План лекції

Тема: Культура Нового часу. Епоха Реформації та Контрреформації

Лекція 12.

1.Реформація і контрреформація та їх слід у культурі.

2.Італійська барокова школа.

3."Золоте століття" іспанського живопису.

4.Фламандське і голландське мистецтво XVII ст.

1.

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Його представники заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про "спасіння" віруючих "добрими ділами", більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков богослужіння проводити рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, були поява нового відгалуження у християнстві, нового світобачення, утворення нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах).

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція. Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства.

Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу, суспільству, державі. У цей історичний період — між Ренесансом і Просвітництвом — відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці, моралі й, звичайно, в художній культурі. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, нове бачення стану справ. Парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рене Декарта: кожна людина — спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог — світовий годинникар.

Ідеї виховання, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх великих філософів та мислителів XVII і XVIII ст. Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціально відповідальним суб´єктом діяльності. Ніколо Макіавеллі турбувався про "якість" людини такого масштабу, як "государ", правитель, тобто видатної особи, політика, який впливає на долю країн і народів. Навіть саме поняття "індивідуальність" спочатку розглядалося лише стосовно генія.

Виведення на перший план таких мотивів, як практичний успіх, життєва користь, бачимо у Джона Локка (1632—1704 p. p.). Філософ-просвітитель, основоположник матеріалістичної теорії чуттєвого знання не був байдужим до педагогічних ідей. Його ідеал — "ділова людина, "джентльмен", котрий уміє досягти успіху в своїх справах і поєднати особистий інтерес з інтересами інших людей. Локк піддає сумніву корисність живопису, музики і поезії як засобів виховання. Корисні, на його думку, верхова їзда, фехтування і в крайньому разі, танці.

Складність і суперечливість епохи принесли з собою культуру, яку в історії мистецтва зв´язують зі стилем бароко (італ. barocco — буквально дивний, химерний). Це мистецтво поєднало у собі містику, фантастичність, підвищену експресію і водночас раціоналізм, бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, де яскраво виражені гіперболічність і патетика. Поширився парадний портрет, утвердились як самостійні натюрморт, пейзаж, анімалістичний жанри.

В архітектурі бароко - тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це - майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення, парадні інтер´єри наповненені численною скульптурою, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, що створюють ілюзію розкритого простору.

Стиль бароко поширився насамперед в Італії, а також в Іспанії, Португалії, Фландрії, яка залишилася під владою Іспанії. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії.

2.

Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів і в їхніх кінцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи. Інтер´єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах. У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше, бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).

У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду. Інтер´єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов´язана з архітектурою.

Придворний скульптор і архітектор Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 p. p.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру. Головний його витвір — це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення величезного майдану біля цього собору. Берніні став творцем барокового портрета — парадного, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя.

У живописі Італії на рубежі XVI—XVII ст. виникло два головних напрями: болонський академізм і караваджизм. Брати Караччі заснували у Болоньї академію, в якій художники навчалися за спеціальною програмою. Вона стала прообразом усіх європейських академій майбутнього. Течія караваджизму (за ім´ям видатного художника Італії XVII ст. Караваджо (Мікеланджело Мерізі да Караваджо, 1573—1610 p. p.) в мистецтві всієї Західної Європи стала антиподом академізму. Викликом академічному живопису стало звернення Караваджо до таких персонажів, як шулери, ворожки, гравці у карти тощо. Зображаючи них, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису ("Лютняр", "Гравці"). Та головними для майстра залишились релігійні теми, хоча його герої життєво достовірні.

3.

Церковний контроль над способом життя іспанців, їх релігійність зумовили строгість звичаїв у країні. Звідси — увага передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно-матеріальної оболонки.

Блискучу плеяду іспанських живописців започаткував Доменіко Теотокопулі, прозваний Ель Греко, оскільки він був грецького походження (1541—1614 p. p.). Він малював релігійні сюжети ("Моління про чашу", "Святе сімейство"), пейзажі — види Толедо, портрети. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Його грандів спалює внутрішній вогонь, їх бліді обличчя виражають сильне духовне напруження, очі немовби дивляться вглиб самих себе. Пейзажі Толедо у час зливи підкреслюють нікчемність людини перед розбурханою стихією.

Хусепе де Рібера (1591—1652 p. p.) полюбляв зображати сцени мучеництва, у них яскраво постає моральна сила героїв, торжество людського духу над стражданням і смертю ("Мучеництво апостола Андрія"). Цікава його галерея філософів та апостолів: "Філософ", "Діоген", "Демокрит, який сміється", "Філософ із дзеркалом" (дзеркало символізує девіз Сократа "пізнай самого себе").

Визначним живописцем Севільї був Франсіско Сурбаран (1598—1664 p. p.). Виразність його живопису особливо простежується у натюрмортах.

Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" - Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599—1660 p. p.). Цікаво, що у Веласкеса, типового іспанця, майже відсутні релігійні сюжети, а ті, що він вибирає, трактуються близько до "бодегонес" (від слова bodegon — трактир, харчевня, крамниця) — як жанрові сцени ("Христос в гостях у Марії і Марфи"), так само, як і міфологічний сюжет "Вакх", або, як частіше називають цю картину, "П´яниці".

Сорок років він служив художником при дворі Філіппа IV. Веласкесові портрети (Філіппа IV, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гармонії та гідності. Груповому портрету під назвою "Меніни" (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник (це єдиний достовірний автопортрет Веласкеса) малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних і собаки. У дверях покою — канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності, її легке волосся, її кволе тільце у парадному вбранні — все пройняте повітрям, постаті моделюються тисячею кольорових відтінків, мазками різного напряму, густоти, розміру і форми.

Глибина проникнення "в людину" з особливою силою виявилась у портреті папи Інокентія X. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа вигукнув: "Troppo vero!" ("Надто правдиво!").

"Венера із дзеркалом" Веласкеса — перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, немовби замикає собою композицію, що характерно для мистецтва бароко. Цілком жанровою є картина Веласкеса - "Прялі". Шукання тону, проблема передачі світла й повітря, світлоповітряного середовища були головними у живописі Веласкеса.

У другій половині XVII ст. найвидатнішим художником був Бартоломео Естебан Мурільйо (1618—1682 p. p.). Його мадонни - поетичні, але іноді солодкаві. Однак саме завдяки їм художник здобув світову славу. Так само славнозвісні його зображення вуличних дітей ("Хлопчик з собакою").

4.

У результаті революції у XVII ст. Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії.

Центральною постаттю фламандського мистецтва цього періоду був Пітер Пауел Рубенс (вірніше Рюбенс, 1577—1640 p. p.). Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, переважання почуття над безпристрасністю, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою. Рубенс прославив національний тип краси. Рубенс славить жінку як символ життя (численні портрети дружини - Олени Фоумен) .

У Рубенса було багато учнів. Найвідоміший з них — Антоніс Ван Дейк (1599—1641 p. p.). Головним жанром Ван Дейка став портрет.

Главою фламандської школи після Рубенса став Якоб Йорданс (1593—1678 p. p.). Тверезий реаліст, він кохався у побутовому жанрі, шукав свої образи в селянському середовищі ("Свято бобового короля").

Знаменитим майстром фламандського натюрморту був Франс Снейдерс (1579—1657 p. p.). У його картинах купами лежать на столах чудово зображені дари землі й води. Такі натюрморти прикрашали багаті інтер´єри, тому вони великі за розмірами. Знамениті "Крамниці" Снейдерса: "Рибна крамниця", "Фруктова крамниця" були створені для єпископського палацу.

Духовна атмосфера Голландії, яка щойно визволилася від національного гноблення, сприяла розвиткові філософії, природничих наук, математики. Лейденський університет був центром вільнолюбства. Голландським художникам замовляли роботи в основному бюргери, магістрат, вони оздоблювали не палаци і вілли, а скромні житла або громадські будинки — тому картини були невеликі за розміром. Побутовий живопис став одним з провідних жанрів, творці якого дістали в історії найменування "малих голландців" — їхні сюжети нехитрі (хоч і відображають різноманітний світ), картини невеликі. Вони знаходять поетичну красу у звичайному, буденному, вміють одухотворити світ матеріальних речей.

Один з найвизначніших портретистів цієї доби — Франс Гальс (Халс; близько 1585—1666 p. p.). Він створює багато групових портретів ("Стрілецька гільдія св. Адріана", "Стрілецька гільдія св. Георгія"). У пізній період Гальс досягає вершини майстерності — колорит його картин стає монохромним (звичайно темний, чорний одяг, з білим комірцем і манжетами, темно-маслиновий колір фону). Живописна палітра лаконічна, але ґрунтується на дуже тонких градаціях.

У пейзажному жанрі (тут зображувалася не природа взагалі, а типово голландський пейзаж — знамениті вітряки, пустельні дюни, канали з човнами на них, ковзанярі) найвидатнішим майстром був Якоб ван Рейсдаль (1628—1682 p. p.), художник невичерпної фантазії ("Лісове болото", "Водоспад", "Єврейський цвинтар").

Про невибагливість сюжетів голландців свідчить анімалістичний жанр Альберта Кейпа — "Захід сонця на ріці", "Корови на березі струмка"; Пауля Поттера — "Собака на цепу".

Блискучого розвитку досягає натюрморт, так звані "сніданки" (Віллем Хеда — "Сніданок з ожиновим пирогом", Пітер Клас — "Натюрморт зі свічкою"). Голландці називали натюрморт "still liven" — "тихе життя", а не "nature mort" — "мертва природа". Колорит звичайно стриманий і вишуканий.

Багато уваги приділялось інтер´єру. Особливо любив зображати їх Пітер де Хох — кімнати з напіврозчиненим вікном, покинутою мітлою або забутими черевичками... Його "Дворик" — це ніби застигла мить життя, так само поетичного, як і буденного.

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр, відомий в історії мистецтва як Вермеєр Делфтський (1632—1675 p. p.). ("Дівчина, яка читає листа", "Кавалер і дама біля спінета", види Амстердама або Делфта — ці картини сповнені тиші й спокою. Вермеєр робив те, чого ніхто ще не робив у XVII ст., — малював з натури ("Вуличка", "Вид Делфта"), це, по суті, перші зразки пленерного живопису.

Підсумком живописних досягнень голландського мистецтва XVII ст., вершиною його реалізму стала творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1606—1669 p. p.). Рембрандт пережив кілька творчих етапів, пов´язаних і зі ступенем майстерності, і зі світовідчуттям, і з подіями життя. Його картини щасливого періоду — кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному і фантастичному вбранні, з сяючими обличчями, з радістю буття) — намальовані у стилі бароко. Це - складні ракурси, динамізм, феєрія світу, багатство кольорових нюансів, світлотіньове моделювання, яке стане згодом головним серед його виражальних засобів.

На рубежі раннього періоду створено одне з найзнаменитіших полотен художника — "Нічний дозор" — груповий портрет стрілецької роти. Художник розширив рамки жанру, подаючи швидше історичну картину: він показав, як загін виступає в похід. Стрільці по-різному поводяться — одні збуджені наступними діями, інші стримані, спокійні.

40—50-ті роки — пора найвищої майстерності художника. Він звернув свій погляд на принадливість і поетичність повсякденного життя; навіть у сюжетах зі Священного Писання змальовував звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан ("Святе сімейство"). Найбільшого психологізму Рембрандт досяг в автопортретах, яких дійшло до нас близько ста.

Головними виражальними засобами для Рембрандта були колір і світло. У колориті переважали відтінки червоного і коричневого, що немовби спалахували зсередини. Колір інтенсивний, барви наче випромінюють світло.

Найкращим полотном Рембрандта (й епілогом творчості) можна вважати картину "Блудний син". Тут передано стільки почуттів, стільки тонких душевних порухів — потрясіння, щастя від повернення втраченого, всепоглинаюча батьківська любов, але водночас і гіркота втрат, приниження, сором, каяття... Дивовижна колористична єдність жовтогарячих і червоних тонів, фону й образів — це все єдиний живописний потік.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто і жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. Рембрандт залишив після себе понад 2000 малюнків.