Інноваційно-інвестиційна політика держави
Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики.
Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові:
– систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
– різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;
– максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства та підтримку його.
Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності.
Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв’язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов’язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.
Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівського законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.
Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості, особливо в періоди економічних піднесень, є податкові пільги.
Проведенню НДДКР у промислових фірмах побічно сприяють всі податкові заходи, спрямовані на стимулювання приватних інвестицій, оскільки зростання вкладень в основний капітал супроводжується оновленням його на новій технічній основі.
Найефективнішою організаційною формою, в межах якої можливе вирішення великомасштабних науково-технічних завдань, є університетсько-промислові дослідницькі центри, що створюються за участю держави.
Великі програми спільних досліджень промислових корпорацій та вузів є в багатьох галузях альтернативою державним цільовим науково-технічним програмам. Вони передбачають принципово інший механізм координації діяльності учасників. Держава при цьому підтримує вузівсько-промислову кооперацію на початкових етапах досліджень у пріоритетних напрямах НТП. Завдання держави полягає в тому, щоб стимулювати об’єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. Для заохочення промислових корпорацій до фінансування ризикованих науково-технічних проектів з довгостроковою орієнтацією держава не тільки бере на себе частину початкових витрат вузівсько-промислових центрів, а й надає фірмам-учасницям безплатні ліцензії на використання зроблених винаходів та відкриттів.
Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необхідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяльності. Достатня умова інноваційної діяльності - це високий рівень інноваційної сприйнятливості.
Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необхідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв’язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезростаючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури виявляють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.
Система управління інноваційною політикою формується і реалізується в кожній країні з урахуванням особливостей національної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади.