Відмінними були й умови перебування українських земель в складі інших держав. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Молдови, користувалися обмеженою автономією. У Молдові руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдовських господарів. Прямо протилежними були умови в Польщі та Литві (табл. 4.1). Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частку України, діяли за принципом "старого не змінювати, а нового не впроваджувати", чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке "оксамитове" приєднання україн­ських земель до Литви. Це відобразилося і в назві держави "Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське".

Таблиця 4.1 Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви

Рис. 4.2. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства

(сер. XIV - друга пол. XV ст.).

Справді, за даними Н.М. Яковенко, близько 90 % населення країни становили русини: тобто білоруси й українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали: великий князь, удільні та місцеві князі. Вважалося, що їх власна місія як поводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народ­ження. Це була єдина група суспільства, до якої "не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються".

Князі були у васальній залежності від великого князя. Вони присягали йому на вірність; сплачували щорічну данину; виступали у військові походи; складали великокнязівську раду - Пани-Рада. У своїх володіннях вони:розпоряджалися землями і прибутками; збирали мито; здійснювали судові функції;

д6али про чисельність війська і його боєздатність; переводили в бояри з інших станів суспільства. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономними держав­ними утвореннями.

Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендувати на незалежність. Центром самостійництва стало Київське князівство. Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження): >проводив самостійну політику; >відмовився прийняти католицтво; >карбував власну монету; >вів переговори з Московським царством. Неслухняно поводився не тільки київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут - князь новгород-сіверський, Федір Коріатович - князь подільський. Крім того, з'явились й інші несприятливі для Литви обставини:

- активізувався Тевтонський орден;

- посилився тиск Московського царства;

- угорсько-польські війська захопили частину території.

Усе це спонукало литовських феодалів до об'єднання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За її умовами, великий князь литовський Ягайло після одруження з 15-річною польською королевою Ядвігою прийняв католицизм і став королем Польщі під іменем Владислав. Він зобов'язувався покатоличити литовців та "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської", а також відновити позиції Польщі в Галичині.

Проти укладення Кревської унії виступила православна еліта Великого князівства Литовського під проводом Ягайлового брата Вітаутаса (Вітовта), що зберегло на певний час суверенітет Литви. Проте Польщі вдалось в обмін на допомогу Литві у придушенні повстання подільського князя Федора Коріатовича в 1393 році { забрати собі Західне Поділля з Кам'янцем-Подільським.

Наступним кроком в інтеграції Польщі та Великого князівства Литовського стала Городельська унія (1413 р.), за якою сторони зобов'язались не воювати між собою, створювались додаткові умови для поширення католицизму на території князівства (містам, які приймали католицизм, надавалось магдебурзьке право, феода­лам - герби та титули, а селянам - білі вовняні свитки). З цього моменту польсько-католицькі впливи у Великому князівстві Литов­ському почали переважати русько-православні.

Православна еліта, не бажаючи втрачати свої позиції, у 30-х роках XV ст. підняла серію повстань, відомих під збірною назвою "Свидригайлові війни", сподіваючись з їх допомогою поставити на Великокняжий престол Вітаутасового брата Свидригайла. Однак ця спроба закінчилась поразкою, і польські впливи ще більше посилились. Особливо з 1447 р., після того, як великий князь литовський Казимир став одночасно і польським королем. Поча­лися суттєві зміни в соціально-економічних порядках в сторону, зокрема наближення їх до польських, з метою остаточного подолання причин "Свидригайлових війн". Уділи в 1450-70 рр. були ліквідовані, і замість них введена польська адміністративна система: воєводства-староства (щось на зразок сучасних областей і районів, але більших за розміром). На українських землях Великого князівства Литовського було утворено 4 воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. (У Польщі в той час було З воєводства на українських землях: Руське (Львів), Белзьке (Західна Волинь) - з кінця XIV ст. і Подільське (Кам'янець).

Уділи ліквідовувалися поступово. На місце померлих князів призначалися не їхні спадкоємці, а воєводи чи старости. Але були і зміни менш розтягнуті в часі. В 1447 р. на православну церкву поширилися католицькі порядки, згідно з якими король-князь мав право, як помазаник Божий, роздавати духовні посади кому заманеться, в тому числі й світським особам. Тоді ж феодали отримали право суду над своїми підданими. Жителям міст під страхом виселення було заборонено займатись сільським госпо­дарством. Право закордонної торгівлі отримали тільки феодали, а представників інших станів було від неї фактично усунуто введенням надвисоких митних платежів, тоді як знать від них повністю звільнялась. З цього часу дуже зростає внутрішня торгівля, відкри­вається маса ярмарків і торгів.

У 1470-х рр. почалась реформа феодального землеволодіння, яка тривала близько 20 років. Зумовлена вона була тим, що багато бояр ухилялося від державної служби. У ході реформи замість боярського (вотчинного) землеволодіння вводилось службове, "зем'янське". Зем'яни, які на початку XVI ст. перейменувались за польським зразком на шляхту, мали значно більше прав щодо своїх підданих, ніж бояри, але були значно залежніші від владної верхівки держави. Поступово, маючи приклад Польщі, вони добилися того, що повноваження, якими у Великому князівстві Литовському володіла Пани-Рада (аналог руської боярської думи), перейшли до шляхет­ських зібрань (сеймів). Литовський статут 1529 р., який являв собою хартію прав нового стану і прийшов на зміну боярській "Руській Правді", закріпив владу шляхти. Якщо в раді переважали

царством. Тому значна частина литовських феодалів сподівалась зі допомогою Польщі перемогти в цій війні. Крім того, певну роль відігравало прагнення об'єднати зусилля для боротьби з селянськими повстаннями і козацтвом.

Скориставшись сприятливою ситуацією, польська шляхта змусила Жигмонта Августа, що був одночасно королем польськими і великим князем литовським, скликати сейм у Любліні в кінці 1568 р. для об'єднання двох держав. Коли магнати з Литви, Білоруси і України, зокрема О. Чорторийський, К. Острозький Б. Корецький і К. Вишневецький, побачили, що в новій державі

всі права захоплюють польські магнати, то покинули сеймі сподіваючись цим зірвати його роботу. Однак це їм не вдалося Сейм без них передав Польщі всі українські землі. Тоді православні князі, злякавшись, що втратять все, повернулись на сейм і підписали

Люблінську унію 1569 р. Угодою була створена єдина федеративна держава - Річ Посполита.

Для України ця унія мала фатальні наслідки, оскільки польські феодали та католицька церква відразу кинулись "освоювати" передані їм землі Волинського, Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. У 1573 р. постановою сейму і Литовським статутом 1588 р. було введено кріпосне право, феодали набули права судити селян, збільшилися чиншовий і натуральї' податки. За короткий період кріпосний гніт став настільки важким, що навіть французький інженер Г. Боплан, що в XVII ст. перебував на службі в польського короля, відзначав: становище українських селян гірше, ніж галерних невільників. Крім нестерпного соціаль­ного визиску, влада проводила насильницьку полонізацію та окатоличення українців.

У 1596 році була підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало значне послаб­лення православної церкви, а отже, і позицій українського право­славного населення. Внаслідок цього український народ опинився на межі повного національного знищення.

Офіційна російська та радянська історіографія трактувала Берестейську церковну унію 1596 р. однобічно та однозначно -негативно. Утім, було ряд факторів й позитивного змісту, які штовхали вищий православний клір України до спілки з Римом. Коли Україна-Русь прийняла християнство, ще не було розколу на православ'я і католицизм. Тому ідея єдності християнства завжди знаходила в Україні своїх прихильників (володар Галицько-Волинської держави Данило, Київський митрополит Григорій Цамблак та ін.), це по-перше.

По-друге, частина православних владик вбачала у Ватикані силу, яка насправді могла захистити їх і паству від нецивілізованого наступу польського католицизму, зокрема шаленого тиску ордену єзуїтів, надати неминучому зближенню між віруючими різних конфесій більш м'якого і толерантного характеру.

По-третє, частина православного духовенства небезпідставно вважала, що союз із Римом призупинить занепад східної церкви

взагалі:

> послабить прояви централізму (підпорядкування духовної

влади світській);

> підштовхне розвиток богословської науки;

> піднесе мораль священиків тощо.

По-четверте, українське православне духовенство розрахову­вало за допомогою унії припинити загравання східних патріархів з московськими царями і духовенством.