Сучасний підхід російського літературознавства

План

Тема. Теорія стилю.

Лекція № 10

1. Багатозначність тлумачення терміну стиль. Літературознавчий зміст поняття.

2. Уявлення про стильові домінанти.

3. Індивідуальний стиль письменника.

ЛІТЕРАТУРА

А:

1. Галич О. та ін. Теорія літератури… – С. 341–460.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова… – С. 411–435.

3. Ткаченко А. Стиль. Напрям. Метод. Тип творчості // Слово і час. – 1997. – № 4. – С. 41–49.

4. Кухар-Онишко О. С. Індивідуальний стиль письменника: генезис, структура, типологія. – К., 1985.

5. Ситченко А. Визначення індивідуального стилю письменника (на основі структурування поняття) // Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 48–50.

Б:

1. Соколов А. Н. Теория стиля. – М., 1969.

2. Поспелов Г. Н. Проблема литературного стиля. – М., 1970.

3. Наливайко Д. В. Искусство: течения, направления, стили. – К., 1989.

4. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.

1. Стиль (від грецьк. Стилос – паличка для писання на глиняній, вкритій воском, дощечці) – поняття, яким послуговуються різні наукові дисципліни: літературознавство, мовознавство, мистецтвознавство тощо.

Джерело його походження – стародавня риторика, де стиль використовувався для позначення характеру висловлювання, добору певних одиниць мовлення, що відповідали б тій чи тій комунікативній меті.

У 17–18 сс. Розуміння стилю як типу висловлювання засвоїли (від риторики) класицистичні поетики, зокрема говорячи про три типи висловлювання (високий, середній, низький) у літературі. В. Іваньо пише, що такі ж три стилі художнього мовлення характеризують барокове письменство (і ширше – культуру).

У 18 – на поч. 19 ст. термін стиль перейняли інші мистецтвознавчі дисципліни, вирізняючи стиль музики, стиль архітектури тощо.

Удаючись до цього терміну, фахівці мали на увазі індивідуальну своєрідність й естетичну довершеність твору, творчості (тобто їх неповторність і високу майстерність); тлумачили як властивість художньої форми, наділеної певною мистецькою ідеєю, до оригінального й повноцінного самовтілення.

У кінці 19 – на поч. 20 ст. стиль переходить і в культурологію, зокрема завдяки працям представників формальної школи Г. Вельфліна й О. Вальцеля. Наприклад, Г. Вельфлін задіює термін для характеристики естетичного мислення окремих напрямів та епох у мистецтві, поширюючи зміст (порівняно з попереднім позначенням індивідуальної своєрідності творчості митця), говорить про стиль як концепцію світу й людини певної епохи, втілену в мистецтві (тобто вже не обмежуючи зміст поняття сферою художньої форми) тощо.

Протягом 20 ст. і досі термін активно використовується гуманітаристикою, зберігаючи ключовий концепт свого значення: «своєрідне, несхоже, оригінальне, відмінне».

Сучасне розуміння поняття стилю:

1) у мовознавстві: це особливий спосіб висловлювання, зумовлений предметом висловлювання й комунікативною ситуацією (розмовно-побутовий, офіційно-діловий, художній, епістолярний, конфесійний, науковий, публіцистичний);

2) в естетиці: це особливий стиль вираження, що передбачає оригінальність і цілісність, становлячи собою «естетичну єдність усіх граней та елементів художньої форми, наділеної оригінальністю та змістовністю». Естетика трактує стиль через певні опозиції: безстильність (відсутність стилю, його невиразність); стилізацію (підлаштування під чужий стиль без відповідності духові того об’єкта), еклектику (компіляцію різностильових елементів через брак естетичного смаку, невміння віднайти власний стиль);

3) в літературознавстві: це особливий стиль авторського письма, для якого характерні співвіднесеність зовнішньої і внутрішньої форми твору з ідеєю художності, внаслідок чого виникає довершена й неповторна мистецька єдність.

У літературознавстві розрізняють: стиль твору; індивідуальний стиль автора; стиль напрямів і течій, національні й регіональні літературні стилі; стилі епох; говорять про «загальний», «сучасний» стиль літератури.

Отже, стиль – це закон цілісності форми, який підпорядковує всі її елементи єдиній художній меті, стає певним організуючим принципом твору, визначає характер і структуру кожного його елемента.

Приклад організуючої функції стилю:

Контрастність >парні образи; контрастні образи; зовнішня і внутрішня характеристика героя; психологізм і внутрішня боротьба; різні коди мовлення.

Організуючі функції стилю пронизують увесь твір, їх можна помітити на будь-якому його рівні чи фрагменті.

2. Стильові домінанти – це якісні характеристики стилю, через які виявляється художня своєрідність.

Наприклад: легкість, строгість, простота, складність, чіткість, ясність, монументальність, камерність, герметичність, контрастність тощо.

Стильові домінанти, запропоновані вченим О. Соколовим,

для розрізнення стилів:

· Суб’єктивність / об’єктивність;

· Зображальність / експресивність;

· Тип художньої умовності: ідеалізація, символізація, типізація;

· Монументальність / камерність тощо.

до проблеми домінант:

· Залежно від зображення динаміки і статики, зовнішнього і внутрішнього світу: описовість, сюжетність, психологізм;

· Залежно від типу модальності й умовності: життєподібність, фантастика;

· Залежно від типу мовлення: вірш, проза; номінативність, риторичність; монологізм, багатоголосся;

· Залежно від композиції: проста, складна;

· Залежно від об’єму: велика, середня, мала форма тощо.

Даючи твору стильову характеристику, вчені радять виявляти 1–3 домінанти.

Цілісність стилю твору зумовлюють:

1) його домінанти;

2) його функціональність – здатність адекватно передавати зміст;

3) рецепція – здатність стилю прочитуватися в єдиній цілісній інтерпретації;

4) оригінальність – духовний код – сконцентрованість навколо певної художньої ідеї.

3. Індивідуальний стиль письменника (стиль письменника, авторський стиль) серед усіх тлумачень стилю вважається найбільш предметним, чітким, оскільки стосується особливостей творчості конкретного митця, які практично себе виявляють.

За словником В. М. Лесина, О. С. Пулинця:

ІСП – «це ідейно-художня своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо»;

За «Літературознавчим словником» Р. Гром’яка та ін.:

«Стиль письменника – це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців».

За КТЛС (ч. 2):

ІСП – іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту в конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприймання автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до певних принципів образотворення, естетичних цінностей, що в сукупності формують неповторне духовне явище.

ІСП унікальний, оскільки він виражає неповторну творчу особистість автора. Водночас слід говорити про поступове формування стилю, про його розвиток із плином творчості, із досвідом митця; крім того, у стилі поєднується об’єктивне й суб’єктивне, особливе й типове, історично закономірне й скороминуще.

Сукупність зображально-виражальних засобів творчості письменника лише тоді набувають ознак стилю, коли закономірно поєднуються в художньо-мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця.

Компоненти ідіостилю (разом формують стильову домінанту):

1) Стилетвірні чинники: світовідчуття (образне мислення письменника); тематика і проблематика творів; закони й норми обраного жанру;

2) носії стилю: елементи художньої форми твору, його техніка: фабула, сюжет, композиція, які втілюють зміст, формуючи його з життєвого та уявного матеріалу; мовні виразові форми: оповідь, розповідь, опис, діалог, монолог) з їхніми лексико-синтаксичними структурами, індивідуально-звуковими особливостями.

В. Жирмунський: «Поняття стилю означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів, а внутрішню взаємну їх зумовленість, органічний, чи системний зв'язок, що існує між окремими прийомами».

Засоби творення ІСП (за О. Кухар-Онишком)

1) соціально-історичні умови й панівні в суспільстві політичні ідеї;

2) фактори, що випливають з естетичної природи літературного твору: традиції та новаторство; родові й жанрові ознаки; творчий метод та естетичний ідеал, тональність розповіді;

3) результат взаємодії мистецтв;

4) суб’єктивні чинники, пов’язані з психосвітом автора тощо.