План лекції

Візантія, Київська Русь

Лекція 8.

Тема: Культура середніх віків: Західна Європа,

1. Особливості середньовічної культури.

2. Західноєвропейське середньовіччя.

2.1. Романська культура: літургія та карнавал.

2.2. Готичний стиль і схоластика.

3. Культура та мистецтво Візантії V—VIII ст.

4. Культура Київської Русі.

4.1. Особливості світогляду людини часів Київської Русі.

4.2. Література. Освіта. Наукові знання.

4.3. Образотворче мистецтво.

4.4. Театр. Музика. Танок.

1.

Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Наука обґрунтовує існування Бога. Середньовічне світосприймання в Європі оформлюються в ідеї покори та ієрархії.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки, що позначали співвідношення центру і периферії. Ікони мали точно визначений канон: у центрі зображення Бога, Богоматері, святого, а навколо сцени з їхнього життя або деталі події - за тим самим принципом центру і периферії, головного і побічного. Безплотність персонажів підкреслена зображенням облич — одухотворених, з величезними очима страдників.

В архітектурі східного християнства у центрі храм, довкола — галереї; у готичних соборах ця ідея була реалізована по вертикалі.

Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним, повинне благотворно впливати на людську душу. Найважливішим музичним символом церковного ідеалу стає унісонний хоровий спів.

У науці домінують повчальність, регламент, класифікація. Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів.

Праця найбільшого визнання здобула як засіб урятування від гріховності. Ченці злидарювали. Бере початок благодійність, милостиня. У шлюбі схвалювалася невинність. Оспівувалися романтика зречення кохання, постриг у монахи.

2.

2.1.

В архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями. Церкви, збудовані на дорозі до "святих місць", були величезні за розмірами.

Мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов´язковий "Страшний суд", апокаліпсичні видіння, історія страждань і смерті Христа ("Страсті Христові"). Виникає зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях — скрип торіях.

Романський період — це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам´ятками, як французька "Пісня про Роланда", німецька "Пісня про Нібелунгів".

У період середньовіччя остаточно складається образ лицаря. Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням. Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60—80 кілограмів. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань. Постійне честолюбне суперництво не виключає рівності всіх лицарів, що у легендах про короля Артура символізує, як відомо, круглий стіл, за яким вони сидять.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки. "Воювати і любити!" — таке гасло лицаря, бути закоханим — його обов´язок. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку. Подружня невірність у жінок каралася спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з´являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність.

Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів в XII — XIII ст.) — оспівування служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Мандруючи менестрелі продовжували цю традицію. Вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами.

Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів — християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.

Карнавал — не видовище, у ньому живуть усі, бо за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального, це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми. Крім карнавалів влаштовувалися також "свято дурнів" і "свято осла". Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях типу анекдотів) і у сміховій ліриці вагантів (мандрівних школярів, збіднілих городян і лицарів).

Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карнавальну стихію — це балади і танцювальні пісні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними гістріонами. Щодо літургічної (церковної) драми, то вже у IX ст. театралізується меса. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших — з костюмами, режисерськими інструкціями. Надалі драма переходить з латини на місцеву мову, в ній з´являються побутові деталі, природні жести. У XIII ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який мав своєю темою життєві, але звернені до релігії події. Саме слово "міракль" перекладається з латинської як "чудо".

2.2.

Домінуючими в духовній атмосфері середньовіччя все ж лишалися релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні шукання, що спричинило виникнення схоластики. Суть її полягала у спробі логічного синтезу античної філософії і християнського віровчення, розуму і віри. Хоча схоластика і не створила жодних оригінальних ідей, вона стимулювала розумовий розвиток людства. Без неї неможливим був би і дальший розвиток самої філософії. Протягом ХII—XIII ст. виникають перші європейські університети. З кінця XII ст. Франція стає центром європейської освіченості. Паризький університет — одне з провідних місць наукового життя Європи.

Готика пов´язана з розвитком міста. Міське життя породжує нові типи будинків цивільного призначення: біржа, суд, лікарні, склади, ринки тощо. Складається обличчя міського муніципалітету — ратуші. Особлива увага приділяється сторожовій вежі ратуші, що була символом незалежності. На майдані перед собором відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.

Готичний храм, зберігши ту саму базилікальну форму, що й у романський період, має нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться у пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів. Нове склепіння неминуче викликало зміну інтер´єру. Його особливостями стали грандіозна висота, порівняно невелика товщина стовпів, витіснення стіни величезними прорізами вікон, що в результаті викликало появу вітражів. В екстер´єрі панують вертикальні тяги, гладка поверхня стін закрита кам´яним мереживом, бо скульптура почала вкривати весь храм.

Колискою готики вважається Франція. Собор Паризької Богоматері, що уміщував до 9 тисяч чоловік, став зразком для архітектури багатьох наступних соборів: над трьома вхідними порталами послідовно височіє так звана галерея королів, три великих вікна з "розою" посередині, дві вежі. Всі частини прикрашені стрілчастими арками. Чудовими зразками готичної архітектури є собори у Шартрі, Реймсі, Ам´єні.

Готика — це період розквіту монументальної скульптури: постаті статичні, стоять точно у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об´єму. Рельєф переважно високий — горельєф.

У живописі місце фресок зайняв вітраж (композиції з шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обвідці).

Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість — однобаштові храми, увінчані високим шпилем. Для Північної Європи характерна цегляна готика.

В Англії готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками. Звідси, очевидно, його "розпластаність" по горизонталі, розтягнутість у ширину, наявність безлічі прибудов. Домінанта собору — величезна вежа на середохресті (собор у Солсбері, оспіваний згодом у пейзажах Дж. Констебла). Головний готичний собор Англії — Кентерберійський, національна святиня. Собор Вестмінстерського абатства в Лондоні — місце коронації і поховання англійських королів, згодом усипальниця великих людей Англії.

Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії XIII ст. набула особливої пишності і різноманітної орнаментики (собори у Леоні, Толедо).

В Італії дістали поширення лиш окремі елементи готики: стрілчасті арки, "рози". Основа — суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює смугасту поверхню фасаду (собор у Сієні). Приклад пізньої італійської готики — величезний Міланський собор - найбільший храм Європи. Венецію й досі прикрашають її мармурові палаци з аркадами, що віддзеркалюються у каналах або лагунах (Палац дожів, 1310 р. — XVI ст.).

Розвиток середньовічного театру привів його до більш універсального жанру — містерії (XV—XVI ст.). Містеріальна драматургія мала три цикли: "старозаповітний", "новозаповітний" і "апостольський". Виконавці — міський люд.

З містерій виріс театр мораліте. У п´єсах театру мораліте діяли алегоричні персонажі, кожен з яких уособлював якийсь людський порок або чесноту, стихію природи або церковне поняття. Індивідуальними рисами персонажів не наділяли, більше того, їх розпізнавальним знаком виступала якась річ: якір в руках у Надії, люстерко, в яке постійно милувалося Себелюбство тощо.

Зовсім вільним від церковних настанов був театр фарсу, який розвивався паралельно мораліте і виділився в самостійний жанр з другої половини XV ст. Сама назва його походить від латинського farca ("начинка"). Фарс значною мірою вплинув на подальший розвиток театру Західної Європи.

3.

Під тиском варварів у 476 р. впала лише Західна Римська імперія. А Східна — Візантія, продовжувала ще існувати в могутності і славі. Константинополь вбирав у себе і абстрактний орнамент Сходу, і нову архітектуру храмів, і досягнення мозаїчного мистецтва, і шляхетне відлуння еллінізму, — а потім поступово переплавляв це все у струнку художню систему.

Християнське зодчество взяло за зразок античні прямокутні споруди — так звані базиліки, розділені на кілька повздовжніх частин-нефів. Виник й інший тип храму з куполом у центрі. Більша увага до художнього оздоблення інтер´єру, аніж екстер´єру храму, пояснювалась уявленням про ідеальну людину — скромну зовні і насичену багатим внутрішнім життям.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI столітті при імператорі Юстиніані. Відоме й візантійське срібло VI ст. — багато прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі, позначені великою майстерністю. Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці (трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні).

У VII ст. візантійська культура пережила тривалу кризу, пов´язану з виникненням іконоборчого руху, представники якого вважали зображення Бога у людській зовнішності профанацією релігії. Імператорська влада, підтримавши цей рух, почала масово знищувати ікони, натомість прикрашаючи церкви рослинними орнаментами.

Коли ж врешті-решт перемогли прихильники ікон, вони у свою чергу нищили ці орнаменти, не рахуючись з їх художньою цінністю. Відбувається розквіт станкового живопису — іконопису із застосуванням яєчної темпери. Постаті святих на іконах втрачають свою матеріальність, їх обличчя набувають аскетичного характеру, простір спрощується і схематизується, вводяться суворі канони, воно передає лише духовну сутність світу і людини.

Невідомо, хто є автором однієї з найвідоміших і найпрекрасніших ікон, що називається у нас Володимирською Богоматір´ю. Вже у 1155 р. вона була у Києві, а нині знаходиться в Москві. Прекрасний образ виражає світову скорботу — таку ж велику і довічну, як радість буття.

4.

Культура Київської Русі хронологічно охоплює IX — сер. XIII ст. Вона розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики. Вирішальне значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира — запровадження християнства.

4.1.

Київським мислителям довелося створювати літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. І надалі зв´язок з життям, мораллю, релігією буде прикметною рисою філософії українського народу. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки).

Зелені Свята, або П´ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву — "Зелені". В це свято "маїли" (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала — в своїй основі хліборобське свято — справлялося на початку жнив. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра й Павла. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов´язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св. Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов´янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю. Зміна релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності. Отже, національна культура інтернаціоналізується на ґрунті і в межах власної традиції.

4.2.

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа.

Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти.

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки при Софійському соборі. У цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Найулюбленішими перекладними книгами на Русі був Псалтир і переклади Нового Заповіту. Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою. Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані поза біблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець). Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами.

В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі із ворогами ("Повчання" Володимира Мономаха).

Житійна література XI—XIII ст. поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб та інші. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игоревем".

Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем´яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. "Повість врем´яних літ" — літературно-енциклопедичний твір. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з´ясувати походження Русі.

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Володимир після хрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. Син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі. На Русі добре знали й арифметику. Окрім знання чотирьох правил арифметики, знали дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Бурхливе храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв´язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов´язковим знанням грецької та латинської мови. У 1037 році у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу. Це - перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з´явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. Поряд із богослов´ям тут вивчали філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. Зі стін цієї школи вийшло багато діячів української культури. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна відкрила (фундувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти навчали ще й різному рукоділлю.

Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію. Розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга".

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудесники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (нагрівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо.

4.3.

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва.

Художні досягнення Києва XI ст. були провідними в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Для з´ясування особливостей характеру давньоруського мистецтва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію з Візантії і Балкан.

Русь славилась рубленими дерев´яними хоромами, замками, фортецями. Кам´яне зодчество було для слов´ян новим, але їх навички в будівництві стали основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам´яного будівництва.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п´ять бань. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.

Софія Київська стала не лише пам´ятником перемоги християнства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами.

Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав уславити Ярослава як одного з могутніх володарів Європи та наочно втілити ідею прилучення Русі до світової християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які надали Софії власне київського колориту, стали специфічною національною рисою. Нерівномірність освітлення інтер’єру тісно пов´язана з театральним характером богослужіння.

Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису.

У куполі представлена гігантська полу-постать Христа Вседержителя (Пантократора). Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду.

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (зберігся лише один, інші написані олією).

Найпомітніше місце посідає велична постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з піднесеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаючи заступницею за рід людський. У зображенні Оранти вбачається перегукування з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполучається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Золоті кубики різної світлосили створюють враження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоративні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: грунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. На ввігнутих поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов´язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбільша за масштабом композиція.

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом — це святительський чин, представлений зображеннями Григорія Богослова, Миколая Чудотворця, Іоанна Златоуста та ін. Святителі заглиблені в себе, їх погляди звернені у простір, обличчям притаманна та суворість, що наближує їх до ікон.

Фрескам собору, на відміну від мозаїк, властива значно більша свобода. Особливе місце посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім´я Ярослава Мудрого". Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Тематика розписів у сходових вежах покликана підкреслити розкоші княжого життя: сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція "Скоморохи". Інші сцени в обох вежах — "Полювання на вепра", "Полювання на ведмедя", "Полювання з гепардом на диких коней", "Змагання ряжених".

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель. Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев´яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне ворітьми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщеня з банею, вкритою золотими листами. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кількості мурованих цивільних споруд. "Кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам´яних споруд — це й двір митрополита, обнесений кам´яним муром, двори бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство (іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Найдавніша з них — "Остромирове Євангеліє", написане у 1056—1057 p. p. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Книгу прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана. Інша книга, "Ізборник Святослава", цікава зображенням сім´ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях. Слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. Мініатюри доносять відомості про архітектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, є "вікнами" у світ, що давно зник. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

Декоративно-ужиткове мистецтво увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси. З художніх ремесел найвідоміша металопластика. Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках. Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів — від малесеньких ґудзиків до великих панікадил і церковних дзвонів. Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи, музиканти. Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі — золоті княжі діадеми.

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім — виробництво з льону й конопель. Ткацьке виробництво на Русі було відоме ще з до монгольських часів. Були створені не лише ткацькі верстати, а й цехи, які вже знали спеціалізацію, тобто ткали килими, сукна, рушники. Матерії мали, окрім дрібних рослинних і геометричних орнаментів, великі кола, в яких зображувались різні знаки й тваринні мотиви (зірки, хрести, грифи, леви, птахи).

Вибійки — відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев´яних кліше плоскої або вальцьової форми. На вальцях, подібних до кухонного валка, вирізували (різьбили) орнамент, далі весь валець намащували відповідно олійною фарбою й качали по полотні, де відбивався рисунок. У народному побуті вибійки уживалися переважно для декорування хати: наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поширені по всій Русі.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, плахти, а також рушники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало, або ж безворсовий однобічний килим). З давніх-давен на Русі відомі вишивки. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: ризи, корогви, покривала, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Вишивання виконувалося шовком, золотом і сріблом.

4.4.

Театральне мистецтво Київської Русі втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем (величання), що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння).

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок. З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев´яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. Вживалися й інструменти чужого походження: ковані, металеві труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, що супроводжувала будь-яке християнське свято, збирала людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Носіями музичної творчості були:1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками; 3) каліки, старці, попередники пізніших лірників.

Народний танок на Русі — "пляс". Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель". Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари). Їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Третя група — сольні танці. За характером це танці - змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.