Реформація. Етапи розвитку. Особливості віровчення і культу.

Поява протестантизму, третього напряму у христи­янстві, пов'язана з таким широким релігійним, соціа­льно-політичним рухом XVI—XVII ст. у Західній Єв­ропі, як Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення).

Реформація.В епоху Відродження католицька церк­ва, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблема­ми: розпустою частини священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенція­ми, що стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не спричинити протесту пересічного християнина, пройнятого духом Євангелія. Тому реформа, спрямована на відновлення чистоти церкви, була вкрай необхідною.

Предтечами Реформації були професор Оксфордсько­го університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Пра­зького університету Ян Гус (1369—1415). Перший висту­пив проти поборів пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції, дотри­мувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Так вважав і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства усіх привілеїв (зокрема, причастя вином), заборони торгівлі індульгенціями. Початком Реформації є 1517 p., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483— 1546). Він склав маніфест проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередників між Богом і людьми та вивісив його на дверях однієї з церков м. Віттенберг. Діяльність Лютера дала по­штовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524— 1525) під проводом Томаса Мюнцера (прибл. 1490—1525).

Реформаційний рух швидко вийшов за межі однієї кра­їни і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великобританії, висунувши зі свого середовища талановитих лідерів. Найвідомішими серед них були Жан Кальвін (1509—1564) і Цвінглі (1484— 1531). Навколо них виникали школи, згуртовувалися по­слідовники, що підготувало появу автономних церков.

Етапи розвитку.Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканст­во; 2) пізній (постреформаційний), що тривав із кінця XIX — протягом XX ст., пов'язаний із пієтизмом і виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.

Особливості віровчення і культу.Більшість церков і течій упротестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Водночас щодо ни­зки проблем вони мають свою думку. Так, усупереч прете­нзіям церкви на посередницьку роль між людиною і Бо­гом, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шля­хом спасіння, Біблію — єдиним джерелом одкровення, спростувавши священні перекази. Через ідею даром даної благодаті обґрунтовано принцип загального священства ві­руючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи де­мократизму церковного життя, зокрема впроваджено вибо­рність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів, принцип існування яких су­перечить концепції персональної інтерпретації Біблії. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, бого­служіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам та святим.

Віруючий у протестантизмі — це людина, що усвідо­млює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (порятунок — це дар божественної благодаті), молитва мусить бути під­силена сумлінним виконанням мирських справ. За мі­рою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажан­ня порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.