Переконання і примус

Досвід передових країн свідчить, що суть державного управління сектором економіки повинна зводитися до сприяння розвитку науково-технічного прогресу, планово-індикативного регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. Для цього використовуються такі методи: державні дотації та субсидії, пільги в оподаткування, встановлення квот на виробництво певних видів продукції, регулювання нижніх для товаровиробників і верхніх для споживачів рівнів цін, стимулювання цінами і матеріально-технічними ресурсами.

Економічне стимулювання

Субсидії складаються з власне субсидій, субвенцій та дотацій і можуть бути або прямими, набуваючи форми урядових виплат виробникам чи споживачам з відповідним відображенням у бюджеті або прихованими, не маючи в собі видимих видатків. Існують такі форми субсидій: товарні (виплата у вигляді товарних цінностей); кредитні субсидії (надання кредитів); цінові субсидії (зменшення ціни на товар чи послуги споживачам).

Сьогодні важливим чинником економічного розвитку є орієнтація економіки на зовнішні ринки, стимулювання і державна підтримка експорту. Отже, комплекс економічних методів державного управління повинен бути гнучким, оперативним та спроможним адекватно реагувати на зміни економічної ситуації.

Правові методи

Державне управління здійснюється на правових засадах – встановлених державою правилах поведінки окремих осіб та їх груп у колективі. Управлінські відносини регулюються сукупністю політико-соціальних норм і процедур їх реалізації, що забезпечують нормальне функціонування і розвиток систем відповідно до змінних умов їх існування. Усі норми мають однакову кінцеву мету, але їхній зміст, порядок встановлення і впливу на процеси управлінської діяльності, сфера дії та механізм поширення в системі – різні.

Дотримання правових норм гарантується авторитетом держави, забезпечується як методом переконання, так і у разі потреби – засобами примусу. Правові методи управління використовуються, по-перше, для юридичного закріплення управлінських відносин, що вже склалися, і по-друге, для розвитку цих відносин відповідно до поставлених управлінських цілей.

Поняття правового методу досить ретельно досліджено в науці адміністративного права. У найбільш загальному вигляді його пов’язують із владною природою державного управління, визначенням нерівності сторін суспільних відносин, що регулюються.

Правове регулювання

Правове регулювання – метод державного управління, суттю якого є юридичний вплив на соціально-правову сферу та її окремі елементи у процесі впорядкування суспільних відносин, основним учасником якого є державна влада1.

Правове регулювання в системі виконавчої влади складається із двох груп методів: а) правового регламентування – видання нормативно-правових актів з метою встановлення загальноприйнятих умов упорядкованості суспільних відносин у сфері державного управління; б) розпорядчо-юридичних дій – правового регулювання поточної управлінської діяльності.

Залежно від рівня юридичного застосування, методи правового регламентування бувають трьох видів: загальнодержавні, відомчі, внутрішньосистемні.

Загальнодержавні спрямовані на всю систему державного управління, надаючи їй форми організованої структури. Ці акти мають комплексний характер, що охоплює всі аспекти управлінської діяльності і сектори державного управління, регламентуючи здійснення основних управлінських функцій (політико-адміністративних, економічних, соціальних, гуманітарних).

Відомчий характер має регламентування, яке здійснюється на основі загальнодержавних нормативно-правових управлінських актів місцевих та відомчих органів виконавчої влади в рамках своєї компетенції. Здійснюється правове регулювання діяльності підпорядкованих структур, організацій, підрозділів у вигляді регламентуючих документів (статутів, правил, інструкцій, регламентів) і розпорядчо-правових актів (розпоряджень, наказів), спрямованих на вирішення конкретних завдань.

Внутрішньосистемне правове регламентування в структурних підрозділах та установах здійснюється за допомогою нормативних актів, до яких відносять: розпорядчі акти – накази; затверджуючи акти; положення, які встановлюють завдання, функції, права, обов’язки і відповідальність підрозділів, служб та їх керівників; посадові інструкції, що встановлюють права і функціональні обов’язки посадових осіб. До них пред’являються певні вимоги, що забезпечують їх легітимність та ефективність: відповідність Конституції, законам і указам вищих органів влади; дотримання необхідних процедурних правил.

Щодо іншого складової правового регулювання – конкретних розпорядчо-юридичних дій, то слід зазначити, що вони є невід’ємним елементом будь-якої адміністративно-управлінської діяльності. Адже важко уявити адміністративний орган без здійснення юридичних дій, що стосуються організаційних, кадрових та фінансових питань (переміщення персоналу, затвердження організаційної структури, витрачання бюджетних коштів тощо).

Причому в сфері державного управління такі дії здійснюються як відносно підпорядкованих об’єктів управління, так і щодо внутрішньо-організаційних параметрів. Так, центральні органи виконавчої влади (МВС України, ДПА України) призначають керівних працівників місцевих структурних підрозділів, а також працівників власного апарату.

Методи переконання і примусу внаслідок всепроникаючого характеру використовуються у всіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, метод єдиноначального розпорядництва, як і економічні, адміністративні методи, заснований на методі переконання.