Поняття причетності до злочину, її відмінність від співучасті.

Співучасть у злочині слід відрізняти від причетності до злочину. Під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов’язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об’єктивної й суб’єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи.

Діяльність, яка утворює причетність до вчинюваного іншою особою (іншими особами) злочину, хоча і має певний зв’язок із таким злочином, однак вона: 1) не є складовою частиною об'єктивної сторони цього злочину; 2) причиново (із необхідністю) не обумовлює його злочинний результат; 3) не утворює єдності наміру особи, яка вчинила злочин, і особи, яка причетна до його вчинення.

Суспільна небезпека причетності до злочину обумовлюється тим, що вона створює умови для вчинення злочинів, нейтралізує діяльність суду, органів досудового слідства та дізнання зі своєчасного виявлення, припинення та розкриття злочинів.

У теорії кримінального права традиційно виділяють три види причетності: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) неповідомлення про злочин; 3) потурання злочину. Аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину - заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст.256 КК).

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину - це умисна, але заздалегідь не обіцяна діяльність особи по приховуванню злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або сприянню іншим чином приховуванню злочину. Згідно зі ст.396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Таким чином, заздалегідь не обіцяне приховування злочину невеликої чи середньої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, хоча при цьому з формальної точки зору не перестає бути причетністю до злочину. Слід зазначити, що КК 1960 р. дещо по-іншому регламентував питання кримінальної відповідальності за такого роду причетність до злочину. Його ст.186 містила вичерпний перелік злочинів, заздалегідь не обіцяне приховування яких тягло кримінальну відповідальність.

Приховування злочину може бути вчинене лише шляхом актив­них дій. Воно може, зокрема, полягати у наданні злочинцеві сховища, транспортних засобів, знищенні слідів злочину, переміщенні знарядь злочину в інше місце, забезпечення злочинця підробленими документами. Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки. Якщо винний для приховування злочину вчинив вбивство, то його дії слід кваліфікувати тільки за п.9 ч.2 ст.115 КК. Якщо особа з метою приховати злочин підробила документи, то її дії утворюють сукупність злочинів і потребують кваліфікації за статтями 396 та 358 чи 366 КК.

Відповідно до ч.2 ст.396, не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.

Новий КК вніс певні корективи в інститут приховування злочину, передбачивши кримінальну відповідальність за укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів (ст.256 КК). Таке укриття може полягати, зокрема, у приховуванні: організаторів, керівників, рядових учасників злочинної організації або інших осіб, тобто тих, які, не входячи до складу злочинної організації, беруть участь у вчиненні нею певних злочинів як співучасники; знарядь чи засобів вчинення злочину; предметів, здобутих такою організацією в результаті здійснюваної нею злочинної діяльності.

Укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій буде заздалегідь не обіцяним за умови, що воно не обіцяне до створення організації чи до моменту завершення окремих злочинів, вчинюваних злочинною організацією.

Зазначене дає підстави розглядуваний вид причетності іменувати дещо по-іншому - заздалегідь не обіцяне приховування злочину чи злочинної діяльності учасників злочинних організацій.

Неповідомлення про злочин має місце тоді, коли особа, достовірно знаючи про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин, не повідомляє про це відповідним органам влади.

Неповідомлення про злочин є причетністю до злочину як у випадку, коли воно не було заздалегідь обіцяним, так і у випадку, коли воно було обіцяне до моменту підготовки чи вчинення злочину. У ч.7 ст.27 КК прямо зазначено, що не є співучастю обіцяне до закінчення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин.

На відміну від приховування злочину неповідомлення про злочин виражається у пасивній формі поведінки особи - бездіяльності. Обов’язок діяти певним чином (повідомити про злочин) може бути як моральним, так і юридичним.

Чинний КК не передбачає такого спеціального складу злочину, як неповідомлення про злочин. Відсутність у чинному КК спеціальної норми про відповідальність за неповідомлення про злочин, як це було у КК 1960 р., не означає, що такого роду бездіяльність взагалі виключає кримінальну відповідальність. Особи, які вчинили неповідомлення про достовірно відомий злочин, підлягають кримінальній відповідальності, якщо вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину. Це може бути, наприклад, тоді, коли неповідомлення про злочин є складовою (елементом об'єктивної сторони) приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК). Неповідомлення про злочин, поєднане із завідомо неправдивим показанням або відмовою свідка давати показання, за наявності підстав підлягає кваліфікації за ст.384 або ст.385 КК. Якщо заздалегідь не обіцяне неповідомлення про злочин створює умови, які сприяють злочинній діяльності учасників злочинної організа­ції, вчинене слід кваліфікувати за ст.256 КК.

Потурання злочину - це невиконання особою покладених на неї юридичних обов’язків по запобіганню чи припиненню злочину. Потурання характеризується бездіяльністю особи, тобто невчиненням нею необхідних для припинення злочину дій, які у конкретному випадку ця особа повинна була і могла вчинити, щоб не допустити вчинення злочину.

У теорії кримінального права розрізняють потурання у широкому та вузькому розумінні (О.М. Лемешко). У широкому розумінні, потуранням визнається бездіяльність будь-якої особи, яка не припиняє правопорушення, створює умови для його вчинення. Потурання у вузькому розумінні означає тільки бездіяльність спеціально зобов’язаної особи, яка полягає у невиконанні обов’язку щодо припинення злочину. Кримінально караним є потурання у вузькому розумінні.

Потурання можливе на стадії незакінченого злочину. Невчинення певних дій, які особа за своїм статусом повинна була вчинити, після закінчення злочину не може визнаватися потуранням і за наявності підстав може розглядатися як інший вид причетності (приховування злочину чи неповідомлення про злочин) або інший вид злочинної діяльності (наприклад, зловживання владою або службовим становищем).

Кримінально-правова оцінка потурання, як і приховування злочину, значною мірою залежить від суб’єктивного моменту, а саме: чи було воно заздалегідь обіцяним. У разі, коли потурання було заздалегідь обіцяним і його змістом було усунення перешкод для вчинення злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва). Якщо потурання не було заздалегідь обіцяним, за наявності підстав воно може бути визнаним відповідним службовим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК). Умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, утворює спеціаль­ний склад військового злочину (бездіяльність військової влади) і потребує кваліфікації за ст. 426 КК.

У науковій літературі висловлено пропозицію передбачити у КК спеціальну норму про кримінальну відповідальність за потурання злочину, яка передбачала б відповідальність за заздалегідь не обіцяне потурання злочину, яке вчиняється службовою особою правоохоронного органу (О.М. Лемешко). При цьому рекомендується не поширювати дію цієї норми на випадки невиконання обов'язку припинення злочину службовою особою правоохоронного органу при здійсненні оперативно-розшукової діяльності відповідно до закону. Слід зазначити, що частково останнє положення вже реалізовано у новому КК, ст.43 якого фактично дозволяє працівникові правоохоронного органу за певних обставин не реагувати належним чином на вчинення злочинів учасниками організованої групи чи злочинної організації.

Заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій - це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних із створенням та функціонуванням злочинних організацій. Насамперед, йдеться про причетність до злочину, передбаченого ст.255 КК. При цьому таким видом причетності охоплюються діяння, які не підпадають під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину).

Висновки

Прийняття нового КК України стало важливим етапом розвитку юридичної науки і практики в нашій країні. Переваги даного нормативно-правового акту є досить суттєвими у порівнянні з раніше діючим законодавством. Проте КК (від 5 квітня 2001р.) містить ряд недоліків, які, на жаль, не обминули й інститут співучасті. Зокрема, в розділі 5 (Загальна частина) нічого не сказано про змішану форму вини, хоча вона існує в більшості необережних злочинів, а це особливо важливо при умисному порушенні особою якогось нормативного акта, що спричинило суспільно-небезпечні наслідки, до яких вона мала необережну форму вини. З цього випливає питання про можливість співучасті у таких злочинах, оскільки відповідно до ст. 26 КК співучасть можлива лише у вчиненні умисних злочинів. Тобто, доречним було б вказати, що співучасником злочину є також особа, яка виступила співучасником умисних дій, що призвели до злочинного результату, стосовно якого вона мала вину у формі необережності.

Отже , поняття співучасті у злочині є більш досконалим у порівнянні з попереднім законодавством. Проте з вище сказаного можна судити і про суттєві недоліки чинного Кримінального кодексу.