Створення Української Центральної Ради та її боротьба за утвердження української державності

ТЕМА 8 УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 – 1920 РР.

 

Після Лютневої революції 1917 р. у Петрограді влада формально перебувала у руках Тимчасового уряду, який опирався на торгово–промислову буржуазію, землевласників, чиновництво та інтелігенцію ліберальної орієнтації.

У центрі та на місцях виникають альтернативні органи влади – Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал–демократів. Найвпливовішими вони були у Донбасі, де їх кількість становила 180, або 71%, Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та інших містах. Але в Україні на той час Ради не відігравали провідної ролі. Тому тут не було двовладдя.

Політичні сили, які входили до Тимчасового уряду, обстоюючи унітарну форму Російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання в умовах демократизації суспільства та якісно нового рівня національного руху породжувало численні протиріччя між різними політичними силами і зумовили появу в Україні ще одного центру влади – Центральної Ради – громадсько-політичного об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. За надзвичайно короткий час вона стала впливовим представницьким органом народної влади. Ключову роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш), Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського.

Добу Центральної Ради, залежно від домінантних у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяються на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.). На початковому етапі, спираючись на рішення Українського війська з’їзду, Всеукраїнського конгресу, революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада активно вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою у травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В.Винниченко, М.Ковалевським та С.Єфремовим. У портфелі делегації лежали пропозиції Центральної Ради. Головна з них полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може виявляти волю усього українського народу; по-друге, проголошення автономії України могло б призвести до цілої низки територіальних непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Росії повинні вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько–російські відносини. Виступаючи на селянському з’їзді, М.Грушевський заявив: “Свято революції скінчилось. Настає грізний час!” У цих умовах необхідне було таке рішення, яке не дало б Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити національний рух. 10 червня 1917 р. Центральна Рада прийняла I Універсал, у якому наголошувалася автономія України, у складі Росії. В ньому проголошувалося на тому, що народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. “Одним з перших кроків після проголошення I Універсалу стало створення 15 червня революційного уряду – Генерального Секретаріату на чолі з В.Винниченком.”

Проголошення Універсалу, створення Генерального Секретаріату та активна підтримка цих актів широкими верствами народу і армії змусили Тимчасовий уряд шукати виходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибула делегація Тимчасового уряду у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка вимушена була визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що Центральна Рада, до складу якої буде введено представників різних народів, які проживають на українських землях, стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти “шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією”, підготувати “проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчим зборам” і виступила проти “самовільного здійснення автономії.

Будуючи свою діяльність на основі домовленості з Тимчасовим урядом, Центральна Рада ввела до складу Ради і Генерального Секретаріату 30 % представників меншин, а 16 липня 1917 р. прийняла “Статус вищого управління України”, в якому визначила обов’язки, права та рамки компетенції Генерального Секретаріату. Але Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України. Крім того, українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської), а сама Центральна Рада позбавлялася ролі законодавчого органу. І хоча цей документ так і залишився клаптиком паперу, він спровокував конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Протягом вересня – жовтня 1917 р. стосунки між ними ще більше ускладнилися.

Ситуація різко змінилася після жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді та усунення Тимчасового уряду. Центральна Рада засудила повстання більшовиків і не визнала Раднарком Росії. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 р. вона ухвалила III Універсал, в якому проголошувалося: “Віднині Україна стає Українською Народною Республікою” у федеративному зв’язку з Російською державою. Крім того, Універсал декларував скасувати поміщицьку власність на землю і передати її селянам, встановити 8-годинний робочий день, запровадити державний контроль над виробництвом, забезпечити свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла. Скасовувалася смертна кара.

Проголошення УНР знаменувало відродження української державності у ХХ ст. Однак, на думку багатьох істориків сьогодення, положення тексту Універсалу про те, що Центральна Рада добровільно зобов’язувалася допомогти Росії стати федерацією рівних і вільних народів, було помилковим. Не вірячи в можливість остаточної перемоги більшовиків і не визнававши їх владу, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію. Більшість того, вона вступила з ними в конфлікт і втратила час, необхідний для консолідації української нації.

Спочатку діяльність Центральної Ради отримала підтримку населення України, але згодом, через відсутність практичних результатів її рейтинг почав падати. Влада на місцях встановлювалася мляво, в країні панували анархія і безладдя, руйнувалися заводи, фабрики. Всередині Центральної Ради почалися сварки між соціал-демократами та есерами. Практично нічого не було зроблено для створення дієвого державного апарату. Керівники УНР – М.Грушевський та В.Винниченко своїми діями швидше доганяли ситуацію, яка швидко змінювалася, аніж випереджували її, не мали чіткого уявлення про суспільство, яке вони намагалися створити.

У таких умовах 4 грудня 1917 р. у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’їзд рад, в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів, більшість з яких підтримала Центральну Раду. Тоді члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським залишили зал і переїхали до Харкова. Тут вони об’єднались з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 11 – 12 грудня 1917 р. альтернативний з’їзд Рад України. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Цей з’їзд схвалив повстання у Петрограді та політику Радкаркому, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад України на чолі з лівим соціал-демократом Ю.Медвєдєвим. Цей комітет в свою чергу створив Народний секретаріат – радянський уряд України. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради та Генерального секретаріату. Скориставшись цією обставиною Раднарком послав на Україну свої війська. 25 грудня 1917 р. командуючий російськими радянськими військами В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР.

Намагаючись врятувати становище і залучити на свій бік населення Центральна Рада 9 січня 1918 р. ухвалила ІV Універсал, який проголосив державну незалежність України, відкинувши ідеї автономії і федералізму. Універсал проголошував: “Однині Українська Народна республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.

Проте цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли український національний рух вже затихав. ІV-й Універсал став засобом виходу з кризи, спробою втримати владу в руках національно-патріотичних сил.

Тим часом наступ радянських військ тривав. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвела до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному бою. Цей бій підтвердив серйозні прорахунки Центральної Ради щодо оборони республіки, зокрема нехтування її лідерів створенням регулярної армії.

Ситуація стала критичною, коли 16 січня проти Ради повстали робітники столичного заводу “Арсенал”. І хоча це повстання було придушено військами УНР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця, втримати Київ все ж не вдалося. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням М.Муравйова увійшли в Київ. Український уряд залишив столицю і перебрався до Житомира. Тепер врятувати УЦР від остаточного розгрому могла лише допомога країн Четвертого союзу.

У ніч на 9 лютого 1918 р. делегація УНР, яка брала участь у Брест-Литовських переговорах ще з грудня 1917 р. про укладення миру, добилась його підписання з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Вони визнали незалежність УНР і пообіцяли надати допомогу Центральній Раді в боротьбі з радянськими військами. У лютому – квітні 1918 р. 450 тис. солдатів і офіцерів німецької та австро-угорської армії окупували всю територію України.

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями.

Не отримуючи з боку української влади обіцяної у Бресті підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною, німці почали грабувати Україну, втручатися у внутрішні справи УНР. Проти окупантів першими виступили селяни, які обвинувачували Центральну Раду в зговорі з німцями. Особливе невдоволення виявляли селяни-власники. Назвавши аграрну політику Центральної Ради незадовільною, руйнівною, вони висунули вимогу відновити приватну власність на землю.

Конфлікт хліборобів з урядом використав П.Скоропадський – генерал-лейтенант російської армії. Навесні він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою захоплення влади. Ідеї встановлення твердої авторитарної (гетьманської) влади почали реалізувати на практиці.

Німці також хотіли мати в Україні тверду владу і в цьому питанні зробили ставку на П.Скоропадського. 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм ІІ дав згоду на заміну українського уряду.

День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради. У цей день Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, яка проголошувала Україну суверенною, демократичною, парламентською державою й гарантувала широкі громадські права. Було обрано президентом УНР М.Грушевського. Однак, у той же день конгрес хліборобів у Києві одноголосно обрав гетьманом України Павла Скоропадського. Центральна Рада впала. З її поваленням завершився перший етап української революції.

Доба Центральної Ради продемонструвала як сильні, так і слабкі сторони революції. До перших слід віднести проголошення Української Народної Республіки, її незалежність, а до других – відсутність необхідного політичного і державного досвіду у керівників Центральної Ради, негативне ставлення їх до створення регулярної армії, а головне – запрошення німців для допомоги в справі наведення порядку в Україні, чим винесли собі вирок.