Сутність, види і параметри

Отже, соціальною мобільністю в самому загальному розумінні називається зміна статусу соціального суб'єкта (індивіда чи групи). Етимологія цього слова відноситься до руху індивідів між різними верствами соціальної ієрархії. Сам термін «соціальна мобільність» ввів у науковий обіг П.Сорокін в середині 20-х рр. XX ст. у своїй роботі «Соціальна і культурна мобільність».

Слід зазначити, що в соціологічній літературі іноді термін «мобільність» уживається сам по собі, без указівки на відповідне явище. Тут необхідно дати ряд концептуальних пояснень. Наприклад, необхідно провести розмежування між соціальною і географічною мобільністю. Останнє відноситься просто до переміщень людей у географічному просторі (сукупність таких переміщень іменується міграцією) і не має якогось особливого відношення до соціальної мобільності, яка описує пересування суб'єктів у соціальному просторі. Хоча певний зв'язок і взаємний вплив між ними, звичайно, є. Так, підвищивши свій економічний статус (тобто, отримавши у своє розпорядження більше засобів), людина може змінити місце свого постійного проживання - переїхати в іншу квартиру, більш престижну, інший район чи навіть інше місто. Підвищення по службі нерідко пов'язане з переїздом в інше місто чи, може бути, в іншу країну. Американці з гордістю відзначають у якості однієї зі своїх національних рис високу мобільність населення (маючи на увазі саме Географічну мобільність) і вважають, що ця якість дуже сприяє вирішенню проблем зайнятості, а також структурних перебудов економіки.

Імовірно, можна було б говорити також про демографічну мобільність того чи іншого суспільства, маючи під цим на увазі зміни * структурі населення, зв'язані з народжуваністю, смертністю, укладенням шлюбів, розлученням тощо. Це поняття певним чином характеризує процеси старіння, омолодження, зміни поколінь, перспективи вступу в трудовий вік чи, навпаки, виходу з нього. Однак тут нас будуть цікавити, головним чином, процеси, що відбуваються в суспільстві в зв'язку із соціальною мобільністю. Тому, ^Опускаючи іноді з певних переконань прикметник «соціальна», ми, проте, надалі будемо мати на увазі саме її.

Говорячи про типологію, класифікацію різних видів соціальної мобільності, необхідно, насамперед, виділити такі її різновиди, як інтергенераційна та інтрагенераційна. Інтергенераційна (між поколіннями) мобільність порівнює нинішні становища індивідів із становищами їх батьків, тобто позначає зміну соціального статусу сина в порівнянні із соціальною позицією його батька. Інтрагенераційна (у рамках одного покоління) мобільність порівнює становища, досягнуті тим самим індивідом у різні моменти протягом його чи її життя (як правило, мається на увазі трудова біографія, а отже - службова кар'єра). Тому деякі дослідники воліють називати її «професійною мобільністю чи мобільністю робочої сили, тому що звичайно вона пов'язана з родом занять, а не із суспільним становищем, яке нею визначається».

Інша відмінність проводиться в зв'язку зі спрямованістю мобільності. Тут, насамперед, виділяють вертикальну і горизонтальну мобільність. Строго говорячи, лише перша з них відноситься до соціальної мобільності як такої, тобто до підвищення чи зниження статусу в межах стратифікаційної системи. Горизонтальна ж мобільність має відношення до таких змін у соціальній позиції, коли суб'єкт її залишається в межах однієї і тієї ж страти. Наприклад, шкільний учитель, який стає завучем чи директором школи, піддається вертикальній мобільності. Але вчитель, який змінює предмет з математики на географію, піддається горизонтальній мобільності, шо, цілком ймовірно, не робить впливу на загальний його ранг у стратифікаційній схемі професії.

Вертикальна мобільність, у свою чергу, підрозділяється на висхідну і спадаючу. Ці поняття багато в чому говорять самі за себе. Висхідна мобільність характеризує підвищення соціального статусу, перехід у страту, розташовану вище по ієрархічній градації; спадаюча ж означає, навпаки, спуск по тій же ієрархічній градації, зниження соціального рангу. Слід зазначити, що обидва цих різновиди мобільності, незважаючи на їх протилежність (а може бути, саме завдяки їй) тісно пов'язані і як би взаємно доповнюють один одного. Проста логіка підказує, що чим вище ми піднімаємося по «піраміді» соціальних статусів, тим менша загальна кількість місць у кожному з наступних вищерозташованих шарів. Підвищення статусу може, імовірно, відбутися лише в тому випадку, якщо відповідне місце нагорі вільне. Це означає, що колишній власник звільнив його (якщо, звичайно, воно не було створено спеціально, що трапляється значно рідше). Можливо, він також отримав підвищення і зробив висхідний стрибок. Однак до нескінченності це продовжуватися не може. Для того щоб місця у вищерозташованих стратах звільнялися, хтось повинен залишати їх, перетерплюючи спадаючу мобільність (хоча б, наприклад, у зв'язку з виходом на пенсію). Тому будь-якому процесу висхідної мобільності повинна відповідати мобільність спадаюча. Невипадково Сорокін, описуючи ці процеси, так часто вживає термін «соціальна циркуляція», тобто дослівно - «колообіг».

Нарешті, проводять відмінність між індивідуальною і груповою мобільністю. Індивід може здійснювати своє сходження на піраміду соціальних статусів, завдяки власним зусиллям і особистим досягненням. Однак історії відомо чимало випадків, коли цілі соціальні групи внаслідок якихось подій різко змінювали свій статус. У результаті змінюється і статус практично всіх приналежних до цієї групи індивідів. Сорокін наводить як приклад Російську революцію. У результаті її цілий привілейований клас дворянства здійснив колективне соціальне сходження: у двадцяті-тридцяті роки XX ст.

Лишатися дворянським титулом і виставляти його на загальний огляд у СРСР було не просто не престижно, але і прямо-таки небезпечно діяблагополуччя і самого життя. Навпаки, робочо-селянське походження стало тут ознакою благонадійності і багатьом відкривало дорогу до підвищення соціального статусу.

З метою порівняння характеру соціальної мобільності в різних суспільствах і на різних історичних етапах їхнього розвитку Сорокін вводить два параметри, названі ним інтенсивністю і загальністю мобільності. Поняттям інтенсивності позначається «вертикальна соціальна дистанція чи кількість прошарків -економічних, професійних чи політичних, - які проходяться індивідом у його висхідному чи спадаючому русі за визначений період часу». Під загальністю же «мається на увазі число індивідів, які змінили свій соціальний стан у вертикальному напряму за певний проміжок часу. Абсолютне число таких індивідів дає абсолютну загальність вертикальної мобільності в структурі даного населення країни; пропорція таких індивідів до всього населення дає відносну загальність».

Починаються спроби використання більш строгого математичного апарата для розрахунків соціальної мобільності (зокрема, у прогностичних цілях), спираючись на дані статистики. Так, вводять спеціальні індекси мобільності/стабільності, що розраховуються на основі співвідношення спостережуваних і очікуваних співвідношень між частками мобільних та стабільних індивідів у тій чи іншій соціальній страті. Крім того, проводяться розрахунки коефіцієнтів кореляції мобільності між числом мобільних індивідів з одного боку і деякими їх груповими характеристиками — з іншого (статтю, расою, національністю, рівнем освіти, станом здоров'я тощо). Потім за допомогою цих індикаторів складають вірогіднісні матриці.

4.3.2. Механізми і канали соціальної циркуляції

Які ж найбільш загальні механізми і рушійні сили, за Допомогою яких соціальні суб'єкти - індивіди чи групи -переміщаються з однієї страти в іншу? Соціологічний підхід, зрозуміло, вимагає від нас виявлення досить типових способів такого переміщення, типових у просторі і в часі. Дещо простіше описати механізми групової мобільності. Вони починають діяти при певному збігу історичних обставин. Вище ми приводили приклади групової спадаючої мобільності дворянства, що відбулася в результаті Перемоги Жовтневого перевороту (відповідна їй «зустрічна» висхідна Мобільність робітничого класу носила, очевидно, не настільки касовий і набагато більш вибірковий характер). Такі ж механізми

вступають у дію у випадку успіху будь-якої революції чи навіть більш-менш масштабного державного перевороту або зміни домінуючої в суспільстві релігії, взагалі - тих чи інших масштабних соціальних катаклізмів.

Набагато більш строката картина виникає перед дослідником, коли він намагається скласти класифікацію механізмів сходження соціальними сходами окремих членів суспільства. Проте, і вони піддаються певному упорядкуванню і типологізації. Ми не будемо тут говорити про феномен фаворитизму - явища дуже характерному для усіх відомих суспільств і історичних епох. По-перше, тут значно сутужніше виявити які-небудь загальні закономірності, а по-друге, воно виявляється, головним чином, у політичному підпросторі.

Ми розглянемо тут два підходи до типології механізмів соціальної мобільності. Перший з них належить американським соціологам Полю і Бріджит Бергерам. Вони виділяють п'ять основних механізмів, за допомогою яких відбувається висхідна соціальна мобільність індивідів. Усі вони, звичайно, тісно пов'язані один з одним, навіть певною мірою випливають один з одного, так що важко буває іноді розібратися, що тут служить причиною, а що - наслідком; хоча вони можуть розглядатися (рівно, як і діяти в реальному житті) і окремо, незалежно один від одного.

Першим з таких механізмів Бергери називають економічну активність. Це може бути здійснене шляхом важкої роботи, удачі, зв'язків, може бути, навіть шахрайства.

Другий механізм - раціонально розраховане шлюбне партнерство. Іншими словами, індивід може значно поліпшити свої соціальні позиції, вдало оженившись чи вийшовши заміж. Щоправда, як зазначають Бергери, «цей механізм у нашому суспільстві легше доступний для жінок, ніж для чоловіків, але він ні в якому разі не обмежується одними тільки жінками».

Третім важливим для сучасного суспільства механізмом підвищення свого статусу, на думку БергерІв, виступає підвищення освітнього рівня. Цей механізм особливо важливий, насамперед, тому, що тут індивід найменшою мірою залежить від капризів випадків, а також від того, наскільки прихильні до нього навколишні, і найбільшою мірою від своїх особистих якостей - інтелекту, волі, сумлінності. Звичайно, з погляду параметрів професійного підпростору, підвищення рівня освіти вже саме по собі служить свідченням зростання статусу. Однак існує досить тісний зв'язок між рівнем отриманої освіти й інших параметрів сукупного соціального статусу. Зокрема, у сучасному суспільстві рівень доходу виявляє прямий позитивний зв'язок з доходами індивіда; ось дані по США: «У цифрах 1967 р. індивіди, що мали за плечима менше восьми років

ніколи, мали середній річний доход у 3606 доларів; з восьми класами школи - 5139 доларів; ті, хто закінчив чотири класи середньої школи

- 7629 доларів; від одного до трьох років коледжу - 8843 долара; і,
нарешті, ті, у кого за плечима було чотири роки коледжу і більше -
11924 долара».

Нам здається, що це співвідношення навряд чи змінилося в протилежному напряму за минулі тридцять років. В одному з польових досліджень вітчизняних соціологів була зроблена спроба зіставити доходи з освітою. Отримані дані чітко свідчили про наявність позитивного (хоча і досить складного) зв'язку рівня освіти з рівнем доходів навіть для дуже не стабільного українського суспільства 1990-х рр. з його зубожілою інтелігенцією. Так, серед тих респондентів, які мали середній щомісячний доход, що перевищував 600 грн., 78,9% складали особи з вищою і середньою фаховою освітою, 16,7% - із загальним середнім і 5,6% - з неповною середньою освітою. У групі на протилежному полюсі дохідної шкали

- серед тих, у кого на одного члена сім'ї приходилося щомісяця до
200 грн. - 43,5% мали неповне середнє утворення і 18,6% були
випускниками вузів (включаючи, імовірно, наших лікарів і вчителів).

Не менш цікавий зв'язок вимальовується між рівнем освіти і тим параметром економічної стратифікації, яке в попередньому параграфі було назване «місцем в організації праці». Як ілюстрацію такого зв'язку можна було б навести зіставлення даних, отриманих в іншому дослідженні, з даними по США тридцяти- і шістдесятирічної давності (див. табл.). З неї видно, що вимоги роботодавців до освітнього рівня того, кого наймають, - практично на всі професійні позиції! - протягом останнього півстоліття стрімко росли (а що може служити більш красномовним свідченням підвищення освітнього статусу?). У будь-якому випадку, освітні вимоги українських роботодавців і керівників 1999 р. в цілому істотно вище, ніж у їх американських колег тридцяти-, а тим більше - шістдесятирічної давності. Втім, можна з досить великим ступенем імовірності припускати, що й у США сьогодні планка цих вимог значно піднялася.

Щоправда, при цьому, як вказують ті ж Бергери, у суспільствах, подібних до США й інших західних суспільств, виникає ефект «зачарованого кола», іншими словами, «індивід з нижчих класів має менше шансів на отримання освіти. В результаті недостатньої освіти він має недостатні можливості для одержання доходу. Останнє, у свою чергу, знижує його шанси на поліпшення

своєї позиції в класовій системі і, що ще гірше, - на те, щоб дати адекватну освіту своїм дітям», тобто на можливості інтергенераційної мобільності. Дійсно, дані дослідження п'ятдесятилітньої давнини (1949) по Англії й Уельсу показали, що імовірність отримати статус топ-менеджера в дітей представників самої цієї страти перевищувала 0,66, у той час як у дітей некваліфікованих і напівкваліфікованих робітників складали 0,00.

Четвертий механізм мобільності - політичний. Він має місце, коли поліпшення в позиції індивіда чи цілої групи досягаються шляхом політичних тисків, угод чи гарантій, отриманих цілими соціальними групами, організованими в партії, асоціації й об'єднання типу профспілок. Так, профспілки українських шахтарів шляхом страйків, «рейкової війни» і інших масових акцій усе-таки вибивають з урядових організацій заробітну плату, у той час як менш організовані вчителі і медики залишаються в програші. Це особливо важливий механізм у розумінні, швидше, групової, ніж індивідуальної мобільності. Тому, наприклад, американські чорні й інші небі лі меншості сьогодні активно використовують політичні засоби для тиску на суспільство, щоб воно дарувало і гарантувало колективне поліпшення позицій їх членів у стратифікаційній системі.

Нарешті, існує механізм, що, можливо, найкраще описується поняттям, уведеним, щоправда, для дещо інших цілей, американським соціологом Ірвіном Гоффманом - «.керування враженнями». Це мобільність, що досягається через маніпуляцію статусними символами і демонстрацію особистої привабливості. Його легше всього побачити в такому соціальному контексті, як «суспільство» завсідників модних кафе і ресторанів чи різних «тусовок», у яких усі типи дармоїдів надають іншим відвідувачам можливість думати про себе як про людей, що вже зробили кар'єру в тому чи іншому секторі стратифікації. Оскільки з погляду суспільства як цілого такий механізм, імовірно, є найменш важливим, то можна майже чітко стверджувати, що він виступає, швидше, у якості одного з елементів у процесі використання багатьма індивідами перших чотирьох механізмів.

Другий підхід до виявлення факторів соціальної мобільності на піввіку раніш запропонував сам автор цього терміна Питирим Сорокін. Він вводить важливе поняття - канали соціальної мобільності. Таким поняттям позначаються ті соціальні інститути, потрапляючи в сферу дії яких індивіди і цілі групи здійснюють гарантоване (до певного ступеня) сходження соціальними сходами. Це схоже на своєрідний ліфт: на верхні поверхи будинку можна піднятися звичайними сходами (що досить важко і - особливо в дуже високих будинках - під силу не будь-кому), а можна скористатися для

цього ліфтом, який звичайно перевозить пасажирів цілими групами. Щоправда, доступ у такий ліфт обмежений своєрідними «фільтрами» (або «механізмами соціального тестування»), що пропускають у їх двері не будь-кого, а роблячи своєрідний відбір на придатність. Сорокін розглядає ряд таких соціальних інститутів, що виконують функції каналів мобільності.

Армія. Професійний військовий (зокрема, офіцер) у нашому суспільстві, почавши свою кар'єру лейтенантом, через два роки вислуги отримує звання старшого лейтенанта, ще через три роки -капітана, ще через чотири майора і так далі. Звичайно, тут необхідно досить регулярно проходити різноманітні перевірки на відповідність займаної посади - це і є фільтри даного каналу. Причому, існують фактично різні фільтри для мирного часу і для воєнного. У період воєнних дій (для яких, власне, створюється і утворюється армія) можливості просування набагато ефективніше - по-перше, через те, що досить велике число офіцерів гинуть, звільняючи тим самим вакансії для молодших офіцерів; по-друге, у цей період вимоги до якостей офіцерів різко міняються і посилюються, і деякі зі старших командирів можуть залишати займані ними посади, навіть залишаючись у живих, оскільки не відповідають цим вимогам. Причому, слід зазначити, що даний інститут армії через велику його значущість у всій соціальній структурі виступає каналом мобільності не тільки в масштабах власних меж. Так, П.Сорокін приводить такі дані: «З 92 римських імператорів 36 досягай цього високого становища, почавши з нижчих соціальних верств, просуваючись соціальними сходинками саме завдяки службі в армії». Засновники видатних королівських династій середньовічної Європи, таких як Капетинги і Меровинги, були полководцями; Наполеон і все його блискуче оточення, вихідці з який займали трони європейських держав - усі вони були військовими. Не будемо говорити про латиноамериканських і африканських диктаторів, більшість з яких прийшли до влади на багнетах армії. Згадаємо таких видатних президентів сучасності, як Д.Ейзенхауер і Ш. де Голль - генералів, обраних на державні посади насамперед завдяки їх військовим заслугам.

Слід зазначити, що канал цей дуже ефективний, по-перше, для тих індивідів, що з успіхом проходять його фільтри (наявність особистої сміливості, рішучості, дисциплінованості, організаційних здібностей тощо), по-друге - в особливі історичні періоди. Так, він Дуже привабливий для осіб чоловічої статі у всіх традиційних суспільствах, де висока імовірність військових конфліктів. Військова кар'єра була досить завидною долею, наприклад, у Радянському Союзі в період, який передував Великій Вітчизняній війні і

безпосередньо після неї. Однак у розвинутих індустріальних і особливо постіндустріальних суспільствах значення цього каналу помітно знижується.

Церква. Особливо важливий канал у станових суспільствах, де людина з низького стану, навіть володіючи видатними здібностями, мала дуже мало шансів на те, щоб отримати, скажемо, дворянський титул. Церква ж рекрутувала в ряди своїх ієрархів найбільш здатну молодь нижчих станів, надаючи їй можливість задовольнити свою честолюбну амбітність. Далеко не всі вищі ієрархи церкви могли похвалитися аристократичністю походження. Сорокін, який проводив спеціальні статистичні підрахунки, указує, що з 144 католицьких римських пап 28 були з простолюду, а 28 походили з тих верств, що називаються сьогодні середніми класами.

Зрозуміло, і тут були свої фільтри. Наприклад, постриг у ченці (а саме воно було неодмінною умовою кар'єри в церковній ієрархії християнства) вимагало відмовлення від надій одружитися. Крім того, не слід забувати, що церковні організації не раз ставали в історії каналом спадаючого руху, коли розгорталися масові гоніння на єретиків, відступників, язичників, іновірців (досить згадати релігійні війни епохи реформації, Варфоломіївську ніч, російське старообрядництво).

Цей канал мобільності також грав одну з найважливіших ролей, насамперед, у традиційному суспільстві; однак вона починає істотно знижуватися в ході індустріальної революції, одним з найважливіших наслідків якої стає секуляризація.

Економічні організації. Сорокін називає їх «організаціями зі створення матеріальних цінностей». Кар'єра в межах економічної організації відкриває дорогу багатьом цілеспрямованим людям, наприклад, у їх просуванні політичними сходинками. Справді, у суспільстві, де стрижнем, навколо якого вибудовуються практично всі інші соціальні відносини, є приватна власність, просто не може бути інакше. А той інститут, у якому панують ці відносини й у якому створюються матеріальні цінності, не може не бути одним із самих впливових соціальних інститутів.

Політичні організації. Сорокін поєднує в цьому інституті «урядові групи, політичні організації і політичні партії». Важливість цього каналу переоцінити важко, до того ж, як нам здається, вона достатньою мірою очевидна. «Кар'єра багатьох видатних державних діячів чи починалася вона з посади особистого секретаря впливового політика, чи взагалі з чиновників нижчого рангу». Зазначимо лише, що цей канал, як і інститут церкви, може стати каналом спадаючої групової мобільності у випадку несприятливо сформованої політичної кон'юнктури.

І Освіта. Оскільки значення цього каналу мобільності ми вже

Г досить докладно розкривали вище, відзначимо тут лише два моменти. ; По-перше, тут ясніше й чіткіше, ніж де-небудь, зрозумілі фільтри і ; механізми їх дії - системи оцінювання поточної успішності, а також і різноманітні екзаменаційні та тестові іспити; хто не пройшов цих ї фільтрів або не допускаються до наступних ступенів каналу, або ■: взагалі залишають його. По-друге, необхідно зазначити, що в

сучасних суспільствах значення цього каналу (на відміну, скажемо, * від армії чи церкви) не просто швидко зростає; проходження його

стає прямо-таки обов'язковою умовою просування будь-якою

шкалою соціальної ієрархії.

Сім'я. На перший погляд, це той самий механізм підвищення

свого соціального статусу за допомогою шлюбного союзу, про який

говорили Бергери. Однак тут сім'я є, швидше, розширеною, яка ; включає весь комплекс розширених родинних зв'язків, у тому числі і _; по побічних лініях. Зрозуміло, найбільш важливу роль тут грають ' прямі родинні зв'язки - батьки-діти, брати-сестри. Імовірно, з часу

виникнення інституту моногамної сім'ї батьки завжди намагалися

■ забезпечити своїм дітям соціальні позиції не нижче своїх власних. У
'. традиційних суспільствах до того ж дуже сильний вплив кланових
; Зв'язків, що також формуються на основі родинних відносин.

Хоча, звичайно, оскільки мобільність пов'язана не стільки зі збереженням, скільки зі зміною соціальної позиції, то найважливішим серед безлічі цих відносин дійсно варто вважати вступ у шлюбний Союз із представником (чоловічого чи жіночого роду) могутнього клану. Тут теж є свої фільтри, які полягають, насамперед, у тих чи інших перевірках на вірність тому клану, до якого приєднується Здобувач, а також готовність прийняти правила гри, що склалися в цьому клані. Однак і цього недостатньо. Той (чи та), хто приймає : рішення піти саме цим шляхом підвищення свого соціального

■ статусу, нерідко повинен бути готовий розділити долю своєї нової
сім'ї у випадку несприятливих обставин, що призводять цю сім'ю чи
весь клан, до складу якого вона входить, до групової спадаючої
Мобільності. Класичний приклад недавнього минулого з радянської
Історії: одруження молодого талановитого журналіста А.Аджубея на
Дочці всесильного тоді М.Хрущова і стрімкий кар'єрний зліт; однак з
падінням Хрущова він, як професіонал, пішов у цілковите небуття, і з
того часу ми не прочитали жодного рядка, ним написаного.

Значення цього каналу, що переважав в доіндустріальних Суспільствах, істотно знижується в епоху модернізації і продовжує Падати в постмодерністських умовах. Причини тут дві: по-перше, істотно зростає роль інших каналів; по-друге, у сучасних суспільствах Усе більш помітно виявляється криза моногамної сім'ї.

Слід зазначити важливу особливість дії перерахованих вище каналів соціальної мобільності: вони діють не поодинці, а в системі, у комбінації один з одним. Це відноситься навіть до таких, здавалося б, протистоячих каналів, як церква й освіта: щоб зробити кар'єру в церковній ієрархії, необхідно досить багато і завзято учитися (нехай навіть не у формальних освітніх установах, а шляхом самоосвіти), щоб добре знати тонкощі та деталі догматів свого віросповідання і канони теології. В армії (зрозуміло, мирного часу) для успішної військової кар'єри надзвичайно важливо мати не тільки досить високий рівень фахової освіти, але і родинні зв'язки. Як не дивно, те ж саме стосується взаємозв'язку таких каналів, як сім'я й освіта. Дотепер навіть у найбільш розвинутих суспільствах (причому, навіть сильніше, ніж у слаборозвинених) діє система відмінності вузів за ступенем престижності і привілейованості. Потрапити в такі вузи вихідцю з сім'ї робітника чи дрібного клерка можна лише при наявності видатних здібностей (що також служить зміцненню їх престижності). Утім, це відноситься не тільки до системи вищої освіти. В одному з досліджень 60-х рр. XX ст. у США було виявлено, що відвідували коледж: 44 відсотка дітей з сімей з річним доходом більш 10000 доларів; 17 відсотків з родин з доходом від 5000 до 7000 доларів; і ця цифра упала до 9 відсотків для дітей з сімей з доходом нижче 5000 доларів. Тут виявляється також зв'язок каналу освіти не тільки з інститутом сім'ї, але й з економічним каналом.

4.3.3. Історичні І загальносвітові тенденції соціальної мобільності

Не меншою мірою, ніж сьогодення, людей завжди хвилював їх завтрашній соціальний стан, у будь-якому разі - майбутнє їх дітей. Ми не беремося стверджувати, що за всіх часів у всіх суспільствах кожний з їх членів плекав честолюбні надії на те, щоб підвищити свій соціальний статус, і ці надії мотивували його поведінку. Строго говорячи, розвиток таких надій у більшого чи меншого числа членів суспільства, підпорядковується чинності закону підвищення потреб, які можна виразити такими гіпотезами:

1. Прагнення до підвищення всіх параметрів соціального статусу у всіх соціальних підпросторах не є мотивом, що детермінує поведінку всіх членів суспічьства.

Здавалося б, не існує людей, які б не хотіли жити краще, а тим більше - не хотіли б, щоб їх діти жили краще, ніж вони самі. Тим часом, ця омана (дуже властива людині), що виражається в приписуванні іншим людям своїх власних думок, спонукань, мотивів поведінки; тим більше, коли мова йде про людей минулого, чия соціалізація протікала в принципово інших умовах. Звернувшись у

«іроспективу, можна буде знайти чимало підтверджень тому, що ^|ільшість членів усіх (точніше, майже усіх) верств суспільства, включаючи і самі знедолені, були в достатній мірі задоволені умовами свого життя і не намагалися його покращити. Вони 'обурювалися, піднімали бунти і заколоти лише у випадку значного [погіршення цих умов, а аж ніяк не з метою підвищення свого соціального статусу. Хоча свої честолюбці були, очевидно, у всіх стратах і традиційному суспільстві, однак кількість їх було занадто малою, щоб визначати пануючі настрої. Навпаки, в елітних стратах, ЧИЙ рівень життя був значно вищим, частка людей, спрямованих до підвищення своїх соціальних позицій, була набагато більшою. Ось тут, у вищих верствах традиційного суспільства, головним чином, і діяв закон підвищення потреб. Точніше, навіть не в самих вищих, а, швидше, у близьких до них стратах, члени яких могли споглядати образ їх життя, «приміряти його на себе», відчувати деяке ущемлення власного становища - словом, формувати в собі комплекс почуттів, іменований «мотивацією до досягнень». Останній момент досить важливий, і він дозволяє нам сформулювати таку гіпотезу.

2. Найважливішим фактором виникнення масових спонукань 0о висхідної соціальної мобільності є демонстраційні ефекти.

Поняття «демонстраційних ефектів» увів у своїй книзі «Чому Люди бунтують» Т.Гарр. Під ним розуміється досить широка і постійна демонстрація нижчим верствам суспільства чи членам менш розвинутих суспільств (чи верств) деяких привабливих подробиць способу життя більш високих страт або більш високорозвинених суспільств. Епіграфом до четвертого розділу, де розглядаються різні аспекти впливу демонстраційних фактів, Гарр узяв цитату з книги Оруелла, у якій досить опукло і ємко показана їх суть: «Розмовляючи один раз із шахтарем, я запитав його, коли вперше стала гострою нестача житла в їх районі; він відповів: «Коли нам сказали про це», маючи на увазі, що донедавна запити людей були настільки низькими, що вони сприймали будь-як ступінь перенаселеності як ІДОсь таке, що саме собою розуміється».

Необхідно зауважити, що механізми розвитку чинності закону підвищення має також свої особливості в епоху індустріалізації. Однак надзвичайно важливо пам'ятати також і про Те, що найбільш енергійно вони «розкручуються» у промислових Урбаністичних центрах і набагато більш в'яло - у сільській місцевості. У перших множинність різних страт живуть пліч-о-пліч, маючи можливість безпосередньо спостерігати спосіб життя один Одного; тут вище рівень освіти, доступ до різних джерел інформації, вирує політичне і духовне життя з новими віяннями. В другій -Можливості демонстраційних ефектів фізично нижче, панують

консервативні цінності. У XX ст. величезну роль у посиленні демонстраційних ефектів зіграв також колосальний розвиток засобів масової комунікації, і особливо — протягом останньої його половини -телебачення, що зробило доступним споглядання інших, більш високих, патернів способу життя практично у всіх куточках світу. Хоча слід зазначити, що навіть у сучасному (індустріальному) суспільстві існує досить велике число його членів, цілком задоволених своєю долею. Для цієї категорії основним мотивом є, швидше, утримати знайдене, не втратити його.

3. Соціальна мобільність, досить стабільна і не дуже значна в традиційних суспільствах, істотно прискорюється в ході модернізації.

Найменш рухливі в розумінні висхідної соціальної мобільності кастові і станові суспільства. Кастова система - це особливий різновид соціальної стратифікації, у якій «касти ієрархічно організовані й відділені одна від одної за законами ритуальної чистоти». Вона є найбільш яскравою ілюстрацією соціальної замкнутості, у якій доступ до багатства і підвищення престижу закритий для тих соціальних груп, які виключені з відправлення так званих «ритуалів, що очищають». Ця ритуальна сегрегація підсилюється, крім того, правилами ендогамії. Певною мірою кастовим є, наприклад, будь-яке расове чи етнічне сегреговане суспільство. Однак класичним прикладом тут є індуїзм. При цьому, хоча індуїстська кастова система організована з позицій чотирьох головних каст (браміни, кшатрії, вайшьї і шудри), існує також велика розмаїтість на місцевому, сільському, рівні, де головні касти ще глибше розділені на більш дрібні угруповання субкаст, що називаються шати Цап). У принципі людина народжується в касті, у ній же помирає, і соціальна мобільність між кастами неможлива. Правда, на практиці для субкасти як цілого іноді виявляється можливим покращити своє становище в рамках ієрархії престижів. Ті групи, що можуть з успіхом володіти чи імітувати ритуальну практику привілейованих каст, можуть випробувати сходження за допомогою процесу, відомого як «санскритизація».

Що стосується станів, то ця система стратифікації історично склалася в Європі і Україні. Вона, подібно кастам, містила в собі досить різкі розбіжності та тверді бар'єри між малими групами чи стратами. На відміну від каст, стани створювалися цілеспрямовано, політичними засобами, швидше, за допомогою законів, створених людьми, ніж релігійних правил. Ці закони служили як визначенню самої системи, так і контролю за мобільністю між стратами (істотно обмежуючи її не тільки у висхідному, але й у спадаючому напряму), а також для того, щоб створити регулярний звід прав і обов'язків, який

■осувався усіх. При цьому кожен стан мав власний кодекс рр^ойної поведінки (наприклад, етикет). Стани в загальних рисах ^клалися в період феодалізму на початку постфеодального сучасного даеріоДУ- Звичайний поділ був тричленним: духівництво, нобілітет /дворянство) і третій стан, хоча іноді він розглядається як Чотиричленний, коли третій стан підрозділявся на міських жителів фсугшів, ремісників, дрібних чиновників державної служби) і селянство.

П.Сорокін вказує, однак, що й у таких суспільствах мала
(іісце соціальна циркуляція. Так, він сформулював цілий ряд
загальних принципів вертикальної мобільності, два з який прямо
відносяться до того, що не буває суспільств із зовсім непроникними
перегородками між соціальними стратами. Перший з них говорить:
мНавряд чи коли-небудь, існували суспільства, соціальні верстви яких
фули абсолютно закритими або в яких була відсутня б вертикальна
Мобільність у трьох її іпостасях - економічній, політичній і
професійній». Звертаючись до однієї із найжорстокіших систем
«гратифікації - кастової й аналізуючи ведичні тексти, він приходить
до висновку, що і тут відбувалися - нехай слабкі й повільні - течії
вертикальної мобільності. Другий принцип стверджує: «Ніколи не
Шнувало суспільства, у якому вертикальна соціальна мобільність
Шула б абсолютно вільною, а перехід з однієї верстви в іншу
ідійснювався б без всякого опору». Він не суперечить першому, а,
іпвидше, доповнює його складаючи більш завершену картину.
!■■ Зазначимо кілька основних тенденцій у змінах соціальної

мобільності в сучасному суспільстві в порівнянні з традиційним. Насамперед, при вимірах інтергенераційної мобільності в сфері зайнятості спостерігається значне зростання того параметра, який Сорокін назвав загальністю, тобто збільшення числа індивідів, що поліпшили свої соціальні позиції в порівнянні зі своїми батьками. ,Правда, тут є помітні розбіжності між категоріями зайнятості. Так,

: здафри 1950 р. по США показують, що нинішні позиції 77 відсотків професіоналів (менеджерів і фахівців найвищої кваліфікації) *№явилися істотно вищими порівняно з позиціями, що займали їх

..^атьки; однак через подібне просування пройшли лише 56 відсотків , (кваліфікованих робітників і майстрів. Іншими словами, значній .Кількості індивідів вдалося поліпшити свою позицію порівняно зі своїми батьками з погляду зайнятості, але індивіди із середнього -.Класу знаходяться в цьому розумінні в більш сприятливому становищі.

: Якщо ми будемо вимірювати вертикальну мобільність з

-Догляду службової кар'єри, то виявиться, що найбільша частина Мобільності спостерігається серед тих категорій зайнятості, які є

примикаючими один до одного чи близькими за своїм статусом. Крім того, у цьому процесі поки ще не останню роль відіграє такий канал мобільності, як сім'я. Наприклад, набагато більш ймовірно з погляду інтергенераційної мобільності, що син некваліфікованого робітника стане механіком у гаражі, ніж юристом. Аналогічно, більш імовірно, що син юриста, швидше, стане професором права, ніж директором великої корпорації. Більш важкою справою залишається проведення розмежувальної лінії між працівниками ручної і неручної праці. Найменш мобільні індивіди, зайняті сільськогосподарською працею.

Найважливішим каналом мобільності стає інститут освіти. Це робить особливо серйозним відносини того зачарованого кола між класовою приналежністю й освітою, якого ми не раз торкалися вище.

За викладеними вище причинами мобільність стала більш важкою і, можливо, навіть реально зменшилася для найнижчих страт. Якщо скомбінувати цей факт зі згаданою вище думкою соціологів з приводу відносної закритості найвищої страти, то в оцінці мобільності виникає досить цікава картина: найбільша частина мобільності відбувається у великій області між" вищим і нижчим стартами суспільства; і вершина, і дно приймають у цьому процесі найменшу участь. Індивіди в цих двох стратах з найбільшою імовірністю залишаться там, де вони є - хоча зрозуміло, що це має різні виміри і для вершини, і для дна. При вимірах за допомогою зайнятості саме середні сектори стратифікаційної системи роблять найбільшу експансію. Іншими словами, якщо говорити в широкому розумінні, середній клас у розвитих суспільствах росте швидше за інші і більше усіх збільшується б обсязі.

4.4. Соціальні системи і соціальні організації

4.4.1. Системний підхід: загальні положення

Який зміст вкладаємо ми в саме поняття «система»? Це слово від зайво частого вживання в різних контекстах і з самих різних приводів починає, часом, втрачати в нашій свідомості своє споконвічне значення. Тим часом, воно походить від грецького хухіета, що в перекладі означає «ціле, складене з частин». Таким чином, ми маємо право позначити ним будь-яку безліч елементів, якимсь способом поєднаних один з одним і, завдяки цьому з'єднанню, утворюючі певну цілісність, єдність.

Візьмемо набір дерев'яних брусків, дощечок і пригорщу цвяхів. Поки вони лежать безладно (чи навіть, може бути, у порядку -у розумінні акуратно розкладені по купках, але не з'єднані один з одним), вони системи не утворюють. Однак, привівши у відповідність один одному їх розміри й установивши між ними за допомогою

іївяхів більш-менш міцний зв'язок, ви могли б зібрати табуретку. Ця табуретка уже деякою мірою отримує право іменуватися системою. Ви могли з'єднати їх якось інакше й отримати, наприклад, ящик для посилки. Спочатку, до з'єднання між собою цих деревинок і залізячок, ви навряд чи могли ефективно використовувати їх для сидіння чи упакування в них якихось речей. Перш ніж з'єднати між собою елементи цього набору, ви трохи видозмінили їх розміри і форму, хоча своїх сутнісних якостей жоден з них начебто не втратив. Однак, виявившись з'єднаними разом певним чином, ця сукупність елементів придбала нову властивість (на цій табуретці можна зручно сидіти чи в ящик упакувати що-небудь) - таку, котрою кожний з них окремо не володів.

Давайте спробуємо на цьому немудрому прикладі побачити деякі загальні ознаки будь-якої системи:

• це завжди сукупність якихось елементів;

• елементи ці знаходяться між собою у певному зв 'язку;

• завдяки даному зв'язку, сукупність утворює єдине ціле;

• це ціле має якісно нові властивості, що не належать
окремим елементам, поки вони існують порізно.

Такі нові властивості, що виникають у новому цілісному утворенні в соціології називають емерджентними (від англ. етеще — з'являтися, виникати). «Соціальна структура, - стверджує відомий американський соціолог Пітер Блау, - тотожна емерджентним властивостям комплексу складових її елементів, тобто властивостям, що не характеризують окремі елементи цього комплексу».

Всі існуючі у світі сукупності можна було б поділити на три

великі класи: 1) неорганізовані сукупності; 2) неорганічні системи; 3)

органічні системи. Перші два з них не представляють для нас

особливого інтересу, тому обмежимося лише загальною згадкою про

них. Неорганізовані сукупності тому й називаються так, що взагалі не

мають жодних рис внутрішньої організації, а зв'язки між складовими

їх частинами або взагалі не виникають, або носять випадковий,

несуттєвий характер. Що стосується неорганічних систем, то вони

V статичні, нерухомі; зв'язки усередині них механічні, жорсткі,

':'■ внаслідок чого їх поведінка жорстко детермінована.

Головним і, по суті, єдиним об'єктом нашого розгляду -будуть треті - органічні - системи. Органічною ми іменуємо таку систему, яку характеризує розвиток, тобто послідовне проходження через ряд послідовних етапів ускладнення і диференціації. До таких систем потрібно віднести, насамперед, біологічні і соціальні системи. 'Органічні системи володіють певними специфічними властивостями, ^яківідрізняють їх від перших двох класів. Ці відмінності виступають

як характерні ознаки органічних систем. Розглянемо найбільш істотні з них.

1. В органічній системі є не тільки структурні, але й
генетичні зв'язки, тобто такі, котрі обумовлені походженням одного
елемента від іншого. Так, вивчаючи структуру рослини (яка є
біологічною системою), можна установити, що гілки і стебло чи
стовбур походять від молодого паростка, що, у свою чергу, проріс з
насіння.

2. В органічній системі складаються не тільки зв'язки
координації, тобто взаємодії, але й зв'язки субординації, тобто
підпорядкування одних елементів іншим. Це, по суті, випливає вже з
наявності генетичних зв'язків і походження одних елементів з інших,
що саме по собі задає відносини первинності і вторинності,
верховенства і підпорядкування.

3. В органічних системах, як правило, складаються особливі
керуючі механізми, які виступають як особливі елементи. За їх
допомогою структура цілого впливає на окремі елементи, на характер
їх функціонування.

4. Зв'язки, що складаються в. неорганічній системі, не
змінюють якісно самі елементи. Тому вони цілком можуть існувати й
окремо від системи. В органічній же системі залежність між
системою і складовими її компонентами настільки сильна, що вони
окремо від системи існувати не можуть. (Наприклад, зрубуючи з
дерева гілку, ви прирікаєте її на засихання, а потім - на загнивання і
розпад, тобто припинення існування у будь-якому випадку - як
гілку).

5- Якщо в неорганічних системах елемент найчастіше буває активніше цілого (скажемо, іон хімічно активніший, ніж атом), то в органічній системі, мірою ускладнення її організації, активність елементів вусе більшому ступені «делегується» цілому.

6. Органічне ціле складається не з тих частин, які
функціонують у вже розвинутому цілому. Іншими словами, у ході
розвитку органічної системи її частини, випробуючи вплив з боку
цілого, перетворюються, «підганяючись» під виконання своєї
функції.

7. Стійкість неорганічних систем обумовлена стабільністю
складових їх елементів. В органічних же, у силу їх розвитку, зміни,
необхідною умовою їх стійкості є, навпаки - постійне відновлення
елементів.

8. Усередині органічного цілого практично завжди
виділяються своєрідні блоки (підсистеми), які гнучко
пристосовуються під виконання команд керуючого блоку системи. Ця
гнучкість обумовлена тим, що елементи системи функціонують не

>стко детерміновано, як у неорганічній системі, а стохастично, %обто вірогідним чином, оскільки мають визначене число ступенів свободи.

Ми не будемо тут вдаватися в подробиці теорії систем, рскільки це, по суті, завдання іншої наукової дисципліни. Спробуємо дише коротко перелічити основні з використовуваних у ній понять, які так чи інакше будуть використовуватися надалі.

Розглянемо деякі поняття системної теорії. Весь масив системологічних понять можна умовно поділити на три групи.

1. Поняття, які описують будову систем. Серед них
виділимо такі.

Елемент. Це далі не ділений компонент системи при даному способі розчленовування. Говорячи про елемент, необхідно підкреслити, що будь-який елемент не піддається опису поза його функціональними характеристиками, тієї ролі, яку він відіграє в системі як цілому. Іншими словами, з погляду системи не так важливо те, який елемент сам по собі, а важливо, що саме він робить, ,чому служить у межах цілого.

Цілісність. Це поняття трохи більш розпливчасте, ніж елемент. Воно характеризує відособленість системи, протиставлення її оточенню, усьому, що лежить поза нею. Основу цього протиставлення складає внутрішня активність самої системи, а також границі, що відокремлюють її від інших об'єктів (у тому числі і системних).

Зв'язок. На це поняття приходиться основне значеннєве навантаження термінологічного апарату. Це зрозуміло: системна природа об'єкта розкривається, насамперед, через його зв'язки, як внутрішні, так і зовнішні. Не вдаючись у подробиці і не перевантажуючи наш виклад безліччю визначень, нагадаємо лише, швидкий перелік різних типів і класів зв'язків. Можна говорити про ■зв'язки взаємодії, генетичні зв'язки, зв'язки перетворення, зв'язки ■■ будівлі (чи структурні), зв'язки функціонування, зв'язки розвитку, зв'язки керування тощо.

2. Група понять, що відносяться до опису
функціонування системи. Сюди відносяться: функція, стійкість,
■рівновага, зворотний зв'язок, управління, гомеостази,
самоорганізація. Щодо двох останніх понять у нас буде окрема, більш
ґрунтовна розмова. Що ж стосується інших, то ми обмежимося
згадуванням про них, оскільки не припускаємо активного їх
використання надалі.

3. І, нарешті, третя група понять - це терміни, у яких
описуються процеси розвитку системи: генезис, становлення,

еволюція тощо. В силу розумінь, викладених вище, ми також не будемо зупиняти уваги на цих поняттях.

Тепер, коли ми зробили ці загальні зауваження, варто згадати про те, що основним предметом нашої уваги є процеси, які відбуваються в людському суспільстві, звернемося до соціальних системних об'єктів.

4.4.2. Соціальна система: поняття, сутність і проблеми вивчення

Зрозуміло, що з величезної безлічі існуючих у світі систем для нас першочерговий інтерес будуть представляти соціальні системи. Це особливий клас систем, що істотно відрізняються не тільки від неорганічних систем (скажемо, технічних чи механічних), але й від таких органічних систем, як біологічні чи екологічні. Зрозуміло, головною особливістю їх виступає той факт, що елементний склад цих систем формують соціальні утворення (у тому числі і люди), а як зв'язки виступають найрізноманітніші соціальні відносини і взаємодії (які не завжди носять «речовинний» характер) цих людей між собою.

Поняття «соціальна система», будучи узагальнюючим найменуванням цілого класу систем, обкреслено не цілком однозначно і чітко, а тому ставить чимало проблем уже на рівні розуміння. Діапазон соціальних систем досить широкий, простягаючись від соціальних організацій як найбільш розвинутого виду соціальних систем до малих груп (в яких у набагато меншій мірі виявляються такі системоутворюючі ознаки, як ціль, ієрархія, управління, синергія). А чи застосовне поняття «соціальна система» до соціально-демографічних чи статистичних категорій населення -освітніх, професійних, статевих, вікових тощо? У дуже обмеженому ступені - тією мірою, якою деякі з них можуть утворювати якісь організаційні об'єднання, за допомогою яких будуть розвивати свої системоутворюючі якості. У той самий час ми можемо говорити як про соціальну систему про деякі соціальні об'єкти, що не включають у себе безпосередньо людей. Це, насамперед, продукти людської діяльності і взаємин між людьми (наприклад, мова).

Тут необхідно згадати, що теорія соціальних систем - це порівняно нова галузь загальної соціології. Вона зароджується на початку 1950-х рр. і зобов'язана своєю появою зусиллям двох соціологів - Толкотта Парсонса з Гарвардського університету і Роберта Мертона з Колумбійського університету. Хоча в працях цих двох авторів є значні розбіжності, обидва вони разом можуть розглядатися як засновники школи, іменованої структуральний функціоналізм. Це такий підхід до суспільства (спочатку

використовувався фахівцями з культурної антропології в Англії), який розглядає останнє як систему, що саморозвивається, кожна частина якої функціонує тим чи іншим способом, у зв'язку з всіма іншими. Тоді будь-які дані про суспільство можуть розглядатися з погляду того, наскільки вони функціональні чи дисфункціональні з погляду підтримки соціальної системи. У 1950-х рр. структуральний функціоналізм, імовірно, став пануючою формою соціологічної теорії в соціологічній теорії в Америці, і тільки в останні роки почав втрачати свій вплив.

У працях Т.Парсонса соціальна система визначається з погляду двох чи більше соціальних діячів, втягнутих у більш-менш стійку взаємодію в межах обкресленого оточення. Це поняття не обмежується, однак, міжособистісною взаємодією, а може також мати відношення до аналізу груп, інститутів, спільнот і міжобщинних цілісностей. Наприклад, його можна використовувати при вивченні університету чи держави як соціальних систем, які мають структури, що складаються з взаємозалежних частин.

Багато чого з ранніх надихаючих ідей теорії систем йшло від спроб установити паралелі між фізіологічними системами в медичних науках і соціальних системах у соціальних науках. У Парсонса волюнтаристична теорія дії сполучається із системним підходом до двохособисних взаємодій. У більш пізніх роботах Парсонс дав загальну теорію соціальних систем, намагаючись знайти шляхи інтеграції соціологічної теорії з розробками в біології, психології, економічній і політичній теорії. Кожна соціальна система має чотири субсистеми, що відповідають чотирьом функціональним імперативам, а саме - адаптації (А), досягненню мети (С), інтеграції (І) і підтримці чи зразків латентності (Ь). Ці чотири системи можуть бути концептуалізовані на різних рівнях так, щоб, наприклад, базовий АСІЬ-патерн відповідав економіці, політиці, соцієтальній спільноті й інститутам соціалізації. У процесі адаптації до свого внутрішнього і зовнішнього оточення соціальні системи повинні вирішувати ці чотири проблеми для того, щоб продовжити існування, і вони еволюціонують шляхом посилення диференціації своїх структур і досягнення більш високих рівнів інтеграції своїх частин. Парсонс намагався показати обгрунтованість системного підходу через розмаїтість досліджень - університетів, політики, релігії і професій.

Будучи значною мірою впливовою в сфері вивчення політичних процесів, індустріалізації, релігії, модернізації, складних організацій, міжнародних систем і соціологічної теорії, ця теорія в той самий час зазнавала ґрунтовної критики. Аргументи критиків теорії соціальних систем такі: 1) вона не може адекватно розглядати питання про наявність конфлікту і зміни 8 соціальному житті; 2) її

припущення про рівновагу і соціальний порядок засновані на консервативній ідеології; 3) вона викладається на такому рівні абстракції, що її емпіричні відсилання часто важко знайти, і, отже, даний підхід має невелике значення в поточних соціологічних дослідженнях; 4) її положення про цінність консенсусу у суспільстві не має гарного емпіричного обґрунтування; 5) важко погодити надання про структурні процеси і функціональні вимоги з теорією дії, яка підкреслює центральне положення цілеспрямованого вибору індивідуальних діячів; 6) телеологічні положення теорії систем не можуть пояснити, чому деякі суспільства знаходяться в стані недостатнього розвитку чи деіндустріалізації; 7) багато положень теорії тавтологічні та порожні. Наприклад, в одній з аналітичних статей саме Існування соціальної системи визнавалося єдиним реальним доказом на користь її адаптації до оточення. Коротше кажучи, сучасна теорія систем нерідко відтворює всі сутнісні слабкості еволюційної теорії XIX ст.

Серед безлічі різноманітних соціальних систем можна виділити гомогенні, тобто однорідні - вже через те, що вони складаються винятково із соціальних елементів (наприклад, ті самі малі групи). Однак значно частіше приходиться зіштовхуватися з гетерогенними соціальними системами, які, поряд з людиною, містять у собі й елементи іншої природи. Такі, наприклад, екосоціальні (географічні райони) чи соціотехнічні системи, що утворюються як продукт взаємодії людського фактору виробництва і його техніко-технологічної бази.

Що виступає в якості елементів соціальної системи? Перший, поверхневий підхід підказує: це люди. Однак більш ґрунтовний і глибокий пошук стійких елементів громадського життя приводить до висновку, що це життя являє собою нескінченну безліч людських взаємодій, що переплітаються, а виходить, саме на цих взаємодіях і повинна бути зосереджена увага дослідників. Саме такий погляд на структуру громадського життя представників структурного функціоналізму - однієї із широких і впливових течій сучасної соціології. Відповідно до цього підходу можна стверджувати, що соціальні системи не складаються з людей, люди просто беруть участь у системах, що утворять своєрідну «оболонку» життєдіяльності людей. Структури - це просто позиції (статуси, ролі) індивідів у системі. Система не змінить своєї структури, якщо якісь конкретні індивіди перестануть брати участь у ній, випадуть зі своїх «осередків», а їх місце займуть інші індивіди.

Функціоналізм як методологічний напрямок у соціології викликає інтерес вже через те, що він споконвічно розглядає суспільство як систему. Суть функціонального підходу полягає в

тому, що він прагне у будь-якому об'єкті чи явищі виділити елементи соціальної взаємодії, а потім визначити ту функцію, яку кожний з цих елементів виконує в загальній системі взаємодій. Іншими словами, будь-якого разу, коли ми намагаємося визначити те положення, яка займає в соціальній спільноті (чи суспільстві) той чи інший цікавлячий нас об'єкт, виходячи з закріплених за ним функцій (чи «обов'язків»), ми тим самим, по-перше, уже здійснюємо явно чи неявно функціональний підхід, а по-друге - у тому чи іншому ступені системний аналіз.

Що таке, у сутності «функція»? Це слово, як і безліч інших у нашій мові, багатозначне. У соціології цим терміном звичайно визначають ту роль, яку відіграє той чи інший соціальний інститут, спільнота чи соціальний процес, словом, кожен з елементів соціальної системи. Функція виникає, як правило, спонтанно - як відгук на якусь суспільну потребу і призначена для задоволення цієї потреби. «Запитувати, яка функція поділу праці, це означає - досліджувати, якій потребі воно відповідає». Тієї ж думки дотримуються й сучасні функціоналісти. «Функція, - стверджує відомий англійський етнограф Броніслав Маліновський, - не може бути визначена інакше, як задоволення потреби за допомогою діяльності, у якій людські істоти співробітничають, використовують артефакти і споживають предмети».

Важливою характеристикою соціальних систем виступає високий рівень їх складності. В принципі соціальні системи мають максимальну складність серед усіх відомих нам систем. Справа в тому, що базовим елементом кожної з них є людина, яка володіє власною суб'єктивністю і невичерпним діапазоном варіантів своєї поведінки. Тому ми можемо віднести практично будь-яку соціальну систему до числа так званих «великих систем». Велика система - це термін, що використовується для позначення системних утворень, які є результатом багаторазового додавання, з'єднання відносно малих, більш простих систем, що входять у велику систему як складові частини. Специфіка великої системи полягає не стільки в її розмірах, скільки в складності поведінки, що є наслідком великої кількості взаємозв'язків елементів і підсистем, а також у підпорядкованості цих зв'язків загальній меті. Зі сказаного випливають щонайменше два наслідки: 1) значна невизначеність, непередбачуваність функціонування соціальних систем, а також 2) наявність границь їх керованості.

Говорячи про соціальну систему, ми повинні постійно пам'ятати не тільки про внутрішні зв'язки її елементів, але й про Зв'язки соціальної системи як цілого з її оточенням. А в це оточення входять не тільки об'єкти живої і неживої природи і техніки, але й

інші соціальні системи. Таким чином, поняття соціальної системи може бути в кінцевому рахунку розширене до такої великої системи, якою є людство (чи людське суспільство) у цілому. Тут необхідно брати в розрахунок ступінь самостійності чи цілісності, яка, як ми пам'ятаємо, визначається і границями системи. У функціоналістській соціології існує поняття прикордонної підтримки, що визначає соціальну систему як прикордонно-підтримуючу, якщо вона в зв'язках зі своїм оточенням зберігає визначені упорядкованості. Існують соціальні процеси, що підтримують як границі, так і рівновагу системи щодо інших систем, які складають її оточення. Для триваючого існування систем повинний також відбуватися обмін з іншими системами через їх границі.

Таким чином, особливою проблемою при вивченні соціальних систем є їх цілісність, в основі якої лежить ступінь їх самостійності. Кожна конкретна соціальна система знаходиться в більш-менш тісних взаємозв'язках і з такими ж, як і вона, соціальними системами, і із соціальними системами більш широкого масштабу - аж до людства в цілому, яке можна розглядати як деяку гігантську макросистему (чи суперсистему). Зрозуміло, більшість соціальних систем входять складовою частиною в більш великі системи, залежать від них і детермінуються ними. У той самий час через згадані вище границі керованості соціальних систем, кожна із соціальних систем (починаючи з базового елемента - людини) завжди зберігає якийсь ступінь самостійності. Ця самостійність забезпечує величезне, практично невичерпну розмаїтість соціальних систем: навіть у межах одного класу чи типу систем - будь то підприємство, сім'я, селище тощо - можна спостерігати значні розбіжності, що дає нам право стверджувати, що кожна соціальна система в чомусь унікальна і неповторна.

У зв'язку з цим виникає запитання: у яких випадках ми можемо іменувати соціальну систему суспільством? Досить часто вживаючи слово «суспільство», ми вкладаємо в нього не завжди один і той самий зміст. «Я - сеньйор із суспільства» - так називалася сучасна італійська комедія. При цьому малася на увазі конкретна спільність людей, яких іменують ще «світським» чи «вищим світом». В аналогічному (а текстуально - прямо протилежному) розумінні ужив це слово В.Г.Короленко в назві повісті «У дурному суспільстві». У кожнім з таких чи подібних їм випадків ми маємо справу з визначеною соціальною системою, що характеризується і наявністю елементів із властивими ним наборами функцій, і з визначеними зв'язками, що складаються між цими елементами, і створюваною ними цілісністю.

Однак навряд чи в обох згаданих випадках ми мали справу із суспільством у строгому соціологічному змісті. Як вважає американський соціолог Е.Шилз, «соціальна система є суспільством тільки в тому випадку, якщо воно не входить складовою частиною в більш велике суспільство». Скажемо, рід, тобто об'єднання родичів, чи плем'я як об'єднання родів можуть і не бути частиною іншої, більш великої соціальний системи. Така автономність можлива при таких умовах: 1) дана соціальна спільність проживає на обмеженій території, яку вона звикла вважати своєю власною; 2) вона поповнює свою чисельність, головним чином, за рахунок природного приросту - тобто дітей тих людей, що вже є її визнаними членами; 3) вона цілком самостійно розпоряджається своїми внутрішніми справами, тобто має власну, ні від кого не залежну систему правління; 4) вона має свою власну історію (знає про власні генетичні зв'язки); 5) вона володіє своєю власною культурою. З цих умов природно випливає надзвичайно слабкий зв'язок даної системи як з іншими соціальними системами, що оточують її, так і із суперсистемою (людством).

У всіх інших випадках соціальні системи, з якими нам приходиться мати справу, є, як правило, складовими частинами чи підсистемами (субсистемами) якоїсь більш великої цілісності. Вони не існують поза суспільством як цілим, однак у рамках його можуть зберігати якусь відносну автономність. Про які підсистеми можна говорити стосовно до сучасного диференційованого суспільства? Це можуть бути і сім'ї (чи якісь більш великі родинні об'єднання типу кланів), і різного роду виробничі об'єднання - від дрібних ферм до великих фірм, університети, школи й інші навчальні заклади, політичні партії, церкви й інші релігійні об'єднання, різні корпоративні асоціації, якими є, наприклад, профспілки; сюди ж можна включити і системи, організовані (формально і неформально) за територіальною ознакою - села, міста, райони. Список цей можна було б продовжити до нескінченності, оскільки ці субсистеми накладаються одна на одну, перекриваються, частково збігаються своїми елементами, кордонами і зв'язками. Чому ж ми не іменуємо кожну з таку систему «суспільством» (а якщо й іменуємо, те в дуже обмеженому розумінні - скажемо, «хорова спільнота (суспільство)» чи «Спільнота (суспільство) друзів природи»)? Насамперед у силу того, що діяльність їх не виступає як самодостатня. По-друге, кожне з них виконує якусь свою - нехай важливу, але все-таки обмежену -функціональну роль у рамках більш великого цілого. По-третє, власна система правління кожним з них здійснюється в рамках власної структури й в умовах підпорядкування якійсь загальній владі, що знаходиться за їх межами і є владою всього суспільства. Саме ця

підпорядкованість і визначає відносність самостійності будь-якої соціальної системи.

Однак, звернувшись до розгляду систем, які можуть з повним правом іменуватися суспільствами, ми і на цьому рівні знайдемо, що самостійність і незалежність їх досить відносна. Справді, у деяких суспільствах (наприклад, у досить великих кочових племен) і сьогодні немає точно зафіксованих територіальних кордонів, а в минулому таких співтовариств із не позначеним чітко ареалом проживання було набагато більше. Лише далеко не всі суспільства (головним чином, з числа тих, що загублені в африканських бушах чи південноамериканській сільві й уникають контактів з цивілізованим світом) поповнюють чисельність своєї популяції винятково за рахунок природного приросту. Звернувшись до історії існуючих сьогодні суспільств - особливо досить великих, - ми побачимо, шо єдиної історії у будь-кого з них, по суті справи, немає: її замінює конгломерат історій різних народів, що ввійшли в різний час до складу даного суспільства - за допомогою чи завоювання, добровільного приєднання чи міграції.

Навряд чи ми зможемо назвати сьогодні якесь суспільство, що володіє єдиною культурою, яка була б власною і «монолітною». США мають єдину мову та літературу з Великобританією (не говорячи вже про сильний вплив африканських традицій на «класичний» американський джаз), більшість країн Латинської Америки - з Іспанією (чия культура, у свою чергу, зазнала впливу від мавританської культури в часи так званої «конкісти»). Франція дала свою мову окремим частинам Бельгії і Швейцарії, цілому ряду країн африканського й американського континентів.

Далі, спробуйте назвати хоча б одне суспільство, яке в економічному відношенні було б цілком незалежним і таким, що самозабезпечується. Усі суспільства здійснюють експорт своїх товарів в інші країни й імпорт з інших країн, при цьому складаються досить складні і взаємини, що переплітаються, і договірні зобов'язання, порушення яких тягне за собою хворобливі наслідки. Жодне суспільство, у якому розвивається сучасна наука, не може вважатися незалежним у науковому відношенні: навіть ті країни, де наука пішла далеко вперед, запозичають багато основних ідей у вчених інших країн.

Так що неважко переконатися: повна самостійність і незалежність навряд чи може вважатися абсолютно необхідною визначальною умовою розгляду соціальної системи як суспільства. Інша справа, що для того, щоб вважатися суспільством, соціальна система повинна володіти деяким власним, властивим тільки їй як цілому «центром ваги».

4.4.3. Соціальна організація як вид соціальної <\ ,»іи

Особливим різновидом соціальної системи є соціальні організації. Н.Смелзер визначає організацію коротко: це «велика група, сформована для досягнення визначених цілей». Формула лаконічна, але не вичерпна. Справа в тому, що саме слово «організація» має різне розуміння, будучи ужито в різних контекстах. їх є щонайменше три. 1) Цим терміном може позначатися соціальний об'єкт, який представляє собою об'єднання людей, що займає визначене місце в суспільстві і призначається для виконання якоїсь соціальної функції. («Пробачте, ви з якої організації?» - запитують вас при реєстрації на нараді чи конференції). 2) Тим же словом позначають і визначену діяльність зі створення системи, яка включає в себе розподіл функцій, налагодження стійких зв'язків, координації тощо. («Інститут знаходиться в стадії організації»). Тут «організація» виступає як процес, пов'язаний з цілеспрямованим впливом на якийсь об'єкт, а виходить, що припускає наявність, з одного боку, організатора, а з іншого боку - людей, які ним організовуються. У даному випадку це поняття багато в чому схоже з поняттям «управління», хоча і не цілком збігається з ним. 3) Це характеристика ступеня упорядкованості соціальної системи («тут добре поставлена організація постачання»). У даному випадку під «організацією» розуміють визначену структуру, внутрішню будову і тип зв'язків як спосіб поєднання частин у ціле. В цьому розумінні організація Об'єкта виступає як його властивість, атрибут. Такий зміст терміна вживається в тих випадках, коли ми ведемо мову про більш-менш організовані системи, скажемо, про ефективну чи неефективну політичну організацію суспільства тощо.

У цьому параграфі мова йтиме, головним чином, про соціальну організацію в першому з трьох згаданих розумінь, тобто про штучне об'єднання інституціального характеру, яке призначено для виконання більш-менш ясно обкресленої функції. (Хоча при ближчому розгляді можна буде переконатися, що майже завжди будуть присутні якісь відтінки і двох інших). Які її основні соціальні

властивості? Почати з того, що організація, як правило, створюється людьми навмисно, спеціально - як інструмент для вирішення суспільних завдань, засіб досягнення мети. «Щоб вирішити якесь завдання, досягти якої-небудь мети, людські істоти повинні організовуватися». Іншими словами, організації - це цілеспрямовані соціальні системи, тобто системи, що формуються людьми за заздалегідь наміченому плану з метою задоволення більш великої соціальної системи чи ж для досягнення співпадаючих за спрямованістю індивідуальних цілей, але знов-таки - через висування і прагнення до досягнення суспільних цілей. Таким чином, одним з визначальних ознак соціальної організації виступає наявність мети. Соціальна організація - це свідомо цільова спільнота, що і викликає необхідність ієрархічної побудови її структури і управління в процесі ЇЇ функціонування. Тому часто як відмітну властивість організації називають ієрархічність, яку можна представити «у вигляді пірамідальності побудови з єдиним центром», причому, «ієрархія організації повторює дерево завдань», для яких організація створена.

У попередньому параграфі ми говорили про підхід структурного функціоналізму, відповідно до якого системи являють собою не сукупність людей, а сукупність позицій, які просто заповнюються конкретними індивідами. З цим досить добре узгоджується той факт, що соціальна організація саме і представляє собою сукупність статусів, правил, відносин лідерства і підпорядкування. Іншими словами, організація досить часто об'єктивується як безособова структура зв'язків і норм. Тому аналіз соціальної організації починають з підходу до неї як до деякої агрегованої цілісності, побудованої ієрархічно і певним чином зв'язаної з навколишнім зовнішнім середовищем. Ми з'ясовуємо спочатку, які функції кожного зі статусів, що знаходяться в «вузлах» відносин, що зв'язують її в єдине ціле (позиції), і тільки потім приступаємо до з'ясування того, наскільки ефективно виконуються ці функції конкретними людьми, що займають дані позиції. «Якою би формою організованої діяльності ми ні цікавилися, - говорить Дж.Гелбрейт у своїй книзі, написаної, щоправда, зовсім з іншого приводу, - будь то церква, поліцейська ділянка, урядова установа, комісія конгресу чи розважальний заклад, ми насамперед прагнемо довідатися, хто очолює відповідну організацію. Потім ми цікавимося відповідними якостями чи повноваженнями, що підтверджують це командне положення».

Ми не будемо розглядати тут положень теорії соціальних організацій - це функції фактично окремої теоретичної дисципліни. Однак вважаємо за необхідне хоча б швидко перелічити деякі типи

Основні особливості формальної організації можна : охарактеризувати таким чином. 1) Вона раціональна, тобто в основі її лежить принцип доцільності, свідомого руху до відомої мети. 2) Вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, тш якими встановлюються стандартизовані («ідеальні») відносини за заздалегідь складеною програмою; у цій програмі не передбачені ніякі інші відносини між індивідами, крім службових, ніякі інші завдання, крім функціональних, а виходить, вона ще і навмисно однозначна. При крайньому ступені свого розвитку ці особливості формальної організації трансформують її в бюрократичну систему, про яку мова йтиме трохи нижче і для який характерна абсолютизація окремих сторін і елементів організації, зведення їх у ранг самостійних цінностей і перетворення засобів діяльності в мету.

Ми не будемо говорити тут про особливості формування

структури управління формальною організацією, оскільки за великим

■рахунком це - завдання інших наукових дисциплін (зокрема, теорії

управління і теорії організацій), обмежившись лише швидким

■переліком типів таких структур. Вони можуть бути побудовані за

^; принципом: а) лінійної організації, б) функціональної організації, в)

штабної організації і г) матричної структури.

¹ Поряд з величезними перевагами формальної організації в

'забезпеченні ефективності суспільної праці, слід зазначити її обмеженість, оскільки вона не в змозі (та й не ставить своїм завданням) охопити всі організаційні відносини в суспільстві. Тому за її межами чи навіть усередині її складається інший тип організованості - неформальна організація.

Неформальна організація є спонтанно сформованою системою соціальних зв'язків, норм, дій, що є результатом більш-

менш тривалого міжособистісного спілкування усередині якоїсь групи. Ми тільки що сказали, що неформальна організація виникає вже через те, що організація формальна в принципі нездатна охопити всі сторони, усі процеси соціальної взаємодії і задовольнити всі соціальні потреби індивідів, які входять у неї. Стосовно формальної організації неформальна організація виконує насамперед так звану компенсаторну функцію, тобто заповнює недоліки формальної організації. Крім того, індивід має потребу в участі в такій формі організації як у механізмі захисту від обмежуючого впливу формальної організації, вона надає йому більш широкі можливості для задоволення різних соціальних потреб - самореалізації, впевненості в собі, суспільного визнання тощо. Іноді неформальна організація може грати стосовно формальної і дисфункціональну (тобто перешкоджаючу досягненню потреб останніх) роль, протидіючи досягненню загальних цілей, «розсіюючи» авторитет тощо.

Неформальна організація виявляє себе в двох основних формах: позаформальна і соціально-психологічна.

Позаформальна організація - це система неформалізованих службових відносин, що спонтанно розвивається членами формальної організації, спрямована на вирішення організаційних завдань такими способами, які відрізняються від формально запропонованих. Головна особливість соціальних організацій цього типу - «службова», діловий зміст діяльності (яка може протікати й у вільний від роботи час) і зв'язаних з нею взаємовідносин. Напрямок цієї діяльності може або збігатися за спрямованістю з цілями формальної організації, або розходитися з ними. Ми вже не раз говорили, що функція в організації не тотожна своєму носієві-індивіду. Особистість завжди зберігає певний ступінь автономності, незалежності стосовно виконуваній нею функції. Завдяки цій автономії працівник формальної організації завжди має у своєму розпорядженні визначений діапазон свободи у виборі конкретних форм службової поведінки. Іншими словами, люди для досягнення мети, що стоїть перед формальною організацією, (особливо, коли ця мета засвоєна чи інтерналізована досить глибоко) можуть самостійно, без впливів з боку формальної організації, поєднуватися для виконання завдань цієї організації і діяти при цьому способами, відмінними від тих, що задані, «запропоновані» формальною організацією.

Соціально-психологічна організація - це спонтанно виникаюча система міжособистісних відносин, що складається на основі безпосередньої вибірковості (частіше емоційної, ніж раціональної) і взаємного інтересу один до одного. Вона створюється з метою задоволення індивідами своїх соціальних потреб - у

ріілкуванні, визнанні, приналежності до групи. Іншими словами, це спільнота людей, які знаходяться в безпосередньому контакті, Заснована на їх особистому потязі.

Як правило, ці групи порівняно невеликі за чисельністю (за даними більшості дослідників - від 3 до 10 чоловік), що визначається можливостями підтримки безпосередніх особистих контактів. Кордони таких груп можуть збігатися з кордонами формальних організацій або відрізнятися від них, можуть містити в собі членів різних підрозділів формальної організації взагалі функціонувати за її межами.

Нерідко, прагнучи задовольнити в межах групи свої соціальні потреби, людина потрапляє в залежність від неї, оскільки група тим чи іншим способом контролює поведінку кожного зі своїх членів. Для цього використовується цілий ряд засобів впливу: осуд, моральна ізоляція тощо - аж до остракізму. Соціально-психологічна організація формує власні норми поведінки, і кожен її член зобов'язується виконувати їх. У групі тим чи іншим способом відбувається розподіл її членів за шкалою престижу, який для групи, що склалася в рамках формальної організації, часто не збігається з «Табелем про ранги», тобто посадовою ранговою структурою. У групі виникає власна неформальна ієрархія лідерства і підпорядкування. Усі ці моменти тією чи іншою мірою відносяться до вироблюваного групою механізму контролю. Оскільки такий механізм далеко не завжди збігається з ієрархічною системою зв'язків формальної організації, те це нерідко призводить до того, що структура колективу роздвоюється на формальну і соціально-психологічну. Іноді на цій основі можуть виникати протистояння: підрозділ - група, посада - престиж, керівник - лідер тощо. Неважко зрозуміти, що таке становище системи не може не вести до її нестабільності, дезорганізації.

Бюрократія. Розглядаючи формальну організацію не можна обійти стороною таку систему управління, як бюрократія. Історично це поняття пов'язане з діяльністю державних органів і урядових чиновників, але соціологи використовують його як для позначення визначених форм управління, що виявляється в організаціях, які переслідують широкий спектр цілей.

Як технічний термін бюрократія в соціології пов'язана з ім'ям М.Вебера. Він дав їй точне визначення і припустив, що вона є найкращою адміністративною формою для раціонального чи ефективного досягнення організаційних завдань. Нагадаємо ще раз, Що веберівський ідеальний тип бюрократії містив у собі різні елементи:

• високий ступінь спеціалізації і ясно виражений поділ праці, із завданнями, що розподіляються як офіційні обов'язки;

• ієрархічна структура влади з чітко обкресленими
сферами розпорядження і відповідальності; установлення
формального зводу правил для управління діяльністю організації;

• адміністрування, засноване на письмових документах;

• безособовий характер зв'язку членів організації між
собою і з клієнтами;

• рекрутування персоналу на основі здібностей і технічних
знань;

• офіційна процедура підготовки посадових осіб;

• довгострокова служба, просування на основі
старшинства чи заслуг; фіксована платня членів організації;

• поділ приватного й офіційного доходу;

• лояльність кожного працівника стосовно організації і
прагнення дотримуватись встановлених правил, не ухиляючись від
них (хоча це не обов'язково повинно виливатися в особисту
відданість керівнику чи будь-якому іншому співробітнику).

Усі ці характеристики, узяті разом, роблять поведінку співробітників і формальної організації в цілому досить передбачуваним. Кінцеві результати діяльності такої системи знеособлені, однак «для бюрократії це в більшості випадків переважніше, ніж дезорганізація, непокора, неефективність».

Чому цей спосіб формальної організації виявився настільки стійким із самих незапам'ятних часів? Н.Смелзер стверджує, що це відбулося завдяки тому, що «бюрократія сприяє переходу від неспеціалізованої праці, коли один працівник міг виконувати безліч справ, до спеціалізованої, при якій кожному працівнику доручена чітко визначена справа». Тому в міру поглиблення спеціалізації суспільної праці може зростати і роль бюрократії як сполучного елемента системи.

Однак бюрократії властиве прагнення до абсолютизації своїх характерних рис, поширення їх на всі існуючі в даній соціальній системі організації. Коли це вдається, то, як показує історичний досвід деяких суспільств (включаючи те, у якому ми живемо), соціальна система неминуче стає тоталітарною. Це веде до концентрації всієї повноти влади в руках чиновництва, що прагне уникнути чи звести до мінімуму будь-який демократичний контроль за своєю діяльністю. В умовах наростаючої деградації демократичних інститутів на перший план у діяльності бюрократичної системи управління неминуче виступає чисто внутрішній і найдужчий мотив -прагнення до самозбереження і максимізації власних функцій. Суспільні цілі підмінюються цілями однієї зі страт цього суспільства.

Крім того, як вказує Р.Мертон, бюрократія стає негнучкою через різні непередбачувані наслідки, що випливають з її структури.

■деки організації можуть дотримувати правил у ритуальній манері і
Віднімати їх над завданнями, які вони намагалися реалізувати. Це
Ьюзке виявитися неефективним, якщо з якої-небудь причини правила
щ_е встановлюють найбільш результативні засоби: наприклад, якщо
Зміна обставин зробило правила застарілими. Підлеглі схильні
дотримуватись встановлених правил, навіть якщо вони вводять в
їрману. Спеціалізація нерідко сприяє формуванню вузького підходу,
*кий виявляється не в змозі розв'язати нові проблеми, а колеги
{усередині відділів виявляють почуття лояльності один до одного і до
ірвоїх відділів і підтримують ці інтереси, коли тільки можуть.
І Отже, у чому полягає основний фактор об'єднання людей в

організації? Насамперед - у взаємному посиленні їх учасників у ^результаті такого об'єднання. Це служить додатковим джерелом енергії і загальної ефективності діяльності даної сукупності людей. гСаме це спонукує суспільство, коли перед ним постають якісь Проблеми, створювати організації як особливі інструменти спеціально (Для вирішення цих проблем. Можна сказати, що створення (Організацій є однією з функцій системи на ім'я «суспільство». Тому організація, будучи сама системним утворенням, деякою мірою ^повторює, відбиває ті системні властивості, які несе в собі суспільство як велика соціальна система.

>,! У той самий час варто пам'ятати, що організації створюються

?Не тільки в ім'я суспільних цілей. Навряд чи люди настільки охоче

і^ктупали б в організації (хоча трапляється, що їм приходиться робити

■ це не за своєю волею), якби ця мета в корені суперечили їх власним

цілям. Ефективний механізм поєднання в організації тому повинний

бути такий, щоб досягнення одних цілей був можливим лише через

реалізацію інших. Учасник організації може досягти своїх цілей лише

в тому випадку, якщо буде з повною віддачею працювати на

організацію; і навпаки - організація тим швидше й успішніше

■■:' вирішить завдання, що стоять перед нею, чим повніше буде

•забезпечувати своїх учасників тим, чого вони потребують. Звідси

висновок: організації є не тільки цілеспрямованою, але й, по суті,

багатоцільовою системою.

РОЗДІЛ V СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ

Розгляд проблем соціальної взаємодії - це пошуки відповц на найрізноманітніші запитання: про те, які типові способи, з допомогою яких люди встановлюють між собою найрізноманітніш зв'язки, як вони підтримують ці зв'язки, які умови збереження підтримки (і навпаки, переривання) цих зв'язків, яким чином ц зв'язки впливають на збереження цілісності соціальної системи, яким чином характер соціальної системи впливає на способ» взаємодії людей, які входять до неї... Словом, запитанням, ще виникають при розгляді проблеми соціальної взаємодії, немає кінця.

Соціологічна наука виявляла цікавість до цієї проблеми із самого свого зародження. Нагадаємо основні позиції цього інтересу. Ще О.Конт, аналізуючи у своїй «соціальній статиці» природу соціального зв'язку, прийшов до висновку, що базовим елементом суспільної структури може виступати лише така одиниця, де вже є присутня соціальна взаємодія; тому він і оголосив елементарним осередком суспільства сім'ю.

М.Вебер ввів у науковий обіг поняття «соціальної дії» як найпростішої одиниці соціальної діяльності. Як ми пам'ятаємо, цим поняттям він позначав таку дію індивіда, яка не тільки спрямована на вирішення своїх життєвих проблем і протиріч, але й свідомо орієнтована на відповідну поведінку інших людей, на їх реакцію.

Стрижневою ідеєю соціологічного реалізму Е.Дюркгейма, якій була, власне кажучи, присвячена вся його творчість, виступає ідея суспільної солідарності - питання про те, який характер тих зв'язків, які об'єднують, притягають людей один до одного.

У марксистській соціології однією з найпомітніших праць є невелика за обсягом, але дуже значна за змістом стаття Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину». Тут неодноразово підкреслюється мотив значення в антропогенезі не просто праці, а саме спільної праці пралюдей, Саме цьому зобов'язана своїм походженням друга сигнальна система, яка підняла людину над всім іншим тваринним світом планети: «...розвиток праці з необхідністю сприяв більш тісному згуртуванню суспільства, тому що завдяки йому стали більш часті випадки взаємної підтримки, спільної діяльності, і стала яснішою свідомість користі цієї спільної діяльності для кожного окремого члена. Коротко говорячи люди, що формувалися, прийшли до того, що в них з'явилася необхідність щось сказати один одному. Потреба створила собі свій орган: нерозвинена

гортань мавпи повільно, але неухильно перетворювалася шляхом модуляції для усе більш розвинутої модуляції, а органи рота поступово навчалися вимовляти один членороздільний звук за іншим».

Ми могли б звернутися до праць будь-кого з класиків чи сучасних теоретиків соціологічної науки, і не склало б великої праці переконатися, наскільки значна увага приділяється в них проблемі соціальної взаємодії. При цьому, коли виникає питання про соціальний зв'язок, практично кожного разу робиться акцент на взаємному впливі один на одного розглядуваних соціальних об'єктів.

Зрозуміло, що через свою особливу важливість для соціологічної теорії проблеми соціальної взаємодії заслуговують особливого пильного вивчення. В цьому розділі ми почнемо спробу розгляду цілого ряду різних аспектів цих проблем. Насамперед, ми звернемося до того, у чому ж полягає сутність соціальної взаємодії; подивимося, як трактують механізми цього процесу різні соціологічні теорії; предметом нашого розгляду буде також мала група - базова спільність, у якій виникає соціальна взаємодія. Крім того, ми приділимо увагу тому, як у ході соціальної взаємодії люди стають людьми, точніше повноправними членами свого суспільства, а також процесам формування принципів, правил і норм, відповідно до яких здійснюються процеси взаємодії в різних сферах суспільної практики. Особливо варто, імовірно, зупинитися на причинах і механізмах тих випадків соціальної взаємодії, у яких поведінка учасників відхиляється від загальноприйнятих правил і норм, і визначити, які важелі суспільного впливу для повернення цієї поведінки в необхідне русло.

5.1. Соціальна взаємодія як основа соціальних явищ

5.1.1. Сутність соціальної взаємодії

Соціальна взаємодія є узагальненим поняттям, центральним для цілого ряду соціологічних теорій. В основі цього поняття лежить уявлення про те, що соціальний діяч, індивід чи суспільство завжди знаходяться у фізичному чи уявному оточенні інших соціальних Діячів (індивідуальних чи групових) і поводиться згідно з цією соціальною ситуацією.

Як відомо, особливості будови будь-якої складної системи, який би не був характер її походження, залежать не тільки від того, які елементи входять до її складу, але й від того, як вони між собою з'єднані, пов'язані, як впливають вони один на одного. Власне Кажучи, саме характер зв'язку між елементами задає і цілісність Системи, і те виникнення емерджентних властивостей, яке є