Особливості входження до складу Росії Казахських жусів
З XVI століття територія Росії впритул наблизилась до володінь казахських родів. У безпосередній близькості з'явились російські міста: Тюмень,Тобольськ, Томськ. Поступово почали збільшуватись обсяги торгівлі, а потім і вплив Російської імперії на казахські землі. Територією Казахського ханства проходили важливі сухопутні караванні шляхи до Середню Азію. Росія прагнула забезпечити безпеку транзитних торгових шляхів із Середньою Азією та іншими країнами Сходу. Тому російський уряд виявляв увагу до політичної ситуації в казахських степах.
Ще 1717 року окремі предводителі казахів, враховуючи реальну загрозу з боку зовнішніх супротивників, звернулись до Петра I з проханням щодо підданства. Імператор на той час не наважився на втручання до «казахських справ». Внаслідок уздовж казахських володінь було створено лінію військових укріплень, які у подальшому стали містами: Омськ (1716),Семипалатинськ(1718), Усть-Каменогорськ (1720), Орськ (1735). Традиційно, для охорони знову організованої прикордонної лінії залучались козаки, було організовано Сибірське козацьке військо.
На початку XVIII століття Казахське ханство було політично роздробленою країною. Казахські племена були об'єднані в три утворення — жузи: Старший, Середній та Молодший. За словами Чокана Валіханова: «… перше десятиліття XVIII століття було жахливим часом у житті казахського народу. Джунгари, волзькі калмики, яїцькі козаки й башкири з різних боків громили їхні улуси, відганяли скот та уводили в полон цілими родинами». Зі сходу серйозну небезпеку складало Джунгарське ханство. З півдня Казахському ханству загрожували Хівай Бухара. Складна політична обстановка всередині ханства й невпинні внутрішні конфлікти, значно послаблювали Казахське ханство. 1723 року джунгарські племена вкотре напали на послаблені й розрізнені казахські жузи. Цей рік увійшов до історії казахів, як «велика біда».
1730 року хан Молодшого жуза Абулхаїр звернувся до російського уряду із пропозицією військового союзу. Його було відхилено і замість цього запропоновано прийняти покровительство (протекторат) Росії. 19 лютого 1731 року імператриця Анна Іоанівна підписала грамоту про добровільне входження Молодшого жуза до складу Російської імперії. 10 жовтня 1731 року Абулхаїр та більшість старшин Молодшого жуза уклали угоду та склали клятву щодо непорушності угоди.
Хоча у ті часи Середній жуз, на чолі якого стояв хан Аблай, був набагато менше зв'язаний із Росією, а Старший жуз перебував під владою джунгарів і кокандського хана, сепаратна угода хана Абулхаїра поклала початок впливу Росії на життя казахів, який постійно зростав. 1740 року Середній жуз перейшов під протекторат. У 1741–1742 роках джунгарські війська знову вторглись до Середнього та Молодшого жузів, але втручання російської прикордонної влади змусило їх відступити. Сам хан Аблай потрапив у полон до джунгарів, проте за рік був звільнений за посередництва оренбурзького губернатора Івана Неплюєва. В результаті послаблення влади казахських ханів й віддаленості нових регіонів Росії, частина земель Середнього жуза, який формально перейшов під покровительство Росії, а також землі Старшого жуза наприкінці XVIII століття потрапили під владу кокандських ханів.
1787 року частині казахських родів Молодшого жуза, яких утискали хівинці, було дозволено перетнути Урал й кочувати в Заволжя. Це рішення офіційно закріпив імператор Павло I 1801 року, коли з 7500 казахських родин було утворено васальну Букеєвську (Внутрішню) Орду на чолі з султаном Букеєм.
1818 року кілька родів Старшого жуза оголосили про вступ під покровительство Росії. Упродовж наступних 30 років, де під тиском, де добровільно більшість родів Старшого жуза оголосили про прийняття російського підданства[3][4]. 1822 року імператор Олександр I видав указ про запровадження розробленого Михайлом Сперанським «Статуту про сибірських киргизів», яким було ліквідовано ханську владу в казахських жузах (за винятком Букеєвської орди, де ханство ліквідовано Миколою I 1845 року). Незважаючи на це, Росі тривалий час управляла казахськими жузами через Колегію закордонних справ; представники казахських жузів, які прибували до Росії, називались послами.
Для забезпечення російської присутності на казахських землях були зведені: на східному березі Каспійського моря — Новопетрівське укріплення (нині Форт-Шевченко — 1846), у північно-західному степу Казахстану — Уральське (нині Іргіз — 1846) й Оренбурзьке (нині Тургай — 1846) укріплення, в районі Аральського моря — Раймське (1847) та поблизу підніжжя Джунгарського Алатау — Канальське (1848) укріплення. 1854 року було закладено укріплення Вєрноє (нині місто Алма-Ата)[5].
Тільки після розгрому Кокандського ханства у 1867–1868 роках Олександр II підписав «Положення про управління Семиріченською та Сирдар'їнською областями» й «Положення про управління Тургайською, Уральською, Акмолинською та Семипалатинською областями». Букеєвська орда відійшла до складу Астраханської губернії. На відвойованій у Коканда території Семиріччя організовано Семиріченське козацьке військо з козаків, яких перевели туди з Сибіру. Козацькі поселення на завойованих територіях розглядались царським урядом, як засіб гарантії утримання регіону.
1882 року замість Західносибірського генерал-губернаторства з областей Акмолинської, Семипалатинської й Семиріченської утворено Степове генерал-губернаторство.