Два напрямки у розвитку української преси: москвофільський та народовський
Лекція №10
ТЕМА: ПРЕСА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1860-1905)
ПЛАН
1. Два напрямки у розвитку української преси: москвофільський та народовський.
2. Літературно-політичний часопис „Слово”.
3. Політично-літературний вісник „Мета”.
4. Літературний часопис „Нива”.
5. Літературний часопис „Русалка”.
6. Журнал „Правда”.
7. Громадсько-політичний часопис „Діло”.
8. Часопис „Зоря”.
9. Журнал „Житє і слово”.
10. Преса Буковини.
11. Преса Закарпаття.
В 60-ті роки ХІХ ст. на західноукраїнських землях пожвавлюється суспільно-політичний й національно-культурний рух: ідейна боротьба між консервативно-реакційним (москвофільським) і буржуазно-ліберальним напрямами в громадському житті Галичини.
В цей час розгорнулася публіцистична полеміка навколо таких основних питань часу, як національна єдність українського народу, культурні зв’язки з російським і польським народами, питання єдиної літературної мови, правопису, політичні завдання преси та шляхи її ідейного розвитку.
Відновлюються літературно-наукові і журналістські зв’язки з Росією та Східною Україною.
В Галичину, на Буковину і на Закарпаття починають проникати художні твори східноукраїнських письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, О. Стороженка) фольклорні збірники (двотомні „Записки о Южной Руси” П. Куліша, збірники М. Максимовича та ін.), журнали „Современник” і „Основа”, а з ними революційно-демократичні й буржуазно-ліберальні ідеї.
В даний період загострюється політична боротьба між двома основними буржуазними партіями – староруською (москвофільською) і народовською.
В програмі москвофілів лицемірно поєднувались цісарофільські і царефільські симпатії, народовці твердо стояли на грунті австрійського цісаризму і вірності греко-католицькій церкві.
Діяльність обох політичних партій зосереджувалась у ряді періодичних видань: москвофільських – газети „Слово”, журналів „Галичанин”, „Науковий сборник”, „Страхопуд”, „Лада”, „Дом і школа”, „Семейная библиотека”, „Мета”, „Нива”, „Русалка”, „Правда”, газети „Русь”.
2. Літературно-політичний часопис „Слово”
На початку 1861 року було засновано часопис „Слово”. Редактор – Б. Дідицький – людина з москвофільськими поглядами, прихильних староруської книжної мови.
Структура часописа: в ній планувалось 10 постійних відділів і рубрик: передові статті, дописи, огляд місцевої і зарубіжної преси, інформація внутрішня, звіти про діяльність руських товариств, щоденні новини, урядові оголошення, курс грошей, ціни на товари. Окремо виділено „фейлетон”.
Спочатку газета „Слово” видавалась двічі на тиждень, отім тричі і, нарешті, була перетворена в щоденну газету (шість разів на тиждень).
У 1861 році видавався також „Додаток до „Слова”, друкований старослов’янською мовою (кирилицею).
Десь з 1866 року газета „Слово” рішуче повернула у бік цісарофільських програм і москвофільських тенденцій. Зв’язки з народолюбною молоддю розпалися, від „Слова” відійшла ціла група молодих літераторів і публіцистів народовольського напряму.
Ідейний крах москвофільства на початку 80-х років призвів до закриття у середині 1887 року газети „Слово”.
3. Політично-літературний вісник „Мета”
Заснування вісника „Мета” збіглося з закриттям журналу „Основа”. Редактор „Мети” – К. Климович.
Редакція „Мети” свідомо взяла курс на формування журналу нового типу – загальноукраїнського літературно-політичного органу, що відповідав би ліберально-буржуазним і демократичним прагненням української інтелігенції.
Ідейна еволюція журналу „Мета” проходила на двох етапах його розвитку: з вересня 1863 по січень 1864 рр і після річної перерви з лютого по грудень 1865 р.
„Мета” на першому етапі – це літературно-політичний місячник, обсягом 5-6 друкованих аркушів, тиражем 400 примірників, з п’ятьма відділами: поезія, статті на історико-етнографічні теми, дописи, хроніка. Всього видано 5 номерів.
Зміст „Мети” 1863-1864 рр. становлять літературно-художні твори ви значніших східно- і західноукраїнських письменників, публіцистичні твори, суспільно-політична і культурна хроніка, а також усна народна поетична творчість. Тут друкувались вірші Т. Шевченка, твори Ю. Федьковича, П. Куліша, Є.Гребінки.
На другому етапі розвитку „Мета” – це переважно публіцистичний журнал.
Проведена К. Климовичем реформа журналу позначилась на структурі видання: замість п’яти відділів було введено три: Статті. Огляд політичний. Новинки. Несподіванкою у „Меті” була поява рубрики „Фейлетон” і публікація двох „Листів з Парижа” Марка Вовчка.
На № 18 від 19 грудня 1865 року журнал припинив свою діяльність.
4. Літературний часопис „Нива”
Літературно-науковий журнал „Нива” почав виходити внаслідок реформи журналу „Мета” в січні 1865 року. Його редактором і видавцем був Кость Горбаль, педагог і журналіст.
В журналі намічалися п’ять відділів: 1. Повісті, оповідання, народні перекази, поезія. 2. Статті історико-географічні та етнографічні. 3. Популярні статті з фізіології та фізики. 4. Бібліографія та критика. 5. Статті педагогіки.
В дійсності ж ні постійних відділів, ані рубрик у журналі не існувало. Матеріал укладався за принципом вільної верстки, залежно тематики одержаних статей чи дописів.
У часописі друкувались твори Юрія Федьковича, Костя Горбаля, Т. Шевченка, Марка Вовчка, О. Стороженка.
Журнал „Нива” – зразок першого загального українського літературного часопису на території Галичини. Проіснував він недовго, вихід його припинився без жодних редакційних повідомлень. Останній номер, двадцятий, з’явився 20 липня 1865 року.
Журнал „Нива” відіграв значну роль у пропаганді творів російської і світової літератур.
5. Літературний часопис „Русалка”
1 січня 1866 року вийшла тижнева літературна газета „Русалка” Видавець і відповідальний редактор – Володимир Шашкевич. По суті він удосконалив попереднє видання „Нива”.
Часопис названо „Русалка”, щоб відродити в нових часах традиції „Русалки Дністрової”.
„Русалка” була розрахована на загальноукраїнського читача. В ній друкувались твори східноукраїнських авторів (Кониського О., Шевченка Т.). З прози були представлені два оповідання Федора Заревича „Дві сестри” і „Німа” та історичне оповідання „Гальшка з Острога” К. Левицького.
З драматичних творів „Русалка” надрукувала лише комедію Перебенді (псевдонім О. Кониського) „Було та загуло”. Значно ширше були представлені історико-популярні статті, статті на природничо-наукові теми, правознавчі матеріали.
Життя „Русалки” було ще коротшим, ніж „Ниви”. В. Шашкевич зміг видати лише 12 номерів. Останній номер (від 2 квітня 1866 року) завершувався запевненням редактора, що „Русалка” буде продовжувати видаватися. Однак продовження не з’явилося.
6. Журнал „Правда”
Журнал „Правда” заснований у 1867 році. Він був літературно-науковим органом партії народовців (ліберально-буржуазна течія проавстрійської орієнтації), яка з кінця 70-х років перетворилась у націоналістично-клерикальну, ворожу інтересам визвольного руху.
На сторінках „Правди” виступили не тільки автори з Галичини, а й східноукраїнські письменники та літературні критики.
Програма „Правди” відображала консервативні погляди українських буржуазних кіл східно-і західноукраїнських земель.
Структура журналу складається з двох частин: наукової і літературної. В науковій частині планувалася публікація досліджень і великих статей з етнографії, історії, географії, статистики. У літературній частині – поезія, повісті, новели й оповідання, а також мовознавчі дослідження та літературні рецензії.
В історії розвитку журналу „Правда” окреслюється чотири етапи: перший – від 1867 р. до початку 70-х років; другий – 1872-1877 рр; третій – 1878-1879 рр.; четвертий – період так званої оновленої „Правди” (1888-1898 рр.). Між третім і четвертим періодами тривала перерва зі спробами поновити видання журналу у 1884 році.
Перші чотири роки існування під керівництвом П. Куліша та Н. Вахнянина „Правда” була трибуною буржуазно-націоналістичних діячів.
В середені 70-х років на сторінках „Правди” розгорнулась гостра полеміка навколо завдань і шляхів розвитку української літератури та літературної критики.
В 1870 р. з журналу пішов П. Куліш і „Правда” перестала виходити.
Тільки весною 1872 року було відновлено видання .
У журналі друкувались М. Драгоманов, М. Ковалевський, М. Лисенко, Н. Чубинський, І. Білик, Панас Мирний, М. Старицький, Ю. Федькович та ін.
У наступний (четвертий) період свого існування „Правда” стала виразником продажної політики групи українських буржуазних націоналістів на чолі з о. Барвінським, О. Косинським та Ю. Романчуком, які пішли на угоду з польською шляхтою.
7. Громадсько-політичний часопис „Діло”
У 1880 році у Львові почала виходити газета „Діло” – орган, який від самого заснування становив суміш церковщини й вузького націоналізму.
У цій газеті через матеріальну скруту вимушений був працювати Іван Франко, але він завжди пам’ятав про ідейну платформу газети. Коли І. Франко гостро виступив проти В. Барвінського, йому було відмовлено і в цьому заробіткові. Після смерті В. Барвінського І. Франка запросили до роботи в газеті. В 1883-1884 рр. він активно тут працював.
У січні 1885 році І. Франко перестав працювати в редакції „Діла”.
8. Часопис „Зоря”
Двотижневий журнал „Зоря” літературно-наукового напряму засновано у 1880 році народовцями. Його редактор Ом. Партицький в перші роки заповнював журнал переважно творами та статтями галицьких письменників не тільки народовського, а й москвофільського табору. Багато творів оригінальністю та глибиною не відзначались.
О. Партицький закликав до співробітництва письменників зі Східної України. У „Зорі” з’являється повість І. Франка „Захар Беркут”, оповідання „Поєдинок”, ряд віршів, стаття про І.С. Тургенєва, чимало літературно-критичних заміток та рецензій. У 1884 році розширюється коло свіпробітників „Зорі” за рахунок авторів зі Східної України (Олени Пчілки, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, Б. Грінченка). З початком 1898 року, за ініціативою Михайла Грушевського, часопис „Зоря” буде зреформований і називатиметься „Літературно-науковий вісник”.
9. Журнал „Житє і слово”
Журнал „Житє і слово” (1894-1897) видавав Іван Франко. Цю назву запропонував М. Драгоманов. Журнал вийшов на початку 1894 року. На титульній сторінці обкладинки стояли слова: „Видає Ольга Франко” (дружина І.Ф.). Журнал був виданий на кошти дружини. Умови видання були вкрай важкими, передплатників було небагато – від 200 до 500 у різні роки.
Весь технологічний бік видання був повністю на плечах Івана Франка.
У журналі співробітничали Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Остап Терлецький, Осип Маковей, Агатангел Кримський та ін.
В історії журналу виділяється два періоди: перший – 1894-1895 рр. і другий - після піврічної перерви – з липня 1896 р. по липень 1897.
У перші роки (1894-1895) журнал мав підзаголовок „Вісник літератури, історії і фольклору”. Зміст його був зумовлений етнографічно- фольклористичним спрямуванням. Виходив журнал раз на два місяці і мав 5 відділів: 1. Белетристика. 2. Статті наукові. 3. Матеріали історичні, літературні й етнографічні. 4. Критика і бібліографія. 5. Хроніка.
Журнал ставив за мету ознайомити читачів з найкращими зірками усної народної творчості.
Значну цінність становить праця І. Франка „М. Шашкевич і галицько-руська література”, в якій висвітлювалось життя, творчість видатного українського поета-демократа, викладались факти з історії галицького суспільства.
Велике значення Франко-редактор надавав відділу критики та бібліографії. Серед авторів відділу – Іван Франко, Павло Грабовський, Агатангел Кримський, Михайло Драгоманов, Лев Василевський.
Революційно-демократичне спрямування журналу проявилося в відділі „Белетристика”, де друкувались твори І. Франка, Лесі Українки (поема „Давня казка”, „Грішниця”), П. Грабовського та ін.
Чималий інтерес викликав епістолярій журналу, де були листи Юрія Федьковича, С. Руданського, Михайла Драгоманова, В. Шашкевича, Д. Зубрицького.
Журнал ставив і вирішував „Жіноче питання”. Мета його – пробудження свідомості галицького жіноцтва, активізації участі його у громадському житті, залученню до справ суспільно значущих.
Отже, у перші роки існування журнал „Житє і слово” охоплював широке коло питань. Журнал користувався популярністю в Росії. Уже з перших років журнал виявляв особливий інтерес саме до російсько-українських зв’язків, до висвітлення російського революційно-визвольного руху, до показу скарбниці російського народу.
І. Франко вважав неподільними, спільними долі українського і російського народів. Журнал „Житє і слово” виступив пропагандистом Росії демократичної, відстоюючи єднання з її революційно-визвольним рухом і визвольними ідеями.
У журналі систематично друкувалась інформація про наукове, культурне та літературне життя Росії.
З липня 1896 року розпочинається другий період в історії журналу. У цей період посилюється революційний рух в Галичині. Журнал „Житє і слово” у 1896-97 рр. перетворюється у справжню трибуну громадсько-політичної думки. Журнал тепер виходить щомісяця (у перші роки – раз на два місяці).
Зазнав зміни і підзаголовок журналу. Тепер це – „Вісник літератури, історії і політики”.
Однією з провідних і найважливіших стала нова постійна рубрика „Вісті з Росії”. У полі зору журналу були хроніка політичних та економічних проблем трудящих мас України та Росії.
Сповіщав журнал і про події у Київському університеті, де жандарми знайшли нелегальщину і заарештували багато студентів.
Період з середини 90-х років ХІХ ст. був періодом жорстоких розправ самодержавства з революційним рухом, коли сотні і тисячі передових людей були кинуті у тюрми, страчені, приречені на каторжні роботи. Це був період царювання Миколи ІІ, якого називали Кривавим.
Сприяти ліквідації капіталістичного ладу в Росії і Австрії – в цьому вбачала своє покликання революційно-демократична журналістика.
В історії української дожовтневої журналістики журнал „Житє і слово” мав велике пропагандистське значення. Він кріпив зв’язки з Росією, з її народом.