Ювелірна справа

Скло

У мистецтві художнього скла виявляються вже згадані тенденції, з якими нам ще прийдеться зустрітися в подальшому викладі. Технічний прогрес уможливлює створення таких курйозних виробів, як скляна посудина для води висотою в 7,3 м, який був представлений на виставку в 1867 р. спільно кришталевими заводами Баккара й Сен-Луї. Однак технічна віртуозність не може відшкодувати відсутність творчої фантазії й банальність рядової продукції.

Склоробному виробництву в Мурано, розореному внаслідок падіння Венеціанської республіки в 1797 р., знадобилося для відновлення більш напів століття. В 1861 р. абат В. Занетти заснував у Мурано Музей скла. В 1866 р. почав працювати скляний завод А. Сальвіаті, і венеціанське скло знову вступило в смугу процвітання. Інший ентузіаст склоробства, П. Веніні, задумав відновити склодувну техніку XVI ст., відкинувши більш пізні прийоми й удосконалення. І нарешті, Е. Баровьєрі, нащадок стародавньої родини склоробів, придбав популярність новизною форм і фарб. Відновлення йшло певним кроком.

У Франції Луї-Пилипа велике поширення одержало опалове скло, створене ще в XVIII ст.; з нього виготовляються кулясті прес-пап'є з інкрустованими квітами й комахами або з геометричним орнаментом в «поліхромній» техніці. Проводяться також вироби із сірчистого скла з портретною вставкою з керамічної пасти, покритої шаром срібного порошку. У період між 1796 і 1855 рр. вони нерідко використовувалися для політичної пропаганди.

При Луї-Пилипові, в епоху гурманів, диференцировалась форма келихів і чарок, залежно від напою, для якого вони призначалися.

Відновлення прийшло в мистецтво художнього скла з діяльністю Бонтана, що знову відкрив забуту техніку філігранного й поліхромного скла мануфактури Руссо; з 1884 р. він почав робити кракельоване скло. Ж. Брокар імітує арабські лампи й відроджує емалеві розписи по склу. Усі ці технічні прийоми були освоєні й удосконалені Е.Галле, який одночасно наслідував японське мистецтво.

Важливе місце належить Анрі Кро, який близько 1900 р. розробляє нові види скляної маси, змішує сплавлений скляний пил з окисами металів, що надають матеріалу непрозорість і подібність із зернистим шорсткуватим воском. Одним з головних його творів є декоративний барельєф «Історія вогню» ( 1900 р.), що виявив вплив на Школу Нансі, де працювали Даммуз і Декоршмон.

Еміль Галле зіграв велику роль в історії склоробства, він багато зробив також в області кераміки й меблевого мистецтва; різнобічне дарування принесло йому заслужений успіх, і з 1878 р. по 1900 р. він керував Школою Нансі. Галле був гарячим пропагандистом повернення до природи, завдяки його Франція зайняла гідне місце серед країн, що розробляли стиль «ар нуво». Галле насамперед звертається до рослинного світу, іноді використовує мотиви тварин і каменів. Він застосовує інкрустацію, золоту й срібну фольгу, блискітки слюди, азбестові волокна, прагнучи додати склу вид натурального каменю. Його «Геологія» — спроба зобразити в склі еволюцію шарів земної кори. У відновленні сучасного художнього скла Галле належить провідна роль. Він створює й унікальні твори художнього скла й моделі для серійного виробництва, як, наприклад, тонкостінні столові сервізи або декоративні ковпачки для електричних ламп. Не все в його творчості рівноцінно, але в цілому воно завоювало визнання широкої публіки, а багато зі створених їм моделей послужили зразками для братів Даум у Франції й для німецького художника Кьопинга.

Іншим видним представником стилю «ар нуво» в області художнього скла був Луїс К. Тиффані. Він з'явився першим американським майстром, що завоювали всесвітню популярність. Творчість Тиффані розвивалося під впливом Галле, однак він мав яскраво виражену індивідуальність. Він виконує вітражі, вироби з опалового скла, а головним чином легкі поліхромні келихи дуже витонченої форми, на високій тонкій ніжці, декор яких складався з непомітних рослинних мотивів. Близько 1896 р. він винайшов Tiffany Favrile Glass - скло, виконане вручну по досить складному методу: після видування виріб покривався декількома шарами рідкого різнобарвного скла з домішкою окисів металів. На деякі вироби послідовно наносилося до п'ятнадцяти прозорих і непрозорих шарів.

Німецький склороб Кьопинг створює келихи на дуже тонкій ніжці, укріпленої, що обвиваються навколо неї стеблами на зразок ліан. Кубки роботи Зитцмана мають чашу у вигляді квітки, що розпустилася; віночок обхоплений листами, а стебла обвиваються навколо ніжки.

У Франції на зміну Галле прийшов інший великий майстер — Рене Лалик, який в 1909 р. залишив ювелірну справу й зайнявся склоробством. Як часто буває, Лалик обрав зовсім інший шлях. Він відкидає деяку вичурність, властиву виробам Галлові, створює виробу з гармонічними й простими формами без вигнутих контурів. Крім того, Лалик приділяє увагу комерційній стороні справи й замість унікальних дорогих виробів робить моделі, які потім відливаються у формах, що забезпечує серійне виробництво. Сам виливок підказує йому рельєфний декор, доповнений ще й тим, що поглиблені частини орнаменту красиво просвічують. Поряд з різними посудинами Лалик виготовляє флакони для парфумів, що мали настільки великий успіх у покупців, що із цього часу парфумерам довелося випускати свою продукцію в художньо виконаних флаконах (іл. 680). Лалик створює також столовий посуд, лампи й навіть більші монументальні люстри. Декор його виробів звичайно розташований симетрично, як, наприклад, на вазі «Папужки», або покриває всю поверхню посудини («Вакханки»),

У період між першою й другою світовими війнами у Франції крім Лалика працює дуже своєрідний майстер художнього скла - М. Марино. Його діяльність протікала у двох напрямках: спочатку вироби прикрашалися непрозорою емаллю, їх малюнок носив узагальнений характер (іл. 678), потім він став застосовувати гравірування травленням (іл. 679). Твори, створені близько 1929 р. у другому виді техніки, передбачають пізніші абстрактні тенденції. Вироби Марино, виконані в обох його манерах, дуже вплинули на майстрів наступних років. Цікаві також роботи скульптора А. Наварра, автора ансамблю барельєфів з литого скла, що служить обрамленням фонтана.

Немаловажливою є роль кришталевих заводів, де ведуться пошуки нових шляхів. Наведемо як приклад вазу з Нансі роботи братів Даум (іл. 681) і набір келихів для вина, виконаний на заводі Баккара в традиційному, хоча й модернізованому стилі. Після 1870 р. Даум залишає Ельзас і близько 1890 р. починає випускати вироби із квітковим поліхромним декором, близькі до моделей Галле й до деяких інших моделей з витравленим орнаментом. Надалі майстри художнього скла прагнуть до більшої простоти й розробляють нові форми, що підкреслюють плинність матеріалу; прикладом можуть служити чаша «Цирцея», створена в 1959 р., і кубок «Пирога» 1961 р.

У інших країнах також створюються цікаві й гарні зразки художнього скла. Назвемо шведські келихи із гравірованим фігурним декором роботи Симона Гате з абстрактним малюнком роботи С. Палмквиста й вишукано-витончені вироби Н. Ландберга (іл. 11 і 683), виконані на скляному заводі в Оррефорсі. У Бельгії, у Валь-Сен- Ламбер, виготовляється кришталь (іл. 677), іноді з підфарбуванням. В Англії освоюється новий вид кришталю з геометричним грануванням і ще один тип - з поверхнею, що імітує кору старого дерева. Оригінальний твір являє собою виконаний в 1963 р. Е. Вебстером ансамбль з потира у вигляді склянки й дискоса ; лите дно потира складає половину висоти; обидва предмета прикрашені гравірованим мотивом тернового вінка .

Американські фірми й, зокрема, фірма Стьюбен Глас, працюють по моделях відомих художників. «Подорож на острів» роботи Г. Томпсона ( 1963 р.) чудово вишуканістю форми; «Давид і Голіаф» роботи Д. Уайера виділяється високою якістю гравірованого декору; відзначимо також блюдо роботи М. Хітона, прикрашене вигнутими лініями з білої емалі ( 1959 р.).

У Фінляндії виготовляється скло з пухирцями повітря в стінках; художник Т. Вирккала розробив модель стопок, що вставляються одна в іншу. Богемські заводи впевнено ухвалюють нові естетичні ідеї, які знаходять застосування, зокрема, у різьблених виробах І. Репашека .

Знову завойовує почесне місце склоробство Італії; підприємства Мурано, що належать Баров’єрі, Сальвіаті, Сегузо, Вистозі, Тозо (іл. 682), змагаються один з одним, залучаючи самобутніх художників з багатою уявою. Про нові віяння свідчать оригінальні келихи струнких циліндричних форм, різноманітні склянки, кулясті чарки, пляшки, люстри, що складаються зі змонтованих циліндрів, або зі скляного намиста, що імітувало потік води. Фірма Веніні виконала на замовлення Манчестерського аеропорту велику люстру: уже вибір фірми доводить, що Венеція як і раніше стоїть в ряді перших склоробів світу.

У багатьох країнах новий напрямок знаходить своє вираження в створенні тонкостінних келихів на високій і дуже тонкій ніжці або ж, навпаки, приосадкуватих і масивних, що нагадують уламок скелі.

Мистецтво вітража тягне в XIX ст. жалке існування й не заслуговує на спеціальну увагу. Перші серйозні спроби відродити цю область мистецтва заявляють про себе близько 1900 р., коли художник-вітражист Ф. Годен виконує по картонам Грасе ряд робіт у стилі «ар нуво». Однак справжнє відновлення почалося пізніше. Між 1900 і 1920 рр. була здійснена реставрація деяких вітражів XIII ст. Для багатьох художників вони з'явилися справжнім відкриттям. Художники звернули увагу на те, що

свинцеві обрамлення несуть подвійну функцію, скріплюючи фрагменти вітража й підкреслюючи контури його малюнка. Дотримуючись цих принципів, Жак Грюбер виставляє в 1922 р. створені їм вітражі в Салоні художників-декораторів; він використовує локальний колір без ефектів об’єму, нюансів або перспективи. Міст між старою традицією й сучасністю був прокладений. Надалі Грюбер створює вітражі, містячи кожний шматок скла у свинцеве обрамлення, - такий вітраж нагадує мозаїку. Поряд з ним виставляють свої твори й інші художники-вітражисти: Ж. Лорен, Лардер, Ебер-Стевенс,Риню Л.Барилле. Усі вони працюють у реставрованих або нових церквах. Їхні починання цікаві й часом сміливі; так, наприклад, Барилле використовує тільки чорний і білий кольори.

Відтоді починається безперервний розвиток цього виду мистецтва, який досягає чудового розквіту, використовуючи й сюжетні й абстрактні мотиви. Серед майстрів фігуративного вітража особливо виділяються Пеньєз, що виконала вітражі в Руа і в церкві Жермен-Де-Шарон у Парижі; Барилле, що працював у Барневіллі і в соборі Бове; Момежан автор вітражів у церкві Риантек біля Лориана й у Біль-Ілі; Ле Шевальє - вітражі в Анжерському соборі, у церкві Сен-Мішель-д'Егій у Пюї й у церкві Сен-Польєн біля Пюї; Е. Грюбер, що працював у церкві Сен-Кристоф у Парижі; М. Інгран, що виконав вітражі в Івето; П. Боні й М. Роше, автори вітражів у церкві Сен-Луї в Бресті. Досвід показує, однак, що сюжетні вітражі навіть великих живописців не гармоніюють із сучасною будівлею так, як вітражі абстрактного характеру. Серед майстрів цього другого роду назвемо Р. Биссьєра (іл. 685), А. Манесьє, що працював у церкві Брезьо , І. Вейнбаума, М. Роше. До цього ж типу віднесемо й вітраж з геометричними мотивами роботи А. Матисса в шкільному комплексі Като-Камбрезі і величезний вітраж, що складається з великих плит, Ж,- Л. Перро в церкві св. Жанни д'Арк у Бельфорі (1954). Вітраж Перро, так само як вітраж 1955 р. роботи Л. Зака в церкві Дам-де-Повр в Іссі, займає не вікно, а цілу стіну. У такому випадку, як, втім, іноді й у вітражах звичайних розмірів, свинцева арматура заміняється цементною, що ми можемо спостерігати, наприклад, у паризькій церкві Сент-Одиль. Назвемо тут же вітражі М. Шагала (іл. 684) і роботи чеського художника Йозефа Сима (іл. 686).

Досягнення французьких майстрів викликали ряд замовлень із інших країн. Так, П. Боні створив вітражі для каплиці університетського містечка в Боготі; Ле Шевальє працював у соборі Эхтернаха; Барилле — у церкві Воскресіння у Філадельфії, у Хартфордському соборі (США) і у Квебекській церкві Сент-Патрик; М. Роше виконав вітражи для абатства Клерво в Люксембурзі й для церкви Шарра у Швейцарії; Манессьє - для церкви св. Гереона в Кьольні й у Базельській церкві Всіх Святих. Наведений список, при всій його довжині, далеко не повний, але й він красномовно доводить, що вітраж є в наші дні живим мистецтвом.

Після епохи Першої імперії ювелірна справа у Франції животіло протягом декількох десятиліть на досить посередньому рівні. Технічне нововведення - застосування електролізу для покриття міді золотом або сріблом, запатентоване фірмою Кристофль, переводить виготовлення столових приладів на промислові рейки. Наполеон III замовляє цій фірмі великий алегоричний сервіз із 1200 предметів для Тюільрийського палацу, а префект Османн — парадну настільну прикрасу для паризької Ратуші. Цьому прикладу слідують представники заможної буржуазії. Ювеліри брати Фаньєр виконують зі срібла трирему, яку імператриця Євгенія піднесла в дарунок дипломатові Лессепсу в день відкриття Суецького каналу. Фроман-Мьорис спеціалізується у виробництві виробів побутового призначення, Пуссьельг- Рюзан виготовляє предмети церковного начиння.

І в цій області відновлення, що почалося близько 1900 р., пов'язане з напрямком «ар нуво». Невтомний А. ван де Вельде вносить свій внесок і в ювелірну справу. Завдяки йому Бельгія висувається в ці роки на одне із провідних місць у прикладних мистецтвах. Срібний канделябр на шість свіч роботи ван де Вельде відрізняється дивною простотою й добірністю. У цей же час ювелір Бушерон створює в натуралістичному стилі світильники у вигляді рухливих квітучих гілок, кожна деталь яких передана з великою точністю. Фахівець із ювелірних прикрас А. Вевер, що зібрав прекрасну колекцію творів японського мистецтва, працює в японському стилі. Їм виконана підвіска «Сильвія», що зображує жінку-метелика із крилами, що переливаються мерехтінням дорогоцінних каменів; (іл. 38) - одне з найбільш видатних і найбільш характерних творів стилю «ар нуво». Знаменитий майстер художнього скла Р. Лалик на початку своєї діяльності прославився як ювелір. Він створив оригінальні прикраси з рогу, зокрема гребені із квітковим орнаментом із золота й інших дорогоцінних матеріалів, прикраси у вигляді жіночої голови із хвилеподібними лініями й виробу зі срібла й емалі. Серед природних мотивів Лалик вибирав витягнуті, ниткоподібні форми: іриси, садовий в'юнок і інші рослини. Він вдало використовував також і зображення павича. Як, однак, велика різниця між ієратичним птахом ранньохристиянського або візантійського мистецтва й вигадливо текучими обрисами павича, що прикрашає сучасні гребені й пряжки. Новаторство художника виявилося також і у використанні напівкоштовних каменів, які давно вийшли із уживання.

Англійське столове срібло довго зберігає традиційний стиль, але у творчості Ч.-Р. Ешбі й Д. Меллера (іл. 688) і в нього вторгаються сучасні риси. Американський ювелір Тиффані, що одержує численні замовлення від нової буржуазії, що розбагатіла на початку століття, виконує срібний посуд з декором у японському стилі. Він створює також декоративну вазу «Адамс». Вираженням духу епохи є напис на вазі, що говорить: «Апофеоз сільськогосподарського й промислового багатства Сполучених Штатів -завоювання комерційного генія країни» — недвозначна алегорія, підкреслена коштовністю матеріалу (золото й дорогоцінні камені загальною вагою в 8,534 кг).

Рух, іменоване в Німеччині югендстилем, аналогічно «ар нуво» у Франції: про це наочно свідчить срібний позолочений канделябр із ріжками у вигляді ірисів роботи А. Штробля . Ірис є улюбленою квіткою в декоративнім мистецтві цього часу, так само як стрекоза - улюбленою комахою.

Поворот до рівноваги й простоти відчувається в більш пізніх срібних виробах Північної Європи, як, наприклад, у творчості фінського художника Ерстрьома після 1907 р. Ряд інших майстрів створюють видатні твори, які складаються в певний напрямок. Перевага чітких геометричних форм і відсутність орнаменту помітна й в Англії (Дж. Рассел), і у Франції (М. Пюіфорка, іл. 687, і Г. Сандоз). Цей напрямок здобуває повну перемогу на Виставці декоративних мистецтв в 1925 р. Ж. Тетар і Л. Ланель у Франції, Г. Йенсен і А. Міхельсен у Данії також ідуть у ногу згодом, відмовляючись від декору й прагнучи виграшно показати форму й фактуру металу.

У дорогоцінних прикрасах цього періоду використовуються переважно діаманти, а кілька років через ювеліри знову вертаються до кольорових каменів. Показова в цьому змісті еволюція таких ювелірів, як Картьє, Р. Тампліє й Ж. Фуку, які створюють прекрасні кольє, браслети й брошки з явною перевагою геометричних форм і використанням рельєфного декору. Пізніше в моду входять кліпси у вигляді фігурок тварин.

Виставка 1937 р. демонструє відхід в області ювелірної справи й столового срібла від сухих і холодних прямолінійних контурів і повернення до більш м'яких і вигнутих. Однак як і раніше строгість форми й пошуки гармонічних пропорцій залишаються провідним принципом.