувалася боротьба з “націоналізмом”. У центрі цієї політичної компанії опинився М.Скрипник, наркомат освіти й уся система культури, освіти та науки. 7 липня 1933 р., доведений до відчаю, М.Скрипник застрелився. Розправа зі М.Скрипником стала прелюдією до розгрому культурно-освтньої системи України. З Наркомпросу було звільнено понад 2000 фахівців, ще понад 300 наукових та редакторських працівників з інших установ і творчих колектів. У школах України було звільнено з роботи як “класово-ворожих елемнтів” 4 тис. вчителів. Подібне відбувалося також у вузах та наукових установах України.

Так закінчилися спроби поєднати ідею побудови комунізму з національними інтресами українського народу.