Економічна сутність заробітної плати в бюджетних установах

7.

6.

5.

4.

3.

2.

1.

Сучасна охорона здоров'я переживає стадію змін. Традиційна медицина, у якій пацієнт відіграє пасивну роль, зживає себе. Все більше підвищується роль самої людини в підтримці власного здоров'я. В основі даного підходу лежить думка, що більша частина стресів ініціюється і сприймається самою людиною. Починаючи з підліткового віку людина приймає відповідальність за свою поведінку і вважається психічно зрілою. Саме з цього моменту можлива ефективна корекція стресових станів за рахунок свідомої модифікації поведінки.

Обов'язковим компонентом такої поведінки є: усвідомлення відповідальності за своє здоров'я (здатність диференціювати стресори); модифікація стереотипу поведінки (усвідомлене обмеження інтенсивності стресу за рахунок зміни харчування, удосконалення розпорядку дня і свідоме ухилення подразників); корекція інтерпретації стресорів (зміна установок і навіть ціннісних орієнтацій особистості та керування принципом “здоров'я - найдорожче”).

Показником психічної зрілості особистості є можливість свідомого використання природних, фармакологічних і поведінкових способів профілактики стресу.

Нервово-м'язова релаксація - комплекс вправ, який включає скорочення і розслаблення м'язів і знижує нервову активність та напруження скелетної мускулатури. В основі даного підходу лежить те, що відчуття стресу виходить від пропріорецепторів м'язів. Тому зниження їх тонусу корегує стресову реакцію.

Доцільність застосування релаксаційних методів обумовлена кількома причинами: розвиток трофотропного стану, що характеризується зниженням активності органів і систем, посиленням відновлювальних процесів. Постійне застосування (1-2 рази в день протягом кількох місяців) знижує активність лімбічної і гіпоталамічної областей, що означає зменшення реактивності організму. Зміна особистості людини дозволяє контролювати поведінку і поліпшити психічне здоров'я.

Незважаючи на удавану безпечність релаксації останнім часом встановлений ряд побічних ефектів. Найбільш типові розлади: втрата контакту з реальністю (галюцинації і марення у людей з порушеннями психіки), посилення реакції на лікарські препарати (посилення дії холіноміметиків), вивільнення витиснутих уявлень (у свідомість проникають глибоко витиснуті думки й емоції, наприклад сексуальні фантазії), надмірний трофотропний стан (тимчасова гіпотензія, гіпоглікемія чи відчуття стомлення).

Одним з важливих методів поліпшення саморегуляції поведінки при стресі є гіпноз. Його науково обґрунтоване використання для регуляції станів організму почалося у 18 столітті, але лише 1958 р. Американська медична асоціація визнала гіпноз рівноправним терапевтичним методом.

В даний час жодна з теорій гіпнотичних станів не дає чіткої відповіді на питання: “Що таке гіпноз?”. Його розглядають як особливу форму пильнування, яке виникає при дії штучно створених одноманітних слабких подразників (монотонний голос гіпнотизера, стукіт метронома та ін.), які викликають стомлення або внутрішнє гальмування. Гіпноз показаний при більшості проявів стресу, пов'язаних з надмірною активацією симпатоадреналової та адренокортикальної систем. З точки зору профілактики гіпноз має три сфери застосування: ініціює глибоку релаксацію, забезпечує ухилення стресу і підвищує впевненість у собі.

У фізіології під медитацією розуміють метод аутогенного типу, який дозволяє викликати трофотропний стан шляхом концентрації уваги на об'єкті, призначеному для зосередження. Медитативні методи класифікують з огляду на природу об'єкта зосередження. Згідно даного критерію виділяють чотири види медитації.

1. Повторення в розумі. Як об'єкт виступає який-небудь вербальний стимул. Класичний приклад - мантра (слово чи фраза, повторювана знову і знову, зазвичай про себе). Для досягнення трофотропного стану на практиці в якості мантри використовуються: слово “раз”, повторення віршів чи текстів народних пісень.

2. Повторення фізичної дії. Класичні форми: у йозі - дихальні рухи (пренаяма), Хатха-йога - пози (асани), у багатьох культур - хороводні танці з повторенням рухів. До даної категорії може бути віднесений також біг підтюпцем, коли встановлюється регулярне дихання чи одноманітні звуки від зіткнення з землею.

3. Зосередження на проблемі. Об'єкт для концентрації - проблема, яка включає парадоксальні компоненти. Класичний приклад - дзенівські коани (як звучить удар однієї долоні).

4. Зорова концентрація. Об'єкт концентрації - зоровий образ (картина, полум'я свічки чи лист дерева).

Завдяки концентрації інтуїтивний тип мислення (права півкуля) займає домінуюче положення, яке у звичайному стані займає аналітична ліва півкуля. Ці припущення підтверджуються результатами ЕЕГ (синхронізація ритму). Ймовірно, це стає можливим завдяки залученню лівої півкулі в монотонну роботу, що викликає її стомлення. Кінцева мета класичної медитації - стан “виняткового пізнання”, що на Сході називають нірвана, а в Європі та Америці - надсвідомість або космічна свідомість. Однак, мета профілактичної медитації - індукція трофотропного стану.

Довільна регуляція дихання - процес, за допомогою якого людина свідомо контролює глибину і частоту дихальних рухів. Мета даного методу - змінити звичний режим дихання для того, щоб викликати стан релаксації. Свідомий контроль дихання, можливо, самий давній спосіб регуляції функціонального стану. В даний час широко використовується регуляція дихання при пологах, що зменшує больові відчуття матері і забезпечує проходження плоду через родовий канал.

В основі розуміння регулюючого впливу дихання лежить виділення трьох його типів: ключичне, грудне і діафрагмальне. Ключичне і грудне дихання забезпечує вентиляцію верхніх секторів легень, перфузія яких малоефективна. Дані типи дихання характерні для станів зі значною стимуляцією хеморецепторів. У профілактиці стресу використовують діафрагмальне дихання, яке стимулює сонячне сплетіння і праву гілку блукаючого нерва, зменшуючи потік інформації до ретикулярної формації.

З точки зору гігієни виділяють т.зв. “правильне дихання”. Воно характеризується подовженим видихом і укороченим вдихом. При такому способі дихання забезпечуються мінімальні витрати енергії на роботу дихальних м'язів, оскільки спокійний видих здійснюється пасивно. Крім того, концентрація уваги на дихання запобігає розвитку нав'язливих станів та імпульсивної поведінки. Специфічним станом, який може виникнути при форсуванні дихання є гіпервентиляція. Затримка дихання небажана при легеневих, серцевих, очних, вушних патологіях і вагітності.

Вперше фізичне навантаження (плавання) як лікувальний засіб застосував у 16 столітті Joseph Duchense. Незважаючи на те, що фізичне навантаження саме по собі є могутнім стресором, його використання виправдане не тільки при гіпокінетичній, але й активних формах стресу.

Такий підхід обумовлений двома факторами. По-перше, після фізичних навантажень, неминуче виникає трофотропний стан (триває близько двох годин). У цей період гальмується тонус скелетної мускулатури, що зменшує тривожність і загальний рівень симпатичної активності. По-друге, регулярні фізичні вправи (щонайменше 3-4 нед, зазвичай 7-8 нед) підвищують загальну резистентність організму. Ці зміни відображають позитивний перенос адаптації на роботу різних органів і систем.

Доцільність фізичних навантажень при стресі підтверджується даними: а) 5 хв ходьби (30 кроків у хв) знижують напруження в м'язах ніг на 23% через годину після початку заняття; б) 15 хв ходьби з ЧСС 100 уд/хв розслаблюють м'язи сильніше, ніж 400 мг мепробамата (транквілізатор); в) програма фізичних тренувань (біг підтюпцем, гімнастика, плавання) ефективні для зниження м'язової напруги в чоловіків у віці від 52 до 88 років; г) психологічні ефекти тренувань показані для зниження стану тривоги, зменшення агресивності, збільшення впевненості в собі і зняття фрустрації.

Основні запобіжні заходи при використанні лікувальної фізкультури пов'язані з посиленням активності органів і систем при виконанні вправ. Відомі випадки смерті хворих у період оздоровчих навантажень. Основному ризику піддаються дихальна і серцево-судинна системи. Тому, важливий підбір оптимального навантаження. Перед початком заходу доцільно з'ясувати тип реакції серцево-судинної системи на різні види навантажень. Встановлено, що “легкі навантаження” збільшують тривогу, у той час як більш тривалі й інтенсивні (біг підтюпцем) - знижують тривожність.

Біологічний зворотний зв'язок - метод, за допомогою якого інформація про функціональну діяльність організму збирається, обробляється і посилається назад до нього.

Механізм регуляції більшості функцій підпорядковується чіткому ієрархічному принципу, коли багато рефлекторних дуг замикаються на підкірковому рівні. Такий спосіб функціонування організму є ефективним, але заважає свідомому контролю автономних функцій, а, отже, їх усвідомленій зміні. Саме цей недолік ліквідує біологічний зворотний зв'язок, дозволяючи набути деякий контроль над автономною діяльністю організму. Схематично зворотний зв'язок можна представити у такий спосіб:

	Людина		Прилад

Електроміографічний біозворотний зв'язок. Дозволяє навчитися розслаблювати конкретний м'яз чи групу м'язів (при скреготні зубами) або викликати генералізовану релаксацію і зниження реактивності (лобово-черепна група м'язів).

Температурний біозворотний зв'язок. Корисна при функціональних порушеннях кровообігу (хвороба Рейно, гіпертонія) та астмі. Особливість даного зв'язку - деяка затримка між зміною активності симпатичної системи і температурних перебудов.

Електроенцефалографічний біозворотний зв'язок. В основі методу лежить положення, що електрична активність кори відбиває рівень активності ретикулярної формації. Тому реєстрація ЕЕГ дозволяє оцінити певні стани свідомості та впливи ретикулярної системи.

Електрошкірний біозворотний зв'язок. Використовується, головним чином, для демонстрації взаємозв'язку психічних і соматичних реакцій. За допомогою цього способу можливий контроль загального рівня симпатичного збудження.

Таким чином, проблема біологічного зворотного зв'язку є цікавим і перспективним об'єктом дослідження. У міру розвитку фізіологічних знань і техніки можна очікувати подальшого підвищення ролі цього способу контролю функцій для прогнозу і профілактики порушень функціонального стану організму.

Бюджетні організації у ході виконання кошторису доходів та видатків виконують різноманітні розрахунки: по заробітній платі, по стипендіях, з підзвітними особами, з різними дебіторами і кредиторами. Найбільшу частину всіх видатків, які здійснюються в бюджетних установах, займають витрати на оплату праці.

Фінансування видатків на оплату праці працівників бюджетних установ, як і інших видатків, відбувається в межах асигнувань, передбачених кошторисом доходів і видатків на ці цілі. Фонд заробітної плати штатних працівників планується і відображається по коду економічної класифікації видатків 2110 «Оплата праці працівників бюджетних установ», який включає КЕКВ 2111 і 2112.

Конституція України гарантує кожному громадянину право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник чи уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. У бюджетній сфері процес праці має певні особливості:

- результатом виконуваної роботи є не річ (продукція), а послуги (діяльність); Ь. праця носить переважно розумовий характер;

- у складі сукупних витрат бюджетних установ на оплату праці припадає від 60 до 85% усіх витрат;

- у бюджетній сфері досить високий рівень кваліфікації працюючих, а в деяких галузях (освіта, охорона здоров'я, мистецтво) частка спеціалістів вищої категорії сягає близько 50% загальної чисельності працівників.

Основними формами оплати праці в бюджетних установах є почасова і відрядна, але переважає, як правило, почасова оплата.