Приводи, підстави та особливості представництва прокурором інтересів громадянина або держави у суді

У вказаному вище Наказі визначено приводи для застосування представницьких повноважень. Ними можуть бути:

- матеріали наглядових перевірок;

- інформація, що надходить до прокуратури від органів державної влади, органів місцевого самоврядування і державного нагляду (контролю);

- матеріали кримінальних проваджень, справ про адміністративні, у тому числі корупційні правопорушення;

- публікації у засобах масової інформації, мережі Інтернет;

- документи, розміщені у Єдиному державному реєстрі судових рішень;

- звернення фізичних і юридичних осіб, депутатів усіх рівнів, громадських об’єднань та організацій тощо [8].

Стосовно підстав здійснення представництва слід зазначити про наступне.

Насамперед, як підстави представництва у суді інтересів громадянина або держави варто розглядати Конституційне положення щодо випадків, визначених законом (п. 2 ст. 121), які мають бути закріплені у відповідних нормах ЦПК України, ГПК України, КАС України та КПК України. Але ж норми ч. 2 ст. ст. 45 ЦПК України [4], ч. 2 ст. 60 КАС України [6] є відсильними, тобто зазначені випадки повинні передбачатись у відповідному законодавчому акті.

Стаття 36¹ Закону визначає підстави представництва інтересів громадянина як неспроможність громадянина через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Наявність таких підстав має бути підтверджена прокурором шляхом надання суду відповідних доказів.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави [Закон].

При цьому поняття «фізичний стан», «інтереси держави» є оціночними, їх прокурор має визначати самостійно у кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин, про що, зокрема, йдеться у ч. 2 ст. 60 КАС [6] та ч. 2 ст. 45 ЦПК України [4]. Так, інтереси держави, представництво яких у суді здійснюється прокурором, на погляд М.Руденко, можуть полягати у захисті загальнодержавних політичних, економічних, соціальних та інших програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів господарювання тощо [3, с. 22].

Згідно зі ст. 36¹ Закону представництво інтересів громадянина або держави здійснюється прокурором також на підставі заподіяння громадянину або державі шкоди внаслідок вчинення кримінального правопорушення чи іншого суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом про кримінальну відповідальність.

У кримінальному провадженні фізична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової шкоди, та яка в порядку, встановленому КПК, пред’явила цивільний позов, є цивільним позивачем. Цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для потерпілого, в частині, що стосуються цивільного позову (ст. 61 КПК [9]).

Статею 128 КПК встановлюється імперативне правило про те, що цивільний позов в інтересах держави пред’являється прокурором. Але цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом (див. попередній абзац), також в інтересах громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права [7].

Вступаючи у господарський, цивільний або адміністративний процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб’єктів цього процесуального права, однак не можна ототожнювати процесуальний статус прокурора зі статусом представника у цивільній, адміністративній та господарській справі [3, с. 20-21].

На це, зокрема, звертає увагу Ю. Левшина, яка відзначає про такі відмінності представницької функції прокурора. По-перше, судовий представник діє у процесі в межах наданих йому повноважень. Повноваження представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути спеціально обумовлені у виданій йому довіреності (ч.2 ст. 44 ЦПК України [4], ч.2 ст.59 КАС України [6]). Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді від імені держави, його повноваження регламентовано законом (тобто він діє як законний представник), тому жодних доручень на ведення справи від фізичної чи юридичної особи, права та інтереси яких він захищає, на відміну від судового представника, йому не потрібно. А процесуальні дії, які може вчинити прокурор, передбачені процесуальними кодексами (КАС, ЦПК, ГПК України) та статтями 35, 36-1, 37, 40 Закону.

По-друге, прокурор, який представляє в суді інтереси громадянина або держави, наділений усіма процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки сторони, за винятком права укладати мирову угоду (ч.1 ст.46 ЦПК України [4], ч.1 ст.61 КАС України [6], ч.4 ст.29 ГПК України [5]).

За загальним правилом, цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК (ст. 128 КПК) [7]. Виходячи з того, що цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені КПК для потерпілого, в частині, що стосуються цивільного позову (ст. 61 КПК [9]), а представник цивільного позивача користується процесуальними правами цивільного позивача, інтереси якого він представляє (ст. 63 КПК [9]), прокурор, здійснюючи представництво інтересів громадянина або державі у зазначених вище випадках, наділений правами сторони потерпілого в частині, що стосується цивільного позову.

У зв’язку з цим М. Руденко зауважує, що на процесуальне становище прокурора при здійсненні ним представництва поза межами кримінального судочинства значний вплив має організаційний принцип судочинства – здійснення правосуддя лише судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями в процесі. Він не може давати суду які-небудь вказівки, визначати будь-яку поведінку. Під час участі в розгляді судом справи, прокурор користується правами в такому ж обсязі, як і інші учасники судового процесу і не має перед ними переваги чи привілеїв. Він не приймає рішення у справі, а лише висловлює суду свою пропозицію щодо вирішення спору. Рішення у справі ухвалює суд, який має право погодитись або не погодитись з пропозицією прокурора щодо вирішення спору. Таким чином, представництво прокурором у суді інтересів інших осіб не суперечить принципу рівності сторін та не є тиском на суд, проти чого інколи застерігають спостерігачі Ради Європи [6, с.22-23].

По-третє, юридичний інтерес прокурора до процесу завжди має державний характер. Метою його діяльності є забезпечення законності, дотримання прав і законних інтересів громадян, держави, винесення судом законних і обґрунтованих рішень, тому у кожній справі прокурор домагається встановлення об’єктивної істини, а якщо його позовні вимоги суперечать дійсним обставинам, то він відмовляється від поданої заяви або змінює вимоги, що не позбавляє особу, на захист якої став прокурор, вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимог у первинному обсязі [10]. Проте інтерес органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які зазначені поряд з прокурором у ст. 2 чинного ГПК України, ст. 45 ЦПК України, ст. 60 КАС України зовсім інший: цей інтерес має переважно відомчий характер [3, с. 21].

Таким чином, відсутність у прокурора особистого інтересу у справі суттєво відрізняє його від особи, в інтересах якої звернувся до суду, або з якою він змагається у процесі.

По-четверте, судове представництво в процесі можливе у будь-якій справі, а прокурорське представництво в суді інтересів громадянина або держави – лише у випадках (на підставах), визначених законом (пунктом 2 ст. 121 Конституції України, ст. 36¹ Закону, ст. 45 ЦПК [4], ст. 60 КАС України [6], ст. 128 КПК [7]) [10].

Крім того, як слушно зауважує М.Руденко, захист прав і інтересів не обмежується визнанням судом прав за єдиною особою, а обов’язку – за іншою, а включає певну діяльність, спрямовану на звернення судового рішення до виконання, гарантує реалізацію рішень, повноту, своєчасність і реальність їх виконання [3, с. 23].

Виконання судових рішень є завершальною стадією цивільного, господарського, адміністративного судочинства. Оскільки завданнями цього судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то у випадку невиконання судового рішення, у тому числі ухваленого за позовом (заявою) прокурора, не буде досягнуто кінцевого результату, не буде здійснено захисту порушеного права, тобто залишаються невиконаними завдання судочинства [11]. Тому не випадково наказом Генерального прокурора «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» № 6 гн від 28.11.12 р. на прокуратуру покладено обов’язок забезпечити своєчасне, повне та обґрунтоване застосування повноважень щодо захисту інтересів громадянина або держави в суді при розгляді цивільних, адміністративних, господарських справ, а також при виконанні судових рішень у цих справах [8].

Пунктом 11.9 Наказу прокурори, які пред’явили позови, вступили у справи за позовами іншої особи, оскаржили судові рішення, брали участь у справі, зобов’язуються контролювати подальший рух справи. Керівники прокуратур усіх рівнів зобов’язуються вживати заходів, спрямованих на своєчасне і реальне виконання судових рішень, постановлених за позовами, заявами прокурорів, а також забезпечувати належний захист інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень (п. 14 Наказу) [8].

У Наказі містяться вказівка провикористання права прокурора на відкриття виконавчого провадження за його заявою на підставі виконавчого документа (п. 14.3 Наказу). У зв’язку з цим слід зазначити про таке.

У відповідності до ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про виконавче провадження» прокурор є учасником виконавчого провадження, він бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою [12].

Зокрема, у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 4 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» (абз. 3 п. 1) роз’яснюється, що прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови, що в передбачених ст. 36¹ Закону України «Про прокуратуру» випадках він здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді й зазначене провадження було відкрите на підставі виконавчого документа за його заявою (п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження») [13]. У такому випадку повноваження прокурора аналогічні тим, якими володіє стягувач [3, с. 24].

У п. 6.9. Наказу у разі набрання рішенням суду, постановленим за позовом прокурора, законної сили, прокурор зобов’язується отримувати в суді виконавчі документи або контролювати їх своєчасне отримання стягувачами (п. 6.9 Наказу).Прокурор також наділяється правомвимагати від стягувачів своєчасно звертати до виконання виконавчі документи та в повному обсязі реалізовувати визначені законом права сторони у виконавчому провадженні (п. 14.2 Наказу). Крім того, відповідно до вимог Закону, прокурор має право перевіряти додержання законодавства щодо виконання судових рішень у діяльності органів виконавчої, казначейської та податкової служб, банківських, кредитно-фінансових установ, інших суб’єктів, які виконують рішення, та їх посадових осіб, крім постанов суду у справах про адміністративні правопорушення (п. 14.5 Наказу).