Та лекція

1. Українська революція доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 р.). Українська Держава П.П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

 

Українська революція 1917-1921 рр. розпочалася з російської лютневої революції в Петрограді, коли жіноча демонстрація до міжнародного жіночого дня 23 лютого (8 березня) переросла в загальний політичний страйк і збройне повстання. Ще до того, як імператор Микола ІІ зрікся престолу, у Петрограді була створена Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, яка сподівалася отримати владу в країні. Однак у день зречення імператора від престолу тимчасовий комітет Державної Думи Росії створив перехідний Тимчасовий уряд, після чого в столиці імперії, що валилася, фактично виникло двовладдя.

 

Реакцією на боротьбу за владу в Петрограді було утворення в Україні 4 (17) березня 1917 р. Української Центральної Ради із центром у Києві. Очолив УЦР по поверненню із заслання відомий український історик Михайло Грушевський. Він ініціював скликання всеукраїнського національного конгресу з метою переобрання УЦР, аби її члени представляли не тільки київські громадські, культурні та економічні організації, а із різних куточків Наддніпрянської України (конгрес відбувся 6-8 квітня за ст. стилем і підтвердив повноваження УЦР і Грушевського).

 

УЦР в Україні теж існувала альтернатива політичної влади – ради робітничих і солдатських депутатів. Ці ради контролювалися більшовиками з Петроградської ради й особливо вони були притаманні русифікованим теренам України (наприклад, з 252 рад, які виникли в Україні за півроку, 180 походило з Донбасу). Петроградська влада, – біла чи червона, – не бажала втрачати ресурси України і в будь-який спосіб намагалася зшити Російську імперію на нових засадах. Більшовики, зокрема, з метою упокорення незгодних почали створювати в Україні Червону гвардію.

 

Як реакція на це, УЦР почала українізацію окремих військових частин колишньої Російської імперії. 5 (18) травня 1917 р. у Києві відкрився І Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому було ухвалено звернення до Тимчасового уряду з вимогою проголосити національно-територіальну автономію України. Роботу з українізації армії очолив Симон Петлюра. ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд (5 (18) червня) виголосив ще більшу державотворчу підтримку УЦР.

 

28 травня (за ст.ст.) 1917 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський селянський з’їзд, який обрав Раду селянських депутатів України, котра у повному складі увійшла до УЦР, чим значно підвищила авторитет цього органу в переважно аграрній країні. А вже 10 (23) червня УЦР ухвалила свій І Універсал, згідно з яким УЦР оголошувала себе органом, уповноваженим увалювати документи конституційного значення від імені українського народу. Було оголошено підготовку до Всеукраїнських установчих зборів, для обрання депутатів від України. 15 червня було створено Генеральний секретаріат (уряд) у складі 8 секретарств (внутрішніх справ, фінансів, міжнаціональних справ, військових, земельних, судових, продовольчих, народної освіти). Володимир Винниченко очолив водночас уряд і посаду генсекретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став Павло Христюк.

 

Після небажання ТУ визнавати УЦР 3(16) липня було проголошено ІІ Універсал. УЦР було проголошено крайовим органом влади в Україні, але не була визначена територія, на яку розповсюджувалася її влада (вже невдовзі ТУ спробує обмежити Україну лише 5 з 9 губерній – Київською, Волинською, Подільською, Полтавською, частиною Чернігівської, без Харківської, Катеринославської, Таврійської і Херсонської).

 

Весь липень Тимчасовий уряд лихоманила політична криза, спричинена небажанням виходити з Першої світової війни. Тим часом УЦР розбудовувала державні органи, дотримуючись інструкцій ТУ. Так, до Малої ради, окрім 40 українських представників увійшло 18 представників національних меншин. Серпневий з’їзд РСДРП у Петрограді, в якому домінували більшовики, оголосив курс на підготовку збройного повстання і ліквідації влади Тимчасового уряду. Спроба генерала Корнилова запровадити в країні військову диктатуру була блокована більшовиками, після чого їхній вплив на маси почав стрімко зростати. Так, в Україні вони вже мали можливість спертися на 15 тис. штиків червоногвардійців. Більшовики йшли до людей із простими гаслами: “Вся влада – радам!”, “Негайне припинення війни!”, “Землю – селянам!”, “Фабрики і заводи – робітникам!”. Маніпулюючи політичною свідомістю людей, більшовики планували захопити владу і встановити від імені пролетаріату диктатуру лише своєї організації.

 

В той час, як більшовики намагалися стягнути уламки імперії із центральним керівництвом у Петрограді, національні окраїни обрали зворотній за спрямуванням процес. На з’їзді народів Росії, який відбувся 8-15 (21-28) вересня 1917 р. у Києві, українці, білоруси, литовці, естонці, грузини, євреї, донські козаки та інші народності виступили за федералізацію Росії і скликання Установчих зборів у кожному автономному краї, а лише після цього – Всеросійських установчих зборів.

 

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики здійснили державний переворот, військовим шляхом скинувши владу Тимчасового уряду. Вони створили новий російський уряд – Раду народних комісарів (РНК) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним). УЦР засудила більшовицький переворот і видала 7 (20) листопада 1917 р. ІІІ Універсал, згідно з яким:

- проголошувалася Українська Народна Республіка в складі майбутньої демократичної Російської федерації;

- УЦР вимагала від російського уряду припинення участі у світовій війні;

- оголошувався 8-годинний робочий день для робітників;

- меншинам в Україні гарантувалася національно-персональна автономія тощо.

 

4 грудня 1917 р. Ленін вислав на адресу УЦР ультиматум РНК, в якому звинувачував її в тому, що вона “веде двозначну буржуазну політику” (?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання УЦР скликати Всеукраїнський з’їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з’їзд саме мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Окрім всього іншого, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Центральну Раду. Після преамбули ультиматуму йшлося про те, що найбільше турбувало РНК: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ультиматуму РНК визнавав Українську Народну Республіку й навіть її право повністю відділитися від Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього документа повторювалися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі “з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням”. У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”. 4 грудня 1917 р. в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), у роботі якого взяли участь понад 2 тис. делегатів. Більшовики, виявившись у значній меншості, від самого початку з’їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: “Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія”. Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень проголошеному ультиматуму РНК, що став навіть для них цілковитою несподіванкою. Українські більшовики опинилися у складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили залу Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення “неправочинністю з’їзду”. Того самого дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові в якій, зокрема, зазначалося, що “неможливо одночасно визнавати право на самовизначення “аж до відокремлення” і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася”. Розуміючи, що УЦР із центром у Києві, не здасть влади, більшовики відправили свої війська до України ще 2 і 3 грудня. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. У цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з’їзд рад. 11-12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з’їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів. Попри це, правочинність з’їзду, на відміну од київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей так званий з’їзд схвалив повстання в Петрограді й політику Раднаркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який, своєю чергою, створив Народний секретаріат – радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного Петрограда й не мали особливого авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Із Харкова більшовицькі війська рушили на Київ. 16 (29) січня 1918 р. під Крутами цих головорізів намагалися зупинити студенти київських навчальних закладів. 26 січня (7 лютого) 1918 р. більшовики захопили Київ і почали репресії всіх “підозрілих осіб”, за звинуваченнями у контрреволюції. Жертв були тисячі! За таких обставин УЦР у ІV Універсалі від 9 (22) січня 1918 р. УНР була проголошена незалежною державою. Генеральний секретаріат еволюціонував у Раду народних міністрів. В. Винниченко залишив пост голови уряду і його посів В. Голубович. 27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Київ уже був захоплений більшовиками, делегація УНР у Брест-Литовську підписала мирний договір із країнами Почвірного союзу, згідно з яким ці країни допомагали українцям військами у боротьбі із більшовизмом, а на взамін отримували продовольство від України.

21 лютого 1918 р. (тут і далі по заняттях – усі дати за новим стилем) німецькі та автор-угорські війська почали наступ на українські території, виганяючи більшовиків. На кінець квітня 1918 р. радянських військ не було на території УНР. Центральна Рада виявилася неспроможною виконувати зобов’язання, дані союзникам у Брест-Литовську, а тому за допомогою німецько-австрійських військ в Україні 29 квітня було здійснено державний переворот і керівником Української Держави (нова назва державного утворення) став колишній генерал російської армії Павло Скоропадський, обраний у київському цирку на Гетьмана. Гетьман розпочав розбудовувати власні державні структури, призначив уряд на чолі з Федором Лизогубом.

 

Головне питання Української революції 1917-1921 рр. – ліквідація великого поміщицького землеволодіння і наділення безземельного селянства землею – гетьман намагався вирішити у цивілізований спосіб (а не кардинально, як-то більшовики чи українські соціалісти). Закон від 8 червня 1918 р. обмежував приватне володіння землею 25 десятинами на одну особу. Поміщики передавали надлишки своїх земель до Державного банку, а той, своєю чергою, надавав їх селянам за викуп або в кредит. Проте політична опозиція з боку українських соціалістів, а також – окремі прорахунки в робітничій політиці та іншому соціальному законодавстві, призвели до падіння авторитету гетьманського режиму.

 

Німецько-австрійські війська влітку почали брутально реквізувати у селян продукти, які мали постачати до своїх країн. Селянство, підтримуване лівими організаціями, розпочало партизанську боротьбу. У липні-серпні відбувся широкомасштабний страйк залізничників, що фактично паралізувало централізований вивіз продукції до Німеччини й Австро-Угорщину.

 

Ще 3 березня 1918 р. більшовицька Росія також підписала у Брест-Литовську мир із країнами Четверного союзу і вийшла із Першої світової війни переможеною. Однією з умов договору було укладення перемир’я між Росією і Україною і проведення серйозних мирних переговорів по багатьох питаннях. 12 червня 1918 р. таке перемир’я було підписано в Києві. Однак надалі російська сторона затягувала переговори, бажаючи Центральному блоку держав поразки від Антанти. У жовтні майже піврічні переговори були спущені російською делегацією на гальма.

 

11 листопада 1918 р. Перша світова війна припинилася, отже, німецько-австрійські війська мали залишити Україну. Гетьман вирішив скористатися підтримкою Антанти й оголосив про готовність українців жити у федеративній – однак, не в більшовицькій, – Росії. Було розпочато переговори з Добровольчою армією білогвардійського генерала Антона Денікіна, якого Антанта підтримувала.

 

У ніч перед днем, коли гетьман відправив у відставку уряд Лизогуба (14 листопада), В. Винниченко зібрав засідання представників декількох опозиційних гетьманові організацій, на якому було обрано 5-особовий перехідний повстанський орган проти гетьмана – Директорію. На бік Директорії перейшли січові стрільці, які 17 листопада перемогли гетьманські війська під Мотовилівкою.

 

14 грудня гетьманська влада впала, і гетьман у мундирі німецького офіцера втік до Німеччини. Саме в цей час почалася висадка 15-тисячного десанту Антанти в Одесі. Союзники підтримували російські війська, однак лише білогвардійську їхню частину, тобто ті, які боролися за реставрацію “єдиної і неділимої Росії”, якою вона була за абсолютизму.

 

Реально потужною була лишень культурно-національна політика Гетьманату П. Скоропадського (про що варто вивчати в темах про культуру). Зауважмо лишень, що з квітня по грудень 1918 р. в Україні було відкрито близько 150 українських гімназій, введено українську мову, історію та географію як обов’язкові предмети. Створені Українські державні університети в Києві і Кам’янець-Подільському, Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український Театр драми і опери, Українську Державну Капелу, Український Симфонічний Оркестр, Українську академію наук. Почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний та Сільськогосподарський (Одеса) інститути.