Лекція №10. Екологічне право України.
План.
Тема: Сім’я та соціалізація особистості (2 год.).
Мета: охарактеризувати сім’ю як основного агента соціалізації та стадії соціалізації; сприяти розвитку у студентів аналітичних навичок; виховувати професійну компетентність.
Література:
1. Андреева Т. Семейная психология. – СПб, 2004.
2. Варга А. Я. Изменения отношений в семье. – М., 1996.
3. Крайг Г. Психология развития – М., 2002.
4. Реан А. А. Психология подростка. – М., 2003.
5. Шахматов Н. Ф. Психическое настроение: счастливое и болезненное. – М., 1986.
1. Сімейна соціалізація.
2. Агенти соціалізації.
3. Типологія дитячих характерів.
4. Стилі батьківської поведінки.
5. Сімейна соціалізація та творчий потенціал особливості.
Соціалізація – процес входження в соціум.
- визначений як процес становлення особливості шляхом засвоєння індивідом духовних цінностей, випрацьованих людством. Особистість вважається соціалізованою, якщо вона навчена думати та вчиняти у відповідності з віком, статтю та соціальною ситуацією.
Соціалізація має активний характер.
Визначено 5 сторін соціалізації:
1) формування знань про людей, суспільство та себе;
2) виправлення навичок практичної діяльності;
3) виправлення норм, ролей, позицій;
4) виправлення атитюдів, ціннісних орієнтацій;
5) включення в практичної діяльності.
Стадії соціалізації (за Г. Андрєєвою):
1) до трудова стадія (охоплює від початку до початком трудової діяльності):
а) рання соціалізація (0-6 роки);
б) стадія навчання;
2) трудова стадія – (охоплює період зрілості людини); стадія теоретичного дослідження соціалізації в цей період практично відсутня (лише спроби на виборці архітекторів);
3) після трудова стадія (розглядається літній вік, який вносить суттєвий внесок та відтворення соціального досвіду).
На всіх стадіях соціалізації суспільство надає на людський вплив або безпосередньо, або через групу. Ті конкретні групи, в яких особистість приєднується до систем норм та цінностей і які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду, отримати назву інструментів соціалізації.
На до трудовій стадії визначаються наступні інститути соціалізації, сім’я, дошкільні дитячі заклади, школа, позашкільні навчальні заклади.
Сімейна соціалізація (А. Антонов, В. Медков) є підготовкою до майбутніх сімейних ролей; вплив, яких спрямований на формування соціальної компетентності особистості.
На трудовій стадії – трудовий колективи, суспільні групи (спорт, туристичні клуби тощо), церква, власна сім’я.
На після трудовій стадії – суспільні організації, в яких беруть участь пенсіонери, церква, сім’я (продовжує її розвиток) + однолітки.
Андрєєва визначає інститути десоціалізації (злочинні групи, адитивні групи).
Фактори сімейної соціалізації:
1) структурний склад сім’ї;
2) позиція дитини в сім’ї (включає його ролі);
3) основні (реальні) вихователі – соціалізатори;
4) стиль виховання в сім’ї;
5) особистісний потенціал.
Структура сім’ї:
Роль батька.
Роль матері.
Роль бабусів/дідусів.
Роль сіблінгів.
Роль єдиної дитини в сім’ї – труднощі у взаємодії з однолітками.
Близнюки.
Вплив інтервалів між народженням дітей.
Типологія дитячих характерів (за Лесгафтом):
І. З діяльнісно-збільшеними проявами:
1. лицемірний тип – рефлекторно-дослідницький зі збільшеною діяльністю, без моральних проявів; намагаються легким шляхом досягти особливих прерогатив та уникати діяльності більш складні;
2. честолюбний тип – копіювально-розсудливий з підвищеним почуттям першості та зовнішньо засвоєними моральними нормами.
Характерні добра пам’ять і розумова діяльність спрямована на засвоєння та відтворення як простих формул, так і ідей, філософських вчень, пихатість, самовпевненість, потяг до влади.
3. доброзичливий тип – розумно-самостійний з превалюванням розумової діяльності та твердо засвоєними моральними нормами.
Схильний до аналітичної діяльності. Недолік доброзичливого типу – невідповідність між розумовою та фізичною працею (певна фізичні лінощі та апатія). Характеристики: вміння спостерігати, звичка аналізувати; м’якість, правдивість.
ІІ. З інертно-пригніченими проявами.
4. м’яко забитий тип – рефлекторно-дослідний з інертними діями, без моральних основ. Відрізняється негативними якостями як в розумовій, так і моральні відносини, потребує постійного керівництва.
5. змісно-забитий – копіювально-розумовий, пригнічений переслідуваннями та несправедливими мірами, із зовнішньо засвоєними моральними основами. Характерні озлобленість, підозрілість самолюбство, діють зосереджено на особистому захисті. Правдивість умовна. Злість свою скидають на тварин, друзів тощо спостережливі.
6. пригнічений тип – розумно-виконуючий з превалюванням фізичної діяльності та твердо випрацьованими моральними основами, превалювання фізичної діяльності над розумовою, скромні, терплячі та терпимимі.
Нормальними тип відрізняється гармонією між розумовим та фізичним розвитком.
Види неправильного виховання (за Личко).
1. Гіпопротерапія.
2. Домінування гіпопротекція.
3. Повторюючи гіперпротекція.
4. Повторюючи гіпопротекція.
5. Емоційне відтворення.
6. Умови жорстких взаємин.
7. Умови збільшеної моральної відповідності.
8. Протирічне виховання.
9. Виховання поза сім’ю.
Життєстійкість дітей.
Дослідження Крайг.
Ознаки:
1. Соціально-компетентні, добре почуваються як у групі однолітків, так і в групі з дорослими.
2. Впевненість в собі.
3. Незалежність.
4. Встановлюють зазвичай декілька стійких контактів, які їм надають почуття захищеності.
5. Потяг до досягнень.
Для успішності соціалізації необхідності:
А) відчуття безумовної любові;
Б) соціальний робітник має бути успішним для успішної соціальної адаптації дитини;
В) у дитини має бути позитивне відношення до батьків.
Стилі батьківської поведінки (Д. Бомрінд):
1. авторитетний стиль;
2. авторитарний стиль;
3. ліберальний;
4. індиферентний.
1. Предмет, метод і завдання екологічного права.
Предметом екологічного права виступають екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, і забезпечення екологічної безпеки існування людей, які базуються на формах різноманітного права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Ці правовідносини складаються між громадянами, між громадянами та організаціями з приводу належності, використання, відтворення об'єктів охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічним та інших потреб.
Метод субординації формує централізоване, імперативне регулювання, яке зверху до низу проводиться на владно-імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних суб'єктів. Тому статус сторін, їхнє становище у правовідносинах насамперед характеризується субординацією чи підпорядкованістю.
Метод координації формує децентралізоване, диспозитивне регулювання, що проводиться на паритетних засадах.
Завдання екологічного права:
а) здійснення державного і громадського контролю за до держанням вимог екологічного законодавства всіма суб'єкта ми екологічних відносин;
б) припинення господарської діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
в) звільнення з посад тих керівників, які не виконують вимог екологічного законодавства або порушують його;
г) притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні екологічного законодавства.
2. Правова охорона навколишнього середовища.
Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі компоненти, які утворюють природне середовище.
Природа є першоджерелом життя і діяльності людини, внаслідок чого охорона природи є найважливішим, зафіксованим на конституційному рівні обов’язком людини і громадянина. Об’єктом правової охорони виступає природа (природне середовище) як об’єктивна реальність, що існує поза людиною, незалежно від її свідомості і слугує місцем її мешкання, умовою та способом її життя. Виходячи зі складності й багатоплановості структурних і функціональних зв’язків, якими представлено довкілля, природу розглядають як комплексний об’єкт правової охорони.
Навколишнє природне середовище – це система взаємодіючих екологічних підсистем, що органічно об’єднує всі елементи, комплекси, явища природи в єдиний цілісний механізм. Також, природоохоронний інтерес спрямований на збереження якісного стану довкілля, його здатності до постійного і безперервного обміну речовин і відтворення життя на землі.
Охорона довкілля дає можливість чітко визначити зовнішні і внутрішні межі природоохоронного регулювання. Це проявляється в тому, що окремі елементи природи (або їх частини) охоплюються сферою правової охорони, оскільки вони функціонують як частини єдиного природного механізму і знаходяться в системі екологічних зв’язків. Також право забезпечує охорону тих компонентів навколишнього природного середовища, функціонування яких не вступає у протиріччя з вимогами збереження оптимального стану природи. Отже, правовою охороною охоплюються всі ті природні об’єкти, з якими взаємодіє суспільство і які зумовлюють його існування і благополуччя. Природні об’єкти, що знаходяться поза людським впливом, не належать до охоронюваних об’єктів природи. Людина впливає на природу через споживання, перетворення й відтворення природних речовин, окремих елементівдовкілля і його самого в цілому.
Коло охоронюваних об’єктів природи визначено в законодавстві. Згідно з ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» державній охороні і регулюванні використання на території України підлягають навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, які залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ),ландшафти та інші природні комплекси.
Особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України.
Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров’я і життя людини [1, ст. 5].
При диференціації об’єктів правової охорони природи вимога комплексності забезпечується двома шляхами:
1. Оцінкою кожного окремо взятого об’єкта природи у взаємозв’язку з іншими природними об’єктами і природним середовищем в цілому;
2. Вирізнення окремих частин природного середовища у вигляді охоронюваних законом комплексів.
Особливе місце в системі об’єктів правової охорони природи займає навколишнє природне середовище. На відміну від природних і природно-територіальних комплексів, які є продуктами природи, воно утворюється як результат активної взаємодії суспільства і природи. Навколишнє природне середовище являє собою якісно нове оточення «олюднену природу», де елементи природного середовища органічно поєднуються з наслідками діяльності людини.
Відмежовуючи оточуюче людину природне середовище від іншої природи, право має можливість підкреслити не тільки важливість, а й особливість захисту довкілля. На відміну від охорони природи в цілому захист навколишнього середовища спрямовано на:
1) забезпечення нормального обміну речовин між людиною і тими елементами природи, що становлять життєву основу людства і на яких найбільше відбиваються негативні наслідки людської діяльності «повітря, вода, земля»;
2) захист самої людини від шкідливого впливу створеного нею оточуючого середовища шляхом оздоровляння місця її проживання й діяльності, нейтралізації забрудненого природного середовища і поліпшення територіальної сфери, в рамках якої протікають життя і праця людини (планування і забудова населених пунктів, раціональне розміщення підприємств, місць відпочинку);
3) захист людини, сфери її життя й діяльності від шкідливих або стихійних сил природи (повені, землетруси).
Важливими складовими частинами навколишнього природного середовища виступають міста, індустріальні зони інші населені пункти. З ними, за своїм значенням ідуть природні, зелені, курортні, лісопаркові, рекреаційні зони, що обслуговують людину як ресурси оздоровлення середовища [2, 91- 92] Охорона навколишнього природного середовища має особливе значення для життєдіяльності громадян. Конституція України в ст. 16 закріплює обов’язок держави забезпечувати екологічну безпеку, підтримувати екологічну рівновагу на території України, долати наслідки Чорнобильської катастрофи, зберігати генофонд українського народу. Також ст. 13 Конституції України зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності відповідно до закону (ст. 14 Конституції України) [3, ст. 13,14,16]. Основним законом України також закраплене право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, а також передбачені принципові положення щодо права власності, використання, відтворення природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища.
Забезпечення екологічної безпеки може бути досягнене якісними змінами екологічних норм і вимог цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та інших галузей законодавства.
3. Поняття природокористування
Конституція України надає громадянам та іншим особам для задоволення своїх потреб право користуватися природними об'єктами, що належать на праві державної, а іноді приватної та комунальної власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості (статті 13, 41).
Законодавство України гарантує громадянам право загального користування природними ресурсами для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.
У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах (ч. 3 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною статтею Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» термін «використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в деяких випадках крім правомочності «володіння» ще й розпорядження природними ресурсами. Це має місце у випадках користування природними об'єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду).
При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення з нього всього необхідного для життєдіяльності людини, яка вживає, пристосовує, переробляє природні об'єкти з урахуванням своїх потреб. Усе це називають природокористуванням у широкому розумінні цього слова. Однак воно не обмежується тільки споживанням або експлуатацією природних об'єктів, бо поширюється також і на використання тих природних ресурсів, їх комплексів, які забезпечують здоровий спосіб життя, духовні і естетичні потреби, відпочинок, відновлення фізичних і духовних сил. У літературі «природокористування» розуміють як використання корисних для людини властивостей довкілля — екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» входять різноманітні його форми — екологічна (провідна форма), економічна, культурно-оздоровча. Таке використання природних об'єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм називається правом природокористування. Воно розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут — сукупність норм, що регулюють права і обов'язки природокористувача та інших осіб; як правовідносини; як суб'єктивне право, що належить конкретному природокористувачу.
У юридичній літературі деякі автори в суб'єктивне право земле-, водо-, лісо-, надрокористування включають і право володіння, і право управління, і право розпорядження. Дійсно, природокористувачам належать такі правомочності. Але все це не можна вважати правом користування, бо згадані правомочності мають місце поряд з правом користування. Таким чином, сукупність усіх перелічених правомочностей у природокористувачів не можна називати правом користування. Виходячи із узвичаєних у праві понять і термінології, під суб'єктивним правом природокористування слід розуміти забезпечену законом можливість безпосередньої експлуатації природного об'єкта з метою одержання певних благ. Для усунення термінологічної плутанини доцільно всю сукупність правомочностей, що належать конкретному природокористувачеві, і покладених на нього обов'язків називати не «правом землекористування», «правом водокористування», а відповідно «землекористуванням», «водокористуванням» тощо. Терміни «право землекористування», «право водокористування» або «право природокористування» повинні застосовуватися лише для позначення відповідної сукупності норм, тобто для позначення об'єктивного, а не суб'єктивного права. Останнє доцільно називати правомочністю (користування землею, водою, лісами тощо) як правом безпосередньої експлуатації об'єкта. Тому виклад загальних питань здійснено з урахуванням цих аспектів, бо в процесі використання природних об'єктів за певних умов застосовуються названі поняття.
Суб'єктивне право природокористування визначає можливу поведінку суб'єктів у межах екологічного законодавства по вилученню корисних властивостей і якостей об'єкта з метою реалізації своїх екологічних інтересів. Прикладом суб'єктивного права природокористування може бути право суб'єкта вирощувати ті або інші сільськогосподарські культури, будувати будинок чи споруду за власним проектом, проводити внутрішньогосподарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати загальнопоширені корисні копалини тощо. До його обов'язків належать: неухильне дотримання положень екологічного законодавства, що регулює раціональне користування природними об'єктами недопущення порушень екологічних прав і законних інтересів інших суб'єктів; внесення зборів за використання природних об'єктів тощо.
Обов'язки не слід включати до змісту суб'єктивного права природокористування, оскільки складається враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов'язків. Але ж обов'язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб'єкта. Держава вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юридичну відповідальність у разі їхнього невиконання.
Таким чином, під суб'єктивним правом користування природним об'єктом розуміють передбачену законом можливість безпосередньої експлуатації такого об'єкта з метою вилучення з нього корисних властивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокористувача.
Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об'єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об'єкти тісно пов'язані між собою в навколишньому природному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення права користування різними видами природних об'єктів, об'єднати в правовий інститут.
Крім того, до складу цього правового інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного використання різних видів природних об'єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання.
Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним середовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задоволення естетичних і подібних їм потреб, виступає як природниче право, навіть коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтримання навколишнього природного середовища в нормальному стані забезпечує реалізацію громадянам їх права на безпечне довкілля. При цьому можна твердити про право громадянина на безпечні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навколишнього природного середовища є відносинами, що мають суспільний характер.
Про охорону права природокористування можна говорити і у випадках господарського та іншого користування явищами природи, що не підлягають контролю, наприклад про силу вітру, сонячної енергії тощо. У даному випадку не природні процеси, а конкретні суспільні відносини є визначальними, і, таким чином, існує право користування, своєрідне за рядом ознак. У юридичній літературі таке право користування природними об'єктами називають загальнодоступним. Це поняття включає також випадки, коли експлуатація природного об'єкта ніяк не впливає на його стан. У інших випадках, навіть коли природний об'єкт, що експлуатується, за своїми фізичними властивостями не піддається індивідуалізації, — він не може бути об'єктом права власності, право користування ним не можна вважати загальнодоступним. Закон певним чином регулює використання таких природних об'єктів, як, наприклад, атмосферне повітря, причому навіть з моменту виникнення права користування відповідним об'єктом з будь-якою метою.
Загальнодоступне право користування природним об'єктом ніким не надається і не припиняється, але воно підлягає захисту. Тому недопустимо, наприклад, впливати в суб'єктивних інтересах на погоду або клімат планети, оскільки при цьому порушується загальнодоступне право користування.
Особливості права користування окремими видами екологічних об'єктів викладені у відповідних розділах Особливої частини підручника.
Переведення економіки України на ринкові відносини обумовлює необхідність розширення змісту права природокористування. Зокрема, дозволено використання природних об'єктів на умовах оренди, впроваджено диференційований збір за користування природними об'єктами і за забруднення природного середовища у процесі здійснення права природокористування; більшість правомочностей природокористувачів наближені до правомочностей власників природних об'єктів, оскільки для природного середовища за екологічними факторами це суттєва правова форма належності природних об'єктів, які використовуються.
4. Права та обов'язки природо-користувачів.
Правомочності природокористувачів по використанню і володінню природними об'єктами втілюються в конкретних правах і обов'язках, визначених Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», кодексами і законами України про природні ресурси, іншими нормативними актами, а також документами на право користування (власності) відповідними природними об'єктами.
Права і обов'язки природокористувачів можна поділити на загальні і спеціальні. Загальними є такі, що притаманні всім без винятку суб'єктам природокористування. Спеціальні ж визначаються залежно від природного об'єкта, який використовується, його природних якостей, специфіки, виду природокористування і властиві лише певним суб'єктам природокористування.
До загальних прав, зокрема, належать такі, як право на самостійне господарювання при використанні природного об'єкта, на видобування з нього корисних властивостей і якостей, на одержання плодів і прибутків від нього, на здійснення різних дій у межах закону з метою одержання корисного ефекту від природного об'єкта, право вимагати усунення перешкод у користуванні природним об'єктом, право на одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи, на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на природний об'єкт, що використовується, право вимагати відшкодування збитків, нанесених правомірними або неправомірними діями інших осіб, право на захист порушеного права користування природним об'єктом шляхом подання позову до судових органів.
Права природокористувачів можуть бути обмежені в інтересах держави або інших природокористувачів. Обмеження прав природокористувачів не передбачене законом і є недопустимим. Екологічні права природокористувачів забезпечуються шляхом установлення в законодавстві певних гарантій.
Головним обов'язком усіх природокористувачів є раціональне і ефективне використання природних об'єктів, бережливе до них ставлення відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Для цього на природокористувачів покладено обов'язок виконувати передбачені законом певні екологічні вимоги: застосовувати новітні технології; здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних об'єктів, негативному впливу їх діяльності на стан навколишнього природного середовища; здійснювати заходи щодо відтворення природних об'єктів; застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліпшення якості природних об'єктів, які забезпечують охорону природного середовища і безпеку здоров'я населення; зберігати території та об'єкти природно-заповідного фонду, що підлягають особливій охороні; здійснювати господарську та іншу діяльність без порушення прав інших осіб. Загальним обов'язком усіх природокористувачів є також дотримання ними вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів і лімітів, внесення зборів за спеціальне використання природних об'єктів та штрафів за екологічне правопорушення; компенсування шкоди, заподіяної забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє середовище. Громадяни зобов'язані виконувати й інші обов'язки при використанні природних об'єктів відповідно до законодавства України.
Спеціальні права і обов'язки властиві кожному виду природокористування стосовно його об'єктів. Вирішальну роль тут відіграє мета природокористування. Права і обов'язки, реалізація і виконання яких обумовлюють безпосереднє досягнення мети цього виду природокористування, є для нього спеціальними. Вони, як правило, встановлюються відповідними галузями екологічного законодавства як для підприємств, організацій і установ, так і для громадян, тобто без диференціації на юридичні та фізичні особи.
Самостійна робота.
Різновиди права природокористування. Природно-заповідний фонд.