Проблеми кримінальної відповідальності за порушення виборчого права у контексті правових позицій Європейського суду з прав людини.

Досліджуючи пропозиції щодо посилення відповідальності за порушення виборчого права академік АПрН України В.П. Тихий відзначає, що Кримінальний кодекс України передбачає цілу систему відповідних кримінально-правових норм [1]. Насамперед в розділі V його Особливої частини встановлена кримінальна відповідальність за злочини проти виборчих прав громадян. До цих злочинів законодавець відносить перешкоджання здійсненню виборчих прав (ст.157 КК), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст.158 КК), незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст.158¹ КК) та порушення таємниці голосування (ст.159 КК).

Суб’єктами порушення виборчого права, як правило, виступають службові особи. Тому в даних випадках можлива кримінальна відповідальність і за статтями КК про злочини у сфері службової діяльності за наявності всіх ознак таких злочинів.

Автор публікації наголошує, що порушення виборчого права може бути пов’язане з вчиненням і інших злочинів. Це можуть бути дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст.109); посягання на територіальну цілісність України (ст. 110); порушення рівності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст.161); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст.163); перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст.174); завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності (ст. 259); створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ст.260); групове порушення громадського порядку (ст.293); масові заворушення (ст.294); заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст.295); незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 340); захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст.341); втручання в діяльність державного діяча, зокрема Голови або члена Центральної виборчої комісії (ст. 344); погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча (ст. 346); викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357); незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (ст. 359); несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку (ст. 361) тощо [1].

На думку В.П. Тихого, кримінально-законодавча база є, в принципі, достатня для протидії злочинному порушенню виборчого права. Інша справа, що вона до останнього часу не використовувалась.

Ці та деякі інші обставини не враховують автори багатьох пропозицій про доповнення КК нормами щодо відповідальності за порушення виборчого права. Так, пропонується встановити кримінальну відповідальність за порушення виборчого законодавства в одній статті з бланкетною нормою. Але це ототожнює кримінальне законодавство з виборчим законодавством, ігнорується те, що далеко не кожне його порушення є злочином і що лише КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами, тому в диспозиціях статей Особливої частини КК повинні бути вказані ознаки того чи іншого складу злочину.

Існують пропозиції ввести додаткові спеціальні норми за такі порушення виборчого законодавства, відповідальність за які охоплюється існуючими загальними нормами КК, що веде до його зайвої казуїстичності. До того ж КК передбачає відповідальність як виконавців злочину, так і інших співучасників злочину (організаторів, підбурювачів та пособників), як за закінчений злочин, так і за незакінчений злочин (готування до злочину та замах на злочин). Лише готування до злочину невеликої тяжкості декриміналізовано новим КК. Відповідно до ч.2 ст.14 КК воно не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Як відзначає академік АПрН України В.П. Тихий, зустрічаються, в тому числі в законопроектах, і такі пропозиції, які суперечать Конституції України. Так, пропонується передбачити в КК позбавлення виборчого права (активного та/або пасивного). Але відповідно до Конституції України: не мають права голосу лише громадяни, визнані судом недієздатними (ч.2 ст.70); не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ч.3 ст.76); конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч.1 ст.64); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.157).

Суперечить Конституції України і пропозиція встановити кримінальну відповідальність «за схилення громадянина до нездійснення ним свого виборчого права чи здійснення його певним шляхом». Згідно з Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч.1 ст.34), кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір (ч.2 ст.34). Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.3 ст.34).

Автор наголошує, що Європейський суд з прав людини виходить з того, що суб’єктивні права обирати і бути обраним не є абсолютними. Держава може передбачати їх обмеження. Але ці обмеження не повинні впливати на зміст права, вони не повинні посягати на права по суті і позбавляти їх ефективності. Обмеження повинні переслідувати законну мету, і засоби, які при цьому використовуються, повинні бути співвідносними. Зокрема, такі обмеження не повинні протидіяти вільному волевиявленню народу при виборах до органів влади відзначає автор публікації [1, 99-106].

В контексті розгляду проблем неправомірного обмеження волевиявлення в Україні слід відзначити два напрями посягань. Перший – це безпідставне не оголошення референдуму. Другий – це порушення волевиявлення громадян шляхом дострокового розпуску Верховної Ради в супереч Конституції України. Такі посягання потребують, на нашу думку, криміналізації, оскільки порушують права не окремих осіб, а значної частини населення. Як практику посягання на вільне волевиявлення всіх громадян України слід вказати на безпідставний розпуск Верховної Ради України у 2007 році з мотивів не вказаних в ст. 90 Конституції України та не оголошення референдуму відповідними службовими особами за наявності передбаченої законом відповідної кількості підписів та іншої документації у 2005 році