Принципи адміністративно-деліктного процесу

Адміністративне стягнення заподіює винному певні обмеження. Проте покарання не є самоціллю, воно – необхідний засіб виховання та запобігання правопорушенням. Стягнення — це запобіжний захід на шляху вчинення нових правопорушень з боку винного (індивідуальна превенція) і правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання запобігання правопорушенням деякі стягнення розв’язують не тільки своїм виховним впливом, а й позбавленням правопорушника можливості знову порушити закон.

Адміністративна відповідальність — це примусове, з до­держанням установленої процедури, застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником.

Так, наприклад, ст. 188 КУпАП установлює відповідальність за приховану від огляду передачу або спробу передачі будь-яким способом особам, яких тримають у слідчих ізоляторах, установах виконання покарань, алкогольних напоїв, лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, а також інших заборонених для передачі предметів.

 

Діяння з ознаками адміністративного правопорушення існують у часі та просторі. Розташування правопорушення у часі і просторі є його важливими ознаками. У відповідних випадках вони фігурують як конструктивні ознаки.

Коли виникає необхідність увести час до складу як конструктивну ознаку, законодавець враховує форму діяння. Якщо йдеться про діяння у формі дії, то ознака часу — момент вчинення проступку.

 

Розташування правопорушення у просторі визначається через ознаку місця.

У відповідних випадках законодавець уводить до складу як конструктивну ознаку спосіб вчинення проступку. Спосіб — це форма, в якій виражаються дії. Він містить: порядок, метод, послідовність дій, прийоми, застосовані правопорушником.

 

Серед ознак об’єктивної сторони називаються засоби, що використовуються при вчиненні проступків. Це, зокрема, використання засобів зв’язку з метою порушення громадського порядку (ст. 148-3).

 

У визначених випадках законодавець використовує розмір шкодияк критерій, за допомогою якого розмежовуються прості та кваліфіковані склади.

 

Чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого визначення суб’єкта адміністративного правопорушення і такого терміна не вживає.

 

Аналіз відповідних статей КУпАП дозволяє зробити висновок, що ним є осудна особа, яка досягла певного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку.

Тобто суб’єктом адміністративного правопорушення є той, хто його вчинив.

 

Сам суб’єкт, як реально існуюча особа, до складу не входить. Склад містить лише окремі ознаки, якими ця особа характеризується.

Чинний КУпАП однозначно визнає суб’єктом проступку винятково фізичну особу.

 

Усі ознаки складу, що характеризують індивідуального суб’єкта, можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні (аналогічно і суб’єктів прийнято поділяти на загальні та спеціальні). Загальні та спеціальні ознаки суб’єкта входять до складу адміністративного правопорушення.

Загальними визнаються такі, які повинна мати будь-яка особа, що піддається адміністративному стягненню.

У першу чергу до них належать вік і осудність. Вони закріплені статтями 12 і 20 Загальної частини КУпАП.

Спеціальними визнаються такі, які вказують на особливості правового положення суб’єктів проступку.

Наприклад: капітан судна, робітник підприємства торгівлі, водій, посадова особа, представник власника тощо.

Вони фіксуються у статтях Особливої частини КУпАП і впливають на кваліфікацію правопорушення.

 

Такі ознаки притаманні лише окремим групам громадян (військовослужбовцям, водіям, посадовим особам);

виникають на основі індивідуальних актів або інших юридично значущих дій повноважних суб’єктів;

особа може мати їх відразу кілька, одержувати нові, втрачати старі.

 

Вони мають тимчасовий характер (хоч особа може мати таку властивість досить тривалий час).

Спеціальні ознаки виконують одну з двох функцій:

по-перше, вони можуть бути конструктивними ознаками простих складів, а це означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягуються лише спеціальні суб’єкти;

по-друге, вони можуть бути кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів. У таких випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягнутий будь-який громадянин, який досяг 16-річного віку, а вчинення подібних дій спеціальним суб’єктом оцінюється як виконання кваліфікованого складу.

 

Поряд із загальними та спеціальними ознаками, у Загальній частині КУпАП та інших правових актах викладена значна кількість обставин, що характеризують суб’єкта правопорушення, але до складу адміністративного правопорушенняне входять.

 

Це становище особи на військовій службі (ст. 15), відсутність громадянства України (ст. 16), вагітність і сильне душевне хвилювання (ст. 34) тощо. Вони ніяк не впливають на кваліфікацію вчиненого, проте впливають на вид, розмір та інші характеристики стягнення.

 

Як приклад розглянемо становище особи на військовій службі. Якщо військовим вчинено такі проступки, як порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства й охорони рибних запасів, митних правил, вчинення корупційних правопорушень та інші, передбачені ч. 1 ст. 15 КУпАП, то відповідальність за них настає на загальних підставах.

Проте до зазначеної особи не можуть бути застосовані такі адміністративні стягнення, як громадські роботи, виправні роботи і адміністративний арешт. Матеріал щодо військового може бути переданий командуванню для притягнення винного до дисциплінарної відповідальності.

Ці ознаки нерідко зараховують до розряду спеціальних і за аналогією до спеціальних відносять тих суб’єктів, що їх мають. Хоча це не зовсім коректний підхід.

 

Спеціальна ознака вводиться до складу та є або конструктивною, або кваліфікуючою. Ознаки, про які йдеться, таких характеристик не мають. На підставі цього їх доцільно позначити як особливі ознаки.

 

Є пропозиції вважати носіїв особливих ознак особливими суб’єктами адміністративного правопорушення. Але особливі ознаки можуть мати і спеціальні суб’єкти. Саме тому, з метою уникнення плутанини і ускладнення класифікації, відносно носіїв особливих ознак доцільно застосувати таку термінологію: загальний субєкт з особливими ознаками і спеціальний субєкт з особливими ознаками.

 

На завершення характеристики ознак суб’єкта адміністративного правопорушення необхідно зауважити, що та сама ознака може використовуватися як спеціальна та як особлива. Так, “стан сп’яніння” відповідно до ст. 35 КУпАП — особлива ознака, яка обтяжує відповідальність. Водночас такий стан є конструктивною ознакою складу, передбаченого ст. 130 КУпАП (керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані сп’яніння).

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення – це сукупність ознак, які характеризують психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння та його наслідків.

Такими ознаками визнаються: вина, мета і мотив діяння. Обов’язковою і головною ознакою суб’єктивної сторони проступку є вина. Відсутність у діянні вини означає відсутність у ньому суб’єктивної сторони і складу правопорушення взагалі. Саме тому встановлення вини – головне завдання аналізу суб’єктивної сторони складу адміністративного правопорушення. До факультативних ознак відносяться мета і мотив.

 

Зовнішній прояв вина набуває в одній з двох форм. Такими формами визнані умисел та необережність. Отже, встановлення вини зводиться до доведення того, що діями суб’єкта проступку керував умисел, або вони мали необережний характер.

 

Умисел. Згідно зі ст. 10 КУпАП, проступок визнається умисним, якщо особа, яка його вчинила:

а) усвідомлювала протиправний характер свого діяння; передбачала його шкідливі наслідки; бажала настання цих наслідків;

б) усвідомлювала протиправний характер свого діяння; передбачала його шкідливі наслідки; свідомо допускала настання цих наслідків.

 

Тобто закон називає два види умислу:

по-перше, прямий умисел (dolus directus), коли особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання шкідливих наслідків; по-друге,

непрямий умисел (dolus indirectus), коли особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає шкідливі наслідки і при цьому прямо не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Проте багато складів адміністративних правопорушень є формальними і в них не описується така ознака адміністративних проступків, як настання шкідливих наслідків чи заподіяння правопорушником збитку.

 

Необережність. Згідно зі ст. 11 КУпАП, проступок визнається необережним, якщо особа, яка його вчинила:

а) передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення;

б) не передбачала настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Тобто необережність може виступати як необачність, самовпевненість, легкодумство, недбалість, неощадливість, необдуманість і т. ін.

 

Нормативне визначення необережної форми вини, сформульоване у КУпАП, запозичено з кримінального законодавства (ст. 9 КК 1960р., ст. 25 КК 2001р.). Відповідно до нього, у кримінальному праві розрізняють два види необережної вини:

1. злочинну самовпевненість і

2. злочинну недбалість.

За аналогією можна розрізняти два види необережної вини і в адміністративному праві :

1 легковажну самовпевненість і

2 недбалість.

Самовпевненість характеризується законодавцем як передбачення можливості настання шкідливих наслідків свого діяння і легковажний розрахунок на їх запобігання.

Недбалість полягає в тому, що винний не передбачав шкідливих наслідків, але був зобов’язаний і міг їх передбачити.

 

Як зазначалося вище, факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу адміністративного проступку визнають його мету і мотив.

 

Мета розуміється як уявний образ результату, до якого прагне винний, його уявлення про ті бажані наслідки, що мають настати в результаті здійснення проступку.

Мотивом є те, що спонукає до дій. Це суб’єктивна реакція особи на об’єктивну реальність, стан суб’єкта, який викликає його активність.

До мотивів відносять потреби та інстинкти, потяги, нахили, емоції, установки та ідеали. Таке розуміння мотиву правопорушення дає підстави знайти мотивацію навіть у так званих “невмотивованих проступках”.

Слід зазначити, що там, де є умисел, обов’язково виникає питання про мету, хоч вона може бути і не включена до конструктивних ознак складу.

 

Крім того психічний стан правопорушника значно більший, об’ємніший за своїм змістом порівняно з тими компонентами, що віднесені до суб’єктивної сторони складу, і становлять зміст умислу, необережності, мети, мотиву.

 

У психіці винної особи в період підготовки та вчинення адміністративного проступку істотне місце посідають настрій і емоції, спонукання, різного роду переживання.

Ці явища не відносяться до конструктивних ознак складів, але у ряді випадків мають юридичне значення. Так, здійснення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу важких особистих чи сімейних обставин визнається обставинами, що пом’якшують відповідальність (п. З ст. 34 КУІІАІІ).

Вчення про склад правопорушення посідає одне з центральних місць в адміністративно-правовій науці та має велике практичне значення.

По-перше, воно сприяє виявленню найістотніших ознак антигромадських діянь, їх розмежуванню і встановленню справедливих санкцій;

по-друге, допомагає правозастосовчим органам правильно кваліфікувати правопорушення та вживати адекватних їм заходів впливу;

по-третє, дає можливість зрозуміти закон, допомагає навчанню юристів і правовому вихованню громадян.

 

Склад — це опис діяння у законі. Опис ще не вчиненого, а тільки передбачуваного чи можливого діяння. Для такого опису використовуються лише юридично значущі ознаки, які характеризують діяння як правопорушення. Вони отримали назву конструктивних ознак.

 

Ознаки складу можуть бути постійними і перемінними.

 

До постійних належать ознаки, які отримали загальне визнання у законодавстві, правовій теорії, соціальній практиці. Наприклад, “вік адміністративної відповідальності”, “безквитковий проїзд”, “транспортний засіб”, “пішохід”, “торгівля з рук” тощо.

Перемінними називають ознаки, зміст яких може доволі часто змінюватись. За правилом, ці ознаки містяться у підзаконних актах. Наприклад, законом установлена відповідальність за порушення правил санітарії, торгівлі пивом, алкогольними, слабоалкогольними напоями і тютюновими виробами, тримання собак і котів, охорони ліній і споруд зв’язку тощо. Ці правила можуть установлюватися, змінюватися, скасовуватися відповідними органами, що тягне за собою зміну ознак відповідних складів.

 

При описі складів досить широко використовуються оцінні ознаки. Зміст таких ознак у нормативному порядку чітко не визначається і питання про їх наявність або відсутність вирішується правозастосувачем з урахуванням конкретних обставин.

 

Тому значну роль у розкритті їхнього змісту відіграють теоретичні дослідження. Це такі ознаки, як “грубе порушення” (статті 85, 108), “істотна шкода” (ст. 186), “аварійна обстановка” (ст. 140), “забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання” (ст. 184), “безгосподарне утримання” (ст. 150), “об’єкти, що сприяють масовому скупченню птахів, небезпечних для польотів повітряних суден” (ст. 111), “образливе чіпляння до громадян” (ст. 173), “що ображає людську гідність і громадську мораль” (ст. 178), “злісна непокора” (ст. 185), “злісне ухилення” (статті 185-3, 185-4), “поважні причини” (ст. 210) тощо.

Ознаки можна розрізняти за ступенем узагальнення. У такому разі йдеться про ознаки: а) загальні; б) родові або видові; в) конкретні або одиничні.

Загальні властиві всім складам (протиправність, осудність, вина та ін.).

Родові (видові) характерні для групи складів.

Наприклад, для складів, що описують правопорушення у галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації, специфічним буде об’єкт зазіхань — суспільні відносини, що складаються в цій сфері.

Конкретні (одиничні) характеризують окремі конкретні склади.

Наприклад, “безквитковий проїзд пасажирів” (ст. 135), “заняття проституцією” (ст. 181-1) тощо.

 

Поняття адміністративної відповідальності, її зміст і обсяг до сьогоднішнього часу залишається одним з найбільш суперечливих питань української адміністративно-правової науки.

Активність дискусій щодо зазначеної правової категорії значною мірою обумовлена, по-перше, широтою застосування терміну “адміністративна відповідальність” у юридично-науковій, правозастосовчій, загальноосвітній сферах і на побутовому рівні, по-друге, двоїстою позицією законодавця, який використовує цей термін у численних нормативних актах, але не дає його визначення.

Навіть чинний КУпАП, який містить розділ 2 під назвою “Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність”, у статті 9 визначення адміністративного правопорушення сформулював, а відносно адміністративної відповідальності обмежився вказівкою на те, що її мірою є адміністративне стягнення (стаття 23 “Мета адміністративного стягнення”).

Українська юридична енциклопедія у статті “Адміністративна відповідальність”, в унісон з КУпАП, обмежилася з цього приводу лише констатацією того, що адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення.

Хоча, всі дефініції адміністративної відповідальності мають дослідницькій характер.

Найчастіше в літературі зустрічаються такі визначення:

а) адміністративна відповідальність – це застосування до правопорушника заходів примусу (Л. В. Коваль, Ю. П. Битяк, В. В. Зуй та інші);

б) адміністративна відповідальність – це визначення обмежень майнових, а також осо­бистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень (Є. В. Додін та інші);

в) адміністративна відповідальність – це сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням до суб’єкта проступку адміністративних стягнень (І. П. Голосніченко та інші).

Аналіз наведеного свідчить, що переліченим дефініціям бракує відсутність вказівок про виконання суб’єктами протиправних дій вживаних за їх вчинення заходів адміністратив­ного примусу.

Це є істотним компонентом будь-якої відповідальності, зокрема й адміністративної. Не можна сумніватися у тому, що відповідальність настане лише тоді, коли правопорушником виконані встановлені компетентною особою заходи впливу.

Виходячи з цього, адміністративну відповідальність слід визначити таким чином:

 

З цього визначення випливає, що реальна адміністративна відповідальність настає за наявністю нормативних, фактичних і документальних підстав.

 

До нормативних підстав відноситься наявність норм, які визначають діяння проступком, заходи примусу за виконання складу проступку, суб’єктів відповідальності і юрисдикції; встановлюють правила, за якими накладаються і виконуються стягнення, забезпечується законність, права учасників провадження тощо.

 

До фактичних підстав відносяться юридичні факти, пов’язані з проступком. Насамперед це факт вчинення проступку і факт виконання заходів відповідальності. Крім цього до них відносяться факти затримання, огляду, подання звернень, визнання доказами фактичних даних тощо.

 

До документальних підстав відноситься наявність документів, оформлених відповідно до встановлених вимог. Перш за все це протокол про адміністративне правопорушення і постанова по справі про адміністративне правопорушення. Крім цього, до них відносяться акти, довідки, звернення, облікові документи тощо.

 

Як уже зазначалось, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

 

Установлення такої норми потягло за собою необхідність урегулювати відповідальність неповнолітніх, тобто осіб віком від 16 до 18 років. Таке регулювання виконано нормами статей 13 "Відповідальність неповнолітніх" і 24-1 "Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх" КУпАП.

 

 

Воно реалізовано двома шляхами.

По-перше, введенням специфічних мір відповідальності, які позначені терміном "заходи впливу". Такими заходами законодавець визнав: 1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) попереження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

 

По-друге, диференційованим підходом до застосування: а) заходів впливу і б) стягнень — залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого проступку.

 

Фактично законодавець поділив усі адміністративні правопорушення, які можуть учинити неповнолітні, на три групи.

Перша група – це проступки, за вчинення яких застосовуються адміністративні стягнення без будь-яких винятків. Їх склади містяться у статті 185 КУпАП "Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця". За позицією законодавця саме ці правопорушення характеризуються найбільш високим ступенем суспільної небезпеки, при їх учиненні неповнолітніми.

 

Друга група охоплює проступки, за вчинення яких можуть бути застосовані або адміністративні стягнення, або заходи впливу.

 

Третя група – всі інші правопорушення, які не потрапили до першої або другої групи. За їх вчинення до осіб віком від 16 до 18 років застосовуються лише заходи впливу.

 

Крім неповнолітніх, КУпАП виокремлює нормами Загальної частини відповідальність посадових осіб; відповідальність іноземців і осіб без громадянства; відповідальність військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, за вчинення адміністративних правопорушень.

 

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків (стаття 14 КУпАП).

 

Іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом (стаття 16 КУпАП).

 

Особливості адміністративної відповідальності військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів визначені у статті 15 КУпАП. Зазначена стаття, по-перше, перелічує суб’єктів, на яких розповсюджується дія її норм; по-друге, встановлює загальне правило притягнення цих суб’єктів до відповідальності; по-третє, називає виняткові обставини, за наявності яких зазначені суб’єкти несуть відповідальність на загальних підставах; по-четверте, визначає специфіку застосування мір відповідальності.

До суб’єктів, на яких розповсюджується дія норм статті 15 КУпАП, належать: а) військовослужбовці; б) військовозобов'язані та резервісти під час проходження зборів; в) особи рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, органів внутрішніх справ і Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.

 

Винятком з цього правила є порушення, що стосуються: 1) забезпечення безпеки дорожнього руху; 2) санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; 3) правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів; 4) митних правил; 5) вчинення корупційних правопорушень; 6) порушення тиші в громадських місцях; 7) неправомірне використання державного майна; 8) незаконне зберігання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації; 9) невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи подання прокурора; 10) ухилення від виконання законних вимог прокурора, 11) порушення законодавства про державну таємницю; 12) порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

 

За їх вчинення названі суб’єкти мають нести адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Важливе значення для забезпечення верховенства права, законності, прав людини і громадянина при вирішенні справ про проступки належить нормам, що виключають адміністративну відповідальність або звільняють від неї.

 

Обставинами, що виключають адміністративну відповідальність, законодавець визнає дії особи в стані

· крайньої необхідності,

· необхідної оборони,

· а також у стані неосудності.

Стан крайньої необхідностіце вчинення дій з ознаками адміністративного проступку для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

Стан необхідної оборонице вчинення дій з ознаками адміністративного проступку при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає явну невідповідність захисту характерові та суспільній шкідливості посягання.

Стан неосудності — це вчинення дій з ознаками адміністративного проступку особою, яка не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Адміністративним стягненням присвячена глава 3 КУпАП “Адміністративні стягнення”. Сутність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КУпАП. У ній зазначено, що

адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

 

Стаття 24 КУпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) громадські роботи;

7) виправні роботи;

8) адміністративний арешт.

 

Законами України може бути передбачено

· адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.

 

Адміністративні стягнення, як правило, полягають у позбавленні або обмеженні прав чи благ. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним засобом), тобто звужується його правоздатність, або на нього покладаються спеціальні обов’язки (сплата штрафу).

 

Тому потрібно розрізняти заходи, що мають тільки виправно-виховний вплив (штраф, виправні роботи), і заходи, які нарівні з виправно-вихов­ним впливом створюють умови, що виключають можливість учинення нових правопорушень (конфіскація, позбавлення прав).

Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і посадовими особами шляхом видання спеціальних індивідуальних актів, що мають примусовий характер. Примусовий вплив має бути справедли­вим, відповідати характерові проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Законодавець поділяє стягнення на основні й додаткові Це положен­ня закріплене у ст. 25 КУпАП. Вона встановлює, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як у вигляді основних, так і додаткових стягнень. Інші стягнення можуть бути тільки основними. За правопорушення накладається одне основне або основне і додат­кове стягнення.

Перелік стягнень, які містяться у ст. 24 КУпАП, не є вичерпним. Частина 2 цієї статті передбачає, що законодавчими актами можуть вста­новлюватися й інші види адміністративних стягнень.

 

 

 

Принципи, на яких ґрунтується адміністративно-деліктний процес, такі: 1) принцип законності; 2) принцип охорони інтересів держави і особи; 3) принцип публічності (офіційності); 4) принцип самостійності і незалежності суб’єктів юрисдикції у прийнятті рішень; 5) принцип гласності; 6) принцип сполучення диспозитивності і імперативності; 7) принцип рівності учасників процесу перед законом; 8) принцип оперативності й економічності; 9) принцип провадження процесу національною мовою; 10) принцип установлення об’єктивної (матеріальної) істини; 11) принцип права на захист.

Принцип законності закріплюється у статті 7 КУпАП “Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення”. Вона визначає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.

Гарантується додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення а) систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, б) прокурорським наглядом, в) правом оскарження, г) іншими встановленими законом способами.

Цей принцип виражає адміністративно-деліктний процес як суто юридичну діяльність, що здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Так, повноваження органів і посадових осіб, що розглядають справи про адміністративні правопорушення, містяться в КУпАП, а його ст. 222 визначає, зокрема, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції), ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення тощо.

Принцип охорони інтересів держави і особивказує на демократизм адміністративного процесу. Органи, що розглядають індивідуальні справи і приймають за ними рішення, зобов’язані забезпечити захист інтересів держави, громадського порядку, прав і свобод особи, інтересів підприємств, організацій, закладів.

Громадянам надається юридична допомога, вони можуть користуватися послугами адвоката. З цього приводу стаття 271 КУпАП зазначає, що у розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також мають інші права, передбачені законами України.

Послідовне, повне і неухильне врахування інтересів держави й особи безпосередньо відображається на ефективності адміністративно-деліктного процесу і є обов’язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і вирі­шує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов’язок сте­жити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не заш­кодило інтересам держави та учасників процесу.

Принцип публічності (офіційності) полягає, по-перше, в тому, що провадження в справах про адміністративні проступки об’єктивують один з публічних (офіційних) видів відповідальності. Ознаки її публічності такі: міри адміністративної відповідальності встановлюються державою; ініціатива щодо порушення справи належить представникам публічної влади; усі стадії провадження (включаючи розгляд справ, застосування і виконання стягнень) носять публічний характер.

По-друге, у державному (офіційному) забезпечені адміністративно-деліктного процесу. Провадження здійснюється від імені держави і суб’єктами, що державою уповноважені. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних доказів і матеріалів є обов’язком державних органів та їх посадових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави. Відсутня також будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення. Так забезпечується доступність адміністративно-деліктного процесу для громадян.

Принцип самостійності і незалежності субєктів юрисдикції у прийнятті рішень полягає у тому, що вони приймають рішення: а) самостійно, тобто не можуть поділити свій обов’язок і відповідальність щодо прийняття рішення з будь-яким іншим органом (посадовою особою); б) незалежно, тобто у межах установлених повноважень і без посилання на оцінки обставин справи не визначеними на законних підставах суб’єктами.

Вирі­шувати справи, що входять до кола повноважень органу або посадової особи, є їх обов’язком. Державний орган не може ухилитися від її розгляду і ви­рішення, перекласти на будь-кого свої обов’язки. Цей принцип знайшов своє закріплення у статті 217 “Повноваження посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні правопорушення” КУпАП, яка визначає, що ті чи інші справи можуть розглядати тільки визначені зако­ном посадові особи і в межах своїх повноважень.

Принцип гласності передбачає можливість для учасни­ків процесу безпосередньо знайомитися з усіма мате­ріалами по справі та відкритий розгляд справи. Вимога про відкритий розгляд справи означає, що відповідний орган або посадова особа зобов’яза­ні своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи. Суб’єкт розгляду і прийняття рішення по справі не мають права відмовити заінтересованим особам у їх проханні бути присутніми на розгляді конкретних справ про адміністративні правопорушення. Згідно зі ст. 249 “Відкритий розгляд справ про адміністративні правопорушення” КУпАП, справа може розглядатися в трудових колективах, за місцем навчання або проживання порушника.

Принцип сполучення диспозитивності та імперативності. В адміністративно-деліктному процесі дії його суб’єктів регламентуються за принципом сполучення диспозитивности (диспозитивність – право діяти на свій розсуд) і імперативності (імперативність – відсутність права діяти на свій розсуд). Відповідно до нього, кожний з них має як можливість розпорядитися певними процесуальними правами за своїм розсудом, так і обов’язок діяти у рамках, що встановлені законом. Найбільш високий рівень диспозитивности і низький імперативності встановлений для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Найбільш високий рівень імперативності і низький диспозитивності – для суб’єктів адміністративної юрисдикції.

Так, за диспозитивним варіантом законодавець визначає для особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, оскаржити постанову по справі.

Принцип рівності учасників процесу перед законом є відбитком в адміністративно-деліктному процесі конституційного положення про рівність усіх громадян України. У сфері адміністративно-деліктного процесуального законодавства цей принцип реалізовано введенням у КУпАП статті 248 “Розгляд справи на засадах рівності громадян”. Вона визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалеж­но від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру за­нять, місця проживання, інших обставин. Не існує будь-яких спеціаль­них органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різняться за зазначеними ознаками.

Принцип оперативності та економічності адміністративно-деліктного процесу забезпечується: а) встановленням строків вирішення справ з урахуванням складнощів конкретних проваджень; б) введенням спрощених проваджень (накладення стягнення на місці вчинення проступку без складання протоколу), що забезпечує економію коштів і часу.

Так, стаття 277 КУпАП встановлює 5 різних строків щодо розгляду справ про проступки: а) 15 діб — загальний; б) протягом доби розглядаються справи передбачені статтею 42-2, частиною першою статті 44, статтями 44-1, 106-1, 106-2, 162, 173, 173-1, 173-2, 178, 185, частиною першою статті 185-3, статтями 185-7, 185-10, 188-22, 203 - 206-1; в) у триденний строк розглядаються справи передбачені статтями 146, 160, 185-1, 212-7 - 212-20; г) у п’ятиденний строк розглядаються справи передбачені статтями 46-1, 51, 166-9, 176 і 188-34; д) у семиденний строк розглядаються справи, передбачені статтями 101-103.

Принцип провадження адміністративно-деліктного процесу національною мовою зумовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавчо. У ст. 3 Закону “Про мови Української РСР” зазначається, що в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.

Стаття 5 забезпечує громадянам право звертатися до державних, гро­мадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підста­ві незнання мови, якою він звернувся, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

Стаття 19 безпосередньо присвячена використанню мови в адміністративно-деліктному провадженні і має назву “Мова провадження у справах про адміністративні правопорушення”. Вона встановлює, що провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється українською мовою, а у випадках, коли особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністративне провадження, то вона може виступати рідною мовою і користуватися допомогою перекладача.

Принцип встановлення обєктивної (матеріальної) істини означає, що всі справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховують­ся всі необхідні матеріали і докази. З’ясування об’єктивної істини у справах про адміністративні проступки – основне завдання адмі­ністративного провадження. Цей принцип зобов’язує посадових осіб, що розслідують і розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх вза­ємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення. Коментар до ст. 251 “Докази” КУпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення є повне, об’єктивне з’ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшукати істину у справі. Додержання цього принципу виклю­чає прояви суб’єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.

Принцип права на захист реалізується наданням особі, яка притягається до відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї невинності або наведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КУпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі.

Якщо йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, проте у процесі може брати участь й інший громадянин безпосередньо заінтересований у справедли­вому вирішенні справи, - потерплий. Згідно зі ст. 269 КУпАП, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням завдано мораль­ної, фізичної чи майнової шкоди. Якщо у протоколі про адміністративне правопорушення вказаний потерпілий, то з моменту складання протоко­лу ця особа набуває процесуальних прав. Як і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявля­ти клопотання про витребування доказів, призначення експертизи, а та­кож подавати скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адмі­ністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права на захист.

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністра­тивне правопорушення – одна з найважливіших гарантій захисту прав особи, як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обґрунтованості прийнятих по справі рішень і, нарешті, постано­ви. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених помилок, виявленню недоліків у роботі органів, які розглядають справи про адміністративні правопорушення.

КУпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Відповідно до ст.5 Закону України “Про звернення громадян” від 12 жовтня 1996 р. у зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Суб’єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністра­тивної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні пред­ставники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція добро­чинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинува­тості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністратив­ної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде дове­дено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказування покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою не­винуватість, хоч і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, яка притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдальних постанов.