План заняття

Соціологічна думка та соціологія в Україні

1. Витоки вітчизняної протосоціології.

1.1. Протосоціологія епохи Київської Русі, литовсько-польський пе­ріод (V – кінець XV ст.).

1.2. Протосоціологічне знання козацької доби (кінець XV – третя чверть XVIII ст.).

1.3. Протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII – сере­дина XIX ст.).

2. Виникнення української соціології (друга половина ХІХ ст.).

3. Розвиток вітчизняної соціології у ХХ ст.

При висвітленні першого питання теми слід підкреслити, що своїми витоками українське соціальне знання сягає ще сивої давнини, часів Давньо­руської держави, про що свідчать пам’ятники літератури та усної народної творчості, що дійшли до наших днів.

Формування соціальної свідомості та соціологічної думки тих часів були нерозривно пов’язані з політичними і соціальними процесами, що про­ходили на терені сучасної України. Це видається цілком логічним, адже уявлення про суспільство ніколи не були відірвані від соціальної дійсності, і люди усвідомлювали соціальні явища, такими якими вони їх бачили.

Як і у Європі, перші уявлення про суспільство в давніх українців формувалися у вигляді міфів і героїчного епосу. Зокрема до нас дійшло чимало фольклорних творів, побудованих ще на елементах язичницької культури і язичницького світобачення. Виявом же епосу були історичні пісні, думи і билини.

Слід також зазначити, що виникнення писемності дало значний ім­пульс розвитку наукових уявлень, у тому числі й соціологічного змісту. По­дібно до давньогрецьких логографів, в Київський Русі здебільшого ченцями велися хронологічні записи історичних подій. Подібні фіксування історичних подій набули в давньоруській державі форми літописів. Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ–ХШ ст.). Серед таких літописів можна назвати насамперед найбільший з них – “Літопис за Іпатіївським списком” (“Іпатіївський літопис”), який вівся понад два століття. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву “Повість временних літ”. Даний твір вважається науковою працею, в якій автор, виступаючи проти феодальної роздробленості, відстоює ідею єдності руських земель. Головне соціологічне значення літописів, без сумніву, полягало в тому, що вони відо­бражали реальну картину соціальної дійсності Київської Русі. На їх основі формувалася подальша соціологічна думка в Україні.

Певні відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу містили перші літературні твори – слова, повчання, патерики, проповіді, які носили релігійний характер, і були дещо відірваними від реальності. Одним із перших таких творів стала праця київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать” (X ст.), в якій, з одного боку, йдеться про неможли­вість існування “богообраного народу”, а з іншого – присвячується чимало рядків “благодатним ділам” великого Київського князя Володимира – хрес­тителя Русі.

Крім того, цінним джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір князя Київської Русі Володимира Мономаха “Повчання дітям” (XII ст.), в якій він закликав своїх синів-князів відстоювати правду і справедливість у відносинах зі своїми підлеглими та сусідами, долати ненависть один до одного заради єдності землі Руської. Ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби у Київській Русі обсто­юється у відомому епічному творі “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.).

Особливості громадсько-політичного устрою і соціального порядку Київської Русі найбільш досконало можна дослідити завдяки пам’ятці давньоруського правознавства – “Руській Правді”, остаточний текст якої був закріплений у часи князювання Ярослава Мудрого та його сина Мстислава. Важливе значення цього документу полягає і в тому, що чимало його поло­жень знайшли продовження в законодавстві Литовсько-Руської держави, а також козацької республіки.

Як відомо, в другій половині XIV ст. більшість українських земель потрапили в залежність від Великого князівства Литовського (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і Волинь), а з 1387 р. Галичина вхо­дить до складу польської держави. Починаючи з XV ст., українські землі по­чали потерпати від набігів кримських татар, які завдавали великої шкоди громадському порядку. Регулярна литовська, а потім і польська армія не в змозі були вирішити цієї нагальної проблеми, тому можна припустити, що саме боротьба проти турків і татар породили найбільший феномен українсь­кого середньовіччя – козацтво.

З історією козацтва пов’язані переписи населення в Україні (поява в XVI–XVII ст. реєстрових козаків). У 1570 році польський король Сигізмунд II Август включив до реєстру 300 козаків.

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. з’явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, послань, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічної літератури було спричинене наростанням боротьби українського народу проти шля­хетської Польщі.

У середині XVI ст., фактично за століття до Гоббса, ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Орі­ховський (1513–1566 рр.). Основою його наукового вчення було положення, згідно якого, державна влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Цьому природному зако­нові, що виявляв вищу соціальну справедливість, повинні підкорятися усі, на­віть королі. Держава, на думку Оріховського, виникає внаслідок того, що лю­дям набридають ворожнечі і вони прагнуть до соціальної злагоди. Між дер­жавою і особою у ній має встановлюватись взаємна відповідальність.

Важливим джерелом соціологічної думки в Україні того часу, був і твір Христофора Філарета “Апокрисис” (1597 р.), в якому обґрунтовується і захищається ідея рівності і соціальної справедливості, дотримання усіма громадянами держави, у тому числі й монархом, суспільного договору і природних прав. Філарет, як і Макіавеллі, а згодом і Руссо, проголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих, є джерелом сили і могутності держави. Кожна особа в державі повинна мати змогу захи­щати свої права.

Необхідно також вказати, що найвизначніше місце у розвитку со­ціальної думки кінця XVI – початку XVII ст. посідає мислитель з Галичини Іван Вишенський, чиї погляди формувались під впливом національних і релігійних переслідувань українців з боку польської шляхти. Провідною ідеєю його багатьох “Послань” є життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного гноблення. У таких творах, як “Порада”, “Послання до всіх в лядській землі живущих” та інших, він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, соціальної та націо­нальної рівності, свободи віросповідання, справедливості.

З точки зору соціальної проблематики, викликає інтерес творчість таких випускників Києво-Могилянської академії як С. Яворський та Ф. Про­копович.

Зокрема, Феофан Прокопович (1682–1736 рр.) вважав найголовнішими факторами суспільного прогресу освіту науку і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і поліпшить суспільний лад. Не­щастя і зло виникає, вважав Ф. Прокопович, від недостатнього знання, і най­головніша причина зла криється в тому, що людина не знає саму себе. Роз­глядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві, визначаються не приналежністю до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Продовжуючи думку І. Вишенсь­кого, Ф. Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства, до яких він зараховує бояр, ченців, духо­венство. До суспільно корисних верств населення він відносить простий люд, купців, власників мануфактур а також чиновників. Отже, погляди Прокопо­вича певною мірою співпадали з поглядами його сучасників – західних еко­номістів, ідеологів буржуазного капіталістичного способу виробництва, який зароджувався в тогочасній Європі, зокрема У. Петі, Д. Рікардо та А. Сміта.

Підкреслимо, що великий внесок в розвиток соціологічної думки XVIII ст. зробив видатний український філософ Григорій Сковорода (1722–1794 рр.). Він був проповідником демократичних ідей, просвітником і відомим ученим. Його багатогранна філософська й літературна творчість – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Мандруючи Україною і світом, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї. Він був ідейним предтечею нової української літератури.

Багато дослідників твердять, що Сковорода належить до тих мисли­телів, спосіб життя яких перебуває у повній гармонії з їхнім вченням. Сково­рода жив так, як учив, і вчив саме так, як жив. Він, безумовно, був своєрід­ною особистістю, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно пере­вищував загальний рівень його доби, проводив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами, особливо у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя.

У своїх творах він відстоює ідею тотожності та відмінності матеріаль­ного начал. Людину він вважає маленькою, але разом з тим, рахує її невід’ємною часткою макрокосму – Всесвіту. Улюбленим науковим методом Сковороди був метод аналогій. “Так як зерно повертається у колос, так і дух іде до духа”, – заявляв учений.

Таким чином, центральним питанням його соціальної діяльності було питання людини та її щастя, а відповідно – шукання шляхів, що ведуть до цього.

Слід запам’ятати, що переломним моментом у становленні вітчиз­няної культури та науки стала поява творів українською мовою, першим з яких був твір – “Енеїда” Івана Котляревського.

Предтечею української соціології стала діяльність Кирило-Мефо­діївського братства, яке об’єднало у собі великих майстрів слова, учених та громадських діячів – Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Гулака, О. Білозерського та ін. Братство відстоювало ідеали соціальної політичної і релігійної рівності, ратувало за впровадження громадянських прав і свобод. Своєрідним маніфестом кирило-мефодіївців стала “Книга Буття українського народу”, в якій ілюструється історія українського народу, його період його величі та поневолення. В “Книзі…” сформульовано провідну ідею братства – формування федеративної держави на принципах демократії, поважання прав особи та соціальної справедливості. Членство у федерації було суто добро­вільним. Доцільно зауважити, що методи боротьби за встановлення федера­тивно-демократичної держави члени братства обрали різні. Так, наприклад, Костомаров і Куліш відстоювали послідовні реформи, Шевченко, Гулак були за революційні методи, включаючи повалення царизму.

Незважаючи на своє нетривале існування, (у 1847 р. воно було ви­крите і розгромлене царською жандармерією), Кирило-Мефодіївське това­риство справило неабиякий вплив на своїх послідовників. Беззаперечним є той факт, що саме тут закладалися традиції української соціологічної науки, які ґрунтувалися на національному відродженні українців, побудові демокра­тичного суспільства.

Переходячи до другого питання плану семінарського заняття, слід охарактеризувати перші наукові кроки розвитку соціологічної думки в Україні. Звернемо увагу на те, що початком української соціологічної науки прий­нято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів, праці яких були надруковані у місцевому журналі “Громада”, який видавався у 1878–1882 роках та інших виданнях.

Українські вчені, що емігрували в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціології, оскільки праці видатних європейських соціо­логів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні. З одного боку, це вплинуло на характер наукових робіт українсь­ких вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, та соціал-дарвінізм, тому дослідження віт­чизняних науковців не принесли нічого принципово нового в світову соціо­логію. Проте, їхні соціологічні ідеї будувалися не тільки на засадах євро­пейської науки, а й під впливом реальної соціальної ситуації в Україні. Тому для наукових концепцій представників Женевського гуртка є характерним поєднання позитивістських, марксистських чи соціал-дарвіністських поглядів з проблемами демократії, національного і культурного відродження України, питання про побудову самостійної Української держави. До того ж пред­ставники Женевського гуртка не були, так би мовити, “чистими” соціо­логами. Так, С. Подолинський – економіст, М. Драгоманов – історик, Ф. Вовк – антрополог. Не були чистими соціологами й їхні послідовники: історик М. Грушевський, політолог В. Липинський, юрист Б. Кістяківський. Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригі­нальні трактовки ідей західних учених, з включенням до них суто українсь­ких і не тільки, соціологічних принципів.

Так, у наукових і публіцистичних працях Сергія Подолинського (1850–1891 рр.) поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські по­гляди з теорією соціальної солідарності. Учений доводить, що на перших ета­пах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі, між кла­сами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком – со­ціальна неоднорідність у суспільстві. Проте, чим вищим стає рівень соціаль­ної боротьби, тим більше посилюється потреба людей у зближенні та солі­дарності. В майбутньому як зазначав дослідник, люди прагнутимуть не до бо­ротьби, а до об’єднання у громади, бо соціальна злагода краща, ніж боротьба.

Звернемо увагу також на те, що найвидатнішим представником Же­невського гуртка, одним із його засновників та редактором журналу “Гро­мада”, був відомий український історик Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.). Коло його соціологічних інтересів було широким і доволі різноманітним. Так, учений приділяв чимало уваги аналізу соціологічної методології, працю­вав у сфері філософії історії, сприяв розробці теорії соціального прогресу, був одним із фундаторів української політичної соціології, в межах якої вив­чав проблеми влади та федералізму. Погляди ученого були близькими до наукових ідей класиків світової соціології – О. Конта, Дж. Мілля, Г. Спен­сера, хоча останнього він і критикував за його органістичну теорію. Драго­манов першим з українських вчених вжив термін “соціологія” під час чи­тання лекцій у Київському університеті. Соціологію він визначав як “науку про діяльність людей у суспільстві”. Як і О. Конт вважав соціологію фактично тотожною з суспільствознавством взагалі, інші суспільні науки, на його думку, мають стати лише розділами соціології.

Варто зазначити, що суспільство у М. Драгоманова виступає систе­мою, яка містить в собі три складові: матеріал, до якого входять окремі інди­віди та народності; так звані “суспільства” – сім’я, клас, державний і між­державний союзи; продукти суспільної діяльності. Одним із головних мето­дів у соціології визначав порівняльно-історичний, за яким порівнював не тільки соціальне значення окремих історичних осіб, а й цілих епох.

Історичний підхід учений застосував і у своїй теорії соціального прогресу, вважаючи його об’єктивним ходом історії. Його думки про соціаль­ний прогрес далекі від фаталізму і підкреслено оптимістичні. Прогрес – це суто соціальна закономірність, яка твориться суто людьми, без участі Божої волі. М. Драгоманов відкидає ідею регресу, а тимчасове уповільнення роз­витку освіти, техніки чи науки, як у період Раннього Середньовіччя, вважає лише стадією підготовки до наступного етапу соціального прогресу. Зро­зуміло, що український учений гостро критикує теорію циклічності Д. Віко, оскільки у ній поряд з соціальним прогресом знаходиться місце і соціальному регресу. Для М. Драгоманова історичний прогрес – явище, що охоплює усі країни світу одночасно. Тому, як зазначає учений, історія України та історія Європи є невід’ємними одна від одної.

Як і Г. Спенсер, М. Драгоманов був прихильником еволюціоністсь­кого напрямку у соціології. Незважаючи на те, що учений допускає і рево­люційні принципи розвитку суспільства, усе ж тільки соціальна еволюція мислиться ним як єдиний нормальний шлях соціального розвитку. Еволюція, як вважав соціолог, охоплює одночасно усі сфери суспільного життя – по­літику, економіку, культуру та ін.

Опираючись на свою думку про нерозривність історичних процесів у всьому світі, М. Драгоманов відстоює ідеї федералізму, який у нього асоцію­ється з поняттями “свобода” та “демократія”. Учений зазначає, що навіть після буржуазних революцій у Європі у соціальному порядку у країн мало що змінилося, оскільки вони перейшли від абсолютизму монархічного до абсо­лютизму парламентського. Ідеалом демократичної федерації М. Драгоманов вбачав Швейцарію, у якій тоді жив і працював. Що стосується міжетнічних відносин у федеративній державі, соціолог відстоював ідею національної рів­ності. Він заявляв, що є неприпустимим надання привілеїв для якоїсь однієї нації, а держава повинна задовольняти інтереси всіх народів.

Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка, Федір Вовк (1847–1918 рр.). На його думку, соціальні явища, як і явища природи, розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне ж учений вважав продовжен­ням природного. Соціологія, як гадав Ф. Вовк, – наука про громадське життя, і вона разом з деякими іншими науками, такими як-от археологія чи етно­графія, становить єдину науку про людину – антропологію.

На якісно новий рівень свого розвитку українська соціологія вийшла в кінці XIX – на початку XX ст., коли відбулось остаточне її виділення в окрему галузь суспільних знань.

Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед виріз­няється постать Максима Ковалевського (1851–1916 рр.).

Виясняючи сутність соціологічних поглядів вченого, слід зазначити, що вони були близькими до ідей О. Конта та Г. Спенсера, С. Подолинського та М. Драгоманова. Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму. Соціологія, на його думку, є наукою, що на основі конкретних соціальних фактів визначає основні тенденції розвитку соціаль­них явищ. У двотомній праці “Соціологія” (1910 р.) він визначив основним завданням науки визначення механізмів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, що є близьким до трактувань завдань соціології на сучасному етапі, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Поєднавши ідеї С. Подолинського та М. Драгоманова, відштов­хуючись від теорії еволюціонізму, М. Ковалевський визначив, що соціальний прогрес є поступовим перебігом соціальних явищ від їх більш простих до більш складних форм, що призводить до соціального прогресу. Останній не залежить від волі конкретних індивідів, хоча й забезпечується ними. Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності. Чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. Прогресом, на його думку, і є зростання солідарності в усіх її проявах.

Також зазначимо, що одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф Володимир Антонович (1834–1908 рр.), який обґрунтував свої ідеї у праці “Три національні типи народні” (1888 р.). Нацією учений назвав групу людей, рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом. Цікаво, що учений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи, В. Антонович вважає культуру та етику.

Ідеї федералізму та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко (1856–1916 рр.). У становленні ідей федералізму І. Франка можна виділити два етапи. На першому обґрунтовується концепція громадського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому. Другий етап базується на принципах утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості. Як палкий патріот України та української нації, І. Франко виступав проти націоналізму, що про­повідувався німецькими соціал-демократами. Вчений зауважив, що соціалізм соціал-демократів не принесе панацеї від хвороб. Засобом прогресивного роз­витку суспільства є вирішення соціальних проблем.

Потрібно також відмітити, що окрему сторінку соціологічної спад­щини України на рубежі XIX–XX ст. представляли ідеї Михайла Грушевсь­кого (1866–1934 рр.). Соціологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля та М. Вебера. Вершиною його наукових соціологічних поглядів стала праця “Початки громадянства” (генетична соціологія), опублікована 1921 р. у Відні. Провідною ідеєю твору стало обґрунтування основних закономірностей становлення і розвитку сус­пільства. Індивідуалізм чи колективізм є пріоритетним принципом розвитку суспільства? Які фактори переважали в трансформації суспільного життя? Які стадії соціального розвитку пройшло людство? Які особливості форму­вання українського суспільства? Ось основні питання, відповіді на які нама­гається знайти автор “генетичної соціології”.

Досліджуючи соціальний розвиток різних епох, М. Грушевський визнає, що на окремих стадіях розвитку суспільства роль деяких осіб була дуже значною. Проте, як доводить соціолог, поява таких осіб була виявом об’єктивних закономірностей соціального розвитку суспільства на даній стадії. Значно більший вплив на трансформацію суспільства мали соціальні общини – племена, класи, і особливо народи. Тому, можна констатувати факт, що хоча український вчений і не відкидає впливу індивідуального чинника на хід історії, все ж за своїми поглядами він, як і Е. Дюркгейм, є колективістом. Як і більшість соціологів того часу, М. Грушевський вважає, що закони розвитку суспільства є об’єктивними, завдання ж соціолога поля­гає у тому, щоб серед маси фактів відкинути випадкове, і встановити таким чином закономірності соціального розвитку. Загалом автор “генетичної со­ціології” виділяє три стадії суспільства – початки суспільної організації, пле­мінно-родову організацію та класово-державний устрій. На кожній із цих стадій і діють основні детермінуючі чинники соціального розвитку: на почат­ках суспільної організації переважаючим є біологічний чинник, при переході до родоплемінної общини домінує психологічний фактор, а з виникненням класового суспільства і держав – економічний.

Предметом наукового інтересу М. Грушевського була і політична соціологія, як відомий політичний діяч, він добре знав проблеми становлення демократії і створення незалежної національної держави в Україні. Учений обґрунтовував ідею права кожного народу на створення власної держави. Таким чином, провідним суб’єктом політичних відносин, їх рушійною силою виступає саме народ, а український народ, як вважає Грушевський, на по­чатку XX ст. досяг такого рівня розвитку, щоб мати власну державу.

Отже, основний підсумок першого періоду розвитку вітчизняної соціології полягає в тому, що у цей період були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити.

Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в ук­раїнській соціології XX ст., що розглядається у третьому питанні, був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов’язано, без сумніву, з об’єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні.

Необхідно вказати, що в історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити чотири періоди:

1) 1921–1929 рр. – становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

2) 1930–1957 рр. – фактична заборона наукових пошуків в українсь­кій соціології, викликана періодом “догматичного комунізму” та “сталінізму”;

3) 1958–1986 рр. – період часткового відродження української соціо­логії, пов’язаний насамперед з хрущовською “відлигою”;

4) з 1987 р. – сучасний період розвитку соціології в Україні.

Коли соціологія тільки почала розвиватись, спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР, відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р. видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований нау­ковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослід­ницька робота в галузі соціології в Україні у 20-х роках зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б. Кістяківський (1918–1920 рр.), проте після смерті ученого ка­федра, по-суті, припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолю­ваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. З 1926 р. Кабінет видавав щорічник “Пер­вісне громадянство в Україні” де публікувалися праці К. Грушевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з’яви­лася після повернення у 1924 р. до України М. Грушевського, який ще у 1919 р. в еміграції, створив Український соціологічний інститут. Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте під тиском партійних ідеологів цю ідею втілити у життя не вдалося. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології.

Роль соціологічного інституту, по-суті, почала виконувати Асоціація культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р., яку становили три струк­тури – культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та Кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались асоціацією, стосувалися, насамперед, генетичної соціо­логії а також – дослідження українського фольклору.

Одночасно з асоціацією проводили соціологічні дослідження Укра­їнський демографічний інститут (вивчав біосоціальні процеси), харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки (досліджував проблеми генетичної соціології), Психоневрологічний інститут (проводив наукові по­шуки у галузі соціопсихології).

Далі слід підкреслити, що у цей же час відбувається процес станов­лення соціальної інженерії – одного із видів прикладної соціології, мета якої – вплив на поведінку людей з метою розв’язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась, передусім, у межах Всеукраїнського інс­титуту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів ак­тивну наукову роботу, його дослідники розробили і з успіхом використо­вували тексти профвідбору та профорієнтації.

Необхідно вказати, що в кінці 20-х років XX ст. почався процес ак­тивного впровадження у радянську соціологію марксистських ідей, пов’яза­них, насамперед, з популяризацією праць М. Бухаріна “Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології” (1921 р.), Л. Са­динського “Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію” (1923 р.), С. Оранського “Основні питання марксистської соціології” (1929 р.) та ін.

Ідеологічне спрямування марксизму в радянській соціології партійні ідеологи та функціонери намагалися доповнити відкриттям соціологічних студій марксистсько-ленінського характеру. На початку 30-х років розрізнені марксистські соціологічні та інші наукові гуртки було об’єднано у Всеукра­їнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). На базі останнього було створено інститут філософії і природознавства, одним із зав­дань якого була пропаганда марксистської соціології.

У середині 30-х років навіть марксистсько-ленінська соціологія по-суті виявилась непотрібною партійно-номенклатурній верхівці. Соціологічні теорії не вписувались у рамки історичного матеріалізму, а практичні дослі­дження могли викрити факти об’єктивної радянської дійсності. З цього часу соціологію визнають “буржуазною псевдонаукою”, а спроби започаткувати соціологічні студії чи вести емпіричні дослідження, піддавались жорстким репресіям. Окремі соціологічні теорії були включені до філософії, окремі ж соціологічні напрямки, як наприклад, “соціальна екологія” чи “соціологія релігії”, заборонялись узагалі. Результати ж соціологічних досліджень подава­лись однобоко і демонстрували перекручені факти політичного, економіч­ного, культурного і соціального розвитку радянської країни. Таким чином, соціологія, як самостійна теоретична і прикладна наука, більше, ніж на двад­цять років, фактично припинила своє існування в СРСР, зокрема, в Україні.

Лише наприкінці 50 – на початку 60-х років починається часткове відродження соціології в Україні. Звільнившись від сталінського догматизму, соціологія в СРСР відновила, насамперед, своє прикладне, а згодом – теоретичне значення. Розвиток НТП вимагав точних даних щодо стану еко­номіки, з метою побудови перспектив її розвитку. Важливим стало дослідження умов праці робітників, демографічних та екологічних проблем.

З метою вирішення цих питань у 1958 р. в СРСР виникла Радянська соціологічна асоціація, а через десять років – відділ конкретних соціологіч­них досліджень на базі Інституту філософії АН СРСР. В Україні відповідна структура була створена наступного року на базі Інституту філософії АН УРСР. Поновлюється видавництво часопису “Філософська та соціологічна думка”, котрий було засновано ще 1927 р. Коло соціальних проблем, що досліджувалися радянськими соціологами, у той час було достатньо різно­манітним і стосувалось соціології праці, економічної соціології, соціології міста, соціології сім’ї та шлюбу. Результати соціологічних пошуків знайшли своє відображення у відповідних довідниках – двотомнику “Соціологія в СРСР” (1966 р.) та “Соціологія на Україні” (1968 р.).

Проте, як теоретична, так і прикладна соціологія того часу, мали ши­роке коло проблем. Соціологічна наука так і не звільнилася до кінця від тиску марксистсько-ленінської ідеології, дослідження проводилися в обмежених рамках, соціологічні служби не мали коштів на закупівлю сучасного облад­нання, катастрофічно не вистачало кваліфікованих кадрів, по-суті були втра­чені зв’язки із зарубіжною наукою – її теоретичні доробки були майже не­відомі в Радянському Союзі. До того ж у 70-х роках розпочався новий ідео­логічний наступ на соціологію, працівники Інституту соціологічних дослі­джень були звинувачені у насаджувані буржуазної ідеології. Таким чином, незважаючи на певні зрушення у сфері теоретичних та прикладних дослід­жень, повного відродження соціології у радянські часи фактично не сталося.

Лише наприкінці 80-х років, у зв’язку з політичним та ідеологічним оновленням радянського суспільства, складаються умови для того, щоб соціо­логія зайняла належне їй місце у системі наукових знань. Склались переду­мови не тільки для наукових пошуків чи прикладних досліджень у сфері соціологічного знання, а й для інституціонального оформлення науки. Так, уперше в Україні у 1990 р. було створено самостійний Інститут соціології в системі Академії наук, ідею заснування якого виношував ще М. Грушевський. Головним предметом досліджень інституту, який очолив академік Ю. Пахо­мов, стали проблеми національного відродження України, побудови демо­кратії, узагальнення наукового досвіду видатних соціологів-попередників, як українських, так і західних. У цьому ж році створюється і Українська соціо­логічна асоціація, завданнями якої стало визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної соціологічної науки, а також налагодження контактів із зарубіжними ученими та організаціями.

Важливе значення мало прийняття у 1993 році постанови Міністерства освіти України про надання соціології статусу базової навчальної дисципліни в державних вищих навчальних закладах. З цього часу соціологія є обов’яз­ковим предметом, що вивчається у вузах України III–IV рівня акредитації. Вивчається дисципліна і у більшості вузів І–II рівня акредитації. За роки незалежності кілька сотень вузів України відкрили на своїх базах спеціаль­ність “соціологія”, де готуються бакалаври, спеціалісти і магістри. На сьогод­нішній день в Україні працює більше ста вчених з науковими ступенями “кандидат” і “доктор соціологічних наук”.

Велике значення має висвітлення теоретичних соціологічних проб­лем у статтях, монографіях, посібниках. На сьогоднішній день в Україні ви­дано близько сотні посібників та підручників. Велике значення мало й засну­вання та видавництво науково-теоретичного часопису “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”.

Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр “Соціс”, “Демократичні ініціативи” та багато інших.

Підсумовуючи розгляд цього питання, зауважимо, що на сьогодніш­ній день соціологія в Україні перебуває тільки на початковому етапі свого розвитку, іде лише створення науково-теоретичної бази та становлення на­ціональних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна виділити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв’язків з провідними західними ученими та асоціа­ціями, недостатнє фінансування з боку держави.