Особливі засоби преторського захисту
Поняття і види позовів у Римі
Позов– це звернення до суду за захистом прав.Преторами, виходячи з принципів добра і справедливості, була розроблена ціла система позовів. Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam). Розрізнялися позови суворого права(actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з'ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони і керувався принципом справедливості і гуманності.
Позови за аналогією (actio utilis) - якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі то застосовувалися ці схожі позови.
Позови з фікцією (actio ficticia)- почали застосовуватися з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але по справедливості цей спір можна було вирішити. Тоді претор допускав фікцію. Тобто, надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.
Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecutoriae) - позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення з крадія штрафу.
У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізноманітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Претор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю природою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.
Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні.
Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.