Лекція 2.
Г.Г.Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, основаного на любові та красі. Моральні цінності він виводив із християнської віри й релігії. Така спільність, на його думку, веде людину до досягне подвійної високої мети: служіння Богові та своїй нації.
У підручнику “Виховний ідеал” Г.Г.Ващенко аналізував різноманітні виховні ідеали, зокрема, дав характеристику більшовицького ідеалу, ідеалу націонал-соціалістичного виховання та протиставляв їм український національний ідеал. Виховний ідеал українця у нього грунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі і на здобутках духовності українського народу. Підручник він завершив такими словами: “Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них. …Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра” [2, с. 190].
На думку А.Погребного, головна заслуга Г.Г.Ващенка полягає “...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу” [11, с. 13].
У Радянському Союзі педагогіка розвивалася шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.к.крупська (1869-1939), п.п.блонський (1884-1941), с.т.шацький (1878-1934), а.с.макаренко (1888-1939), в.о.сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були п.п.блонський (“Педология”, 1925) і А.П.Пінкевич (“Основы советской педагогики”, 1929, Педагогика, 1929).
Славу радянській педагогіці принесли праці а.с.макаренка і в.о.сухомлинського. А.с.макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучних спостережень зберігають своє значення і при осмисленні сучасних шляхів розвитку педагогічної думки та реформуванні вітчизняної школи. Свої педагогічні думки він виклав у творах “Марш 30-го року” (1932), “Педагогічна поема” (1932-1935), “Книга для батьків” (1937), “Прапори на баштах” (1938).
В.О.Сухомлинський (1918-1970) – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 рр. – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності, практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання і виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей у пресі, які й нині не втратили свою актуальність (наприклад, “Сто порад учителю”, “Як виховати справжню людину”, “Народження громадянина”, “Серце віддаю дітям”, “Батьківська педагогіка”). Більшість його робіт присвячена ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.
Найсуттєвішім, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що, доки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе – немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько.
У 50-70-і роки ХХ ст. в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – “Педагогіка” професора Одеського педінституту С.Ф.Збандуто, “Хрестоматія вітчизняної педагогіки” за редакцією професора Київського педінституту С.А.Литвинова, “Курс методики викладання української літератури” та “Українська література в середній школі” Т.Ф.Бугайко і Ф.Ф.Бугайка, “Основи теорії літератури” П.К.Волинського тощо.
У розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А.Алексюка, А.Бондаря, Г.Костюка, І.Єременка, С.Гончаренка, І.Зязюна, В.Мадзігона, О.Мазуркевича, В.Онищука О.Савченко, В.Смаля, М.Ярмаченка та ін.
Отже, основними стадіями розвитку педагогікиє:
народна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання та навчання. Вперше цей термін увів О.В.Духнович у 1858 р. у підручнику “Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских”. Вона є невичерпним джерелом педагогіки. Нещодавно в педагогічній науці з¢явився термін “етнопедагогіка”, автором якого є Г.Н.Волков. Якщо поняття “народна педагогіка” включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття “етнопедагогіка” пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. В історії вітчизняної педагогіки є козацька педагогіка – частина народної педагогіки – теорія і практика виховання і навчання підростаючого покоління у Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;
духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду виховання і навчання особистості засобами релігії;
світська педагогіка – це:
1) наука, яка має свої закономірності;
2) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;
3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.
Основними джерелами педагогіки є:
педагогічна спадщина минулого;
передовий педагогічний досвід;
народна педагогіка;
педагогічні дослідження.
Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями і статтями видатних вчених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти й виховання є праці Я.А.Коменського (1592-1670), К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського тощо. Серед джерел педагогічної теорії слід виділити роботи видатних учених 50-70-х років ХХ ст. А.М.Арсеньєва, М.І.Болдирєва, В.Ю.Гмурмана, Л.І.Новикової, Л.В.Занкова, Ф.Ф.Корольова і багатьох інших. Праці цих та ряду інших авторів будуть досліджуватися у наступних главах.
Ні одна наука, у тому числі й педагогіка, не може саморозвиватися, самовдосконалюватися без всебічних і глибоких досліджень, які допомагають відкривати й уточнювати закони та закономірності педагогіки, знаходити нові аспекти у педагогічній практиці.
Розглянемо генезу формування поняття“виховання”, яке в історії мало різні прояви і тлумачення. У романській мові для визначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій – pedagogie – education, в італійській – pedagogia – educazione, у німецькій – padagogik – erziehung, у польській – edukacia. В англійській мові термін education означає виховання водночас як діяльність і як наука про виховання, хоча в англійському словнику є дуже рідко використаний термін – pedagogics.
В українській мові виховання є похідним від слова chovati – ховати, вирощувати. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалось у значенні “оберігати” (виховувати) дитя від небезпеки, а згодом почало означати “вирощувати дітей, навчати правилам доброї поведінки”. Згодом це слово почали тісно пов’язувати з поняттям “навчати” і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять “освіченість” і “вихованість”. Часто вихованою людиною вважають людину освічену, що по суті не вірно. Це досить влучно підкреслювали видатні вчені, педагоги, громадські діячі: “Освічена людина – це та, яка володіє системою знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру і мистецтво, узагальненими інтелектуальними і практичними уміннями, навичками творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, системою знань про етичні норми людського співжиття” [9, с. 93], а знаменитий учений-хірург, діяч народної освіти в Україні, педагог М.І.Пирогов вважав, що виховання дитини “може відбуватися попри всілякі умисні теорії і незалежно від того, чи звернено на це увагу…” [10, с. 580].
Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав, що виховання має пріоритет над освітою, тому що виховання створює людину. Російський мислитель, автор ряду педагогічних праць В.Г.Бєлінський підкреслював, що виховання – велика справа: ним вирішується доля людини. Російський письменник Л.М.Толстой, який глибоко цікавився теоретичними і практичними проблемами навчання та виховання підростаючого покоління, вважав, що виховання є впливом однієї людини на іншу з метою змусити вихованця засвоїти відомі моральні звички.
У вітчизняній педагогіці поняття “виховання” стало відокремлюватися від поняття “навчання” у другій половині ХVІІІ ст. У прямому смислі воно використовувалось у “Статуті народних училищ в Російській імперії” (1786). У 1806 році це поняття було включено у словник Російської Академії.
Ці два поняття в сучасній педагогічній науці самостійні, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. “…методика виховної роботи має свою логіку, порівняно незалежну від логіки роботи освітньої. І те, і друге – методика виховання і методика освіти, – на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки. Зрозуміло, ці розділи повинні бути органічно пов’язані. Зрозуміло, всяка робота в класі є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим”, – писав А.С.Макаренко [6, с. 143-144].
Навчання – це процес опанування підростаючими поколіннями знаннями, навичками та вміннями, набуття професійно важливих якостей. Навчанням називається двостороння діяльність суб’єктів викладання і об’єктів учіння щодо передавання і сприймання знань, навичок і вмінь, набуття певної кваліфікації останніми. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти (середньої, вищої тощо). Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, військово-професійною. Проблеми навчання досліджує та обґрунтовує дидактика, яка вивчає навчальний процес у різних освітніх системах, у тому числі й у військовій.
Навчання, безумовно, – один із найважливіших компонентів вихованості людини, що є фактором формування особистості. Але воно відіграє не визначальну роль у формуванні особистості. Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих. Про те писав російський невропатолог, психіатр і психолог В.М.Бєхтерєв: “Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і створенню та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її залишилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з другого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримує невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства” [1, с. 5-8].
Проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це свідчить про те, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, слід формувати свої бачення основних проблем. Ця багатогранність має прояв у структурі педагогічної науки.
Отже, виховання є процесом підготовки людини до сучасної та майбутньої життєдіяльності. Ю.К.Бабанский вважав, що педагогічна категорія “виховання” вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:
у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;
у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних установ, які у своїй діяльності керуються педагогічними теоріями;
у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;
у гранично вузькому – це розв’язання конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання педагогом [8, с. 7-8].
На нашу думку, Ю.К. Бабанський обмежував усі чотири значення педагогіки тільки впливом на людину. Виходячи з того, що виховання– це цілеспрямований і організований процес формування і розвитку особистості, можна суттєво розширити зміст цього поняття, навіть в тій же структурі, яку запропонували автори підручника “Педагогика” за редакцією Ю.К.Бабанського, тобто в широкому і вузькому смислі слова, а також у широкому і вузькому педагогічному значенні.
Ми пропонуємо такий зміст поняття “виховання”. У широкому соціальному смислі виховання – це передача соціального досвіду, що накопичено людством, від старших поколінь молодшим.
У вузькому соціальному смислі під вихованням розуміємо спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передачі їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних і політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.
У широкому педагогічному смислі виховання – це цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад, навчально-виховних установ) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття “виховання” у такому випадку охоплює весь навчально-виховний процес.
У вузькому педагогічному смислі виховання – це процес і результат виховної роботи, яка спрямована на розв’язання конкретних виховних завдань.
Виховання як педагогічна категорія включає у власний зміст три суттєві ознаки:
цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу;
відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям;
наявність певної системи організованих виховних впливів.
Таким чином, виховання – це процес планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість, підсвідомість, емоційно-почуттєву, вольову і мотиваційну сферу людини з метою підготовки її до життєдіяльності.
Закономірності виховання людини зумовлені закономірностями розвитку і формування її як соціальної істоти; законами діяльності людей (у вигляді принципів і правил виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що проявляються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.
педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об’єктивні та суттєві основи його здійснення. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв’язки педагогічного процесу з суспільними вимогами і умовами; зв’язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв’язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу та ін. Такі закономірності не можуть належати окремій країні, народові. У цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до цілі, завдань і методів виховання, які відображають її історичні, етнічні та регіональні особливості. У цьому випадку воно набуває національного характеру й отримує назву “національне виховання”.
Терміном “педагогіка” позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: педагогічну науку і педагогічну практику. Об’єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом – закономірності цієї взаємодії, прийоми, способи методи та засоби взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями і змістом.
Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємопов’язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші пов’язані з вивченням педагогічних процесів, другі – з їх технологією. Одні та другі дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли виступають у взаємодоповненні, тобто в єдності ідеї та її реалізації. Педагогічна теорія пізнає закони і закономірності виховання людей, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.
Педагогічна практика, спираючися на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.
На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще п.п.блонський. він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні уміння, талант і теоретичні знання. Уміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягання суті розвитку і виховання людини та передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа другій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, – підкреслював він.
досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обґрунтовані технології. Таким же шляхом треба йти при розробці такого розділу педагогіки, як військове виховання.
Специфіка бойової діяльності та особливості військового виховання передбачають необхідність таких його ознак, як системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, неперервність, тривалість і організованість.
Поняттю “військове виховання” можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов’язків в умовах мирного і воєнного часу.
Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення.
Свідомість – це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб’єктивному відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій, у попередньому їх накресленні у думках і передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю.
А підсвідоме – це різноманітні психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості, тобто це такі феномени психіки, які в даний момент перебувають поза увагою свідомості, але органічно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і зі відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу. Ці дві сфери психіки мають бути, водночас, предметом виховного впливу. Вплив на свідомість формує переконання воїна, його світогляд, а підсвідоме зміцнює їх ефект, сприяє її співпереживанню, яке відбувається за допомогою уподібнення, ототожнення себе з іншими людьми та явищами шляхом безпосередньої емоційної емпатії, ідентифікації, емоційного зараження, об’єднання різних явищ в один ряд через співпричетність, а не через з’ясування логічних протиріч і різниць явищ, які сприймаються. У зв’язку з цим виховні впливи на військовослужбовців на відміну від освіти, яка спрямована до свідомості, в першу чергу, мають бути спрямовані до підсвідомості особистості військовослужбовця. Тому вихованість військовослужбовця означає не тільки знання норм і правил вихованої поведінки, а його духовну неспроможність порушити ці правила внаслідок наявності внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори поведінки мають буди переведені у підсвідомість військовослужбовця, щоб він діяв згідно з правилами людської моралі, не розмірковуючи, не роздумуючи про зміст і характер дій. Для цього слід формувати навички та звички відповідної поведінки.
Навичка – це психічне новоутворення, завдяки якому людина спроможна виконувати певну дію автоматично, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервової енергії.
Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій. Всі ці дії за допомогою позитивних емоцій і почуттів можна підсилити, емоційно забарвити мотиви вихованої поведінки.
Емоції – це психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ i ситуацій, зумовленого відношенням їх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта виховання.
Почуття – одна з основних форм переживання воїном свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі й постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Структура почуття складається не лише з емоцій, але і з більш узагальненого ставлення військовослужбовця, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями проявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається i розкривається через конкретні емоції. У свою чергу, позитивні емоції та почуття виступають “трансформатором” структури потреб військовослужбовця та будують її ієрархію. Згідно О.М.Леонтьєва, усвідомлені потреби створюють відповідний мотив. У зв’язку з цим треба намагатися зрозуміти потреби військовослужбовця, їх структуру, виявити серед них домінуючі, недостатньо задоволені, з’ясувати їх причини та прищепити йому оптимальні способи їх задоволення і трансформувати у соціально позитивну поведінку.
Мотиви складають спонукальну силу дій і вчинків військовослужбовця. Сукупність однорідних мотивів складають мотивацію відповідної поведінки. Всі виховні зусилля командирів і начальників мають бути спрямовані на формування і розвиток у військовослужбовців стійкої системи мотивації, учіння і самовдосконалення, складовою якої є самовиховання.
Основним смислом і ведучою ідеєю всієї виховної роботи в умовах Збройних сил України має бути формування і постійний розвиток у військовослужбовців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості і нівелювання негативних. Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на найповнішу реалізацію військовослужбовцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовиховання. Більшість військовослужбовців знаходиться на такому рівні духовного розвитку, що спроможні самостійно усвідомлювати смисл власної життєдіяльності, у тому числі й військової.
Тому слід їм допомагати зрозуміти цілі та завдання щодо всебічного і гармонійного особистого розвитку, показати роль військової служби, навчити аналізувати власні дії, виявляти у собі як позитивні, так і негативні риси характеру, ознайомитися з методикою роботи щодо постійного самовиховання. “Самовиховання – систематична й свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок” [3, с. 295]. Виховання і самовиховання знаходяться у тісному взаємозв’язку, друге є закономірним наслідком першого. Ознакою ефективності виховної роботи з військовослужбовцями є поява у них бажання самовиховання і досягнення у цьому позитивних результатів. Для цього у військовослужбовців слід формувати змістовні потреби військової, громадської і навчальної діяльності, добиватися їх свідомої участи у бойовій і гуманітарній підготовці, розв’язанні завдань військового підрозділу, наданні допомоги товаришам по службі. Наявність чітко усвідомлених цілей військової служби, знаходження в ній особистісного смислу, наявність певного рівня свідомості, критичного мислення, здатність і готовність до самовизначення, саморозкриття, адекватної самооцінки, критичний аналіз власних дій і потенційних можливостей, самоконтроль і самозвіт військовослужбовця становлять важливі передумови самовиховання. Отже, самовиховання перебуває у тісному взаємозв’язку з вихованням, удосконалює позитивні результати останнього, поглиблює процес формування особистості воїна. Основними методами самовиховання є: самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самонавіювання, самопримус, самообов’язок тощо.
Суттєвим предметом виховного впливу є воля військовослужбовця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект виховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення позитивних і усунення негативних якостей і властивостей, на постійне самовдосконалення. Воля – це здатність воїна, що проявляється в самодетермінації й саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів.
Воля має безпосередній вплив на перевиховання особистості військовослужбовця. Перевиховання– це цілеспрямована робота вихователя з усунення недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного воїна. Перевиховання – це усунення в діях, вчинках, способах життєдіяльності військовослужбовця мотивів і мотивації негідної поведінки, негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру і поступове заміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховні зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікованих цілеспрямованих виховних дій військового педагога.
Важковиховуваними військовослужбовцями є такі призовники, які не піддавалися звичайному впливу педагогів та батьків, критично ставляться до виховних зусиль командирів і начальників, намагаються здійснити свої дії на основі власної моралі, хибних цінностей, норм і правил поведінки. Ці воїни ще не скоїли правопорушення, але вони потенційно, тобто морально і психологічно готові, до нього.
Педагогічно занедбані призовники – переважно ті, за якими не було належного догляду у сім’ї та з якими погано впоралися різні навчально-виховні системи. Вони мають суттєві проблеми у бойовій та гуманітарній підготовці, відстають в учінні, але не через розумову відсталість, а внаслідок різноманітних причин – відсутності чіткої методики навчально-пізнавальної діяльності, яка не формувалась в роки учінні у школі та інших освітніх закладах, неслухняності, зарозумілості, окремих недоліків характеру тощо. Такі призовники у більшості випадків знаходилися на обліку в комісіях у справах неповнолітніх при районних і міських Радах народних депутатів, інспекціях у справах неповнолітніх при районних відділах і обласних управліннях МВС, спеціальних дитячих приймальниках.
Виховна практика у ряді випадків, на жаль, свідчить про те, що військові педагоги мають справу також із воїнами-правопорушниками, тобто з такими, які не дотримуються вимог загальновійськових статутів Збройних сил України, схильні до грубих дисциплінарних вчинків, нестатутних взаємин. Ця категорія вихованців вимагає особливої уваги до себе, цілеспрямованого реагування на їх протиправні дії та своєчасного проведення з ними дійової профілактичної роботи.
Викладене вище свідчить про те, що предметом виховного впливу має бути вся особистість військовослужбовця, всі її складові: біологічні, психічні та соціальні. На цьому базуються основні напрямки виховання військовослужбовців: військово-професійний, національний (державно-патріотичний), розумовий, моральний, екологічний, естетичний, фізичний та ін.
Таким чином, провідними та найширшими категоріями теорії військового виховання є виховання, самовиховання, перевиховання. У кожній главі цього навчального посібника будуть висвітлені ці та низка інших базових категорій, понять і термінів, теорії військового виховання, що розкривають сутність цієї військово-педагогічної науки.
1.2. Військове виховання як наукова дисципліна і навчальний предмет
Військова педагогіка є галуззю педагогічної науки, яка вивчає сутність, закони, закономірності, цілі, принципи, зміст, методи та форми навчання і виховання військовослужбовців, а також підготовки військових підрозділів і частин до ведення бойових дій. Вона досліджує найбільш стійки, суттєві зв’язки, відношення між навчанням, вихованням, розвитком, психологічною підготовкою та самовдосконаленням воїнів, військових підрозділів і частин. Військова педагогіка складається з таких галузей: історія військової педагогіки, основи військової педагогіки (її філософські основи, загальна характеристика військових навчально-виховних систем); теорія військового навчання (військова дидактика, що вивчає та обґрунтовує військово-дидактичний процес); педагогіка вищої військової школи (обґрунтовує навчально-виховний процес у вищих військових навчальних закладах); методологія і методика військово-педагогічного дослідження (досліджує методологію і методику вивчення військово-педагогічних явищ); теорія військового виховання тощо.
Теорія військового виховання – це сукупність однорідних і внутрішньо узгоджених наукових педагогічних тверджень, знання яких дозволяє формувати та розвивати особистість воїна, впливати на військовий колектив згідно з визначеними цілями загального і військового виховання. Вона покликана озброїти вихователів професійними знаннями, педагогічними навичками та вміннями і практичним досвідом організації виховної роботи у Збройних силах України. Існують також часткові теорії виховання. Наприклад, теорія військово-професійного виховання, теорія національного виховання, теорія морального виховання, теорія екологічного виховання, теорія фізичного виховання, теорія виховання в колективі та через колектив й інші, які складають підвалину для обґрунтування загальної теорії виховання військовослужбовців.
Кожний з цих напрямків виховання має свої, властиві тільки йому цілі, ідеали, задачі, принципи, зміст, методи і форми виховних впливів, які сприяють реалізації загальної мети виховання військовослужбовців. В умовах війська мова йде про підготовку військовослужбовця до ефективної діяльності в сучасній війні та свідомої його участі в житті Української держави. Основною функцією часткових теорій військового виховання має бути, з однієї сторони – узагальнення знань, що стосуються певної сфери виховної дійсності, а з другої – у забезпеченні загальної теорії військового виховання положеннями, які підлягають систематизації, узагальненню та цілеспрямованому використанню іншими вихователями. Про успіх чи ефективність виховної роботи у військовому підрозділі, в першу чергу, свідчить досягнення загальних цілей військового виховання, відповідність досягнутих результатів загальноприйнятим і військовим ідеалам, їх вплив на загальний стан справ у підрозділі, на підвищення ефективності бойової та гуманітарної підготовки, рівня бойової та мобілізаційної готовності, якісного несення різних видів служб, а не тільки в окремих його напрямках, наприклад, фізичного чи іншого.
Своєчасне та об’єктивне з’ясування, узагальнення й обґрунтування основних проблем загальної та часткових теорій військового виховання надає можливість об’єктивно діагностувати стан виховної роботи у військовому підрозділі та частині, передбачити результати виховних впливів, своєчасно вносити певні необхідні корективи в цей складній соціально-педагогічний процес.
На необхідність створення часткової методики виховання влучно вказував А.С.Макаренко: “Передусім цікавим є питання про самий характер науки про виховання. У нас серед педагогічних мислителів нашого часу й окремих організаторів нашої педагогічної роботи є переконання, що ніякої особливої, окремої методики виховної роботи не потрібно, що методика викладання, методика навчального предмета повинна містити в собі всю виховну думку. Я з цим не згоден. Я вважаю, що виховна галузь – галузь чистого виховання – є в деяких випадках окрема галузь, відмінна від методики викладання” [6, с. 141].
Загальна і часткові теорії військового виховання взаємопов’язані та взаємообумовлені. Перша обґрунтовує наукові підвалини організації військового виховання, а друга – теоретико-методичні основи в окремих напрямках військового виховання. Наприклад, у такому діалектичному зв’язку знаходяться загальна теорія військового виховання і національне виховання військовослужбовців.
Основними методологічними проблемами теорії військового виховання є такі проблеми. Військове виховання – це цілеспрямована діяльність. У зв’язку з цим виникає потреба з’ясування залежностей між свідомими, цілеспрямованими, організованими виховними явищами у Збройних силах України.
Теорія військового виховання, як кожна теоретична наука, має систематизувати, глибоко аналізувати і класифікувати різні виховні явища у Збройних силах України, обґрунтовувати загальні закони й закономірності, які існують між цими явищами. Вона має інтересуватися не тільки тим, яким воїн є, а яким він стане, які зміни відбувалися і відбуваються в його особистості під виховними впливами та в якому ступені ці зміни наближають до реалізації ідеалу військового виховання. Такі самі взаємини слід вивчати у військовому колективі як важливому об’єкті виховних впливів.
У зв’язку з цим виникає обґрунтована потреба дослідження процесу виховання військовослужбовців як системного соціально-педагогічного явища та всіх його складових елементів. Цей процес як система включає такі елементи: цільово-мотиваційний, змістовний, процесуальний, оціночно-результативний компоненти, умови протікання виховного процесу, вихователів і вихованців.
Вихователями є командири, начальники, військові колективи, характер діяльності яких характеризується усвідомленістю, систематичністю, планомірністю, послідовністю і комплексністю. Вихованцями є всі військовослужбовці, військові колективи, службовці Збройних сил України, члени сімей військовослужбовців, які являються не пасивними істотами. Вони активно реагують на виховні дії, які спрямовані до них, усвідомлюють їх та вносять відповідні зміни у свої переконання, життєві настанови, характер дій тощо. Ця свідома взаємодія вихователя і вихованця є найважливішою характеристикою процесу виховання.
Пізнання структури процесу виховання військовослужбовців та з’ясування змін, які відбуваються у цьому процесі в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях військового колективу, складають основний предмет досліджень теорії військового виховання.
Для досягнення позитивних результатів у вихованні військовослужбовців необхідно володіти певними науковими засадами та методами виховного впливу на них, тобто виникає гостра потреба поєднання теорії військового виховання з практикою. У цьому проявляється одна з основних закономірностей – єдність теорії та практики, коли визначені теоретичні зв’язки і залежності впливають на правила практичних дій. Тому спочатку слід чітко з’ясувати, які зміни мають відбуватися в особистості військовослужбовця, соціально-психологічних характеристиках військового колективу в результаті військового виховання та визначити основні види виховних впливів. Безумовно, процес військового виховання спрямований на формування і розвиток особистості воїна, на згуртування військового колективу, формування його виховних функцій. Свідомо використовуються терміни “формування”, “розвиток”, тому що цим увага акцентується на творчому, а не механічному чи терапевтичному характері виховної діяльності в Збройних силах України.
Військове виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і військових цінностей, які знайшли свій відбиток у військових статутах і воїнському етикеті та визначають загальний напрямок добору змісту і методів виховання. Ці цінності визначають ідеал військового виховання, основні якості особистості воїна та військового колективу, які слід формувати.
Ідеал військового виховання – це воїн-громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами воїнського етикету, спроможний майстерно діяти в умовах сучасної війни, це справжній патріот, який дбає про честь і гідність військовослужбовця Збройних сил України. Впровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості воїна.
До інструментальних якостей належить все, що відноситься до ефективної діяльності воїна: розумовий розвиток, освіта, навички та вміння, досвід. Ці якості особистості характеризують інтелектуально-фізичну сферу воїна. Перелічені якості вкрай необхідні для ефективної діяльності, за допомогою них воїн реалізує власні потреби, завдання військового навчання і виховання. Воїн, який не має мінімуму певних військово-професійних знань, навичок і вмінь, неспроможний адаптуватися до військової служби та жорстких умов сучасної війни.
До мотиваційних якостей особистості воїна належать потреби, прагнення, переконання, мотиви і мотивації, цілі та ідеали його життєдіяльності. Ці якості стосуються як мотиваційної, так і емоційно-вольової сфери особистості воїна.
Таким чином, військове виховання має торкатись усіх сфер особистості воїна: інтелектуальної, емоційно-почуттєвої, вольової, мотиваційної, фізичної, психофізіологічної тощо.
У процесі формування особистості воїна, конкретно – певної сукупності його особистісних якостей, маємо справу з різними видами виховних впливів. Вони можуть бути спрямовані як на окремих воїнів, так і на військові колективи, але також можуть бути застосовані в певних виховних системах, мають динамічний і змінний характер, хоча можуть бути як випадковими, так і цілеспрямованими. Деякі з них існують незалежно від волі вихователів і вихованців, інші є результатом свідомих дій. Водночас, як перші, так й другі можуть безпосередньо або посередньо впливати на інструментальну та мотиваційну сферу особистості воїна. Всю сукупність виховних впливів на основі характеру їх дій на вихованців можна класифікувати на постійні, опосередковані та змінні.
До постійних виховних впливів належать такі дії, які мають вплив на формування особистості воїна, але якими вихователь не може оперувати вільно: не спроможний їх ні змінити, ні реконструювати протягом якогось часу. Наприклад, це вік воїнів, освіта, соціальне походження, сім’я тощо.
До змінних виховних впливів належать такі дії, які створюються, регулюються, вдосконалюються вихователями. Наприклад, створення військових колективів, опрацювання програм гуманітарної підготовки і планів виховних заходів, обґрунтування методики застосування заходів заохочення та примусу, змісту конкретних виховних заходів тощо.
У процесі виховання ці впливи спричиняють певні зміни в особистості воїна, які можна визначати як виховний факт. Виховним фактом можна визнати тільки такі педагогічні явища, що спричиняють суттєві зміни в настановах і поведінці воїна та військового колективу й являються наслідком свідомої взаємодії вихователя і вихованця. Ця співпраця має дати поштовх внутрішнім психофізіологічним механізмам самовдосконалення. Такі зміни можуть мати місце не тільки в об’єкті виховання, але й у цілих виховних системах.
Наступною важливою методологічною проблемою теорії військового виховання є оцінка і вимір результатів як виховної роботи в певних виховних системах, її складових елементів, змін у вихованцях внаслідок виховних впливів. На зміст цієї роботи мають вплив такі процеси. По-перше, для оцінки виховної роботи слід чітко установити її предмет. Це, безумовно, різні елементи системи виховання військовослужбовців і конкретні виховні заходи у Збройних силах України. Їх слід оцінити з точки зору відповідності досягнутих результатів, визначеним ідеалам і цілям виховання, ефективності їх впливу на життєдіяльність військового колективу. Звичайно, предметом такої оцінки також є конкретні якості та зміни в особистості воїна і військовому колективі, ефективність і результативність їх бойової діяльності.
Будь-яка оцінка здійснюється на основі певних критеріїв. У вихованій роботі – це конкретні зміни в настановах і поведінці військовослужбовців, у характері бойової та гуманітарної підготовки окремих військовослужбовців і військових підрозділів, дійсний стан справ у підрозділах. Основним критерієм такої оцінки є відповідність отриманих результатів ідеалу (ідеальному стану, нормі). Таке порівняння можливе у такому випадку, коли відомі вихідні данні та отримані результати. Об’єктивне порівняння можна отримати під час виміру цих змін, визначення їх причин, з’ясування джерел як досягнень, так і недоліків. Така оцінка має об’єктивний характер і, відповідно, має позитивний вплив на ефективність діяльності всіх елементів виховної системи.
Отже, теорія військового виховання виконує дві основні функції: теоретико-пізнавальну і нормативно-практичну. Перша функція наголошує, що теорія військового виховання є галуззю військово-педагогічної науки, яка покликана досліджувати теоретичні проблеми організації та проведення виховної роботи у Збройних силах України, висвітлювати основні закони та закономірності виховання українських військовослужбовців, обґрунтувати цілі, ідеали, зміст військового виховання, озброїти вихователів стрункою системою теоретичних знань щодо сучасної технології виховання військовослужбовців у конкретних навчально-виховних системах в умовах збройних сил, надати всьому цьому процесу державно-патріотичний і військово-професійний характер.
Нормативно-практична функція спрямована на озброєння вихователів конкретними теоретичними та практичними знаннями, навичками і вміннями, методиками щодо організації та проведення як загальних виховних заходів у масштабі цілих навчально-виховних систем, так і конкретних. Тому що, не маючи теоретичних знань про процес виховання військовослужбовців, не володіючи практичними методами і формами проведення цього процесу, жоден вихователь, навіть будучи від природи обдарованим високими якостями справжнього майстра, не зможе успішно розв’язувати виховні проблеми. На це звертав увагу К.Д.Ушинський: “Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагається досягти і цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини” [15, с. 34].
Опанування вихователями цими якостями відбувається у вищих військових навчальних закладах під час вивчення основ суспільно-гуманітарних дисциплін, військової психології та педагогіки, організації виховної роботи у Збройних силах України та методики її проведення.
Підсумовуючи, можна сказати, що історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання “взагалі” не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.
Розробив________________________________________________________
(посада, в/звання, науковий ступінь, вчене звання, підпис, ініціали та прізвище)
"____"______________20_____ року.
Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ
Протокол від "28" серпня 2011 року №6
Для начала работы с С# создается консольное приложение. Консольными называются такие приложения, в которых не используется многооконная графическая среда. Это приложение будет запускаться из окна командной строки, и взаимодействие с ним будет организовано весьма простым способом. Создание консольных приложений будут рассматриваться на лабораторных работах, поэтому подробно на этом останавливаться не будем.
Базовый синтаксис С#
В отличие от компиляторов с некоторых других языков программирования, компиляторы С# не обращают внимание на лишнее пустое пространство, которое может состоять из пробелов, возвратов каретки или символов табуляции (эти символы известны под общим названием символов пустого пространства).
Код на С# представляет собой последовательностьоператоров, каждый из которых оканчивается точкой с запятой. Поскольку пустое пространство игнорируется, то можно располагать по несколько операторов в одной строке; однако для того чтобы сделать программу более наглядной, принято размещать символ возврата каретки после каждой точки с запятой, в результате чего на строке располагается только один оператор. С# — язык, обладающий блочной структурой;другими словами, каждый оператор является частью некоторого блокакода. Эти блоки, для обозначения начала и конца которых используются фигурные скобки { и }, могут содержать произвольное количество операторов или не содержать их вовсе. Обратите внимание, что фигурные скобки не сопровождаются точками с запятой. Итак, простой блок программы на С# может иметь следующий вид:
{
<строка кода 1, оператор 1>;
<строка кода 2, оператор 2>
<строка кода 3, оператор 3>;
}
Здесь выражения <строка кода х, оператор у> не являются действительными составляющими кода на С#: этот текст используется для обозначения места, куда впоследствии будут помещены операторы С#. Обратите внимание, что в данном примере вторая и третья строки кода являются частями одного и того же оператора, поэтому после второй строки точка с запятой отсутствует. Каждый блок кода имеет свою величинуотступов, определяющую, насколько далеко вправо он сдвинут. Блоки могут быть вложеныдруг в друга (т. е. блоки могут содержать в себе другие блоки), и в таком случае величина отступа у вложенных блоков должна быть больше:
{
<строка кода 1>;
{
<строка кода 2>;
<строка кода 3>;
}
<строка кода 4>;
}
Еще одна вещь, которая может часто встречаться в коде на С#, это комментарии. Строго говоря, комментарии не являются частью кода на С#, однако они спокойно сосуществуют с ним. они позволяют включать в программу описательный текст на обычном английском (французском, немецком, монгольском и т. д.) языке, который игнорируется компилятором. Для того чтобы обозначить комментарии по первому способу, мы будем использовать сочетания символов /* в начале комментария и */ в конце комментария. Они могут располагаться как на одной строке, так и на разных строках; в последнем случае все строки, находящиеся между ними, также являются частью комментария. Единственное, что не может входить в состав комментария,— это сочетание символов */, поскольку оно будет интерпретировано как конец комментария. Другой подход к оформлению комментария состоит в использовании в качестве его начала символов //. И записываться комментарий должен одной строкой !
Чрезвычайно важным моментом, который необходимо учитывать при работе с С#, является чувствительностьэтого языка к регистру.В отличие от некоторых других языков программирования, на С# текст необходимо вводить, в точности соблюдая регистр, поскольку простая замена заглавной буквы на строчную приведет к прекращению компиляции проекта.
Пример консольного приложения из предшествующей главы (ConsoleApplication) и потратим некоторое время на разбор структуры программы. Код приложения имеет следующий вид:
using System;
namespace ConsoleApplication
{
/// <summary>
/// Summary description for Classl.
/// </summary>
class Classl
{
static void Main (string [] args)
{
//
// TODO: Add code to start application here
// static void Main(string[] args)
Console.WriteLine(“The first app in Beginning C# Programming!”);
}
}
}
Нетрудно заметить, что в этом приложении присутствуют все синтаксические элементы, обсуждавшиеся выше. Мы можем обнаружить здесь точки с запятыми, фигурные скобки, комментарии и отступы. Наиболее важной частью кода, насколько мы можем судить об этом на данный момент, является следующая:
static void Main (string [] args)
{
//
// TODO: Add code to start application here
// static void Main(string[] args)
Console.WriteLine(“The first app in Beginning C# Programming!”);
}
Это тот код, который выполняется при запуске консольного приложения, или, если говорить немного точнее, тот заключенный в фигурные скобки блок кода, который и выполняется при запуске. Единственной строкой, выполняющей какие-либо действия, является строка, которую мы добавили к автоматически сгенерированному коду и которая — одна из всех — не является комментарием. Этот код выводит некоторый текст в консольном окне, а точный механизм его работы нас пока не интересует.