Зміни у взаєминах провідних держав Європи і Америки в ІІ пол. 1950-х – на поч. 60-х рр.

32.

Існувало 2 ключові на той час проблеми: ядерне роззброєння і «німецька проблема». Велику роль для розвитку МВ відігравали внутрішні зміни в СРСР. У 1953-1956 рр. відчутно змінилася зовнішньополітична доктрина СРСР в бік наголосу на мирному співіснуванні держав з різним суспільним устроєм (працювала ідея індійської інтелігенції – «панча шила»). Було відкинуто тезу про неминучість світової («гарячої») війни. США почали розглядатися насамперед не як ворог, а як держава, що поділяє відповідальність з СРСР за мир на Землі, у світі. За інерцією нове радянське керівництво вважало «мирне співіснування» формою класової боротьби країн з різним суспільним устроєм (це було відчутним у промовах Хрущова). Так вважалось до середини 80-х рр. (Горбачов: «заради загальнолюдських цінностей»): «мирне змагання, покажемо, хто кращий). У липні 1955 р. відбувся Женевський самміт США, СРСР, Великобританії і Франції (вперше за 10 років). Ці країни представляли відповідно президент США Дуайт Ейзенхауер, Микита Хрущов як перший секретар ЦК КПРС і Микола Булганін як голова Ради Міністрів СРСР, англійський прем’єр Антоні Іден, французький прем’єр Ергард Форд. У пресі заговорили про «дух Женеви» (тобто про тенденцію до налагодження дружніх стосунків), але основні питання: ядерне роззброєння і німецьке питання були не розв’язаними. Таке становище (дух перемир’я, передишки, перерви у «холодній війні») тривало до 1956 р., коли відбулися Суецький конфлікт і революція в Угорщині 1956 р.

У наступні роки також були спроби відродити дух співробітництва. У 1959 р. відбувся візит Хрущова до США, де він намагався пом’якшити стосунки з США. Проте революція на Кубі породила джерело нового конфлікту. У травні 1960 р. Хрущов мав приїхати до Парижу на зустріч з американським президентом, але відмовився під приводом того, що в районі Уралу було збито американський літак «У-2» (але збивали і раніше американські літаки над територією СРСР) – на Хрущова чинили тиск консерватори в радянському керівництві, до того ж Хрущов хотів зробити ставку на розкол серед західних країн (використавши, наприклад, незалежну позицію Франції (де Голль) у МВ). Окрім того, Хрущов чекав на обрання нового президента в США, сподіваючись, що з останнім вдасться, можливо, налагодити кращі стосунки.

У 1957 р. США, Великобританія, Франція і ФРН проголосили Шенбернську декларацію про вільні вибори на території Німеччини. Однак, СРСР відхилив цю декларацію як нереалістичну (і сприяв цим, по суті, розколу Німеччини). У 1958 р. СРСР направив ноту урядам західних країн, в якій пропонувалося перетворити Західний Берлін у «вільне місто», але щоб комунікації Берліну із зовнішнім світом передати під контроль НДР. Це був фактично піврічний ультиматум (якщо не буде дано згоди на це, то потім згоди і не будуть питати). Таким чином. Почалася т.зв. Карибська криза (до 1961 р., інколи відносять – до 1963 р. – укладення Московського договору про обмеження ядерних випробувань).

У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. відбулось спорудження основи Берлінського муру. Ця подія, що стала одним з символів т.зв. «залізної завіси», була спричинена не тільки намаганням завадити масовій еміграції населення з НДР, але й наслідком неможливості досягнення згоди між двома наддержавами – СРСР і США – як щодо «німецької проблеми», так і стосовно питання ядерного роззброєння, – невдачею завершилися переговори нового президента США Кеннеді і Хрущова у Відні в червні 1961 р.

Ще у 1958 р. розпочалися Женевські переговори (щодо часткового припинення ядерних випробувань), які тривали, по суті, до 1963 р. Результатом переговорів стало підписання Московського договору про часткову заборону ядерних випробувань в трьох сферах (це була перша угода такого роду в історії). Впродовж 60–х рр. до нього приєдналося більше сотні країн (Франція не приєдналася).

Проте, процес обмеження ядерного озброєння не був легким і однолінійним. Так, у жовтні 1962 р. спалахнула найгостріша криза у МВ доби «холодної війни», а можливо, за всю попередню історію людства, – «Карибська» або ж «Кубинська» криза. У жовтні 1962 р. світ стояв на межі загибелі. Перебіг подій, що передували кризі, був наступним: у січні 1959 р. внаслідок революції на Кубі було повалено проамериканський режим диктатора Батісти. Поступово між США і новим кубинським керівнитвом на чолі з Ф. Кастро почала наростати напруженість у відносинах. У відповідь на націоналізацію американських підприємств на Кубі США вжили економічних санкцій проти неї. У пошуках виходу Куба була змушена перейти у «табір соціалістичних країн». У квітні 1961 р. за підтримки американців у затоці Кочінос відбулась висадка організованих на території США загонів антикастрівських кубинських емігрантів. Проте висадка завершилась поразкою. Після цього СРСР і Кіба домовилися про таємне встановлення на острові ракет середього радіусу дії з ядерними боєголовками. (На цей час на Кубі вже працювало 10 тисяч радянських військових «радників»). Проте, американці дізнались про це завдяки даним авіарозвідки (нині пишуть, що завдяки фотографіям із супутника) і розпочали морську блокаду Куби. Світ стояв на межі війни. 16-28 жовтня – найгостріший період в перебігові кризи. США створили спеціальний комітет для «мозкової атаки» – пошуку правильного рішення серед кількох альтернатив: чи завдати бомбардувальних ударів по радянським літаках і військових обєктах чи ізолювати Кубу. Результатом і була морська блокада Куби. Проте Кеннеді і Хрущов домовилися про компроміс. Радянський Союз пішов на поступки, забравши ракети з Куби, а американці забрали ракети (втім і так застарілі) з Туреччини (щоб Хрущов міг «зберегти обличчя»). Радянський Союз прагнув досягти паритету у військовій сфері (що йому вдалось зробити в 70-ті рр.). Проте, після Карибської кризи лідери двох наддержав усвідомили першочергову необхідність контролю над ядерними озброєннями і необхідність компромісу для балансу сил у світі.

[1] Пізніше уряд у Словаччині змінився.