Тема 2.

МАЙСТЕРНІСТЬ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

1. Ораторське мистецтво як суспільне явище.

2. Підготовка до публічного виступу.

3. Композиція публічного виступу.

4. Оратор та аудиторія.

Ораторське мистецтво - це не сума матеріалів, зібраних з різних джерел, а оригінальний, народжений у творчих муках твір (Є.Ножин)

Термін ораторська майстерність античного походження. У наш час цей вислів має декілька значень. Перше значення асоціюється з умінням (або митеством) побудувати виступ та публічно виголосити його, досягаючи при цьому бажаног впливу на аудиторію.

ОМ називають ще й науку про красномовство та навчальну дисципліну, що містить теорію про основи ораторської майстерності.

Об’єктивною основою виникнення ораторської майстерності як суспільного явища стала необхідність публічного обговорення і вирішення питань, які мали суспільне значення.

Ще Цицерон говорив: «Красномовність – це щось таке, що дається важче, ніж це здається, і народжується з великої кількості знань та намагань».

Історія свідчить, що ораторська майстерність найкраще розвивається в демократичній державі. За зразок можна взяти Давню Грецію і її два міста-держави – Спарту й Афіни. Спарта була типовою олігархічною республікою. Вона була під керівництвом двох царів та ради старшин. Верховним органом вважалось народне зібрання, але фактично нікого значення воно не мало.

В Афінах все було по-іншому. В У ст.. до н.е. вони стали найбільшим економічним, політичним і культурним центром Давньої Греції. Тут було проголошено устрій рабовласницької демократії. Великого значення набули 3 заклади: народне зібрання.ю рада п’ятисот та суд. Головна роль належала народному зібранню (екклесії), яке мало повну верховну владу. Кожні 10 днів афіняни збирались на площі для вирішення державних питань. Народному зібранню підкорялися всі інші державні органи. Між засіданнями державні справи розглядала рада п’ятисот (буле).

Судові справи розглядалися судом присяжних (геліея). На суді не було захисників (захищали самі себе). Обговорюючи державні питання або виступаючи в суді, потрібно було уміти гарно говорити, привернути увагу слухачів, уміти відстоювати свою точку зору, спростовувати думку опонентів тощо, тобто володіти ораторською майстерністю.

Як підкреслюють дослідники, найбільш активно ОМ розвивалася в переломні епохи в житті суспільства. Доказом цього є розквіт красномовства в епоху Відродження, в періоди соціальних революцій тощо.

Протягом багатовікової історії свого розвитку ОМ використовувалось в різних сферах суспільного життя: духовному житті, ідеологічному, суспільно-політичному.

Звичайно, найбільш широко вона використовувалась в політичній діяльності.

Починаючи з Давньої Греції ораторство і політика були нерозривними. Всі знамениті оратори Давньої Греції були видатними політичними діячами. Наприклад, Перикл (15 років правив Афінами). Часто говорили, що «він пускав стріли-блискавки в душі своїх слухачів». Демосфен був захисником афінської рабовласницької демократії, 30 років виступав проти македонського царя Филипа, головного ворога Афін.

Уміння переконувати аудиторію високо цінувалося людьми, які готувалися до політичної кар’єри. В середині ІІ ст.. до н.е. у Римі з’явилися грецькі ритори, і відкрилися там перші римські школи, куди йшла вчитися молодь (але не всі мали таку можливість, лише аристократи) В І ст.. до н.е. відкрили школу з викладання риторики латинською мовою, але згодом вона була заборонена едиктом 92 року «Про заборону латинських риторичних шкіл».

Видатні оратори Давнього Риму теж були видатними політичними діячами: Марк Катон Старший – непримиренний ворог Карфагену, Марк Антоній – полководець, Марк Тулій Цицерон – видатний політичний діяч. Для нього ораторство – функція політики. ОМ може служити, як правді, так і неправді, бути використана, як в моральних цілях, так і навпаки.

Від того, кому слугує ораторська майстерність, залежить ставлення до неї. ОМ – явище історичне (певна історична епоха народжує свого оратора). ОМ має складний синтетичний характер (філософія, логіка, психологія, педагогіка, мовознавство, естетика, етика – це науки, на яких ґрунтується ораторська майстерність).

Апресян Г. в книзі «Ораторська майстерність» виділяє тарі роди красномовства:

юридичне (судове), академічне, соціально-політичне, богословсько-церковне та суспільно-побутове.

1. Судове (юридичне) красномовство

Судове красномовство – це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи з позиції законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв’язку з необхідністю промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи – логографи-софісти.

Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів), оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає); докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновок бути типовими шаблонами.

Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Кожне слово тут має бути вагомим і точним. Усе це значно підвищує роль ОМ у встановленні норм права та суспільної гармонії. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Судова промова - це промова, звернена до суду, інших учасників судочинства та присутніх при розгляді кри­мінальної, цивільної чи адміністративної справи, що міс­тить висновки відносно тієї чи іншої справи.

Основними особливостями судової промови порівня­но з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня обумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

У суді виступають з промовами прокурор (звинувач) та адвокат (захисник). Як правило, визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Призначення судової промови - висвітлити громад­ську точку зору відносно вчиненого злочину та особи підсудного. А вже право пропонувати міру покарання чи вис­ловлювати думку про невинуватість підсудного мають ли­ше прокурор і адвокат; інші тільки уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова повинна ефективно впливати на суд, допомагати формуванню переконань суддів і присутніх У залі суду громадян.

При розгляді справи часто подаються репліки. Вони привертають увагу до невідповідностей і викривлень ре­альності, які мають місце у виступах тих чи інших учасни­ків судових дебатів.

Важливим моментом кожної судової промови є її мо­ральне підгрунтя. Аморальний суд принципово недопус­тимий, так само як суб'єктивне трактування справи чи упередженість судової особи щодо злочинця. Характерними рисами обвинувача мають бути: спокій, відсутність особистого роздратування проти звинуваченого, коректність прийомів звинувачення, позбавлених імпульсів пристрасті та викривлення даних справи. Особливо важливо уникати лице­дійства в голосі, жестах і манері триматися на суді, а та­кож будь-якої тенденційності чи відвертого паплюження людини. Система доказів, що базується на суворій логіці, має відповідати моральному пафосу суду.

2. Академічне красномовство

Академічне красномовство - це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій ауди­торіях. Слово походить від грецького академія – так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали мі­фічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали фі­лософську школу, засновану Платоном у ІУ ст. до н. е. саме в цій місцевості.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво­ -Могилянської академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.).

Головні риси академі:чного красномовства - доказо­вість, бездоганна логічність, точність мucлення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності. Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих ЯВИЩ в усній мові і живить академічне красномовство.

До жанрів академічного красномовства належать:

наукова доповідь; .

наукове повідомлєння;

наукова лекція (вузівська та шкільна);

реферат, виступ на семінарському занятті, науково­-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція - основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція пе­ретворюється на монолог викладача без зворотнього зв'яз­ку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна систе­ма прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують

3. Політичне красномовство

Політичне красномовство - це виступ оратора, що ви­ражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) чи роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу чи гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.

Справжньою колискою політичної культури та батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Саме слово „політика” походить від грецької поліс – місто (багато людей).

Політичне красномовство, як правило, пов’язане із со­ціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різномантих партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("за­вербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношен­ні. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де існує та змага­ється за владу понад 100 політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий.

Політична ОМ диференціюється на такі основні жанри, як політична промова, доповідь, виступ, інформа­ція, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (біль­шим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором зміс­ту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазви­чай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна по­чути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих за­кладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована во­на на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесі­да обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).

Політична промова диференціюється за сферою фун­кціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя перева­жає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.

4. Церковне красномовство

Церковне красномовство - це проповіді, бесіди, коментування Біблії у практиці різноманітних хрис­тиянських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало взародку, наприклад, у Давній Греції. Основним жанром церковного ораторства є проповідь.

5. Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство - це влучне, гост­ре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Сьогодні жанрами суспільно-побутового красномовства є: ювілейні промови, вітальне слово, застільне слово (тости), поминальне слово.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічний витік тут мо­же бути послаблений; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знан­ня законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі еле­менти такого роду тільки прикрашають подібне слово). Проте оратор щедро черпає приклади з життєвого мате­ріалу, фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль тут може бути різноманітний - від урочисто-величаль­ного (наприклад, на похороні) до "зниженого", навіть ча­сом вульгарного (в застіллі). Слід зауважити, що ораторо­ві за цієї ситуації необхідно дотримуватися норм культури, бо інакше він ризикує образити чиюсь гідність, наразитися на дискусію чи навіть й більш гостре "з’ясування стосунків".

Поряд з цими видами красномовства дослідники виділяють ще парламентське красномовство, дипломатичне, воєнне, торгівельне (реклама), лекційно-пропагандистське (лекція-екскурсія, лекція-інформація, науково-популярна лекція, кіно лекція тощо), діалогічне красномовство (суперечка, дискусія, диспут, бесіда, «круглий стіл»).

Щоб виступати публічно, оратор повинен мати певні уміння та оволодіти певними навичками. До основних навичок належать такі:

навичка вибору літератури;

навичка опрацювання відібраної літератури;

навичка створення плану;

навичка написання тексту промови;

навичка самовладання перед аудиторією;

навичка орієнтації у часі.

Оратор повинен уміти:

самостійно готувати виступ;

дохідливо та переконливо викладати матеріал;

відповідати на питання слухачів;

встановлювати і підтримувати контакт з аудиторією;

застосовувати технічні засоби, наочність.

2. Підготовка до публічного виступу

Публічний виступ -це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію.

Перед публічним виступом у багатьох настає «ораторська лихоманка» через надмірне занурювання у власні переживання.

Важливо, заставити себе повірити в те, що ти гарно підготувався до виступу і можеш повідомити слухачам щось важливе й необхідне (корисне).

Оратору необхідна гарна психологічна підготовка. Відомий судовий діяч ХІХ ст.. А.Коні писав: «Розмір хвилювання обернено пропорційний витраченій на підготовку праці».

Етапи підготовки ораторської промови

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний, комунікативний і посткомунікативний.

v Підготовка до виступу починається із визначення і уточнення теми. Будь-яка тема є частиною великої проблеми і являє собою одну з її частин. Важливо усвідомити це і не прагнути в одному виступі осягнути неосяжне. Можна лише поспівчувати ораторові, що взявся за тему " Комп'ютеризація у наш час" чи "“Комп'ютер - вікно у світову культуру".

Інколи пропонують виступити на певну тему, тобто тема виступу є заданою. У такому випадку ораторові необхідно конкретизувати, уточнити її. Однак нерідко тему виступу доводиться обирати самому.

Чим слід керуватися, обираючи тему?

По-перше, ви повині бути добре обізнаним у цій темі, мати певний досвід.

По-друге, те, про що ви збираєтесь говорити, повинне викликати інтерес у слухачів.

По-третє, тема виступу має бути актуальною, значимою.

Назва виступу повинна відповідати таким вимогам:

а) відображати його суть, тобто в лаконічній формі відображати основну
ідею виступу;

б) мати рекламний характер: бути цікавою, привертати увагу, торкатися
інтересів тих, для кого призначена, збуджувати уяву.

в)бути ясною, чіткою, по можливості короткою.

Привертає увагу назва теми, що містить запитання чи різку постановку проблеми: "Духовний бізнес - це можливо?"

Порівняємо дві назви: робочу, що містить основну ідею виступу, і рекламну: "Правильний спосіб життя як основа тривалої працездатності" і "Як жити не старіючи". Другий варіант не лише привертає увагу, але й створює позитивну установку на сприйняття теми.

Широке формулювання, назви, що містять у собі незнайомі слова відштовхують слухачів, часом навіть викликають негативне ставлення до виступу. Один із героїв фільму "Місяць довгих днів", Павло Степанович, на запитання, чому він не на лекції, відповів: "А мене назва налякала". Лекція називалась "Аутогенні тренування". У назві теми використано науковий термін іншомовного походження, який не всім відомий, тому не кожен зрозумів, що йдеться про тренування самонавіюванням.

Слід уникати і надто загальних назв. Наприклад, формулювання теми "Турбота про здоров'я" може викликати ряд запитань. Передовсім не зрозуміло, про чию турботу йтиметься - про турботу держави, лікувальних закладів, відділів охорони здоров'я, сім'ї чи кожної людини.

Виникає і друге запитання, про чиє здоров'я розповідатиме лектор –дошкільнят, школярів, студентів, робітників, службовців, пенсіонерів тощо.

Доцільно дати більше конкретики темі: “Групи здоров'я для людей похилого віку", "Профілактика захворювань грипом", "Про шкідливість самолікування" тощо.

Залежно від названих вище факторів мета може визначатися так: поінформувати;

пояснити;

зацікавити;

переконати,

запевнити;

закликати до дій;

надихнути, і т.п.

Вибір мети та ідеї виступу визначає стратегію подальшої роботи. Формування завдань виступу містить його мету і основну ідею. Наприклад, "Розповісти про те, що..." "Переконати в тому, що...", "Зацікавити тим-то..." іт.д.

Під час вибору теми та визначення цільової установки Поль Сопер рекомендує ораторам для контролю ставити перед собою питання:

1. Дійсно мене цікавить тема чи може вона стати цікавою для мене?

2. Достатньо я знаю з цього питання і чи можу я знайти достатньо відомостей?

3. Зможу я вкластися у відведений час?

4. Якщо я хочу переконати, чи переконаний я сам чи ні?

5. Чи відповідатимуть тема і мета рівню знань, ін6тересам та установкам слухача?

v Оцінка аудиторії.

Попередня інформація про слухачів - одна із гарантій успіху. Розумний водій не сяде за кермо автомобіля, якщо не знає особливостей цієї марки. Важко розраховувати на успіх, якщо не уявляєш, наскільки слухачі орієнтовані в цих питаннях, чим саме зможеш їх зацікавити.

Щоб ваш виступ був результативним, ставте перед собою три запитання;

а) кому я буду говорити?

б) навіщо? З якою метою?

в) що повинні засвоїти слухачі?

В.Маяковський, виступаючи на одному із зібрань у 1929 р. говорив, що всі суперечки із ворогами, і з друзями про те, що важливіше - "Як робити?" чи "Що робити?" перекриваються тепер літературним лозунгом "Навіщо робити?, тобто встановлюється примат (лат.- перше місце, старшинство) мети над змістом і формою.

Якщо оратор не подумає про призначення виступу, він не матиме успіху у підготовці його і виголошенні.

Наприклад, в одній з аудиторій лектор прочитав лекцію " Про шкідливість куріння". Він мав медичну освіту і не раз виступав перед аудиторією з такою лекцією. Коли ж лекція була закінчена, лектора запитали: "А для чого ви нам про все це говорили?" Виявилось, що аудиторія майже 100% не палить і лектор про це знав, але відповісти не зміг на поставлене запитання. Чи означає це, що він не повинен виступати перед аудиторією з такою темою? Зовсім ні. Слід було на початку виступу визначити, для чого саме тут він говоритиме про шкідливість такої звички. Чи для того, щоб повідомити щось нове з теми, чи для того, щоб закликати слухачів вести роз'яснювальну роботу серед близьких і знайомих, чи для того, щоб поділитися методикою проведення подібної бесіди. І відповідно до мети викладати матеріал.

v Наступний етап підготовки публічного виступу - добір матеріалу.

У методичній літературі визначені основні джерела, з якихможна черпати нові ідеї, цікаві відомості, факти, приклади, ілюстрації. До них належать:

офіційні документи;

наукова, науково-популярна література;

довідкова література: енциклопедії, словники, статистичні збірники,

таблиці, бібліографічні покажчики;

художня література;

статті газет і журналів;

радіо і теле- передачі;

результати соціологічних опитувань;

власні знання і досвід;

особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;

роздуми і спостереження.

Учені визначили, які дії сприяють виробленню навичок відбору літератури. Наприклад, психолог В.Сахаров називає такі:

1. Пригадування раніше прочитаної літератури з теми виступу.

2. Перегляд особистої бібліотеки чи каталогу.

3. Перегляд каталогів у бібліотеці.

4. Перегляд у останніх номерах журналів переліку опублікованих за останній рік статей.

5. Перегляд бібліографічних видань ( літописів, книг, журналів і т.п.)

6. Перегляд довідників.

Систематичне повторення цих дій при підготовці до різних виступів може виробити у ораторів навичку відбору літератури, що в кінцевому результаті дозволить прискорити сам процес підготовки.

"Не хвилюйтесь, якщо способи відбору матеріалу в бібліотеці та інших місцях спочатку здаватимуться складними. Оволодівши ними, ви уникнете великих затрат часу і зайвих клопотів. Якщо засвоїте, як користуватися бібліотекою, то ви набудете найважливішого - дослідницьких навичок і невтомного бажання знати досконало все з питань, що вас цікавлять. Будьте наполегливі: факти, що виявляються найбільш важко, без сумніву, найнеобхідніші для ясності і переконливості виступу". (Поль Сопер).

v Створення тексту

Ораторові необхідно вибрати з літератури те, що можна буде використати у виступі, тобто прочитати відповідні розділи, зробити потрібні записи, систематизувати матеріал і т.д.

Зверніть увагу на мудре твердження відомого англійського філософа Ф. Бекона: "Одні книги можна лише спробувати, інші - проковтнути, і, нарешті, деякі з них потрібно розжувати і переварити".

Під час читання важливо уміти_ осмислити _зміст прочитаного, з'єднати його з тими знаннями, які були одержані раніше. Це допомагає аналізувати і систематизувати матеріал, зробити необхідні висновки.

Ознакою розуміння прочитаного є вміння передати його зміст своїми словами. Ця навичка особливо необхідна для оратора, який постійно ділиться своїми знаннями з аудиторією, відтворює по пам'яті зміст статей, брошур, газет, книг. Переказ прочитаного - своєрідне тренування для оратора: збагачується його мовлення, удосконалюється лекторська майстерність.

Дейл Карнегі писав: «Готуватися – це означає думати, виношувати думки, пригадувати, відбирати ті з них, які вас особливо зацікавили, відшліфовувати їх, розташовувати їх у певному порядку,створювати своєрідну мозаїку.

Одним із важливих питань, що виникають при підготовці публічного виступу – обов’язково чи ні заздалегідь готувати письмовий текст промови.

Готуючись до доповіді, потрібно обов'язково робити відповідні записи прочитаного. Д.І. Менделєєв говорив, що знайдена, але не записана думка - це знайдений і втрачений скарб. Найбільш простий вид запису – це виписки. Їх рекомендують робити на картках. Крім виписок є ще конспектування: фактографічне – передається слово в слово зміст прочитаного або почутого; вільне – передача тексту своїми словами; оціночне – критичний розбір змісту, коли поряд із судженнями автора наводяться свої; творче – думки автора доповнюють, розвивають, узагальнюють; лекторське – представлення матеріалу на папері так, як він звучить в аудиторії.

Цицерон вважав, що необхідно якомога більше писать. Квінтіліан, римський ритор, відзначав: «Лише з допомогою писання можна досягти легкості промови».

Поромова письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти, показати товаришам, дати передивитися спеціалістові тощо. Писати потрібно на одній стороні аркуша і не в зошиті, а на окремих аркушах. Більшість досвідчених ораторів радять виступати, спираючись на текст, тому що не кожен може вивчити промову, якщо вона навіть невелика.

Доцільно відповідним чином виділити найважливіші положення, цифри, факти, прізвища.

v Репетицію виступу можна проводити перед дзеркалом, перед друзями та рідними людьми, які можуть вказати на недоліки.

3. Композиція публічного виступу.

Слово композиція походить від латинського composition, яке означає «упорядкування», «компонування».

Композиція промови в теорії ораторського мистецтва – це побудова виступу, зіставлення його окремих частин і відношення кожної частини до всього виступу як до окремого цілого. Якщо відношення частин виступу порушується, то ефективність виступу знищується, а інколи вводиться до нуля.

Уявіть собі, що оратор повинен виступити з інформаційним повідомленням на тему: "Зимові олімпійські ігри". Звичайно, що аудиторія хотіла б почути розповідь про результати останніх змагань, ознайомитися з іменами нових чемпіонів. Однак цього не сталося. Упродовж 8 хвилин оратор робив вступ - говорив про історію Олімпійських ігор, а на виклад основної теми виступу йому лишилось тільки 2 хвилини. Зрозуміло, що про останні змагання йому вдалося дати мало відомостей. І хоч оратор цікаво розповів про історію Олімпійських ігор, слухачі залишилися невдоволені. Через неправильну побудову виступу, порушення співвідношень між частинами ораторові не вдалося реалізувати мету, виконати поставлені завдання.

Основою композиції є план.

План - це певне розташування частин, коротка програма будь-якого викладу.

Промови, написані без попередньо складеного плану, як свідчить практика, як правило, мають суттєві композиційні недоліки. Оратор, який не продумав плану виступу, нерідко відходить від основної теми, не вкладається у відведений час.

На різних етапах підготовки виступу складаються різні за метою і призначенням плани.

Після вибору теми виступу рекомендується скласти попередній план. Він відображатиме власне рішення оратором теми виступу, його підхід до проблеми.

Після того, як вивчено літературу, продумано тему, зібрано фактичний матеріал, складається робочий план. Під час його написання необхідно виділити найсуттєвіші і найголовніші питання, визначити їх послідовність. Складання робочого плану допоможе краще продумати структури виступу. Робочий план може мати кілька варіантів, тому що в процесі роботи над виступом він уточнюється, скорочується чи розширяється.

Характерною особливістю робочого плану, як і попереднього, є те, що він цінний для самого оратора, тому його пунктами бувають не тільки закінчені речення, але й незакінчені, а також словосполучення і навіть окремі слова.

На основі робочого плану оратор складає основний план, що містить питання, які висвітлюватимуться у виступі. Він пишеться не стільки для оратора, скільки для слухачів, щоб полегшити процес сприйняття.

Формулювання пунктів основного плану повинне бути надзвичайно чітким і ясним. Цей план повідомляється слухачам після оголошення теми виступу чи під час повідомлення мети.

Слід також зазначити, що план не завжди оголошується оратором. Це залежить від виду промови, від складу і настрою аудиторії, від намірів оратора. Часто план повідомляється в лекціях, доповідях, наукових повідомленнях і т.п. Слухачі, як правило, під час таких виступів роблять записи, і план допомагає їм слідкувати за ходом викладу матеріалу.

За структурою плани бувають простими та складними.