КІНЦЯ XVIII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПЕДАГОГІКА

Лекція № 3

Дії - це юридичні факти, що залежать від волі і сві­домості суб'єктів конституційно-правових відносин. З точки зору законності дії поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні дії зумовлюють виникнення у суб'єктів прав і обов'язків, передбачених конституційно-правовими нормами. При цьому правомірні дії також поділяються на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти -це правомірні дії, що здійсню­ються суб'єктами з метою їх вступу в певні конституцій­но-правові відносини, а юридичні вчинки - це правомірні дії, що безпосередньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну конституційно-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки. Неправомірні дії - це юридичні факти, що суперечать вимогам конституційно-правових норм. Вони можуть стати підставою для притя­гнення відповідних посадових осіб та органів публічної влади до відповідальності.

Юридичні факти- це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують вини­кнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах конституційно-правових норм і в залежності від їх зв'яз­ку з індивідуальною волею суб'єкта поділяються на дві групи: події та дії.

Події - це юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів (наприклад, досягнення громадянином Украї­ни вісімнадцятирічного віку згідно ст. 70 Конституції

України є підставою виникнення правовідносин з реалі­зації активного виборчого права).

При цьому доцільно звернути увагу на те, що пору­шення конституційно-правових норм може тягти за со­бою як конституційно-правову (конституційну) відпові­дальність, так і відповідальність, передбачену іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, циві­льним). Наприклад, згідно ст. 65 Конституції України за­хист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Порушення громадянами України вимог даної конституційно-правової норми тягне за со­бою адміністративну або кримінальну відповідальність.

 

1. ЖИТТЯ ТА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Й.Г.ПЕСТАЛОЦЦІ

Йогин-Генріх Песталоцці (1746-1827) народився в Цюріху (Швейцарія) у 1746 році. Його батько, лікар, помер рано. Маленького Иоганна виховувала мати, дочка сільського лікаря і віддана служниця Барбара Шмідт. Після смерті батька сім'я переживала великі труднощі. Освіту Песталоцці одержав спочатку в початковій німецькій школі, а потім у середній латинській школі. Після закінчення середньої школи вступив до Цюріхської вищої школи - Каролінгського колегіуму, де закінчив два молодші курси: філологічний і філософський. Будучи студентом, Песталоцці перебував під впливом творів Ж.-Ж.Руссо "Еміль, або про виховання", "Суспільний договір'' та ін.

На формування світогляду молодого Песталоцці мали вплив також викладачі колегіуму - прихильники теорії природного права Дж.Локка. Песталоцці брав активну участь у роботі "Гельветичного товариства кушнірів Сшкіряників)", на зборах якого розглядалися питання історії, політики, моралі виховання в дусі вчення Ж.-щ Ж.Руссо. Товариство видавало журнал "Нагадувач", на сторінках якого Песталоцці публікував свої статті. За участь у роботі цього товариства та протест проти спалення твору Ж.-Ж.Руссо "Еміль" Песталоцці був заарештований.

У 1769 році Песталоцці придбав недалеко від Цюріха невелику садибу, Нейгоф, де в 1774 році відкрив школу інтернатного типу для дітей селян, в якій поєднував навчання з продуктивною працею, причому інтернат повинен був утримуватись на ті засоби, що заробляли самі діти. Проте утримувати подібний притулок за рахунок дитячої праці було утопією, і Песталоцці змушений був у 1780 році його закрити. Вісімнадцять наступних років він присвятив літературній роботі.

Серед інших творів він закінчив і видав педагогічний роман "Лінгард і Гертруда" (1781), який мав великий успіх, бо в ньому автор прагнув вирішити важливу проблему, що хвилювала дрібнобуржуазну інтелігенцію того часу: як допомогти обездоленому селянству. Молода французька республіка нагородила Песталоцці за цей роман і видатну діяльність званням "громадянина Французької республіки". У 1799 році в м.Станці Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт 5-10 років на 80 дітей у приміщені колишнього монастиря.

Проте діяльність Песталоцці у м.Станці тривала лише кілька місяців. У зв'язку з військовими подіями приміщення було віддане під лазарет. У 1799-1804 pp. керував Бургдорфським, а в 1804-1825 pp. Івердонським педагогічними інститутами, продовжував досліди спрощеного навчання, розпочаті ще у м.Станці, поставивши завдання встановити такі методи, за допомогою яких кожна мати могла б легко навчити своїх дітей.

На початку XIX ст. виходять у світ твори Песталоцці "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Книга для матерів", "Азбука спостереження" та ін. Песталоцці налагоджує роботу свого інституту, створює великий навчальний заклад, де навчалась молодь багатьох європейських країн. Досвід цих інститутів вивчався видатними педагогами, філософами Європи. При Івердонському інституті працював постійний педагогічний семінар, де щороку 30-40 чоловік діставали теоретичну і практичну підготовку для педагогічної діяльності.

У 1825 році цей інститут було закрито, і Песталоцці повернувся в Нейгоф. Помер у 1827 р. Все своє життя Песталоцці провів у Швейцарії, економічно відсталій селянській країні. За своїми філософськими поглядами Песталоцці еклектик, що поєднував у своєму світогляді вчення Канта та інших німецьких філософів того часу, а також і Руссо. Песталоцці любив свій народ. Довге, сповнене злиднів, нестатків і творчих шукань життя його було цілком віддане поліпшенню становища селян Швейцарії і великій справі народної освіти.

2. ІДЕЯ ГАРМОНІЙНОГО ВИХОВАННЯ ПЕСТАЛОЦЦІ. ЙОГО ТЕОРІЯ ЕЛЕМЕНТАРНОЇ ОСВІТИ ТА МЕТОДИКА ПОЧАТКОВОГО НАВЧАННЯ

Основна мета виховання, за Й.Песталоцці, - розвиток природних здібностей людини, що закладені в ній, постійне їх удосконалення. Він проповідує "гармонійний розвиток сил і здібностей людини", всі хороші задатки людини повинні бути максимально розвинуті. Мистецтво вихователя педагог порівнює з мистецтвом садівника.

Центром виховання є формування людини, її морального обличчя, дійової любові до людей. Якраз це повинно вести людину вперед. Песталоцці працював над проблемою взаємозв'язку сім'ї і школи. У романі "Лінгард і Гертруда" він показав, як можна поліпшити життя селянчерез організацію виховання дітей в сім'ї і школі.

Суспільне виховання повинно йти за сімейними, бо сімейне життя повинно бути визнане єдиною вищою основою виховання. Песталоцці ставить перед собою завдання реорганізувати народну школу, розробивши для неї нові методи викладання, що базуються на законах розвитку людського розуму. Дитина в школі повинна почувати себе природно і вільно.

На думку Песталоцці, потрібно створювати умови для задоволення природного прагнення дитини до руху. Виконання найпростіших рухів, участь в іграх, особливо в походах, екскурсіях ось той комплекс, що готує грунт для нормального фізичного розвитку дитячого організму.

Й.Песталоцці обґрунтував проблему поєднання продуктивної праці з навчанням і розглядав трудове виховання в зв'язку з моральним. У романі "Лінгард і Гертруда" під час роботи дітей (прядіння) Гертруда вчила їх читати, рахувати. У школі, організованій для селянських дітей поміщиком, вони цілі дні проводили за роботою на прядильних і ткацьких верстатах. На пришкільній ділянці діти вирощували городні рослини. Одним словом, діти спочатку працюють, а потім учаться.

На думку Й.Песталоцці, в основі всякого знання лежать його елементи. Важливо відібрати найпростіші, з яких може почати навчання своїх дітей кожна мати-селянка. В результаті тривалого вивчення він прийшов до визначення основних елементів навчання, що були покладені в основу всієї системи дидактичних принципів і змісту навчання в школі.

У навчанні форма відповідає вимірюванню, число - рахунку, слово - мові. Тим самим, елементарне навчання зводиться до уміння вимірювати, рахувати, говорити, що збуджує здатність дитини мислити, дає поштовх до розвитку його здібностей. Й.Песталоцці різко розмежовує розвиток мислення і нагромадження знань, віддаючи перевагу першому. Вчення про роль спостереження трьох елементів у процесі навчання визначило і характер його дидактичних поглядів. Головним принципом навчання він вважав наочність як "абсолютну основу всякого пізнання". Чим більшою кількістю чуттів пізнає учень суть будь-якого предмета, тим краще він з ним ознайомиться.

Й.Песталоцці пропонував навчати дітей систематично, послідовно, доступно і добиватись міцних знань. Учителям і батькам варто знати вікові і психологічні особливості дітей, бо вони вже змалку потребують керівництва на основі знань психології. Песталоцці багато працював у галузі методики початкового навчання, зокрема розробив методику рідної мови, арифметики, географії.

И.Песталоцці був видатним теоретиком і практиком демократичної педагогіки дрібної буржуазії. Він створив теорію елементарної освіти, яка широко використовувалася в XIX ст. у народних школах, зосередив увагу на проблемах початкового навчання і виховання.

3. НЕОГУМАШЗМ. В. ГУМБОЛЬДТ ТА ЙОГО ОСВІТНІ ПРОЕКТИ

У середині XVIII століття в Німеччині сформувалась буржуазна педагогічна течія - неогуманізм, яка сприяла відродженню інтересу до культури античного типу. Неогуманізмбув свого роду "другим Відродженням". Захоплення грецькою культурою і римським правом, ідеал всебічного розвитку, культ людини - ось деякі з характерних рис неогуманізму. У протилежність формальному дотриманню букви письменників-класиків і мертвому псевдокласицизмові XVII-XVIII ст. неогуманізм закликав проникнутись духом старогрецької культури.

Вільгельм Гумбольдт (1767-1835), друг Гете і Шіллера, німецький філолог і громадський діяч, був представником пізнього неогуманізму. Найосвіченіша людина свого часу, він очолював у 1809-1810 pp. відомство народної освіти в Прусії.Тут було проведено солідну реформу шкільної гімназії, що внесла живий струмінь у затхлу атмосферу середньої школи. У 1810 році для отримання звання вчителя гімназії було встановлено особливий екзамен. Цим було покладено початок оновлення складу вчителів гімназій і підірвано залежність гімназичного викладання від духівництва.

В.Гумбольдт прагнув того, щоб юнацтво засвоїло досконало не лише стародавні мови, але й думку античних народів. Неогуманісти розширили зміст традиційної німецької школи (класичної гімназії) і ввели викладання математики, природознавства та історії, обмеживши вивчення релігії, виключивши її навіть з екзаменів на атестат зрілості.

Необхідно зазначити, що провідною думкою при формуванні нового навчального плану у неогуманістів була ідея різносторонньої загальної освіти, що складає фундамент у вигляді класичних і німецької мов для дальших університетських занять з філології, з одного боку, і для занять математикою і природознавством - з іншого. Ця система набула назви утраквізму(від лат. utrasque -"під обома видами", тобто філології і математики). Новий навчальний план відповідав вимогам буржуазії щодо посилення математики і викладання фізики, природознавства та нових мов.

Гімназія неогуманістичного зразка дозволяла отримувати ґрунтовні знання з класичних мов і математики. На відміну від гуманістів Відродження нсогуманісти в освітньому плані грецьку мову ставили вище від латині. Це пояснювалось тим, що у грецькій літературі періоду розквіту Афінської держави сильне відображення отримали ідеї рівності всіх імущих. Значною мірою політична організація рабовласницьких демократій Стародавньої Греції здавалась молодій німецькій буржуазії ідеалом державного устрою.

Отже, неогуманізм був прогресивним рухом, тісно, пов'язаним з демократичними тенденціями, з прагненням до національної самостійності, з боротьбою із залишками феодалізму.

4. ДИДАКТИКА Ф. ДІСТЕРВЕГА

Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790-1866) народився в місті Зігені (Німеччина) в сім'ї чиновника-юриста. Вчився в середній латинській школі, де панував дух муштри і зубріння. У 1808 році вступив до Герборнського університету, потім вчився в Тюбінгенському університеті, який закінчив у 1811 році, здобувши вчений ступінь доктора філософії. Захоплювався не лише філософією, працював викладачем фізики і математики в середніх школах Франкфурта-на-Майні і Ельбер-фельда. У 1820 році прусський уряд в Мерсі, біля Дюссельдорфа відкрив учительську семінарію, поставивши на чолі цієї установи Дістервега. Він викладає там математику, педагогіку, німецьку мову, працює вчителем дослідних початкових шкіл при семінарії, створює курси для удосконалення учителів і видає цікавий журнал "Рейнські листки для виховання і навчання". Дістервег редагував його сорок років і помістив у ньому понад 400 статей.

З 1832 році він керував Берлінською учительською семінарією, яку перетворив у центр учительської освіти. В цей час він підготував 20 підручників для народної школи і кілька методичних керівництв. У 1835 році вийшла його двотомна праця "Керівництво до освіти німецьких учителів" (перший том був присвячений загальним питанням дидактики, другий - містив методики викладання окремих предметів). Книга набула широкої популярності. У 1832-1841 pp. він створив у Берліні 4 учительських товариства, а в 1848 році був обраний головою "Загальної німецької вчительської спілки". Того ж року разом із прогресивними депутатами прусських національних зборів підписав "Записку 23", в якій засуджував конфесійні школи і ставив вимоги створення єдиної школи для дітей усіх націй. У 1847 році Дістервег був усунутий з посади директора семінарії за таке вільнодумство, а в 1850 р. звільнений у відставку, однак він не припиняв літературно-педагогічної і громадської діяльності, видавав журнал "Педагогічний щорічник".

У 1854 році були видані реакційні "Правила про викладання в учительській семінарії і в початковій школі", які відкинули школу далеко назад. Дістервег вів боротьбу проти них у пресі, в палаті депутатів, куди був обраний учительством у 1858 році.

Боротьба Дістервега проти Правил мала великий вплив на учительство і громадську думку. Дістервег продовжував свою діяльність до кінця свого життя, він помер у 1866 році.

Метою виховання Дістервег вважав підготовку гуманних і свідомих людей. Виховання любові до всього людства і до свого народу, на його думку, має бути головним завданням виховання дітей і молоді. Основними принципами виховання Дістервег вважав: природовідповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Під природовідповідністю він розумів здійснення виховання відповідно з природним ходом розвитку дитини, враховуючи її вікові та психологічні особливості. Як і Песталоцці, Дістервег вважав, що людина має природні задатки, які потребують розвитку. Завдання виховання - збудити задатки, щоб вони могли самодіяльно розвиватись.

Суть принципу культуровідиовідності полягає в тому, щоб у процесі виховання дітей, що відбувається за певного часу, місця та умов розвитку культури, передавати молодому поколінню досягнення культуриданої історичної епохи.

Самодіяльність, під якою Дістервег розумів активність, ініціативу, він уважав важливою рисою особистості. У розвитку дитячої самодіяльності він бачив і кінцеву мету і неодмінну умову всякої освіти. А положення про те, що "розум наповнити нічим не можна. Він повинен самодіяльно все охопити, засвоїти і переробити", є актуальним і в наші дні.

Найголовніша мета виховання, на думку Дістервега, полягає в тому, щоб розвинутив підростаючого покоління "самодіяльність у служінні істині, красоті і добру".

Головне завдання навчання, за Дістервегом, збуджувати пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивались у засвоєнні і пошуках істини. Виховувати - означає збуджувати розумову активність учнів - таке головне положення його дидактики розвиваючого навчання, що лежить в основі цілої системи дидактичних правил. Він був прихильником розвивального і виховального навчання. Ці засади сформульовані ним у 33 правилах ("від близького до далекого", "від простого до складного", "від більш легкого до більш тяжкого", "від відомого до невідомого"). Цим правилам, сформульованим Коменським, Дістервег дає психологічне обґрунтування і застерігає вчителів від їх формального використання. Неодмінною умовою успішного засвоєння навчального матеріалу він вважає доступність його для учнів: "Нічого не учи передчасно". А щоб знання були міцними, Дістервег радить учителю турбуватись про те, щоб учні не забували вивченого матеріалу: "Учити й забувати - означає руйнувати пам'ять". Він вимагав, щоб учителі боролись за високу культуру мови.

Говорячи про необхідність розумової активності учнів у процесі навчання, Дістервег зауважує, що поганий учитель підносить істину, а хороший учить її знаходити. Потрібно виховувати у кожного учня глибоке переконання в тому, що ніхто інший не може за нього думати, що він повинен сам всього досягти. Прагнення осмислити матеріал повинно стати внутрішньою потребою учнів. Справжній учитель прагне розкрити і розвинути духовні сили своїх учнів. Це - стрижень всієї книги Дістервега "Керівництво до освіти німецьких учителів".

Аналізуючи розвиток дітей, Дістервег накреслив три ступені його: ступінь відчуття (чуттєве пізнання), коли духовна діяльність пов'язана із зовнішнім збудженням; ступінь раціонального пізнання (мислення, його розвиток, творча уява); ступінь самодіяльності (творчості).

Серед методів навчання він реалізовував ті, які збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність, евристичний спосіб викладання, не повідомлення учням нових знань, а спочатку підведення до них у процесі живої бесіди. Для середньої і вищої школи перед слухачами відтворюється в головних рисах процес дослідження, показується, як, яким шляхом наука прийшла до певних положень. Таким чином, наука подається не прямо в своїх сучасних результатах, а як "живий процес мислення". Успішне навчання, підкреслював Дістервсг, носить виховуючий характер.

Загалом вся педагогіка Дістервега спрямована на піднесення морального рівня, загальної, спеціально-наукової і педагогічної культури учителів. За цим вченим, священний обов'язок кожного вчителя - це постійна праця над собою, над своєю освітою, бо він лише до тих пір сприятиме освіті інших, поки продовжує працювати над своєю освітою.

5. ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ Й. ГЕРБАРТА

Прогресивні педагоги того часу, до яких відносяться І.Г.Кампе, П.Вілауме, К.П.Лахман, І.Ф.Гербарт та ін. ставили перед вихованням завдання вільного розкриття всіх якостей людської особистості, яке (завдання) може бути реалізоване тільки в освітньо-виховних закладах, що будуть незалежні від абсолютистської держави.

Одним із найвидатніших представників німецького освітнього руху був Іоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841), послідовник Песталоцці. Він вчився в Ієнському університеті на філософському факультеті, і з 1797 по 1800 роки працював домашнім вчителем у сім'ї знатного швейцарця. Тут почала складатися його педагогічна система. Коли І.Ф.Гербарт познайомився з досвідом Песталоцці, з його "психологізацією навчання", він почав посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї Песталоцці в Німеччині.

Після дворічної підготовки до професури І.Ф.Гербарт з 1802 року читав курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року написав ряд праць: "Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання''' (1806), "Головні пункти метафізики" (1808), "Загальна практична філософія''' (1808). Потім він очолив кафедру філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті яку раніше займав Кант. Тут він створив педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і сам брав велику участь у практичній підготовці майбутніх педагогів. У 1816 р. випустив підручник "Психологія", у 1925 - солідну працю "Психологія як наука, що ґрунтується на досвіді метафізики і математики"'. У 1833 році знову переїхав до Геттінгена, де видав ряд праць з психології, філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла друга його основна педагогічна праця "Нарис педагогічних читань" (1835).

І.Ф.Гербарт вважав, що мета виховання полягає у формуванні доброчесних людей, які вміють пристосовуватись до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому. Сам педагог повинен ставити перед вихованцем ті цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть бути поділені на цілі можливі і цілі необхідні.

Він перший, хто спробував структурувати педагогіку як науку, чим зробив значний внесок у її розвиток. Особливістю його підходу було встановлення доцільного співвідношення між теорією і практикою. І.Гсрбарт ввів у педагогіку категорію "педагогічний такт".

У багатьох своїх працях І.Гербарт вимагав від вихователя "науковості і сили думки". Наука про виховання служить педагогу очима, що дають йому можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він у Гербарта складається з трьох складових частин: 1) виховуюче навчання; 2) керування; 3) моральне виховання. Гербарт вважав, що освіта нероздільна з вихованням. Однак він неправомірно підмінив складний процес виховання навчанням, не враховуючи вплив соціального середовища і значення емоцій у моральному вихованні.

На думку І.Гербарта, навчання має ґрунтуватися на багатосторонності інтересів, які спираються на досвід, котрий розуміється ним як ознайомлення з навколишніми предметами і стосунками з людьми.

І.Гербарт виділяє натуралістичний і історичний інтереси. Натуралістичний інтерес складається з емпіричного інтересу (який відповідає на питання "що це таке?" і збуджує прагнення до спостереження), умоглядного (спекулятивного) інтересу (який відповідає на питання "чому це так?" і настроює на роздуми), естетичного інтересу. До історичного інтересу відносяться симпатичний інтерес (спрямований на членів своєї сім'ї і найближче коло знайомих), соціальний інтерес (спрямований на більше коло людей, на суспільство, свій народ), релігійний інтерес (спрямований на спілкування з Богом). Навчання ж має прагнути до всебічного розумового розвитку.

Спробу класифікації інтересів І.Гсрбартом можна визнати штучною. Так природознавство, географія, хімія, фізика, які він помістив в рубрику емпіричного інтересу, трактуються як суто описові предмети.

Педагогіку І.Гербарта можна по праву назвати педагогікою інтересу. Він вважав необхідним так вести викладання, щоб назустріч новим враженням, які повідомляє учитель, у душі учнів піднімалося уявлення, що в них уже є. Засвоєння нових уявлень на основі досвіду, що є в учнів, він назвав апперцепцією.

Основою інтересу І.Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку властива примітивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом мимовільної уваги є апперцептивна увага, яка немовби висилає уявлення, потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги він відрізняє довільну увагу, яка залежить від прийнятого раніше наміру, від зусиль самого учня.

Розглядаючи умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкільних занять, І.Гербарт вказував на необхідність систематичного, зв'язаного викладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, одноманітним, надмірно спрощеним, так як знижує інтерес учнів і розсіює їх увагу. І.Гербарт добивався, щоб викладання було вільним від будь-якої штучної манірності. У викладанні слід широко користуватися наочністю.

Розкладаючи інтерес на частини, І.Гербарт виділяє різні ступені: враження, очікування, вимога, дія. Викладання у зв'язку з цим повинно: показувати (відноситься до ясності), пов'язувати (відноситься до асоціації), повчати (відноситься до системи), філософськи обґрунтовувати (відноситься до методу), бути наочним (відноситься до враження), зв'язним (відноситься до очікування), таким, що підносить (відноситься до вимоги), таким, що захоплює дійсність (відноситься до дії).

Процес навчання, зокрема й урок, за Гербартом, здійснюється за 4 ступенями:

Ясність (виразність) - це заглиблення в навчальний матеріл у стані спокою. У психологічному плані тут вимагається мобілізація уваги учнів.

Асоціація - це заглиблення в учбовий матеріал у стані руху уявлень. Новий матеріал вступає у зв'язок з наявними уявленнями учнів, отриманими раніше на уроках. Так як учні не знають, що вийде в результаті пов'язування нового зі старим, І.Гербарт вважав, що в психологічному плані тут має місце чекання. В дидактичному плані - краще проводити бесіди, невимушені розмови з учнями.

Система - це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі. Характеризується зв'язним викладом нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів. Психологічно цей ступінь відповідає, за Гербартом, "пошуку". В галузі дидактики - це формулювання висновків, правил, визначень.

Метод- це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі, застосування отриманих знань на практиці. Психологічно цей ступінь вимагає дії, дидактично ж - це навчальні вправи, що вимагають від учнів широкого застосування отриманих знань.

І.Гербарт розробив теорію видів навчання: описового, аналітичного і синтетичного. Описова форма має обмежене застосування. Вона ставить своїм завданням виявити досвід дитиниі доповнити його шляхом живої образної розповіді вчителя, що використовує при цьому наочні засоби. Аналітичне навчання має здійснюватись через розподіл навчального матеріалу на окремі його складові частини і ознаки, надає уяві учнів певної системи. Синтетичне навчання є узагальненням учнями вже відомого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи.

Він обґрунтував принципи керування у шкільному закладі, які мають своїм завданням зовнішнє дисциплінування учнів, привчання їх до порядку. Дитина, на думку І.Гербарта, проявляє "дику пустотливість", що кидає її в різні сторони, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі порядки. Для цього й потрібно приборкати дикість у дітей, тобто керувати ними. В рамках принципу керування Гербарт рекомендував такі засоби керування: погроза, нагляд, накази і заборони, покарання (в тому числі і тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов. Останній принцип, він вважав, виходить за межі керування.

Моральне виховання у педагогіці І.Гербарта пов'язане з навчанням. Його метою є формування характеру. Воно повинно прагнути зробити пануючими у вихованця п'ять моральних ідей, які начебто охоплюють всю етику. Це ідея внутрішньої свободи (що робить людину цілісною істотою, усуває внутрішню боротьбу між судженнями і вчинками), ідея вдосконалення (яка поєднує силу і енергію волі та забезпечує "внутрішню гармонію" людини, повноту життя, вимагає настирливості, організованості), ідея приязні (яка сприяє погодженості волі однієї людини з волею інших), ідея права (яка має вирішальне значення в розв'язуванні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти), ідея справедливості (якою треба керуватися, визначаючи нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила).

У моральному вихованні Гербарт використовував опору на позитивне у вихованцеві, тобто він на перший план ставив те позитивне, яке є в кожного учня від природи. Позитивне тут постає відправною точкою для руху вперед.

Окрім навчання (як головного засобу морального виховання) І.Гербарт виділяє й додаткові засоби: строгий розпорядок дня; схвалення або засудження поведінки дітей; відвернення дітей від всього, що може подіяти на них збуджуюче; дотримання раз назавжди встановлених правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності від "вищих сил".

Отже, педагогічна теорія І.Гербарта зробила великий вплив на розвиток теорії і практики виховання в багатьох країнах світу.