Інфляція по Вікселю.
Ефект Вікселя.
При зростанні нагромадження капіталу, посилюється конкуренція між капіталістами за робочі руки, зарплата підвищується і поглинає частину збережень власників капіталу. Пізніше ця теза отримала Назву ефекту Вікселя. Сам ефект і деякі висновки з нього піддавалися критиці – як вважається, не зовсім справедливий. Мова йде про висновок, що гранична продуктивність капіталу не є головною причиною, що впливає на рівень відсотка.
Віксель пояснював це так. Припустимо, мав місце деякий приріст реального капіталу за рахунок нагромадження. Якщо розподілити цей приріст на суму усіх заощаджень то результат покаже ступінь продуктивності реального капіталу. По звичайним уявленням того часу, цей показник повинен був би співпадати з нормою відсотка. Але в дійсності він виявляється меншим, причому менше саме на стільки, на скільки зросла заробітна плата як елемент реального капіталу.
Якщо банківський відсоток (Віксель називає його ринковою ставкою відсотка) складає, наприклад, 8% річних, а бізнесмен на запозичені гроші може отримати, припустимо, 15% (% який принесе бізнес Віксель називає природною ставкою), тоді і знайдеться багато бажаючих брати позики на таких умовах. Вони будуть наймати робітників, закуповувати сировину і т.д. Конкуренція на ринках факторів посилиться, і ціни на всі ресурси зростуть. Поставники цих ресурсів, розбагатівши, почнуть збільшувати свої закупки (в тому разі і споживчих товарів), звідси піде нова хвиля росту цін.
Таким чином, ріст цін може стати наслідком одного лише розриву між ринковою і природною ставками відсотка – без зростання кількості грошей в обігу.
При цьому Віксель, не упустив можливості показати, що колись будучи порушеним, ринкова рівновага не відновлюється автоматично. Навпаки нерівновага на ринку погіршується і продовжується увесь час дати має місце розрив між ринковою і пиродною ставками відсотка. Такі процеси з нагромадженням наслідків відомі в різних науках, і всюди вони називаються кумулятивними.
Модель кумулятивної інфляції вважається найбільш сильним досягненням Вікселя.
Завдяки Вікселю на сцені світової економічної науки і з’явилася Шведська школа. Вона характерна прагненням синтезувати досягнення трьох неокласичних напрямків в єдину систему на основі віртуозного володіння математичним апаратом. Найбільш видатні з них – Густав Кассель, Ерік Ліндаль, Бент Хансен, Гуннар Мюрдаль.
2.2. Економічна теорія Г. Касселя;
Карлу Густаву Касселю (1866-1944) всесвітню популярність принесли його численні твори і суспільна діяльність. Спочатку Кассель вивчав технічні науки, в 1895 р. в Уппсале він одержав вчений ступінь по математиці, а потім зайнявся вивченням економічної науки.
Кассель вважав, що йому вдалося заснувати економічну теорію, що витікає з абсолютно нових принципів. Наука, на його думку, повинна мати справу тільки з величинами, що піддаються вимірюванню. Проте безглуздо було б просто обмежитися використанням математики: важливо спочатку чітко визначити зміст основних понять. Для того, щоб досягти цього, потрібно дотримувати певні правила:
ü перш ніж визначати які-небудь поняття, слід піддати їх науковому аналізу;
ü перехід від первинних і простих до складніших понять повинен бути поступовим;
ü висновки повинні бути загальними, а не обмежено застосованими;
ü основний упор слід робити на економічні, а не технічні проблеми;
ü повинно досліджуватися "суспільне", а не приватне господарство;
ü необхідно встановити тверде мірило господарської діяльності, тобто стійку грошову одиницю. Під "суспільним" господарством Кассель розумів всю господарську систему, в рамках якою виробництво може розглядатися як безперервний процес.
Кассель повністю відкидав поняття вартості і корисності. Він іронічно відносився навіть до маржинального аналізу, вважаючи, що такий аналіз вводить в оману (досить дивна заява у вустах людини, що одержала математичну підготовку). З погляду Касселя, єдиним справжнім мірилом вартості є гроші, а оскільки поняття корисності виключає таку роль грошей, слід відкинути поняття корисності. Гроші, писав Кассель, знаходяться в центрі господарської діяльності, і будь-яка теорія людської діяльності повинна цілком виходити з цього факту. Не потрібно ніякої особливої теорії вартості. Все, що дійсно необхідне, - це ціна; перевага такого підходу, в усякому разі, полягає в тому, що він все спрощує. Істотну роль, за словами Касселя, грає відношення одного товару до іншого, або відносна ціна, яка і підлягає дослідженню. Тому в основі економічної науки насправді лежить загальна теорія ціни, а не теорія вартості. Граничні зміни корисності, продовжував Кассель, носять найзагадковіший характер, і кінець кінцем вони просто ілюзорні, тому що неможливо порівнювати відчуття і суб'єктивні відчуття задоволення. Неможливо також визначити корисність.
До улюблених ідей Касселя належав "принцип рідкості", що служив складовим елементом його теорії цін. Цей принцип повинен був показати, що при недостатній пропозиції благ і наявності незадоволеної потреби важливо якимсь чином обмежити попит. Центральну роль тут грає ціна, оскільки її основна функція полягає в такому обмеженні попиту, при якому буде досягнута рівновага між попитом і пропозицією. Коли йдеться про капітал, таку обмежувальну функцію виконує процентна ставка, яка встановлює рівність між попитом на капітал і його обмеженою пропозицією.
Проте принцип рідкості, мабуть, розповсюджується не на всі ситуації. Навіть Кассель визнавав, що, оскільки цей принцип не є достовірно універсальним, виникає необхідність в розробці додаткових принципів.
Перший з них - принцип диференціального доходу - пояснює коливання цін в умовах, коли у виготовленні одного і того ж товару бере участь декілька фірм з різними витратами виробництва; в результаті цього деякі з них, ймовірно, одержують "диференціальний" прибуток. Формулювання даного принципу нагадувало рикардіанську теорію диференціальної ренти. Всупереч заявам Касселя про прагнення бути оригінальним йому все ж таки доводилося використовувати ідеї класичної школи.
Другий додатковий принцип стосувався питання про зниження середніх витрат. З нього витікало, що при розширенні виробництва, що викликає зниження середніх витрат, ціна повинна послідувати за витратами виробництва.
Третій принцип - принцип заміщення - свідчив, що за наявності декількох альтернативних методів виробництва повинен застосовуватися той метод, який забезпечує найнижчі витрати.
Отже, всі ці складні побудови зводилися в основному до спроби встановити зв'язок між витратами виробництва і механізмом встановлення цін. Кассель не уявляв собі, наскільки висловлювані ним принципи співпадали з поглядами англійських представників класичної школи, яких він перед цим з таким презирством критикував.
Вікселль піддав критиці концепцію Касселя за те, що в ній не розглядається проблема заощаджень - інвестицій і тому всі теоретичні побудови статичні. Кассель ніяк не пов'язав інвестиції з потоком доходу, а також не прийняв до уваги різні форми "витоку" ("leakages") доходів. Крім того, він не вважав капітал особливим чинником виробництва, у зв'язку з чим попит на капітал не став у нього частиною досліджуваної системи і він не приділив уваги залежності між очікуваним доходом і поточними витратами.
Якщо багато з ідей Касселя сумнівні, то його дослідження економічного циклу представляється в основному досить вдалим. Також ідеї Касселя зробили істотний вплив і на розвиток іншої області економічної теорії - теорії міжнародної торгівлі. У цій області він в основному дотримувався принципів економічної науки XIX в.
Кассель мав багато послідовників завдяки своєму трактуванню поточних подій господарського життя. Його звіти і статті, що часто з'являлися в шведському друці, принесли йому репутацію "реаліста". Це у багатьох відношеннях сприяло переходу молодих шведських економістів до практичного застосування економічного аналізу і допомагало їм позбавитися захоплення теоретичною схоластикою. І якщо працям Касселя і не властива така ретельність і глибина наукового дослідження, яку можна виявити у деяких його сучасників, все ж таки його вплив виявився не меншим
3. Розвиток неокласичної традиції в працях А. Пігу, Р. Хоутрі, І. Фішера;
Артур Пігу (1877-1959) був улюбленим учнем А. Маршалла і його приємником у якості завідуючого кафедрою політекономії Кембріджського університету з 1908року.
Пігу увійшов в історію економічної думки, як мислитель, що закінчив створіння неокласичної теорії добробуту”. В перепрацьованому і розширеному вигляді книга вийшла у 1932р. під назвою “Економічна теорія добробуту”. Хоча Пігу написав велику кількість економічних робіт, ця книга стала головним його твором.
В центрі теорії Пігу стоїть поняття національного дивіденду. Це теж саме, що і національний доход (чистий продукт суспільства). Пігу лише хотів підкреслити, що це та величина, яка залишається, якщо з річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ. І ми вже можемо пригадати, що перед нами Фактично поняття з класичної науки – те ж саме про що писали Сміт та Рікардо.
Оригінальність Пігу виявилася спершу в тому, що упор він робить не на стан загальної рівноваги, а на відхилення від такого стану. Причини таких відхилень лежать в області розбіжностей між приватними і суспільними інтересами. Тому концепція загальної рівноваги набуває у Пігу інше звучання: умова загальної рівноваги – рівність граничного суспільного продукту факторів в усіх напрямах їх використання.
Не упустимо помітити нововведення: мова йде не про конкретну віддачу факторів по великій кількості часників, а саме про внесок кожного фактора у суспільний продукт.
Підхід Пігу – це погляд з позиції усього суспільства, а не індивіда. Але підхід цей застосовується до тих же самих проблем неокласичної науки: індивідуальна функція задоволення, приватна вигода від виробництва та інше.
Пігу вказав, що поняття індивідуального добробуту ширше, ніж чисто економічні його аспекти. Окрім максимуму корисності від споживання, воно включає і такі речі, як характер праці, умови навколишнього середовища, взаємовідносини з іншими людьми, положення в суспільстві, житлові умови, суспільний порядок і безпека. Сьогодні усі ці речі поєднані в поняття “якість життя”. Але як все це виміряти?
Добробут людини відображає взагалі його відчуття задоволення життям. І якщо людина сама може обирати, на що і скільки витрачати з свого бюджету, то її готовність заплатити якусь суму за дане благо відображає ступінь її бажання. Звідси визначення національного дивіденду, яке пропонує Пігу, а саме: все, що купується за гроші. Тому утворення даного блага (речі або послуги) буде приростом до національного дивіденду тільки у тому випадку, якщо за право його мати пропонується більше грошей, ніж було витрачено на його створення. Підхід Пігу виключає з національного дивіденду приріст ціни, викликаний нестачею товару. Для цього йому багато часу прийшлося приділити питанню про методи визначення таких випадків.
Таким чином, Пігу мав підстави вважати національний. дивіденд показником не тільки ефективності суспільного виробництва, але і міри суспільного добробуту.
Тепер ми підійшли до головної задачі Пігу: Співвідношення економічних інтересів суспільства і індивіда в аспекті проблеми розподілу. Головний термін Пігу в цьому питанні – граничний чистий продукт (ГЧП). На думку Пігу, досліджувати треба зв’язок між цінністю приватного ГЧП і цінністю суспільного ГЧП. Приватний ГЧП – є тою частиною сукупного продукту, яка дістається інвестору. Цінність цієї величини є не що інше, як його ринкова ціна.
Інвестор здійснює витрату якоїсь долі ресурсів суспільства. Сукупність інвесторів, витрачаючи загальну масу ресурсів суспільства, утворює суспільний ГЧП. Якщо при даному розмежуванні ресурсів між галузями люба можлива форма її використання дає одну і туж цінність ГЧП, тоді їх розмежування оптимального національного дивіденд досягає максимуму.
Якщо ж при даній формі використання ресурсів у якійсь сфері економіки віддача менше, ніж могла б бути в іншому місті, то переміщення цієї долі ресурсів з першої сфери у другу збільшує національний. дивіденд.
Досягнення максимуму національного дивіденду, вважає Пігу, можливо через дію двох взаємодоповнюючих сил – своєкорисного приватного інтересу і втручання держави, захищаючої інтереси суспільства.
Ірвін Фішер (1867-1947) – один з найвідоміших вчених неокласичного напряму. Економіст і математик, він займався також і статистикою, був відомим бізнесменом. За своє довге життя Фішер написав велику кількість економічних робіт: “Теорія відсотка”(1930), “Математичне дослідження теорії цінності і ціни”(1891), “Природа капіталу і доходу”(1906), “Норма відсотка”(1907), та інші.
Капітал – це запас. Цей запас породжує дещо, що називається послугою капіталу (це може бути випрана сорочка, або пошитий костюм та інше...). Така послуга обертається доходом. Тобто запас породжує потік послуг, який перетворюється в потік доходів. Доречи потік послуг виражається в матеріальній формі. А дохід? Цей потік має двояку природу, речову і вартісну. Приблизно так розмірковував Фішер і тому він виділяє 4 типи відношень капіталу і його породжень:
1) Реальна продуктивність (співвідношення кількості послуг капіталу до кількості капіталу);
2) Вартісна продуктивність (співвідношення цінності послуг до кількості капіталу);
3) Реальна віддача (співвідношення кількості послуг до цінності капіталу).
4) Вартісна віддача (співвідношення цінності послуг до цінності капіталу).
У вітчизняній економічній науці і практиці аналізу останній показник зазвичай називають фондовіддачею. Застосовується він для оцінки ефективності капіталу заднім числом, тобто по проходженні деякого періоду, за час якого складається потік доходу в грошовому вимірі.
Фішер мав на увазі інше, а саме: оцінку в теперішньому того доходу, який буде отриманий у майбутньому на вартісну одиницю капіталу. Такий підхід скоріше відноситься до проблеми оцінки ефективності інвестицій, і пов’язаний з дисконтуванням. Який в цьому сенс?
Потім Фішер рішуче відмовляється від терміну продуктивність капіталу. Він пояснив це так. По-перше, термін не точний, його можна розуміти в розумінні як фізичної віддачі, так і вартісної. І по-друге, виникає враження, що цінність доходу утворюється капіталом, тобто цінність продукту виробництва утворюється за рахунок витрат. На його думку це не припустимо. А як вірно? Звісно цінність продукту виникає з дисконтування майбутніх послуг капіталу. Тому замість терміна “продуктивність капіталу” Фішер пропонує термін “інвестиційні можливості”. І внаслідок цього визначення капіталу – капітал – це дисконтований потік доходу.
Таким чином, в поняття капіталу Фішер дозволяє включити любе благо яке приносить постійний дохід своєму власнику. Сюди можна віднести навіть людську здатність або талант, якщо така якість індивіда може приносити йому постійний дохід (одна з ідей А.Сміта, але в неокласичній упаковці).
Ральф Дж. Хутрі (1879-1971) зробив значний вплив не тільки на розвиток теорії, але і на практичні справи. Будучи автором більш ніж двадцяти книг, він є одним з найплодовитіших сучасних економістів. Впродовж 20-х років його кредитно-банківські теорії використовувалися в США для обґрунтування політики Федеральної резервної системи. Ідеї, якими керувалося англійське казначейство, складалися значною мірою під впливом Хоутрі; коли була висловлена думка, що для боротьби з безробіттям потрібна кредитна експансія і що одні суспільні роботи недостатні, на озброєння були прийняті саме погляди Хоутрі. До самого кінця великої депресії використання одних тільки кредитно-грошових заходів для боротьби з нею не ставилося серйозно під сумнів. Лише потім як придатніша основа для економічної політики була визнана теорія визначення рівня доходу Кейнса.
Не дивлячись на той упор, який він робить на роль грошей і який багато хто вважав надмірним, Хоутрі достатньо проникливий, щоб пов'язувати економічну науку з політичним середовищем, в якому вона розвивається. Економічне життя суспільства, пише він, спрямовується інститутами, які виникли і сформувалися під впливом політичного процесу
Традиційна теоретична система, що розглядається як єдине ціле, має ряд вад, говорить Хутрі:
ü у ній відсутня задовільна теорія прибутку;
ü грошові явища не включені органічно в загальну теорію;
ü у ній недостатньо розроблена проблема накопичення;
ü нарешті, вона не приймає до уваги феномен влади як постійної меті економічної політики.
Поза сумнівом, це сильна критика, і притому вона виходить від вельми крупної фігури в науці. Просто кажучи, Хоутрі виявив більшу цікавість до політичної економії, чим це було прийняте впродовж багатьох років в крузі англійських економістів.
Економічна проблема, говорить Хоутрі, полягає в тому, щоб організувати суспільство таким чином, який спонукав би кожного індивідуума сприяти досягненню "справжньої мети" суспільства, хоча б він цього і не усвідомлював. У роботі "Економічна проблема" після докладного аналізу організації первісного суспільства, що відображає широту інтересів Хоутрі, він приходить до висновку, що ідеальною є така економічна система, яка використовує здатність людини до колективної діяльності.
Економічна діяльність, говорить він, є свідома діяльність. Людина виходить на ринок з певною метою - робити гроші, до яких він прагне ради них самих. Як в аналізі Уеслі Мітчелла, гроші виявляються центром економічної поведінки. Вони гарантують свободу вибору при покупці, втілюють собою забезпеченість на противагу ризику і є джерелом влади над продуктивними ресурсами. У цій гонитві за грошовим багатством немає нічого ірраціонального
Хоутрі ділить споживчі блага на два класи: оборонні (defensive) блага, призначення яких відшкодовувати психологічний збиток або попереджати страждання, і творчі (creative) блага, які дають задоволення. Вони не обов'язково виключають одне друге. Для людей з високими доходами характерний підвищений інтерес до благ другого класу, що відображає важливий аспект існування цивілізованої людини.
Основне поняття в системі Хоутрі - це прагнення до прибутку. Прибуток виникає з торгових здібностей (selling power), тобто здатності реалізувати товари. Саме здібності умілішого торговця дозволяють йому захоплювати велику частку ринку, що веде до нерівності. Торгові здібності визначають також розміри даного підприємства.
Ділери, або торговці (господарські одиниці, які мав на увазі Хоутрі в своєму аналізі), вимірюють свій дохід як функцію норми прибутку і об'єму операцій. Збільшення маси прибутку досягається шляхом зростання обороту. Це породжує потребу в оборотному (working) капіталі, який стає найважливішою умовою ринкових операцій, а звідси виникає необхідність і в ринку капіталів як важливому знарядді. Оскільки найважливіша функція ринку капіталів полягає в зрівнюванні попиту і пропозиції придатних для інвестування фондів, гроші опиняються в самому центрі економічної діяльності.
Але вся ця система понять пронизана ідеєю кредитно-грошової політики. На думку Хоутрі, кредитно-грошова політика не повинна бути ні обмежувальною, ні надмірно експансіоністською: політика високої заробітної платні повинна вести до пропорційно більшого притоку грошей і до пропорційно вищих прибутків і цін. Політика в області заробітної платні і кредитно-грошова політика повинні бути тісно пов'язані між собою, бо тільки таким чином можна забезпечити грошову рівновагу і стабільність заробітної платні і цін. Але, продовжує він, якщо надати ринок праці самому собі, то заробітна платня відставатиме від цін і прибутків, а трудящі завжди нестимуть збиток.
Проведений Хоутрі аналіз банківських і кредитних операцій, особливо в книзі "Гроша і кредит", безумовно, має велике значення. У його докладному описі процесів створення кредиту банками найважливіша роль відводиться зміні банківських процентних ставок, які розглядаються як головне знаряддя кредитно-грошової політики, тому що при надлишку або недоліку товарно-матеріальних запасів процентні стави можуть використовуватися як врівноважуючі засоби.
Теорії, що пов'язують споживчі доходи і витрати з економічним циклом, в даний час набули широкого поширення, але пріоритет в цій області серед економістів XX ст. належить Хоутрі. Кредитна система є складовою частиною його моделі, тому що саме приток грошей з банків для задоволення потреб торговців веде до підвищення доходів, за умови наявності достатнього часу для того, щоб цей процес охопив все господарство. А звідси виникають доходи і витрати споживачів, включаючи чисті інвестиції. Торговці одержують свій дохід від операцій, а кінцевим його джерелом є прибуток. Але головний чинник, що стимулює кругообіг доходу, говорить він, треба шукати в зростанні споживчих витрат. Це кумулятивний процес, що відображається в зростанні рівня цін.
4. Математичний підхід – Лозанська школа:
4.1. Модель економічної рівноваги Л. Вальраса;