План лекції

Тема: Культура Стародавнього світу: Месопотамія, Єгипет, Ассирія

1.Первісна культура.

1.1.Світосприймання первісної людини.

1.2. Прислів´я, приказки, загадки. Зародки мистецтва.

2. Культура Стародавнього Сходу.

2.1. Культура Передньої Азії.

2.2. Культура Стародавнього Єгипту.

1.

Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) прадавньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити висловлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них — незалежно від місця розташування — ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконечники стріл. Різні лиш окремі деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі. Такі збіги характерні і для духовних процесів.

Джерелом знань про духовне життя наших первісних предків є легенди, первісні вірування і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів´я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскальний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.

1.1.

Первіснообщинний лад (період від появи перших людей — пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровно родинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину — небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, — в її уявленні — теж одна велика община, зв´язана родинними відносинами. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність — живий організм, а людина — частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

І хоча синкретизм свідомості (не виділення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід.

Одухотворення природи, анімізм (від лат. anima — душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намагалась улестити їх жертвою.

Хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел, усталене вшанування залишилось, поклоніння воді збереглося до наших днів. Є, наприклад, повір´я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип´є з відра.

На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвопринесення при закладанні будинків. Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах і втілювалась у практику. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. Слов´янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика, якого зустрінуть, і замурували.

Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Про те саме розповідає і німецька легенда. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пообіцяли душу, але обдурили, пустивши першим по мосту півня. Сучасне німецьке народне повір´я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.

Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв´язаних з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом бачать свідому істоту і тому вклоняються йому. У Росії лісовика вважали покровителем птахів і звірів. Селяни зв´язували з лісовим духом удачу в полюванні і, щоб уласкавити його, залишали йому в жертву першу забиту дичину або шматочок хліба на пеньку. Якщо хтось занедужав, повернувшись з лісу, то був певен, що це діяння лісовика. Тоді він відносив до лісу скоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе це, з молитвою повертався додому здоровим.

Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Отже, чхання у всіх народів зв´язується з присутністю духу. Та й позіхання — теж, про що свідчить приповідка: "Не розчиняй своїх уст сатані!". Християни не випадково хрестять рот при позіханні: аби недобре не влізло через рота.

З вірою в духів зв´язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа, або дух, який залишав тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, пиряти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів — загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів — поховальні людські жертвопринесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що "пити за здоров´я" сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих.

Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них.

Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була притаманна віра у переселення душ і впевненість у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, — предок або давній улюблений друг. На нижчих ступенях культури ідея кровно родинних зв´язків дістає відображення у тотемізмі — ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістичними уявленнями. Плем´я поділялося на клани, члени яких були зв´язані між собою ім´ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" — родичі). Вони не тільки називають себе цим ім´ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Людина не їла м´яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

З належністю до певного роду були зв´язані і деякі табу — заборони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо.

Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впливати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, за допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі.

Чаклунських мистецтв, що ґрунтуються на простому аналогічному або символічному зв´язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії викликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика — дощ, удар списом по зображенню тварини — добре полювання, а ворога — його загибель. Сильною була віра в гомеопатичну магію, господарську (заклинання, танці, ритуали), лікувальну тощо.

На тій самій закономірності, що зв´язує різні речі простим аналогічним або символічним зв´язком, ґрунтуються мистецтво ворожіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутрощах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), ворожіння на зірках.

1.2.

Велику виховну роль у первісному суспільстві відігравали прислів´я і приказки. Ми, наприклад, вживаємо ті самі або майже ті самі рештки прадідівської мудрості, які зафіксовані у літературі середніх віків. Коли ми говоримо "встати з лівої ноги", то не замислюємося над цим афоризмом. Нас цілком влаштовує загальнопоширене повір´я, що встати з ліжка лівою ногою — значить мати поганий день. Це один з прикладів простої асоціації ідей, яка поєднує праве і ліве з поняттям доброго і злого.

Старовинні прислів´я, здатні підказувати нам мудре ставлення до тих чи інших речей у житті, виникли вперше у деяких дикунів, що вже стояли на досить високому рівні. Але їх майже немає у найпримітивніших племен. Загадки виникають разом з прислів´ями. Під загадками розуміють ті складені на дивний манер питання, на які треба дати цілком серйозну відповідь. Типовий зразок — загадка Сфінкса. У давньогрецькому міфі Сфінкс — чудовисько з жіночою головою, тулубом лева і величезними крилами — оселився біля міста Фів і вимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку: "Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?" Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті сил і на старість (з посохом).

У первісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не були розчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєво необхідною, первісний мисливець прагнув вплинути на результат полювання, але в кінцевому підсумку він пізнавав повніше світ. У нього виникали образи, які виражалися в малюнку, слові, звуках музики.

Від найдавнішого етапу розвитку первісної культури — епохи палеоліту (40—12 тисячоліття до н.е.) — лишилися рисунки на стінах і стелях печер, у глибинах підземних галерей і гротах.

Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррас у Франції); людської руки, обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин кам´яного віку: велетенських оленів з гіллястими рогами, табунів диких коней, бахматих зубрів. У наскальних рисунках 25—12 тисячоліть до н.е. є впевненість і експресивність ліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, повадки. У розписах печер Фон де Гом (Франція) і в Альтамірській печері (Іспанія) передане почуття могутньої стихійної сили життя звірів.

Статуетки, які зображають звірів і огрядних голих жінок (культ "праматері"), — з каміння, кістки, дерева — виникли в епоху палеоліту.

Зображення людини (12—4 тисячоліття до н.е., епоха мезоліту і неоліту) — це сцени полювання, воєнних зіткнень. У статуетках помітні риси схематизму, у цю епоху поширені дрібна пластика, орнамент, геометричні візерунки.

В епоху бронзи переважає монументальна архітектура — для культових цілей, для поховань (менгіри, дольмени, кромлехи. А наприкінці існування первісного суспільства, в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.), на території сучасної Франції, Балканському півострові, у Закавказзі зводили вже фортеці, оборонні споруди, складені з великих кам´яних брил.

2.

2.1.

Стародавнім Сходом прийнято вважати давні класові суспільства на великому терені Азії й Африки. Вони охоплюють долину Нілу, Месопотамію (Дворіччя), тобто території двох давньосхідних культур, а також Палестину, Сирію, Фінікію, Малу Азію та Закавказзя. Давньосхідні держави тримались централізованістю влади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів, ремісників. Спільне для усього давньосхідного регіону міфологічне мислення було тісно інтегруючою силою, вплив якої призвів до формування у III—І тис. до н.е. різнохарактерних локальних культур загальноісторичного типу культури Стародавнього Сходу.

У родючих долинах Тигру та Євфрату, узбережних районах Середземного моря, гірській центральній частині Малої Азії протягом трьох тисячоліть з кінця 4 тис. до н.е. утворювалися, досягали могутності, гинули під нашестями ворогів і знову поставали держави Шумеру, Ассирії, Урарту та інші осередки найдавнішої людської культури.

Сирцева цегла, що нею користувались для будівництва за відсутності каменю, спричиняла згодом швидке руйнування споруд, котрі ненадовго переживали своїх творців.

Типовий давньосхідний дім, закритий з усіх боків, освітлювався через невеликі віконні прорізи у верхній частині стіни (за шумерською традицією кімнати групувались навколо внутрішнього двору). До такого типу належать аккадський палац правителя Ашнунака (22 ст. до н.е.), шумерський палац у Кіше (3 тис. до н.е.), ассирійські палаци царів Саргона II (кінець 8 ст. до н.е.) та Ашурбанапала (7 ст. до н.е.).

У композиції передньоазійського міста особливу увагу приділяли побудові міського муру. Вражають чотири комплекси зубчатих стін з вежами, що позначали сакральну межу міста Вавилона, прорізані вісьма воротами, серед яких — велична подвійна брама, вкрита густою синявою облицювальних кахлів з білими та жовтими биками й драконами: (Ворота богині Іштар). Сакральну межу окреслювали також за допомогою ритуалу —"об´їзду", коли царське подружжя здійснювало магічний об´їзд меж, імітуючи рух бога Сонця. Позначення межі було першим кроком у процесі світотворення.

Земля в шумерських та аккадських текстах стає як площина з чотирма орієнтирами — сторонами Світу. Число "чотири" в шумеро-аккадській міфології позначало загал і всеосяжність; так, бог Мардук мав чотири ока й чотири вуха, їздив на колісниці з чотирма кіньми та чотирма супутниками-вітрами. З уявленнями мешканців Месопотамії про побудову світу співвідноситься також структура орнаменту, у якому домінують квадратні, хрестоподібні мотиви. Вавилон мав у плані вигляд прямокутника, поділеного прямими широкими процесійними шляхами на великі частини, регулярно розмежовані вулицями.

Прямокутниками за планом були храми Месопотамії, так звані зіккурати. Терасова композиція зіккурату уособлювала "світову гору", реалізовувала протиставлення неба й землі, верху та низу. Три грандіозні тераси зіккурату царя Ур-Намму в Урі (3 тис. до н.е.), що несуть невелике святилище, забарвлені в різні кольори: нижня — у чорний (бітум) — символізувала підземний світ, середня — у червоний (випалена цегла) — земля, верхня — у білий (вапно) — небо. Тераси були прорізані велетенськими прямими сходами — пандусами, що реалізовували мотив єднання світів, космічної моделі, а в контексті ритуальної процесії — мотив сходження на небо, очищення як шляху людини.

Передньоазійські храми приголомшували своїми розмірами. Враження від знаменитого девяностометрового зіккурату Етеменанки (6 ст. до н.е.) збереглось у біблійній притчі про Вавилонську башту, що мала сягнути небес. Сім його уступів, забарвлених традиційними кольорами, увінчувалися блакитним святилищем з золотими рогами бога Мардука, символом родючості.

Передньоазійська міфологія виконувала функцію утвердження божественних первин. Шумеро-аккадська література позбавляла своїх персонажів неповторно-індивідуальних рис, змальовувала їх поза реаліями конкретного оточення й часу. Їх герої сприймаються як своєрідні універсальні символи соціального становища людини: цар, багатий, бідар, праведник, страждалець тощо. Етичний кодекс розглядав людину в сполученні "я — ми", передбачав дотримування загальноприйнятих норм і установок: жити сім´єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі.

В образотворчому мистецтві розуміння людини як позбавленої індивідуальності оформилось у канонічність її зображення. Так, у шумерських статуях завжди виділений великий гачкуватий ніс, густі брови, що сходяться на переніссі, кругла голена голова, кучерява борода, коротка шия, повні плечі. Типовою є також поза моління з благоговійно складеними руками, широко відкритими очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, що напружено прислухаються до всього й за традицією символізують мудрість (поняття "вухо" й "мудрість" позначалися одним словом), розтуленим ротом, що промовляє смиренне прохання. Саме на мотиві діалогу між людиною й Богом побудовано більшість передньоазійських літературних творів.

Обмеження індивідуального вияву особистості, її поглинання колективом закріплювалось сакралізацією фігури всевладного деспота. Від особистих якостей правителя, його чеснот і вад, заслуг чи злочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Система літочислення за роками правління стимулювала постійне співвідношення щоденної діяльності людей із життям володаря, консолідацію людей навколо нього. Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого світу, його образ мав бути зразком довершеності, краси й енергії.

З прославленням фізичної сили правителя пов´язана гіперболізація теми "Цар на війні". У ассірійських батальних рельєфах сформувався ідеологічний канон ідеального володаря, фізично довершеної людини з мускулястим тілом, непереможного воїна, безстрашного в дії (рельєфи палацу Саргона III в Дур-Шарфукене, 8 ст. до н.е.).

Стрічки рельєфів оповідають також про полювання царів. Полювання правителя жорстоке: вражені стрілами звірі стікають кров´ю, корчаться в передсмертних муках. Безжалісність людини в боротьбі з хижими тваринами підкреслювала страшну силу й непохитну волю володаря.

Особлива увага приділялась сюжету "Цар на бенкеті". Неабиякий апетит правителя свідчив про його життєздатність, достаток наїдків на його столі — про благополучну результативність його правління. Тому мотив бенкету сприймався як універсальний, як символ перемоги життя над смертю.

Ярусна композиція "штандарту" з Ура дає можливість уявити давньосхідну концепцію часу. Сюжет розгортається вперед і вгору, тобто минуле знаходиться попереду, оскільки вже відоме і вже пішло вперед, а майбутнє, яке сховане від очей і яке ще призначено побачити — за спиною.

Сприйняття світу як мінливого й хиткого, нестійкого, швидкоплинного призвело до визнання життя як найвищої позитивної цінності — різко протилежного смерті як явищу негативному (жах Гільгамеша з шумерського епосу, коли він зіткнувся із загибеллю Енкіду).

Розуміння смерті як абсолютного зла, визнання пріоритету земного буття зорієнтувало культуру Передньої Азії на життєві цінності, значимість яких посилювалась гіркотою відчуття суєтності та марності людських спроб протидіяти кінцеві індивідуального життя. Відсутність у передньоазійських культурах розвиненого заупокійного культу, зверненість до землі й земного в образотворчих мистецтвах є гранично протилежним до заглибленості у "вічне життя" в давньоєгипетській традиції.

2.2

Шість тисячоліть тому в родючій долині Нілу виникли державні утворення, об´єднані у кінці 4 — на початку 3 тис. до н.е. в централізовану деспотію. Збережені пережитки первісного ладу, деспотичність влади фараонів вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через них — на канонізацію художніх образів і художньої мови. Винайдені в давнину правила, традиції (домінуючі теми й їх розміщення на площині, канони зображення людини, її пози, жести, символіка кольорів, знаковість форм, архітектурних елементів тощо) наслідувались прийдешніми поколіннями, зберігаючись протягом тисячоліть.

Регулярність і сталість еколого-географічного середовища — чітка періодичність розливів Нілу, домінування у рівнинному ландшафті прямих ліній, одноманітність оточення вохристо-попелястою піщаною пустелею й сіро-блакитним жарким небом — відобразились у характерному для давньоєгипетської культури уявленні про світ як субстанцію усталену, непорушну, довговічну, тривку (на противагу передньоазійській культурі).

Давньоєгипетські піраміди, призначені для поховання муміфікованого тіла фараона, втілювали не стільки ідею могутності влади деспота, скільки ідею безсмертя, подолання конечності й хисткості земного буття. Їх грандіозні розміри (піраміда Хеопса має висоту 147 м, а довжину сторони основи — 233 м) характерні для культур усього стародавнього часу: перехід від споживацького первісного ладу до виробляючої цивілізації породив пафос самоутвердження людини, що уявляла себе не інакше як в образі велетня, що протиставляв свою силу природі й підкорював її. Архітектура давньоєгипетської піраміди виходила з архетипу пагорба, "світової гори". Оскільки у створеному богами світові панував порядок, правильна геометрична форма піраміди якнайкраще відповідала зазначеній світобудівній моделі.

Найдавніші піраміди (приміром, піраміда фараона Джосера) зберегли терасну композицію, що уособлювала космічну модель світу в ієрархії його підземної, земної й небесної частин.

Безумовно, найбільш довершені за формою, з нічим не стримуваним плавним злетом вгору — правильні, геометрично чотиригранні піраміди фараонів Хеопса, Хефрена і Мікеріна з некрополя в Гізі (27 ст. до н.е.). Сувора простота грандіозних камінних мас приголомшує людину, пригнічує її відчуттям власної мізерності й нікчемності перед обличчям стверджуваного ними абсолюту деспотичної влади. Трикутник, утворюваний в площині сприйняття, як жорстка геометрична фігура, упредметнює ідею вічності, постає викликом швидкоплинності часу, суєтності земного буття, а в міфопоетичній традиції — позначає чоловіче начало (вершиною угору)., Загалом, в давньоєгипетській культурі трикутник є пріоритетною формою, його абрисам підкорений характерний силует одягу, зображення фігури людини на рельєфах і розписах тощо.

У добу Нового царства (16—11 ст. до н.е.) архітектура пірамід поступається місцем архітектурі храмів. Архітектура давньоєгипетського храму розгортається не лише у просторі, а й у часі. До храму вів шлях, обабіч якого стояли через рівні проміжки фігури сфінксів, левів з обличчям фараона, між лапами яких вміщували фігурку людини. Безперестанне повторення мотиву малої людини в руках великої істоти поступово моделювало у свідомості індивіда відчуття свого місця у світі, раптово підкріплюване кам´яним пілоном, грандіозною трапецієвидною стіною, з вузьким проходом посередині і колосальними статуями фараонів по боках, що нею закінчувалась алея сфінксів.

За пілоном, що позначав межу буденного й священного світів, розміщувався прямокутний відкритий двір, обрамлений кам´яною колонадою, колони якої під сліпучим сонячним промінням відкидали різку тінь. Далі людина ступала під склепіння гіпостильного (колонного) залу, утвореного тісно згрупованими колонами, огорнутого присмерковою імлою, що перетворювалась на темряву в залі-святилищі. Згасання світла при наближенні до святилища моделювало час : враження зміни дня і ночі та було втілено за допомогою використання колон з увінчаннями у вигляді бутону в архітектурі двору і в вигляді розкритої квітки лотосу або папірусу в архітектурі залу.

Гіпостильний зал з його папірусо - або лотосовидними колонами упредметнював образ фантастичного кам´яного лісу, священного гаю, символізував зелений світ. Світ небесний в космічній моделі матеріалізований в декоруванні стелі золотими зорями на синьому тлі. В тісняві велетенських колон гіпостильного залу людина відчувала себе мізерною, нікчемною істотою, загубленою серед грандіозного простору суворо-холодної світобудови. Космічність архітектурного канону Стародавнього Єгипту донесли до нашого часу збережені фрагменти храмових комплексів Карнака (16 ст. до н.е.), Луксора (15 ст. до н.е.), храмів Рамсеса II у Абу-Сімбелі (1 половина 13 ст. до н.е.) тощо.

Давньоєгипетські піраміди та храми пов´язані із широко розвиненим у державі заупокійним культом. Єгиптяни сприймали світ і своє життя як стале й незмінне, раціонально впорядковане, відтворюване з покоління у покоління. Життя за порогом смерті мало бути продовженням земного життя: душа людини зберігалась у своєму двійнику "ка", тіло захищалось муміфікацією, гробниця мислилась як дім, що наповнювався безліччю речей, необхідних небіжчику в новому вже, вічному житті. Пристрасна надія на вічне життя людської душі, пристрасне бажання зупинити, перемогти конечність земного буття спричинили виникнення заупокійного культу.

У круглій скульптурі вимагалося зображати людину або такою, що стоїть в напруженій позі з висунутою вперед лівою ногою (група із заупокійного храму при піраміді Мікеріна у Гізі, 27 ст. до н.е.), або такою, що сидить фронтально з притиснутими до тіла руками (статуя Хефрена у Гізі, 27 ст. до н.е.). Обидва канонічні типи статуй позначені узагальненістю форм, погляд давньоєгипетських статуй спрямований у безкінечність. Оскільки ритуальні статуї були уособленням двійника померлого, скульптори намагались передати максимальну схожість із оригіналом. Кожне зображення лиця підкорене загальноприйнятому канону, що моделює ситуацію вічного буття людини, в якому межа життя і смерті є стертою.

Численні розписи й рельєфи поховальних камер розгортали докладну оповідь про земне життя: на їх стінах билися воїни, потрапляли у полон іноземці, буяли бенкети, виходили на полювання мисливці, чепурились жінки, велись розмови у колі сім´ї, померлі поставали перед Богом у випробуванні чеснот, важко працювали раби на полях, в майстернях, в хазяйських домах. І тут зображення людини також підпорядковувалося карбованій формі образотворчого канону: це своєрідне розпластування фігури людини на площині: голова і ноги зображувались у профіль, тіло й око — у фас. У розписах використовувались здебільшого чисті, насичені кольори (жовтогарячий, червоний, синій, зелений), які асоціюються з усталеністю, основами буття. Композиційним каноном став принцип фризової побудови зображень. Сюжети розгортаються на стінах один за одним, ритмічно повторюються жести й рухи. Це надає зображенням зупинення у часі, а величному дійству - характеру урочистого ритуалу — ходи, процесії, спрямованої у вічність.

Новаторська за характером культура часу правління Аменхотепа IV (Ехнатона) в добу Нового царства (16—11 ст. до н.е.) порушила сталий художній канон. Ехнатон залучив до служби людей, що не мали високого походження. Для позбавлення жрецтва ідеологічної бази він проголосив нову релігію з культом самого сонця — Атона, ліквідував старі храми, визнав можливість спілкування людини з Богом без посередників, заборонив персоніфікацію божества. Мистецтво звертається до плинного земного буття з його радощами та трагедіями. У безтурботній злагоді трапезує фараон, його дружина та діти на рельєфі "Обід царської сім´ї" з гробниці вельможі Хеві з Ахетану, сонячний диск бога Атона простягає до них свої руки-промінці, немов благословляючи їхню любов. У скорботному болі скинуті руки тих, хто прощається з померлою царівною, підтримує вбиту горем дружину фараона, на рельєфі "Оплакування померлої царівни" з гробниці в Ахетатоні. Зачаровує ніжність поглядів та дотику рук юного фараона Тутанхамона та його молодої дружини, які походжають посеред квітучого саду. Земна орієнтація сюжетів зумовила вільне володіння пластикою людського тіла, грацію рухів та жестів, що увиразнює різноманітні душевні стани.

Уславлений у віках портрет Нефертіті з фарбованого вапняку (перша чверть 14 ст. до н.е.), створений скульптором Тутмесом, вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості й водночас делікатності справжньої жіночої краси. Це зображення Нефертіті, так само як і її ж зображення із золотавого піщанику, перетворюється з характерного для канонічної культури портрета соціальної маски на портрет-оповідь буття людини в потоці мінливого, драматичного й водночас зворушливого земного життя.