Визвольний рух у Західній Україні

У Західній Україні новий прихід радянської влади зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові, ї справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939 - 1941 рр. «соціалістичні перетворення», розгорнувши своєрідну „ радя-нізацію-2” яка також супроводжувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалися форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю», Примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття буди аграрними окраїнами різних держав, за 5 - 10 років ці землі, згідно з партійними постановами мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними облас-тями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Станіславі (з 1962р. Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жадачівський паперовий, Калузький хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів та ін.). У 1950р. промислове виробництво Західної України становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р/ Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого і підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 566 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії.

Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфіко-ваних кадрів примусила уряд У РСР відкривати школи,

вузи. Дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали а., ряди компартії. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райко-ми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці а Росії та східних областей України. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували «недобитків українських буржуазних націоналістів». Міста і села краю вкрила щільна агентурно-інформаційна мережа держбезпеки. У західних областях в 1&44-1945 рр. діяло 359 резидентів, 147 3агенти ї 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, «розгроми-ли» 379 формувань УПА з 5831 учасником повстанської боротьби.

Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення спецбоївок НКВС-НКДБ, які переодягалися у форму УПА й нападали на мирне населення. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р.

В Західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою т. зв. агентів-бойовиків, створення «паралельної агентурної мережі» та переведення оперативників до категорії „негласних працівників».

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-като-лнцькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій не законного зв. Львівського синоду 1946 р. До його початку був арештований і засланий у Сибір митро-полит Йосип Сліпий, «знешкоджені» єпископи, 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Брестської унії 1596р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими Патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Віддана українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під, девізом: .«Здобу ти волю Україні, або загинути за неї!».

У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р.. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. чол. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіце-рів, у Львівській - 6,5 тис. Тернопільській - понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Всього наприкінці 1944 р. до боротьби проти УПА було залучено бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин. Сутички між повстанцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущання над місцевими жителями з боку партійних, радянських та каральних органів. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Москвоських вищих партійних курсів, який хизувався своїми «подвигами» у Західній Україні:

«Одного націоналіста я повісив униз головою й палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи: «Слава Україні!» От гадюка! Скільки я їх перемордував».

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися повстанці. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР, керівництво УПА. зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р.Щухевич), вдалися до зміни тактики, відмовившись від дій великими з'єднаннями (куренями) та перейшовши до-маневрування малими, рухливішими загонами - сотнями, а згодом відділами по 10-15 вояків. Чимало партизанських загонів було роззброєно і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували щодо нього репресивні заходи. „Бандитськими”- оголошувалися цілі села, як Антонівці, на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї т. зв. бандпособников. Усього в 1944-11953 рр. було депортовано 600—800 тис. чол. Крім того, у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах під тиском властей запроваджувалася система сексотства, коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів навіть рідних. Все це сприяло ліквідації оунівського, підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. генерал-хорун-жого Тараса Чупринки організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 50-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 1б січня 1946 р.. передані новопризначеному наркому внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу про те, що з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 103 313

воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти у боях а УПА: кулемети, міномети тощо.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН-УПА комуністичному режи-мові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Очевидець тих подій Ірина Наконечна згадує, як у 1949 р. засновували колгосп у селі Урмань на Бережанщині: «Активісти райцентру разом з військовими і міліціянтами зігнали людей до читальні, де перший секретар райкому партії Бондаренко поставив присутніх перед вибором: „Або в селі колгосп, або все село буде вивезено в Сибір». На початку 1950-х років колективізацію на західноукраїнських землях було в основному завершено.