Конгреси і конференції ХІХ ст. і МП .

Величезний вплив на розвиток МП здійснили конгреси та конференції ХІХ ст.., які суворо контролювали баланс сил у Європі. У ході прийняття рішень закріплювалися нові принципи та норми міжнародного права, зокрема, принцип «міжнародних річок» та свободи морів, відміни рабства та заборони дискримінації за релігійною та національною ознакою, здійснювалася кодифікація дипломатичного та гуманітарного права, виник інститут постійного нейтралітету.

Віденський 1814-1815 рр. (Австрія, Франція, Великобрітанія, Россія, Прусія і Португалія) . Метою конгресу був перерозподіл політичної карти світу після падіння Наполеону, а також розробка стратегії подальшого міжнародного розвитку Європи.

При подписании 09.06.1815 г. генерального акта Венского конгресса Франция была лишена всех завоеванных земель, Варшавское герцогство присоединялось к Российской империи под названием Царства Польского, а Познань, большая часть Саксонии, Рейнская область и Вестфалия переходили под власть Пруссии. Австрия получала права на Галицию, Ломбардию и Венецию, а также преобладающее влияние в Германском союзе (союзе Северогерманских княжеств), что затрагивало интересы Пруссии. В Италии было восстановлено Сардинское королевство, к которому присоединялись Ницца и Савойя. Бельгия и Голландия образовали Нидерландское королевство. 19 швейцарских кантонов объединялись в конфедерацию и обещали поддерживать "вечный нейтралитет". Норвегия вышла из состава Дании и была передана Швеции. Англия сохраняла о-ва Мальта и Цейлон, а также колонии в Южной Африке. Но все государства боялись, что Россия станет главенствовать в европейских делах, ведь Александру I принадлежала честь победителя самого Наполеона.

Чтобы утвердить новую европейскую систему с преобладающим влиянием России и Англии, в октябре 1815 г. по инициативе русского императора был заключен Священный союз. В него вошли правители России, Австрии и Пруссии.

Найважливішим результатом було створення Віденської системи міжнародно-правового регулювання, в рамках якої вперше було сформовано поняття «великої держави», закладені основи колективної безпеки, ведені дипломатичні ранги, та визначені права, привілеї та обов’язкі дипломатів, виник статус постійного нейтралітету Швейцарії, заборона работоргівлі, розвиток поняття «міжнародна річка».

- Статус постійного нейтралітету Швейцарії (20 березня 1815 г., Декларація про справи Гельветіческого Союзу: Ш. не повинна приймати участь у війнах на всі майбутні часи, їй гарантувалася недоторканість території) – покладений початок нового міжнародно-правового інституту;

- Заборона работоргівлі неграми (8 лютого 1815 р. прийнята «Декларація про припинення торгівлі неграми»: работоргівля суперечить законам і загальній моральності і є ганебною для людства)

- Запровадження поняття міжнародних річок (свобода судоходства на принципі благо сприяння для торгівлі, єдині правила і мита для Рейну, Маасу, Мозелю та Шельди)

- Встановлення дипломатичних рангів (Віденський протокол від 7 березня 1815 р.: поділ дипломатичних агентів на: І ранг: посли, папські легати і нунції; ІІ ранг: посланники - міністри та уповноваженні при монарху; ІІІ ранг: уповноважені по справах).

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипло­матичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цьо­го інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав.

Принцип суверенної рівності було закріплено у ст. 5, 6 та 7 Віденського протоколу. Згідно зі ст. 5, у всіх державах встановлювався однаковий порядок прийому дипломатич­них агентів кожного класу. Причому ні родинні, ні сімейні зв'язки, ні політичні союзи між Дворами, згідно зі ст. 6 про­токолу, не дають дипломатичним агентам жодних особли­вих переваг. Це ж стосується і політичних союзів. Старшин­ство решти послів встановлюється за хронологічним по­рядком. Цим самим було усунено гострі суперечки про старшинство у дипломатичному корпусі. Водночас потрібно зазначити, що Віденський Регламент не містить жодних положень стосовно дипломатичного корпусу.

Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.

Документи, прийняті на Віденському й Аахенському кон­гресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встанов­лені три класи дипломатичних представництв:

1) посли, папські легати і папські нунції;

2) надзвичайні посланники та повноважні міністри;

3) повірений у справах.

Віденський Регламент принципово демократизував від­носини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залеж­но від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.

Міжнародно-правові наслідки Віденського конгресу 1814-1815 рр.:

• на першому місці - принцип легітимізму; відкинуті принципи самовизначення, рівноправності, недоторканості;

право активного втручання у внутрішні справи суверенних держав;

• виникнення інституту постійного нейтралітету та інституту гарантії (у даному випадку гарантія територіальної недоторканості Швейцарії від домінуючих у Європі великих держав);

• запровадження поняття міжнародних річок, розробка та прийняття документів про свободу торгового судноплавства по міжнародних річках, єдині правила і митні збори для Рейну, Маасу, Мозелю та Шельми);

заборона работоргівлі неграми (работоргівля – проти законів і моральності, ганебна для людства);

кодифікація норм дипломатичного права: встановлення дипломатичних рангів на основі принципу суверенної рівності та закріплення повноважень та привілеїв, прав і обов’язків дипломатів

• створення союзу міжнародних жандармів: Россия, Австрия и Пруссия, які є гарантами Віденської системи універсального правопорядку.

 

Щодо характеристики такої системи міжнародно-правового регулювання, як Віденської, то варто зазначити, що Віденська система міжнародних відносин («Європейський концерт») являє собою структуру міждержавних відносин в Європі, яка склалась після війн Наполеона І (1799-1814,1815) і проіснувала з серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання у справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем. Розпочалася епоха так званого "європейського концерту" – балансу сил між європейськими державами. Європейський концерт базувався на спільній згоді великих держав, пентархії: Росії, Австрії, Прусії, Франції, Англії. Будь-яке загострення відносин між ними могло привести до руйнування міжнародної системи. Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалась на великі держави.

Конгрессы Священного союза состоялись в Аахене в 1818 г., в Троппау и Лайбахе в 1820-1821 гг., в Вероне в 1822 г. На Аахенском конгрессе центральным вопросом был вопрос о Франции. В собственноручной записке Александра I о теме переговоров в Аахене было записано:

«3. Должно ли допустить Францию в общий союз европейских государств без всякой предосторожности, или:

4. Не налагает ли болезненное состояние Франции на европейские державы обязанности принять меры, которые были бы способны предохранить их от заразы, могущей явиться оттуда, и вместе с тем оказались бы благодетельными для самой Франции, поддерживая в ней спокойствие».

Признав, что Франции не угрожает опасность революции, решено было вывести из Франции оккупационные войска и принять ее в «лоно» Священного союза.
Последующие конгрессы Священного союза в Троппау и Лайбахе (1820-1821) обсуждали вопрос о подавлении революции в Неаполе и Пьемонте (в Италии).
По решению конгресса, принятому в Троппау, австрийские войска вступили в Неаполь и подавили в марте 1820 г. происходившую там революцию.
Для удушения революции в Пьемонте, по решению конгресса, были направлены австрийские и русские войска. Русские войска не успели прийти в Пьемонт. Восстание там было задавлено австрийскими войсками.

В Вероне решался вопрос о подавлении революции в Испании.

Bіденська міжнародна система мала на меті затвердження встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення сил, закріплення кордонів національних держав. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі.
Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій.Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

Віденська система міжнародних відносин охоплювала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою, ті території, за які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської системи лишився Китай, що внаслідок опіумних війн та нав’язаних провідними європейськими державами нерівноправних договорів, був поставлений у напівколоніальне положення. Японія, що в другій половині ХІХ століття почала «відкриватися» для світу також не була долучена до Віденської системи. В той же час в період Віденської системи європейська історія почала поступово перетворюватися на світову.

Парижський конгресс 1856 р.Скликаний у зв’язку з русько-турецькими війнами та «балканським (східнім) питанням».

Восточный вопрос — комплекс международных конфликтов конца XVII — начала XX веков, связанных с контролем над святыми местами в Палестине, а также с борьбой христианских (преимущественно православных) народов Османской империи за обретение независимости и с соперничеством великих держав (России, Австрии, Великобритании, Франции, позже Италии и Германии) за раздел слабеющей Османской империи. В 1830 году, после 10-летней войны за независимость и русско-турецкой войны, Греция становится самостоятельной. Согласно Адрианопольскому мирному договору, завершившему войну между Россией и Турцией, российские и иностранные суда получили право свободно проходить через черноморские проливы, Сербия становилась автономной, а Дунайские княжества (Молдавия и Валахия) переходили под протекторат России. В сохранении Османской империи были заинтересованы Британская империя и Французская империя, которым было невыгодно появление России на Средиземном море. Этого же опасалась и Австрия. Проводится политика сдерживания усиления влияния России на Балканах.

За Кучук-Кайнаджирским 1774 р. договором та Ясским миром 1791 р. Россія отримала право на втручання у внутрішні справи Дунайських князівств та захист християнського населення. Це підсилило її позиції на Балканах. Разом із перемогою над Наполеоном це сприймалося як порушення балансу сил у Європі.

Крымская война 1853—1856, также Восточная война — война России с коалицией Франции, Османской империи, Великобритании и Сардинии за господство на Балканах, в бассейне Чёрного моря, на Кавказе.

13 (25) февраля 1856 начался Парижский конгресс, а 18 (30) марта был подписан мирный договор. Россия возвращала османам город Карс с крепостью, получая в обмен захваченный у неё Севастополь, Балаклаву и другие крымские города.
Чёрное море объявлялось нейтральным (то есть открытым для коммерческих и закрытым для военных судов), с запрещением России и Османской империи иметь там военные флоты и арсеналы.

Плавание по Дунаю объявлялось свободным, для чего русские границы были отодвинуты от реки и часть русской Бессарабии с устьем Дуная была присоединена к Молдавии. Россия лишалась предоставленного ей Кючук-Кайнарджийским миром 1774 года протектората над Молдавией и Валахией и исключительного покровительства России над христианскими подданными Османской империи.

В ходе войны участникам антирусской коалиции не удалось добиться всех своих целей, но удалось предотвратить усиление России на Балканах и лишить её Черноморского флота. Одним из главных условий ПК была отмена единоличного протектората России над христианами в Турции; взамен его появилось коллективное всех великих держав покровительство над турецкими подданными-христианами.

Современники приписывали сравнительно сносные условия мира не только повороту политики Наполеона III, не желавшего дальше ослаблять Россию и этим помогать Англии, но и тому сильному впечатлению, которое произвела на весь мир длившаяся почти год героическая оборона Севастополя.

Міжнародно-правові результати:

- Відмінено каперство – силовий захват, грабіж або потоплення судів держав, які воюють (Декларація про правила ведення морської війни: недорканість нейтральних вантажів і правила морської блокади);

- Дунай став міжнародній річкою

Парижский конгресс также определил, что к Дунаю и его устью будут применяться правила, установленные Венским кон­грессом 1814—1815 гг. для судоходства по международным ре­кам, без уплаты за осуществление плавания и без пошлины с перевозимых судами товаров

- Нейтралізація Чорного моря.

Парижский конгресс 1856 г. в заключительной декларации сформулировал важные положения относительно начал морского международного права (отмену каперства, запрещение захвата нейтрального груза под неприятельским флагом и т. д.). Кроме того был конкретизирован режим свободного судоходства по международным рекам: Рейн, Дунай, Эльба — в Европе; Миссисипи и Св. Лаврентия — в Америке, Конго и Нигер — в Африке.

Під впливом Русько-турецьких війн відбуваються зміни у веденні війни. А також формування ідеї про необхідність обмеження озброєння.

Крымская война дала толчок развитию вооружённых сил, военного и военно-морского искусства европейских государств. Во многих странах начался переход от гладкоствольного оружия к нарезному, от парусного деревянного флота к паровому броненосному. В сухопутных войсках повысилась роль стрелкового оружия и, соответственно, огневой подготовки атаки.

В Крымской войне зародились позиционные формы ведения войны, появился новый боевой порядок — стрелковая цепь, что также было результатом резко возросших возможностей стрелкового оружия. Со временем она полностью заменила колонны и рассыпной строй.

Берлінський конгрес1878 р. –міжнародний конгрес, скликаний 13.06-13.07. за ініціативою Австро-Венгрії та Англії з метою перегляду Сан-Стефанського договору 1878 р.

Сан-Стефанским трактатом Порта признала независимость Румынии, Сербии и Черногории; из Болгарии решено было образовать самоуправляющееся, платящее дань княжество с христианским правительством и земским войском; в Боснии и Герцеговине Турция обязалась ввести сообщенные турецкому правительству еще ранее (в первом заседании Константинопольской конференции) предложения Европейских держав, с теми изменениями, которые будут установлены по взаимному соглашению между Портой, русским и австро-венгерским правительством. Эти постановления были существенно изменены Берлинским трактатом. Охранение интересов христианского населения и этим трактатом было признано делом общеевропейским. Порта выразила твёрдое намерение соблюдать принцип религиозной свободы в самом широком смысле.

 

Конгресс открылся 13 июня 1878 г. в Берлине. Представители балканских государств были на него допущены, но не в качестве полноправных членов конгресса. Делегации великих держав возглавлялись министрами иностранных дел или же премьерами — Бисмарком, Горчаковым, Биконсфильдом, Андраши, Ваддингтоном и Корти. Каждая делегация состояла из нескольких человек. Председательствовал Бисмарк, в качестве хозяина. Он установил следующий метод работы. В качестве председателя он намечал повестку заседания и излагал очередной вопрос; затем открывались дебаты. Если обнаруживались серьёзные разногласия, Бисмарк резюмировал прения, закрывал заседание и переносил разрешение спорного вопроса на обсуждение заинтересованных делегаций в порядке частных переговоров. Когда стороны приходили к соглашению, на одном из следующих заседаний вопрос ставился вновь для официальной формулировки решения.

К представителям балканских государств и Турции Бисмарк относился с нескрываемым презрением. Турецким делегатам он грубо заявил, что судьбы Турции ему достаточно безразличны. Если же он и тратит своё время на конгрессе в летнюю жару, то делает это только ради предотвращения конфликтов между великими державами. Он сокрушался, сколько энергии уходит на обсуждение судьбы таких «вонючих гнёзд», как Ларисса, Трикала или другие балканские города.

Завершился подписанием Берлинского трактата, условия которого в значительной мере были в ущерб России, оказавшейся на Берлинском конгрессе в изоляции. Согласно Берлинскому трактату, была провозглашена независимость Болгарии, образована область Восточная Румелия с административным самоуправлением, признана независимость Черногории, Сербии и Румынии, к России присоединены Карс, Ардаган и Батум и т. д. Турция обязывалась осуществить реформы в своих населенных армянами малоазиатских владениях (в Западной Армении), а также обеспечить для всех своих подданных свободу совести и равенство в гражданских правах. Берлинский трактат — важный международный документ, основные положения которого сохранили свою силу до Балканских войн 1912—13.

13 июля конгресс закончил свою работу подписанием Берлинского трактата, заменившего собой Сан-Стефанский договор. Россия была лишена значительной части плодов своей победы. «Защитники» Турции, Англия и Австрия, без выстрела захватили: первая — Кипр, вторая — Боснию и Герцеговину. Таким образом, существо Берлинского трактата сводилось к частичному разделу Турции. «Грабят Турцию», — так характеризовал Ленин Берлинский конгресс.

Міжнародно-правове значення:

- Колективне визнання незалежності Сербії, Чорногорії, Румунії

- Запроваджений принцип недопустимості дискрімінації кого-небудь по відношенню користування громадянськими і політичними правами через відмінності у релігійних віруваннях.

 

Берлинский конгресс 1878 г., который сыграл более важное значение во внешнеполитической и дипломатической области, чем в области международного права, тем не менее принес новое подтверждение практики коллективного признания независимости (Сербии, Черногории, Румынии).

 

Боротьба держав за вплив у Європі продовжується. Створюються нові союзи та коаліції, що мають нетривалий характер та відображають існуючі геополітичні протиріччя. Приклад – «Союз трьох імператорів» 1881 р.

18 июня 1881 г. был подписан австро-русско-германский договор. По примеру договора 1873 г., он тоже вошёл в историю с громким титулом «союза трёх императоров». В отличие от договора 1873 г., который был консультативным пактом, договор 1881 г. являлся прежде всего соглашением о нейтралитете. Договаривающиеся стороны взаимно обязывались соблюдать нейтралитет, в случае если какая-либо из них окажется в состоянии войны с четвёртой великой державой. Это означало, что Россия обязывалась перед Германией не вмешиваться во франко-германскую войну. Было предусмотрено, что никто из участников договора не станет пытаться изменить существующее территориальное положение на Балканах без предварительного соглашения с двумя другими партнёрами. Кроме того, Германия и Австрия обещали России, что окажут ей дипломатическую поддержку против Турции, если та отступит от принципа закрытия проливов для военных судов всех наций. Таким образом, посредством договора 18 июня 1881 г. Германия гарантировала себе русский нейтралитет в случае своей войны с Францией; Россия же обеспечивала для себя нейтралитет Германии и Австрии при войне своей с Англией и Турцией.

 

Разом із боротьбою за вплив на Балканському півострові, іде боротьба за розподіл колоній.

Что касается колониальных владений европейских держав, то они на Берлинской конференции 1884 г., где обсуждались вопросы раздела Африки, установили правило, согласно которому для признания первичной оккупации колониального владения "действительной" необходимо было установить эффективное "присутствие" на данной территории и получить признание факта занятия этой территории со стороны других держав.

Проводиться політика «відчинених дверей» у Китаї – тенденція перетворення Китаю в напівколонію європейських держав та Японії на основі системи нерівноправних договорів, що закріплює його поділ на сфери впливу між Росією, Японією, Німеччиною, Францією та Великобританією. Нанкінський договір 1842 р. (Англія), Вансяский 1844 (Америка), Тяньцзинський трактат 1858 р.та Пекінський договір 1860 р. (Россія).

Новые, демократические по своему содержанию, нормы международного права, пришедшие с ФБР, соседствовали, таким образом, с положениями, закреплявшими колониальные отношения. Тем не менее в правовом режиме территории и пространств происходили изменения. Особенно это касалось правового режима открытого моря. Окончательно утверждается принцип свободы открытого моря.

Гаагська конференція миру 1899:

- Про заборону бомбардувань із повітряних куль;

- Про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

- Про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі

ГК 1906-1907закріплюють у міжнародному праві:

- Мирне вирішення спору

- Обмеження у застосуванні сили під час здійснення боргових зобов’язань

- Порядок відкриття військових дій

- Закони і звичаї сухопутної війни

- Закони і звичаї морської війни

- Заборона на використання отрути, зброю, снаряди і засоби, які здатні спричиняти надлишкові страждання

- Правила нейтралітету в сухопутній і морській війні

- Правила дотримання конвенцій.

. Участники І Конференции подписали 17 июля 1899 г. Декларацию о неупотреблении снарядов, имеющих един­ственным назначением распространять удушающие или вредо­носные газы, и Декларацию о неупотреблении легко разворачи­вающихся или сплющивающихся пуль. Кроме того, были при­няты Декларация о запрещении "метания снарядов и взрывча­тых веществ с воздушных шаров или при помощи иных подоб­ных новых способов" и Конвенция о мирном разрешении ме­ждународных споров.

На второй Гаагской конференции мира (1906—1907 гг.) были приняты десять новых конвенций и пересмотрены три акта 1899 г. Принятые документы охватывали следующий круг во­просов:

1) мирное разрешение международных споров; 2) ограни­чение в применении силы при взыскании по договорным долго­вым обязательствам; 3) порядок открытия военных действий; 4) законы и обычаи сухопутной войны; 5) законы и обычаи мор­ской войны; 6) запрещение использовать яды, оружие, снаряды и вещества, способные причинить излишние страдания; 7) пра­вила нейтралитета в сухопутной и морской войне.

Конвенции, принятые на Гаагской конференции мира 1907 г., явились результатом первой в истории международного права крупной кодификации правил ведения войны и мирного разре­шения международных споров. Многие из этих правил до Гааг­ских конференций мира имели обычно-правовой характер. До­кументы Гаагских конференций мира явились вехой в форми­ровании международного гуманитарного права.

Висновок: Вместе с тем XIX в. и начало XX в. характеризовались противоречивостью содержания действовавшего в тот период международного права. По-прежнему признавалось "право" го­сударства на войну, в которой победитель получал "законное" право определять положение побежденного. Продолжались ко­лониальные захваты. Посредством неравноправных договоров происходило закабаление отдельных стран. Применялась док­трина о "цивилизованных и нецивилизованных народах", осу­ществлялась аннексия (насильственный захват) территории.


Висновок по конференціям :

- прийнята перша в історії кодифікація правил ведення війни і мирного вирішення міжнародних спорів;

- кодифікація норм дипломатичного права;

- принцип свободи відкритого моря та свободи судоплавства

- принцип постійного нейтралітету

- заборона работоргівлі

- статус міжнародних річок

- заборона каперства

- принцип заборони дискримінації по відношенню до користування громадянськими і політичними правами

- заборона зброї, що привносить надлишкові страждання

- принцип мирного вирішення військових конфліктів

Але, залишався інститут анексій і контрибуцій, право держав удаватися до війн, закріплювався інститут колоніальної експансії та нерівність у застосуванні норм МП (тільки для цивілізованих народів).

 

3. Закони і звичаї війни. Вплив МП на гуманізацію правил ведення війни.

 

Розпочинаючи з ХУІІІ століття відбуваються важливі зміни у законах і звичаях війни у напрямку її гуманізації:

- недоторканість під час війни медичного персоналу (франко-пруська згода 1759 р.)

- про захист власності мирного населення (ст.19 Утрехтського трактату)

- Декларація Росії про озброєний нейтралітет на морі 28 лютого 1780 р.

- За ініціативою Росії в 1868 р. – Петербурзька декларація про заборону розривних куль

- Поділ на комбатантів і не комбатантів

- 1864 – Женевська конвенція про хворих та поранених

- заборона застосування військової сили до мирного населення

- Утрехтський трактат 1713 р.: про захист власності мирного населення

- Правила воєнної окупації: не має приводити до анексії та розповсюдження на окуп.територію суверенітету держави-окупанта. Воєнна окупація – тимчасове зайняття ворожої території, не пов’язане із конфіскацією власності населення та зміною місцевого управління.

- Гаагські конференції: право населення на озброєний опір

- Право військовополонених: гуманне ставлення, можливість залучати їх до оплачуваної роботи згідно із їх можливостями та здатностями, офіцери отримують той же оклад, що існує для офіцерів держави-переможця

- Заборона зброї, що приносить надлишкові страждання

- Оборона культурних пам’ятників, старовини та медичних закладів

 

 

Гуманизация правил ведения войны основывалась на ряде новых положений.

В 1864 г. принимается Женевская конвенция о больных и раненых. Военное насилие не могло применяться к мирному населению.

По инициативе России в 1868 г. в Петербурге подписывается Декларация о запрещении разрывных пуль. В практику стало вводиться положение, согласно которому вопросы объявления войны и заключения мира являются преро­гативой высших органов законодательной власти. Произошло разделение населения на комбатантов, т. е. воюющих, и соот­ветственно мирное население, т. е. лиц, не принимающих уча­стие в военных действиях. Каждая из этих категорий лиц при­обретала собственный правовой статус.

Наприкінці ХІХ ст.. – Декларація Мартенса (обмовка Мартенса) проголошує принцип захисту населення та воюючих (під час війни) міжнародним правом на основі звичаїв, законів людяності та вимог суспільної свідомості, що створює право збройних конфліктів.

-

4. Доктрина МП та основні тенденції розвитку науки МП у ХІХ ст.

ВФБР і наполеонівські війни, віденський конгрес і утворення Священного союзу здійснили важливий і суперечливий вплив на розвиток науки міжнародного права. Ідеї природного права все більше відходять на другій план і в 30-ті роки втрачають свої позиції, щоб відродитися у ХХ столітті.

ХІХ століття – час панування юридичного позитивізму. Але в той же час величезний вплив здійснила і німецька класична філософія, особливо її гегелівський варіант.

І.Кант (1724-1804). Трактат “До вічного миру” у вигляді міжнародного договору, що складається із розділів і статей, в яких він виступає проти захоплення однієї держави іншою, існування постійно діючих армій, втручання у політичний устрій та управління іншої держави, про встановлення республіканських урядів в державах на принципах свободи, рівності та верховенстві права, що створює перспективу для вічного миру; пропонує створити мирний федеративний союз держав, який би поклав край усім війнам. Ідея вічного мира – до неї прямує людство, виходячи із природного розуму.

Основна норма природного права і відповідно міжнародного права – це категоричний імператив: поводься так, щоби максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом або стався до людства і до людини як до мети і ніколи тільки як до засобу.

Правоза його застосуванням ділив на 1) внутрідержавне право (jus civitatis), 2 ) міжнародне право (jus gentium); 3) космополітичне право (jus cosmopoliticum) – люди розглядаються як громадяни загальнолюдської держави.

Заперечує позитивне міжнародне право, обґрунтовує раціональне міжнародне право, яке називає публічним правом держав (jus publicum civitatum).

Завдання МП: право ведення війни, право під час війни, право взаємного примусу виходу із стану війни за допомогою створення відповідної міжнародної організації.

І.Гегель (1770-1831). Розглядає міжнародне право як зовнішнє державне право, дія якого залежить від суверенних воль держав. Утверджує примат національного права над міжнародним правом. Вищий закон – благо власної держави.

І для Гегеля, і для Канта – МП – це право війни. Гегель критикує проект Канта про вічний мир і виходить з неминучості війн у силу відсутності над державами єдиної влади.. Спор між державами може бути вирішен лише війною. З одноко боку визнає необхідність відмови від війни у сфері міждержавного спілкуванняю, а з іншого – вважає, що війни зміцнюють держави і народи. Війна і мир для Гегеля – діалектична єдність.

Для вчення Гегеля про міжнародне право характерна непослідовність. З одного боку – держава – це бог і у МП немає ніякого претору над державами, а з іншого – наявність “світового духу” як найвищого над державами претору.

Впливає своїм вченням на оформлення доктрини юридичного позитивізму. Основні ідеї: санкціонована норма права є обов’язковою незалежно від її змісту. Концепція МП: норми міжнародного права можуть здійснюватися лише за допомогою формальних джерел міжнародного права, а ні на основі апріорних принципів. Наука МП має вивчати конкретно діючі норми, вказує на наслідки їх функціонування.