Україна 19 століття

У XIX сто розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, визначуваних занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політико-правової ідеології значною мірою вплинула діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку, що були придушені.

Становлення ліберального й демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов’язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 pp.), до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861), Микола Костомаров (1817—1885), Георгій Андрузький (1827—?) та ін.

Політико-правова програма Кирило-Мефодіївського товариствавикладена у "Книзі буття українського народу" або її ще називали "Закон Божий" і в "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія". Основними завданнями члени товариства вважали: 1. Ліквідацію самодержавства. 2. Скасування станів і кріпосного права. 3. Визволення й об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом. 4. Надання кожному народові автономії. 5. Запровадження загальної освіти народів. Програмні положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б, передусім, свободу Україні. Для цього, вони вважали, необхідно добре усвідомити й осмислити минуле та сучасне.

Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути “праведний закон”, що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Взагалі Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.

Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи. Ці ідеї він виклав у програмах кирило-мефодіївців, а також в окремих статтях і працях “Думки про федеративний принцип у старій Русі”, “Дві руські народності”, “Книги буття українського народу” та ін.

Розглядаючи форми правління, М. Костомаров критикував монархію, відзначав, що український народ завжди прагнув до демократичних форм державного устрою.

У програмних документах товариства автор висловив критичне ставлення до самодержавства, пропонував скасувати кріпосне право, встановити юридичну рівність, не застосовувати смертної кари. Необхідною умовою нового державного устрою він уважав свободу господарської діяльності, свободу совісті, освіту народу. Програма передбачала побудову слов’янської федерації християнських республік, поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами християнського заповіту.

Християнське слов’янське об’єднання мало складатися з незалежних республік, побудованих на демократичних засадах, на чолі з президентом, який репрезентує виконавчу владу, і соймом — законодавчим органом. В автономних республіках мали бути однакові основні закони, однакова грошова система, координовані зносини з іншими державами, а також спільне військо. Програмою передбачалося утворення спільних керівних органів слов’янської федерації, обрання президента і конгресу на чотирирічний термін.

Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв’язки з іншими республіками за принципами християнської моралі.

Ще одну систему політико-правових поглядів виклав член Кирило-Мефодіївського товариства юрист Георгій Андрузький у “Начерках конституції республіки”, вилучених у нього під час обшуку в березні 1850 р.

Попервах Г. Андрузький був прибічником обмеженої монархії, а потім дійшов висновку про необхідність її заміни. У згаданому проекті конституції основою суспільного життя визначалася громада. Держава мала об’єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор’ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію, Сербію, Болгарію, Дон).

Для Росії місця в складі федерації, запропонованій Г. Андрузьким, не передбачалося. Ба більше — він уважав, що для створення незалежної України необхідно зруйнувати Росію!

Кожен штат поділявся на області, області — на округи, а округи — на громади, що складалися з сімейств. Управління в громадах здійснювалося через управу, яка поєднувала розпорядчу, виконавчу і судову владу. На чолі управи стояв голова, до неї входило трое-четверо старшин, десять депутатів від громади, священнослужитель, декілька писарів, а також один місцевий житель із гімназичною освітою.

Управа вирішувала всі питання місцевого значення демократично, через голосування, карала за порушення закону (оголошувала догану, накладала штраф, піддавала ув’язненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу діяла окружна палата за такими ж принципами, як і управа у громаді. Депутати обиралися на два роки. Виконавчою та розпорядчою владою було окружне правління в складі окружного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні діяли поліція та совісний суд. До складу суду входили суддя (депутат від палати) і депутати від думи. Дума обиралася на один рік із купців і ремісників.

На рівні області проектом А. Андрузького передбачалися обласна палата, обласне управління, поліція, магістрат, інші інституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні заклади, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави — штатах законодавчою владою був сенат, виконавчу владу очолював президент, при якому знаходився цензурний комітет. До гілки виконавчої влади входили комітети — внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий та наглядовий. Штати мали вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання.

Усі штати об’єднувала державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів, Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні діяли міністерства фінансів і промисловості, військово-морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні штатів. Міжнародні відносини здійснювалися тільки на рівні держави, тут передбачалося міністерство закордонних справ. Окрім означених органів виконавчої влади, проект передбачав міністерство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі діяв наглядовий комітет.

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений. Він створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.

М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.

Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под.

Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом.

До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.

Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

…………………..

Основу політико-правових поглядів М. Драгоманова становила автономно-федералістична концепція.Унітарна, жорстко централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на громадському та місцевому самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні центральної влади. Драгоманов вважав, що тільки автономно-федеративний лад може вирішити соціально-економічні, державно-політичні, національні та правові питання. Людина для нього - це основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями права якої може бути лише вільна самоврядна організація (громада), конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створюють громаду "Вільна спілка". Основні її завдання: 1. Забезпечення політичних свобод: права людини і громадянина. 2. Недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари. 3. Недоторканність помешкання для поліції без судової ухвали. 4. Негайна передача заарештованого до рук судової влади. 5. Недоторканність приватних листів і телеграм. 6. Свобода вибору місця мешкання й занять. 7. Свобода совісті та відокремлення церкви від держави, держави від церкви. 8. Свобода слова, друку, навчання. 9. Свобода зібрань, мітингів і процесів. 10. Свобода звернень до владних структур.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча, судова. Законодавча належала двом думам - державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Він призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною владою на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами і зборами, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їх складу - управи.

До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави. їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.

Найкраща форма політичного життя - асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні - "громадський соціалізм", "громадівська праця", які "мусять мати українську одежу". Самоврядування є основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети - "повернення української нації до сім'ї націй культурних".

У 1876 р. в Женеві М. Драгоманов, разом з іншими українськими діячами, заснував українсько-російський збірник, а потім журнал "Громада", який мав помітний вплив на українську молодь. Він мріяв, що нове покоління скористається його конституційним проектом "Вольного Союза - Вільної Спілки" 1885 р. Не відкидаючи революційних методів боротьби із самодержавством і переходу до нового суспільного устрою, М. Драгоманов віддавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу "можливе тільки у певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому і досягнуте буде більше з допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".

Значний внесок у розвиток політико-правової думки в Україні зробив Сергій Подолинський (1850-1891). Він був одним із перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. Ідеал С. Подолинського - суспільство, в якому народ сам управлятиме всіма економічними та культурними справами. Народ організує виборчу адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створить народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби.

………

Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856—1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів.

І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політики і права, держави та особи знайшли відображення в його творах “Формальний і реальний націоналізм”, “Що таке прогрес”, “Про соціалізм”, “Наука та її взаємини з працюючими класами” та ін.

І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.

За І. Франком, з виникненням приватної власності виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються “машиною темного царства”. Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чинників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття “право” і “закон” він розглядав як генетично пов’язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спрямованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 p., яка не брала до уваги просту людину.

Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ’я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.

Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практиці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санкції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх “Тюремних сонетах”, у нарисах тюремного життя (“На дні”, “До світла”), а також у сатиричних творах “Дві конституції”, “Історія однієї конфіскації” та ін.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого права, що дало б змогу на першому етапі розширити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогтися радикальних змін у соціальному та економічному житті.

I. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має природне право на політичну самостійність, яка можлива також через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформованому суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститути держави буде наділено здебільшого виконавчими функціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свободи громадян.

Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913).

Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.

Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов’язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.

Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для повної реалізації прав свобод людини, оскільки тут присутні елементи економічного насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Конституцію Австрії та її державний устрій поетеса оцінювала так само, як І. Франко.

Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.

Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношення з державою, Леся Українка виходила з концепції природного права. Останнє реалізується через свободу волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право на життя і свобода, людина повинна обороняти всякими засобами, і навіть “збройною рукою”. Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них, на охорону прав людини, мають стати закон, право і суд. Політична та економічна воля (свобода) зв’язані між собою, залежать одна від одної, їх реалізація залежить від державного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не скрізь мають однакові права, однакову політичну волю.

Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською формою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.

Поетеса закликала народ виборювати свої свободи. Загалом політичні й правові погляди І. Франка та Лесі Українки сприяли подальшому розвиткові національної української державно-правової ідеології. Основою їхнього політико-правового світогляду було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління.

…………………………………………………………………………………………………………………………..

Подальшому розвиткові політико-правової ідеології в Україні (кінець XIX — початок XX ст.) значною мірою сприяли Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Основою політико-правової концепції М. Грушев-ського (1866—1934) було українське питання. Він уважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (декілька держав утворюють одну і передають їй частину своїх суверенних прав), і процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб'єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з 'й складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта питань устрою та нормування мали вирішуватися на місцевому рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб'єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Автор політико-правової концепції пропонував установити демократичну виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Грушевський вважав ухвалення закону про мови, який регламентував би статус національних мов і гарантував їх вільний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як "самозаконність" — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалі-зуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

У першому акті законодавчого характеру — І Універсалі проголошувалася необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. З цією метою було створено Генеральний секретаріат, що його очолив В. Винниченко. II Універсал зазначив, що Україна визнає всеросійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. ПІ Універсал було оголошено після Жовтневого повстання 20 листопада 1917 р. В ньому було закладено фактичний відрив од Росії. У III Універсалі Україна проголошувалася Українською Республікою, за якою визначалося право самостійно ухвалювати закони і здійснювати владні функції через Центральну Раду та уряд (Секретаріат України). У цьому першому акті конституційного характеру Української держави декларувалися політичні свободи: свобода слова, друку, совісті, зборів, недоторканність особи. Скасовувалася смертна кара. Земля ставала власністю всього народу, приватна власність на неї анулювалася. Передбачались і інші соціальні та економічні перетворення. Окрім цього, Центральна Рада видала закони про Генеральний суд (2 грудня 1917 р.), про впорядкування прокурорського нагляду в Україні (23 грудня 1917 р.), про утворення українського війська (16 січня 1918 р.) та ін.

Відомо, що політико-правове вчення М. Грушевсь-кого не було втілено в життя. Вочевидь, практичні дії автора розійшлися з його ідеями, зокрема в національному питанні. Проголосивши у своєму вченні неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму, він підійшов до вирішення проблем державотворення саме з позиції панування української нації. Це знайшло відображення в організації крайових органів управління за принципом української більшості, в утворенні народних міністерств у справах великоросів, євреїв і поляків, у законі про на-ціонально-персональні автономії від 9 січня 1918 p., який передбачав складання і публікацію списків відповідних національностей, а також інші, дивні з сучасного погляду, заходи щодо "піклування" про національні меншини. Такі заходи, ясна річ, не були зрозумілими для широких верств населення України.

……………………………………………………………………………………………………………………………..

20 століття

У 20-ті роки розвиток політико-правової думки в Україні пов'язувався, в першу чергу, з іменами М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка та ін.

Микола Махновський (1873-1924) відомий як автор промови "Самостійна Україна", що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 р., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту "Основного закону Спілки народу українського". М. Міхновський вважав, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави. Державна самостійність - це головна умова існування нації. Державна незалежність - це національний ідеал у системі міжнародних відносин. М. Міхновський розкрив негативну роль Російської імперії стосовно до України: примусове нищення української мови, підтримка російської культури за рахунок України, жорстокі репресії щодо українства, зневажання свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі Микола Міхновський висунув такі гасла: 1. "Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю". 2. "Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою". 3. "Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад". 4. "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу!" Завдання "розплющенім очей у рабів, - небезпечне для панів", на думку М. Міхновського, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Творення національної української державності було змістом життя видатного українського мислителя В'ячеслава Липинського (1882-1931). В його класичній політико-правовій роботі "Листи до братів-хліборобів" запропонована логічна схема й правова теорія державності. В. Липинський виступив як самостійник та монархіст. За своє життя він двічі змінював свої політико-правові погляди: один раз - у бік демократії, другий раз - до конституційної монархії.

Сильна влада має зосереджуватися в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону і через Кабінет Міністрів - державну адміністрацію. її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча - з'їзд Рад окремих земель, яка представляє інтереси територій, вища - трудова Рада, що представляє інтереси державні - інтереси праці.

В. Липинський виступив за встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється від московської централізації, яка спирається на необмежену владу монарха і терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього - це всі громадяни держави. За схемою В. Липинського існують такі форми державного устрою:

1. "Демократія" - державна влада за цих умов потрапляє до рук "багатіїв-плутократів" або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Це підриває основи дисципліни і правопорядку.

2. "Охлократія" - форма державного устрою або тип, який В. Липинський відносить до революційної диктатури, фашизму, більшовизму. Для цієї системи характерне зосередження політичної і духовної влади в одних руках. У минулому "охлократія" складалася з кочовиків, а в новітні часи з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

3. "Класократія" - форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Для В. Липинського ця форма найприйнятніша.

Одне з основних положень політико-правової концепції В. Липинськогополягає в тому, що державу можна будувати тільки за ініціативою "еліти". Саме вона здатна повести за собою пасивну більшість. Його теорія еліт за оригінальністю стоїть в одному ряду з класиками політико-правової концепції теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельса.

В. Липинський у своїй політико-правовій концепції стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду та кривавої анархії. І будувати її треба самим українцям: "Ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути".

Д. Донцов, В. Липинський, І. Рудницький, В. Винниченко перебували в політичній еміграції. Тому вони змогли створити свої політико-правові вчення. Багато мислителів загинуло в сталінських таборах. Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхновським, зумовили розвиток української державотворчої правової ідеології, відомої під назвою "чинного націоналізму". Створив її доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883-1973). Найвідоміші його праці: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917 p.), "Мазепа і мазепинство" (1919 p.), "Підстави нашої політики" (1921 p.), "Націоналізм" (1926 p.), "Дух нашої давнини" (1944 p.), "Хрест проти диявола" (1948 p.), "Правда прадідів Великих" (1953 p.), "Московська отрута" (1955 p.), "За яку революцію" (1957 p.), "Дві літератури нашої доби" (1958 p.), "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961 p.), "Хрестом і мечем" (1967 p.), "Клич доби" ( 1968 p.).

Особливого розвитку політико-правові ідеї Д. Донцова набувають у праці "Націоналізм", у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації. Він зал ожив основи в українській політико-правовій думці теорії так званого "інтегрального націоналізму". На початку XX ст. "інтегральний націоналізм" поширюється не тільки в Західній, айв східній Європі. Найбільший вплив ця теорія мала в запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерні риси "інтегрального націоналізму" - крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.

Дмитро Донцов у політико-правовій теорії "інтегрального націоналізму" головну увагу приділяв створенню української нації як самосвідомої, суспільної, культурної, правової і політичної одиниці, що є передумовою створення власної держави. В роботі "Націоналізм" він визначив основні вимоги націоналізму: І. Воля до життя. 2. Воля до влади. 3. Воля до експансії. 4. Романтизм. 5. Догматизм.

Д. Донцов намагався обгрунтувати українську самостійницьку політику: І. Внутрішню (виховання на засадах західної культури). 2. Зовнішню (повна сепарація від Росії). На початку своєї діяльності Д. Донцов стояв на позиціях соціал-демократії, активно вів пропаганду марксистських теорій, але згодом зневірився і розчарувався в них. Пізніше знайшов собі іншого кумира - Ф. Ніцше. Він був у захопленні від більшовиків, фашистів, вказуючи на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність: треба брати приклад з того, як вони захопили владу.

Головним у житті окремої людини Д. Донцов вважав не інтелект, а волю з її виявами самолюбства, ненависті, любові. Для створення і виховання "нової людини", яка б горіла любов'ю до своєї нації, важливим і позитивним є ірраціоналізм, експансія, насильство, фанатизм. Така "нова людина" повинна визнавати моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.

Концепція "інтегрального націоналізму" Д. Донцовавключає, як він сам вказував, три вихідних елемента: 1) Росія - найголовніший ворог України. 2) Селянство - хребет нації і держави. 3) Необхідність сильного відчуття мети і волі. Ідеал Д. Донцова - державний лад у вигляді "селянської дрібнобуржуазної республіки". Націоналістична політико-правова ідеологія Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної та правової думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники радикального українського націоналізму. Однак радикальний націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

Політико-правова концепція Володимира Винниченка (1880-1951) закладена у праці "Відродження нації". Перебуваючи у вимушеній еміграції в 1920 р., він приїздить до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом на чолі з Леніним щодо подальшої долі суверенітету України. Його не зрозуміли ні в Москві, ні в еміграції. Він намагався знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Пише унікальний твір у 1949 р. "Заповіт борцям за визволення", в якому відображена еволюція його політико-правових поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Перший заповіт полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами. Друга заповідь - необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир.

В. Винниченко робить висновок, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку - в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини, - психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Поразка національної революції змінила умови формування поглядів на державу і право. Як розвивалася політико-правова думка безпосередньо в радянський Україні? Відповідь на це питання дав командувач Червоної армії Лев Троцький, який відкрито заявив, що "радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії".

Це було заявлено наприкінці 1920 р. і водночас намітилась тенденція до повної політизації громадського наукового життя.

Наявність даної тенденції дала змогу виділити в розвитку політично-правової думки два етапи: перший - з початку 20-х років до початку 30-х, другий - 30-ті роки. У рамках першого політико-правова думкарозвивалась в економічному і суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу, (Нова економічна політика). Для нього характерний розвиток науково-комуністичної та правової думки, проведення лінії "войовничого матеріалізму" і ідеології революційного марксизму

У рамках другого періоду розвиток політико-правової думки звівся до: 1. Публікації та вивчення "Короткого курсу ГЗКП(б)", для закладення фундаменту тоталітарному сталінському режиму. 2. Створення КПУ (основа закладена в 1918 р.) 3. Створення системи політико-правової освіти. 4. Створення радянських партійних шкіл. 5. Створення в Харкові та відкриття Комуністичного Університету ім. Артема. 6. Відкриття українського інституту марксизму-ленінізму. 7. Відкриття в Харкові інституту політичної освіти. 8. У вузах почали вивчати вчення Маркса, Енгельса, Леніна. 9. Усі політико-правові теорії, думки, погляди, ідеології підпорядковувались марксистсько-ленінській політиці.

На початку 1931 р. за наказом Сталіна в Україну з Москви приїхало ЗО вірних сталінських учених на чолі з М. Мітіним та І. П. Юдіним, які провели "більшовизацію науки". Було зроблено висновок, що "наука, яка не є в наш час соціалістичною, не є власне наукою" (Под знаменем марксизма-ленинизма. - 1930. - № 10-12. - С. 17).

У 1933 р. в Україну знову приїхав М. Мітін для "углубления большевизации украинской науки". В результаті цієї роботи українські науковці, письменники, публіцисти, теоретики масово поїхали не за своєю волею освоювати північні простори Росії. Українських теоретиків політико-правової думки поділили на такі табори: 1. Націоналісти-фашисти. 2. Меншовики-троцькісти-зинов'євці. 3. Болото. На той час вже непотрібні були творчі розробки. Головним стало цитувати Маркса, Енгельса, Леніна і, особливо, Сталіна. За два неповних роки лише в Україні розійшлося біля 5 млн примірників "Короткого курсу ВКП(б)".

Після трагічної смерті М. Хвильового (1893-1933), українського письменника, публіциста, політичного діяча і було поставлено крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки України. Все населення примусово вивчало "Короткий курс ВКП(б), бо вважалося, що це не просто підручник, а останнє "откровения" марксизму-ленінізму, і всі повинні його вивчати і жити за ним. Українська політико-правова думка звелася до коментування марксистсько-ленінсько-сталінської політичної доктрини. Відновилася вона фактично вже під час "Хрущовської відлиги" у 60-ті роки XX ст. Представники її увійшли в історію як "дисиденти", або "шістдесятники". Це були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл та ін. їхні твори зробили значний внесок у загальний розвиток української політико-правової думки. "За умов накинутої одностайності, - писав І. Лисяк-Рудницький (1919-1984) український політико-правовий діяч, професор університетів у Філадельфії та Вашингтоні (США), Едмонтоні (Канада), - неортодоксальні ідеї діяли як каталізатори сил оновлення. У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний та правовий ренесанс.

24 серпня 1991 р. Верховна рада У PCP прийняла Постанову "Про проголошення незалежності України". 30 серпня Президія Верховної Ради України видала Указ "Про заборону діяльності Комуністичної партії України", а 4 вересня у Києві над будинком Верховної Ради України піднято національний синьо-жовтий прапор.

1 грудня 1991 р. проведено Всеукраїнський референдум та вибори Президента України. В ході референдуму 90,32% його учасників висловилися за незалежний шлях розвитку України. Першим Президентом незалежної України на альтернативній основі було обрано Л. М. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку правової думки в Україні.