Конституційні екологічні права громадян

Гарантії екологічних прав громадян та їх форми захисту.

Екологічні права громадян забезпечуються:

• проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

• обов'язки міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої' діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації господарських об'єктів;

• участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

• здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; • невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Форми захисту екологічних прав громадян:

нормотворча, управлінська, самоврядна, правоохоронна, природоохоронна, судова.

Серед конституційних екологічних прав громадян чільне місце посідає їх право на безпечне для життя і здоров 'я навколишнє природ­не середовище, яке належить до основних (фундаментальних) при­родних прав і закріплене в ст. 50 Конституції України і ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Це право притаманне людині від часу її народження і є фактичним правом кожного громадянина вимагати дотримання еколого-пра-вових приписів. Цьому праву відповідає обов'язок кожного і дер­жави щодо його забезпеченню.

Право людини і громадянина на безпечне навколишнє природ­не середовище являє собою юридичну можливість проживати в нав­колишньому природному середовищі, яке б не заподіювало шко­ди його здоров'ю і життю, а в разі порушення цього права — вима­гати його захисту у встановленому законодавством порядку. Це загальне визначення охоплює всі основні ознаки даного суб'єктив­ного права.

У законодавстві, не жаль, не визначені повною мірою критерії безпечного середовища. Але саме визначення поняття «безпечне» вказує на те, що основним критерієм є відсутність небезпеки. Еко­логічно небезпечним вважається такий стан довкілля, «при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей» (ст. 50 Закону Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища»). На сьогодні єдиними реально визначеними критеріями якості навко­лишнього природного середовища, на підставі яких здійснюється висновок щодо безпеки довкілля, є екологічні стандарти та норма­тиви (статті 31—33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Але вони не позбавлені певних недоліків і не можуть вмістити всі аспекти (критерії) безпеки.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля за своїм харак­тером — пасивне право, бо підставою для його виникнення є нор­ма закону, а тому суб'єктові не обов'язково входити у відповідні стосунки. Як і для будь-якого абсолютного права, для нього харак­терна наявність непевного кола зобов'язаних осіб, що повинні утри­муватися від його порушення, в тому числі й держави. На відміну від цього права, право на відшкодування шкоди, заподіяної порушен­ням права на безпечне довкілля, — це активне право особи. Його ре­алізують шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров'ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Підставою виникнення цьо­го права є склад екологічного правопорушення.

Шкода, заподіяна порушенням права на безпечне довкілля, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосуван­ня норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за за­бруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано такої шкоди, ма­ють право на відшкодування неодержаних прибутків за час, не­обхідний для відновлення здоров'я, якості довкілля, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням (ст. 69 Закону України «Про охорону на­вколишнього природного середовища»).

Право громадян на одержання екологічної інформації розгля­дається як «вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища і вільне одержання, використання, поширення і збере­ження такої інформації, за винятком обмежень, установлених за­коном» (п. «є» ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Це право регламентується не тільки вітчизняним, а й міжнародним законодавством, зокрема ратифіко­ваною Україною в 1999 році Орхуською конвенцією «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього се­редовища», тощо).

Екологічна інформація — це відкриті, повні та достовірні відо­мості про природні явища, події, предмети, процеси та осіб у сфері приналежності природних ресурсів, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення й охорони навколишнього при­родного середовища, які надаються своєчасно. Повна інформація означає, що відомості, які до неї входять, с вичерпними, в них по­вною мірою відображені всі факти. Достовірною є інформація, яка відповідає стану довкілля та здоров'ю людей, що об"єктивно існу­ють, а також іншим показникам. Терміни отримання інформації передбачені в законах України «Про інформацію» та «Про звернен­ня громадян».

До складу екологічної інформації входить значна кількість ком­понентів, наприклад, інформація про забруднення природних ре­сурсів (грунтів, атмосферного повітря, вод та ін.); інформація про рівень забруднення природних ресурсів шкідливими речовинами (яку комплексі, так і окремо щодо кожного шкідливого елемента); про стан захворювання населення тощо.

Громадянам надане право звертатися за одержанням екологічної інформації як до державних органів, так і до суб'єктів господарської діяльності. Йдеться насамперед про Міністерство охорони навко­лишнього природного середовища України та його органів на "місцях”. Саме вони зобов'язані забезпечувати інформування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та населення про екологічний стан територій та об'єктів, у тому числі ядерних установок і прилеглих до них територій, випадки та причини екст­ремального забруднення довкілля. Це Міністерство готує разом з іншими органами виконавчої влади і подає у встановленому поряд­ку Національну доповідь про стан навколишнього природного се­редовища.

Загальною умовою одержання екологічної інформації є її від­критий характер. За своїм поширенням інформація поділяється на відкриту і з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну). Інфор­мація про стан навколишнього природного середовища, його вплив на здоров'я людей завжди є відкритою і не може бути визнана конфіденційної чи таємницею. Певна інформація екологічного ха­рактеру, що перебуває у віданні суб'єктів господарської діяльності, може мати ознаки комерційної.

Відповідно до законодавства склад і обсяг відомостей, що ста­новлять комерційну таємницю, порядок її захисту визначається керівником підприємства в наказі.

Законом України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» передбачена відповідальність за: порушення прав гро­мадян на екологічно безпечне природне середовище; відмову від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан нав­колишнього природного середовища, а також про джерела забруд­нення; приховування випадків аварійного забруднення навколиш­нього природного середовища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення.