Судова влада та форми здійснення правосуддя в Україні.

Місцеве самоврядування

Місцеві державні адміністрації

Центральними органами виконавчої влади

Кабінет Міністрів України

Президент України

Верховна Рада України

ТЕМА: Конституційна система державних органів України

Лекція № 5

1. Важливим інститутом конституційного права є система державних органів. Іноді її називають державним апаратом, через який здійснюється державна влада, функції держави.

Також, конституційно закріплено, що народ здійснює владу не лише безпосередньо (у формах безпосередньої демократії), а й через органи державної влади (ст. 5 Конституції України), діяльність яких побудовано за принципом її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову.

Верховна Рада Україниє єдиним законодавчим органом України. Вона втратила колишній статус найвищого органу державної влади, який було закріплено в Конституції Украї­ни 1978 р., і водночас набула всіх основних рис парламенту України — єдиності, загальнонаціональності, представницькості, виборності, однопалатності, колегіальності та постійності.

Єдиність парламенту полягає в тому, що в Україні немає інших органів законодавчої влади, як це було до 1992 року, коли законодавчу владу в період між сесіями здійснювала Президія Верховної Ради України, вносячи зміни і допов­нення до чинного законодавства.

Верховна Рада характеризується загальнонаціональним характером, оскільки вона представляє увесь Український народ і виступає від його імені. Саме це закріплено в преам­булі Конституції України.

Колегіальність парламенту України проявляється в тому, що, складаючись з 450 народних депутатів, він є повноваж­ним за умови обрання не менше як двох третин від його конституційного складу (ст. 82). Рішення Верховної Ради ухвалюються на її пленарних засіданнях більшістю від її конституційного складу шляхом голосування, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Виборність Верховної Ради полягає в тому, що вона фор­мується виключно шляхом виборів народних депутатів на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таєм­ному голосуванні.

Український парламент є однопалатним. Це зумовлено насамперед тим, що: Україна є унітарною державою; станов­лення парламентаризму перебуває на початковому етапі; організація державної влади за принципом її поділу на за­конодавчу, виконавчу та судову утвердилася в Україні дале­ко ще не в усьому.

Верховна Рада України є постійно діючим державним органом. Це підтверджується тим, що народні депутати оби­раються до парламенту строком на 4 роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Наведені риси парламенту України визначають властиве тільки йому місце в системі органів державної влади України.

Головними функціями Верховної Ради є:

1) законодавча;

2) установча (державотворча, організаційна);

3) функція парламентського контролю.

Пріоритетною функцією Верховної Ради є законодавча. Вона полягає в ухваленні законів, у внесенні до них змін чи визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, в скасу­ванні або призупиненні їхньої дії. Складовою частиною цієї функції є також законопроектна робота, винесення законо­проектів на розгляд парламенту, а також видання законів, проведення відповідних наукових досліджень (наприклад, з проблем ефективності і розвитку законодавства).

Згідно з Конституцією Верховна Рада може ухвалювати закони з будь-якого питання за винятком тих, які вирішу­ються виключно всеукраїнським референдумом. Водночас ст. 92 передбачає низку питань, які вирішуються виключно законами України: права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство; правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і націо­нальних меншин; порядок застосування мов тощо.

Не менш важливою є установча функція Верховної Ради України. Основними напрямами її діяльності із здійснення цієї функції є: участь у формуванні органів виконавчої вла­ди; формування органів судової влади; створення парламент­ських структур; участь у формуванні інших органів держав­ної влади та державних організацій; вирішення питань те­риторіального устрою України і забезпечення формування органів місцевого самоврядування.

Важливе місце в діяльності Верховної Ради України по­сідає парламентський контроль. Основними напрямами кон­трольної діяльності Верховної Ради є:

1) парламентський контроль за дотриманням конститу­ційних прав та свобод людини і громадянина та захист їх;

2) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;

3) бюджетно-фінансовий контроль;

4) ухвалення Верховною Радою рішення про направлення запиту Президентові України;

5) запит народного депутата України на сесії Верховної Ради;

6) парламентський контроль за діяльністю органів проку­ратури;

7) здійснення парламентського контролю з окремих пи­тань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимча­сові слідчі комісії тощо.

Поряд із законодавчою, установчою та контрольною функ­ціями як головними функціями парламенту Верховна Рада України здійснює чимало інших функцій: політичну, еконо­мічну, соціальну, культурну, екологічну, оборонну.

Парламент України наділено широкими повноваження­ми, які визначають його місце та роль у державі. Їх можна класифікувати за напрямами його діяльності.

У галузі правотворчої діяльності:

— внесення змін до Конституції України в межах і по­рядку, передбачених розділом XIII Конституції (ст. 85.1);

— ухвалення законів (ст. 83.3);

— затвердження Державного бюджету України та вне­сення змін до нього (ст. 85.4);

— затвердження загальнодержавних програм економіч­ного, науково-технічного, соціального, національно-культур­ного розвитку, охорони довкілля (ст. 85.6);

— затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про отримання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України (ст. 95.14);

— затвердження переліку об'єктів права державної власно­сті, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності (ст. 85.36).

У галузі державного будівництва та адміністративно-те­риторіального устрою держави:

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 85.5);

- призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених Конституцією України (ст. 85.2);

- призначення виборів Президента України в строки, пе­редбачені Конституцією України (ст. 85.7);

- призначення чергових та позачергових виборів до орга­нів місцевого самоврядування (ст. 85.30);

- призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим тощо. У галузі зовнішньої політики:

- визначення засад зовнішньої політики (ст. 85.5);

- надання у передбачений законом строк згоди на обо­в'язковість міжнародних договорів України та денонсація (припинення дії) міжнародних договорів України (ст. 85.32).

У галузі контрольної діяльності:

- контроль за виконанням Державного бюджету Украї­ни (ст. 85.4);

- заслуховування щорічних послань Президента Украї­ни про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст. 85.8);

- здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України (статті 85.13, 87);

- заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотриман­ня та захисту прав і свобод людини в Україні (ст. 85.17);

- здійснення парламентського контролю в межах, визна­чених Конституцією України (ст. 95.33);

- усунення Президента України з поста в порядку особ­ливої процедури (імпічменту) (ст. 85.10);

- висловлення недовіри Генеральному прокуророві Украї­ни, що має наслідком його відставку з посади (ст. 85.25) тощо:

У галузі національної безпеки та оборони:

- оголошення за поданням Президента України стану вій­ни і укладання миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України (ст. 85.9);

- ухвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допущення підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

- затвердження загальної структури, чисельності, визна­чення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки Украї­ни, інших, утворених відповідно до законів України, військо­вих формувань, а також Міністерства внутрішніх справ Украї­ни (ст. 85.23);

- затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзви­чайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загаль­ну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцево­стей зонами надзвичайної екологічної ситуації (ст. 85.31) тощо.

З питань затвердження органів, призначення і звільнення з посади посадових осіб:

- надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України (ст. 85.12), Генерального прокуро­ра України (ст. 85.25);

- призначення або обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією України (ст. 85.15);

- призначення на посаду і звільнення з посади: Голови Національного банку України (за поданням Президента України) (ст. 85.18); Голови та інших членів Рахункової па­лати (ст. 85.16); Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 85.17); половини складу Ради Національ­ного банку України (ст. 85.19); половини складу Національ­ної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 85.20); призначення третини складу Конституційного Суду України (ст. 85.26); призначення на посаду та припи­нення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України (ст. 85.21); надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комі­тету телебачення і радіомовлення України (ст. 85.24); обрання суддів безстроково (ст. 85.27); призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради Украї­ни (ст. 85.35) тощо.

Конституція України в цілому залишила загальну струк­туру Верховної Ради без змін у формі однопалатного парла­менту, проте значно оновила окремі її інститути. Істотними новелами є: припинення функціонування Президії Верхов­ної Ради України як постійно діючого органу загальної ком­петенції; перетворення постійних комісій Верховної Ради на комітети; формування Рахункової палати Верховної Ради; створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інших інститутів (наприклад, інституту найстарі­шого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради України і для здійснен­ня процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента у Верховній Раді та ін.).

Для здійснення контролю від імені Верховної Ради за використанням коштів Державного бюджету формується Рахункова палата. Сфера її повноважень поширюється пе­редовсім на уряд, фінансово-економічні органи виконавчої влади, Національний банк України та інші органи, визначені в законі. Контрольний орган парламенту організовує свою діяльність на засадах законності, плановості, об'єктивності та гласності. Незалежність Рахункової палати означає, що в межах своєї компетенції вона самостійно вирішує питання, пов'язані зі здійсненням контролю, проведенням перевірок та ревізій, діє незалежно від будь-яких інших органів держа­ви, політичних партій і громадських об'єднань.

Конституцією (ст. 101) вперше в Україні затверджується посада Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладається завдання здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав та свобод людини і громадянина. Він призначається на посаду і звіль­няється з неї Верховною Радою України. Уповноважений з прав людини має розглядати звернення, заяви і скарги гро­мадян з приводу порушення їхніх прав та свобод, а також вживати заходів до відшкодування громадянам шкоди, за­подіяної зазначеними порушеннями. Уповноважений є під­звітним лише парламенту України. Він діє незалежно від будь-якої влади, не пов'язаний ніяким імперативним ман­датом. Його посада несумісна з будь-якою політичною посадою або діяльністю, перебуванням на іншій посаді в органах дер­жавної виконавчої влади й органах місцевого самоврядування, членством у політичних партіях чи профспілках, заняттям підприємницькою діяльністю.

Основними галузевими органами Верховної Ради є її комі­тети. Верховна Рада затверджує перелік комітетів, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до пов­новажень Верховної Ради України (ст. 89).

Парламент у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховною Радою створюються тимча­сові слідчі комісії.

Відповідно до ст. 88 Конституції до складу Верховної Ради входять: Голова Верховної Ради України; перший заступ­ник Голови Верховної Ради України; заступники Голови Верховної Ради України; апарат Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради має такі повноваження:

1) веде засідання Верховної Ради;

2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданні Верховної Ради;

3) підписує акти, ухвалені Верховною Радою;

4) представляє Верховну Раду в зносинах з іншими орга­нами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради.

Відповідно до ст. 82 Конституції Верховна Рада України працює сесійно. Сесії поділяються на чергові та позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням поряд­ку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менше як третини народних депутатів від конституційно­го складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні (тобто загальні) і засідання її органів (комітетів). Вони проводяться, як правило, відкрито. Закрите засідання відбувається за рішенням більшості від конституційного складу парламенту.

Рішення Верховної Ради ухвалюються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. До того ж голо­сування на засіданнях здійснюється народним депутатом особисто. Засідання парламенту проводяться згідно з роз­кладом засідань. Рішення ухвалюються тільки з питань, вне­сених до порядку денного, за винятком випадків, передбаче­них регламентом Верховної Ради України. У разі порушен­ня цієї вимоги ухвалене рішення є недійсним і Голова Вер­ховної Ради не має права підписувати відповідний акт.

Засідання Верховної Ради відкривають, ведуть і закрива­ють Голова Верховної Ради або його заступники. В окремих випадках ці функції виконує один із голів комітету парла­менту, визначений Головою Верховної Ради або ж головую­чий, обраний депутатами на засіданні.

Перед кожним пленарним засіданням відбувається по­іменна реєстрація депутатів з пред'явленням посвідчення, персональної картки для голосування і з особистим підпи­сом депутата. На початку кожного засідання Верховної Ради головуючий повідомляє про кількість депутатів, які зареєст­рувалися, а також про тих, котрі відсутні з поважних при­чин. Кожного робочого дня на початку засідання головую­чий оголошує порядок денний на весь день роботи. Питання розглядаються в тій послідовності, в якій їх внесено до по­рядку денного.

Рішення Верховної Ради ухвалюються відкритим голо­суванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-якого депутата, підтриманою не менше як третиною депутатів, які взяли участь у голосуванні.

На пленарному засіданні ніхто не може виступати без доз­волу головуючого. Промовець зобов'язаний виступати тільки з питання, з якого йому надано слово. Він не має права вжи­вати образливих висловлювань та непристойних або лайли­вих слів, закликати до незаконних чи насильницьких дій.

Конституція України закріпила правові засади здійснен­ня законодавчого процесу (законодавчої процедури). Він яв­ляє собою передбачений Конституцією та законами України порядок здійснення законодавчої функції і реалізації зако­нодавчих повноважень.

Законодавчий процес складається з кількох стадій: вияв законодавчої ініціативи; обговорення законопроекту; прий­няття закону; підписання закону; опублікування закону. У свою чергу, кожна із зазначених стадій поділяється на ок­ремі етапи та підстадії.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді надано Президентові України, народним депутатам, Кабінету Мініс­трів України, Національному банку України (ст. 93). Інші суб'єкти також можуть звертатися до Верховної Ради з відпо­відними пропозиціями. Однак ці звернення не обов'язкові для розгляду в парламенті.

Згідно з регламентом Верховної Ради є певна послідовність розгляду законопроектів, яка визначається планами законо­давчих робіт. Тому від моменту вияву законодавчої ініціа­тиви до її розгляду Верховною Радою потрібен певний час. Проте, якщо Президент визначає свій законопроект невідклад­ним, він розглядається позачергово.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних за­сіданнях. До розгляду й ухвалення законопроекту входять: обговорення і схвалення основних положень в цілому (пер­ше читання), обговорення і схвалення статей законопроекту (друге читання), внесення редакційних поправок, узгоджен­ня структурних частин між собою та узгодження з іншими законами (третє читання).

За результатами третього читання законопроекту Верхов­на Рада може прийняти рішення:

— про ухвалення закону в цілому;

— про відхилення законопроекту;

— про повернення законопроекту на доопрацювання із наступним поданням на повторне третє читання;

— про відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до ухвалення інших рішень;

— про ухвалення законопроекту в цілому і, якщо він сто­сується питання, зазначеного в ст. 73 Конституції, винесення його на всеукраїнський референдум.

Тексти законів та інших законодавчих актів, ухвалених Верховною Радою України, оформляються апаратом парла­менту і в п'ятиденний термін підписуються Головою Вер­ховної Ради, після чого закони невідкладно надсилаються на підпис Президентові.

Президент протягом 15 днів може вивчати текст закону, залучати до цього вчених і спеціалістів, консультуватися з іншими компетентними особами та органами, після чого може підписати закон і тим самим взяти його до виконання й офіційного оприлюднення. Стаття 94 Конституції передба­чає також, що в разі неповернення Президентом закону для повторного розгляду він вважається схваленим ним і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Президент може скористатися правом відкладного вето, під яким розуміється право глави держави на повернення закону, поданого йому на підпис, для повторного розгляду в парламент. Відхиляючи закон, Президент надсилає також до Верховної Ради сформульовані й умотивовані пропозиції до цього закону. Пропозиції і зауваження Президента спочат­ку розглядаються в комітетах, а потім на пленарному засі­данні. Якщо під час розгляду закон знову буде ухвалено Вер­ховною Радою не менше як двома третинами від її конститу­ційного складу, Президент зобов'язаний його підписати й офіційно оприлюднити протягом 10 днів.

Конституція передбачає, що закон набуває чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом. Мається на увазі, що закон може сам визначати певний варіант набуття ним чинності, наприк­лад, передбачати конкретну дату. В усякому разі закон спо­чатку має бути опубліковано, і він не може ні в якому разі набути чинності раніше дня такого опублікування.

2. Пост Президента України введено через рік після при­йняття Декларації про державний суверенітет. Першого Президента було обрано всенародне 1 грудня 1991 року водночас з проведенням всеукраїнського референдуму, який підтвердив Постанову Верховної Ради України від 24 серп­ня 1991 року про проголошення України незалежною суве­ренною державою.

Правовий статус Президента визначено в розділі 5 чинної Конституції, який визначає його роль і місце в державі, окреслює коло повноважень, регламентує порядок обрання і припинення його посадових повноважень, форми співпраці з органами законодавчої, виконавчої і судової влади.

За Конституцією Президент України є главою держави і гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Він є уособленням держави і дер­жавної влади в цілому, а не якоїсь окремої гілки, що зумов­лено колом його повноважень, його роллю та місцем у полі­тичному житті суспільства. Як глава держави він є вищою посадовою особою і саме тому наділяється повноваженнями виступати від імені України як у внутрішньому житті, так і в міжнародних відносинах.

Президентом України може бути обрано громадянина, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Украї­ні протягом десяти останніх перед днем виборів років і во­лодіє державною мовою. Одна і та ж особа не може бути Пре­зидентом України більше ніж два строки підряд.

Президент не може мати іншого представницького манда­та, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднан­нях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівно­го органу або наглядової ради підприємства, що має на меті отримання прибутку.

Новообраний Президент вступає на пост після складання присяги на урочистому засіданні Верховної Ради України. До присяги його приводить Голова Конституційного Суду України. Ця присяга за своїм змістом і формою є присягою народові України, невідступною обіцянкою виконувати пов­новаження тільки в інтересах усіх громадян України. Юри­дичне значення присяги полягає не тільки в тому, що з мо­менту її складення новообраний Президент приступає до своїх повноважень як глава держави, а і в тому, що припиняються повноваження попереднього Президента.

Конституційні повноваження Президента України можна класифікувати за сферами діяльності.

У сфері національної безпеки і оборони:

· забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави (ст. 106.1);

· виконання повноважень Верховного Головнокоманду­вача Збройних Сил України; призначення на посади і звіль­нення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснення керівництва у сфе­рах національної безпеки й оборони держави (ст. 106.17); присвоєння вищих військових звань (ст. 106.24);

· очолення Ради національної безпеки та оборони Украї­ни (ст. 106.18);

· внесення до Верховної Ради України подання про ого­лошення стану війни та ухвалення рішень про використан­ня Збройних Сил України (ст. 106.19);

· ухвалення відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпе­ки державній незалежності України (ст. 106.20);

· ухвалення у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення в разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступ­ним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (ст. 106.21).

У сфері зовнішньополітичної діяльності:

· представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України (ст. 106.3);

· ухвалення рішень про визнання іноземних держав (ст. 106.4);

· призначення та звільнення глав дипломатичних представ­ництв України в інших державах і при міжнародних органі­заціях; прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав (ст. 106.5); присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів (ст. 106.24);

У взаємостосунках із законодавчою владою:

· звернення з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст. 106.2);

· призначення всеукраїнського референдуму про зміни Конституції України, проголошення всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою (ст. 106.6);

· призначення позачергових виборів до Верховної Ради України в строки, визначені Конституцією України (ст. 106.7);

· припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засі­дання не можуть розпочатися (ст. 106.8);

· призначення за згодою Верховної Ради України Пре­м'єр-міністра України (ст. 106.9) та Генерального прокурора України і звільнення його з посади (ст. 106.11); призначен-, ня на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради України Голови Антимонопольного комітету України, Голо­ви Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України (ст. 106.14);

· підписування законів, ухвалених Верховною Радою України (ст. 106.29);

· накладення вето на ухвалені Верховною радою Украї­ни закони із наступним поверненням їх на повторний роз­гляд Верховної Ради України (ст. 106.30);

У взаємостосунках із виконавчою владою:

· призначення за згодою Верховної Ради України Пре­м'єр-міністра України; припинення повноважень Прем'єр-міністра України та ухвалення рішення про його відставку (ст. 106.9);

· призначення за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цент­ральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах (ст. 106.10);

· утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра України міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади в межах коштів, не передбаче­них на утримання органів виконавчої влади (ст. 106.15);

· скасування актів Кабінету Міністрів України та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 106.16);

· присвоєння вищих військових звань, вищих спеціаль­них звань і класних чинів (ст. 106.24). У взаємостосунках із судовою владою:

· призначення третини складу Конституційного Суду України (ст. 106.22);

· утворення судів у визначеному законом порядку (ст. 106.23).

У питаннях призначення інших органів та посадових осіб:

· призначення половини складу Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 106.13);

· створення в межах коштів, передбачених у Державно­му бюджеті України для виконання його повноважень, кон­сультативних дорадчих та інших допоміжних органів і служб (ст. 106.28).

У галузі прав людини і громадянина:

· ухвалення рішень про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні (ст. 106.26);

· ухвалення рішень про помилування (ст. 106.27);

· нагородження державними нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними (ст. 106.25).

Президент виконує й інші повноваження, визначені Кон­ституцією України.

Названі повноваження нерозривно пов'язані із сутністю посади Президента як глави держави, тому він не може пере­давати (делегувати) їх іншим особам або органам.

Конституція гарантує недоторканність Президента на час здійснення президентських повноважень, яку слід розгляда­ти як особисту гарантію, що створює умови для безперешкод­ного виконання повноважень.

Свої повноваження Президент виконує до вступу на пост новообраного президента України. В окремих випадках, пе­редбачених Конституцією, його повноваження може бути припинено достроково в разі:

— відставки, тобто добровільної відмови від займаної по­сади. Вона набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України. Згоди парламенту не потрібно;

— неможливості виконувати свої повноваження за ста­ном здоров'я. Відставку має бути прийнято на засіданні пар­ламенту і підтверджено рішенням більшості від його кон­ституційного складу на підставі письмового подання Вер­ховного Суду України;

— усунення з посади в порядку імпічменту — особливої процедури притягнення до відповідальності в разі порушен­ня Конституції або скоєння тяжкого злочину;

— смерті.

Для забезпечення виконання своїх повноважень Прези­дент наділяється правом видавати укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території Украї­ни. Ці акти ухвалюються на основі Конституції та законів і спрямовані на виконання їхніх положень. І

За юридичними ознаками укази і розпорядження Прези­дента можуть бути нормативними, в яких закріплюються правила поведінки загального характеру, розраховані на ба­гаторазове застосування, або індивідуальними, що стосують­ся конкретних відносин чи осіб і мають одноразовий харак­тер (наприклад, призначення на посаду, нагородження).

3. За своїм статусом Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади і, як уряд, очо­лює цю систему. Він здійснює виконавчу владу як безпосе­редньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри.

Прем'єр-міністр є главою Кабінету Міністрів України, який керує роботою Кабінету Міністрів і спрямовує її на виконан­ня програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Вер­ховною Радою. Він призначається Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Склад Кабінету Міністрів формується Президентом Украї­ни за певної участі Верховної Ради в строк, що не перевищує 60 днів після припинення повноважень попереднього уряду.

Новоутворений Кабінет Міністрів не пізніше як за 30 днів подає Верховній Раді України для схвалення програму своєї діяльності на весь термін повноважень. До програми додається схема структури Кабінету Міністрів України з інформацією про його персональний склад. Програма вважається схвале­ною, якщо за неї проголосувала більшість від конституцій­ного складу Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів утворюється на строк повноважень Пре­зидента України, тобто на 5 років. Однак кожного члена Ка­бінету Міністрів може бути звільнено з посади в будь-який момент Президентом. Разом із тим, кожен член Кабінету Міністрів має право з політичних чи особистих мотивів за­явити Президентові про свою відставку.

Головними завданнями Кабінету Міністрів України є: забез­печення державного суверенітету й економічної самостійності України, реалізація прав та свобод людини і громадянина, ство­рення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості; виконання Конституції та законів України, актів Президента України про формування і проведення зовнішньої і внутрішньої політики держави; піклування про безпечне для життя та здоров'я людей довкілля, екологічну безпеку і раціо­нальне використання природних ресурсів; вжиття заходів з га­рантування національної безпеки й обороноздатності України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю тощо.

Діяльність уряду грунтується на принципах:

а) розподілу державної влади, який означає, що Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу у визначених Конститу­цією межах незалежно від органів законодавчої і судової влади, крім випадків, передбачених Конституцією;

б) верховенства права, тобто Кабінет Міністрів у своїй діяль­ності дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадяна­ми за забезпечення їм гідних умов життя;

в) законності, яка полягає в тому, що Кабінет Міністрів здійснює свої повноваження на основі і на виконання Кон­ституції, законів України, указів та розпоряджень Президен­та України;

г) колегіальності, оскільки Кабінет Міністрів є колегіаль­ним органом, який ухвалює рішення після вільного демокра­тичного обговорення питань на своїх засіданнях;

д) науковості, тобто Кабінет Міністрів у своїй діяльності спирається на наукове і соціологічне обгрунтування здійснюваної ним державної політики, активно використовує новітні досягнення наукових досліджень;

е) гласності, тобто уряд регулярно інформує громадськість про свою діяльність.

Кабінет Міністрів України має дуже широкий обсяг функ­цій та повноважень із здійснення виконавчої влади. Прий­маючи за основу найбільш типовий перелік сфер і галузей суспільного життя, можна визначити такі основні їхні види.

1. У сферах економіки, фінансів, науки і технологій:

— здійснення прогнозування та антимонопольного регулю­вання економіки України, сприяння розвитку підприємниц­тва на засадах рівності перед законом усіх форм власності;

— вжиття заходів з проведення земельної реформи, залу­чення інвестицій в економіку України, утворення і викорис­тання державних резервних фондів, визначення порядку формування та розміщення замовлень на виробництво про­дукції для державних потреб;

-організація розробки і виконання Державного бюдже­ту України, контроль обслуговування державного боргу Украї­ни, дотримання порядку державного ціноутворення, органі­зація державного страхування тощо.

2. У сферах соціального розвитку, освіти і культури:

— вжиття заходів з підвищення реального рівня життя населення, забезпечення його зайнятості, пріоритетності соці­ального розвитку села, охорони сім'ї, материнства і дитин­ства, регулювання міграційних процесів;

— створення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку галузей охорони здоров'я, освіти, культури, спорту і туризму;

— забезпечення духовно-культурного розвитку української нації, всього українського народу, збереження й охорони істо-рико-культурних пам'яток тощо;

3. У сферах гарантування прав і свобод людини, закон­ності та громадського порядку, національної безпеки й обо­роноздатності:

— організація і контроль дотримання органами виконав­чої влади законодавства, що визначає права та свободи люди­ни і громадянина, гарантії реалізації їх та захисту;

— забезпечення охорони приватної та інших форм влас­ності, зміцнення громадського порядку, активної боротьби зі злочинністю, виконання судових рішень;

— забезпечення дотримання вимог законності в діяльності органів виконавчої влади та їхнього апарату, посадових осіб, вжиття заходів з подолання бюрократичних та інших зло­вживань при здійсненні їхніх повноважень тощо.

4. У сферах охорони природи, екологічної безпеки і приро­докористування:

— організація управління охороною і раціональним ви­користанням природних ресурсів, розробка і забезпечення виконання державних та міжурядових екологічних програм;

— забезпечення виконання програми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС тощо.

5. У сферах зовнішньополітичної та зовнішньоекономіч­ної діяльності:

— участь у забезпеченні виконання міжнародних дого­ворів України, ухвалення рішень і проведення переговорів та підписання міжнародних договорів України, які уклада­ються від імені Кабінету Міністрів України;

— організація управління зовнішньоекономічною діяльніс­тю держави, митною справою, складання платіжного балансу України, забезпечення раціонального використання держав­них валютних коштів тощо.

На відміну від Президента України, якому Конституція забороняє передавати свої повноваження для здійснення іншим особам або органам, Кабінет Міністрів у разі необхід­ності може делегувати (тобто передавати для тимчасового чи безстрокового виконання) окремі повноваження іншим орга­нам виконавчої влади, а також органам місцевого самовря­дування — за їхньою згодою, якщо це прямо не заборонено законом або актом Президента України.

Повноваження уряду припиняються в разі:

— обрання нового Президента України;

— прийняття Президентом рішення про припинення пов­новажень Прем'єр-міністра України;

— ухвалення Верховною Радою резолюції про недовіру Кабінету Міністрів;

— відставки або смерті Прем'єр-міністра.

Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міні­стрів є його правові акти — постанови і розпорядження, які обов'язкові для виконання на території України. Постано­вами уряду оформляються найбільш важливі рішення, які мають нормативний характер. Рішення з оперативних, інших поточних питань видаються у формі розпоряджень.

Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр і вони набирають чинності з дня підписання їх, якщо інше не пе­редбачено в цих актах.

4. Центральними органами виконавчої влади є міністер­ства, державні комітети та інші центральні органи (відом­ства, служби, головні управління, агентства, комісії тощо). Основними правовими актами, які регулюють діяльність цих органів, є Конституція України, закони, укази Президента, Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, а також окремі положен­ня про відповідні міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (наприклад, Положення про Міністерство юстиції України).

За змістом діяльності кожний центральний орган вико­навчої влади забезпечує втілення в життя державної політи­ки у відповідні галузі державного управління на території України, здійснює керівництво дорученою сферою відання і несе відповідальність за її стан і розвиток перед Кабінетом Міністрів та Президентом України.

Центральні органи утворюються, реорганізуються і ліквіду­ються Президентом за поданням Прем'єр-міністра Украї­ни. Вони є, як правило, єдиноначальними органами виконав­чої влади, що означає здійснення владних повноважень цьо­го органу його керівником — міністром, головою державно­го комітету, керівником іншого центрального органу. Він персонально несе всю повноту відповідальності за результа­ти роботи центрального органу безпосередньо перед Прези­дентом і урядом.

Міністерство визначається як центральний орган вико­навчої влади, який здійснює керівництво дорученою йому галуззю управління або сферою діяльності. Його очолює міністр, котрий призначається на посаду Президентом за поданням Прем'єр-міністра України, а звільняється з поса­ди безпосередньо за рішенням Президента України. В Україні створено міністерства економіки, закордонних справ, внут­рішніх справ, вугільної промисловості, оборони та ін.

Державний комітет — це центральний орган виконавчої влади, який здійснює міжгалузеве управління відповідними сферами. Його очолює голова державного комітету. В Украї­ні створено державні комітети статистики, зв'язку та інфор­мації, з туризму, земельних ресурсів тощо.

До інших центральних органів виконавчої влади нале­жать центральні органи, які здійснюють виконавчі, контрольні, наглядові, координаційні та дозвільні функції. Такими орга­нами в Україні зокрема є: Головні управління при Кабінеті Міністрів України (архівне та ін.); агентства (Національне космічне агентство, Національне агентство з питань банкрут­ства, Національне агентство з питань розвитку та європей­ської інтеграції та ін.); комісії (Вища атестаційна комісія та ін.); комітети (Антимонопольний комітет, Комітет водного господарства та ін.); фонди (державного майна), інші відом­ства (Ліцензійна палата. Державна податкова адміністрація та ін.). Загальна ж кількість центральних органів виконав­чої влади перевищує дев'яносто.

Переважна більшість центральних органів бере участь у реалізації економічної і соціальної політики держави. Кож­ний з цих органів в межах дорученої йому сфери відання:

— прогнозує перспективні напрями і реалізує стратегічну мету та завдання розвитку;

— бере участь у розробці проектів та у виконанні за­гальнодержавних програм економічного, науково-технічно­го, соціального, національно-культурного розвитку держави;

— розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нор­мативи, механізми впровадження їх, затверджує галузеві стан­дарти;

— формує державну промислову політику і забезпечує її проведення, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних галузей промисловості для прискореного розвитку їх;

— розробляє пропозиції для зміни умов оподаткування, ціноутворення, визначення особливостей приватизації, демо­нополізації підприємств окремих галузей;

— вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських това­ровиробників на зовнішньому ринку;

— бере участь у підготовці міжнародних договорів Украї­ни, укладає міжнародні угоди міжвідомчого характеру тощо.

Для успішного здійснення покладених на них завдань і функцій центральним органам надано широкі повноважен­ня із забезпечення роботи. Зокрема вони мають право:

— одержувати від інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інфор­мацію, документи і матеріали, статистичні дані для виконан­ня покладених на них завдань;

— скликати у визначеному порядку наради з питань, які належать до їхнього відання;

— залучати спеціалістів центральних та інших органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій для роз­гляду питань, які належать до їхнього відання;

— притягати до дисциплінарної відповідальності керів­ників утворених ними місцевих органів, а також підприємств, установ, організацій, які належать до їхнього сфери відання та ін.

Рішення центрального органу виконавчої влади набуває юридичної сили, коли воно оформлене як правовий акт, який видано ним у межах повноважень на основі та на виконан­ня Конституції і законів, актів Президента і Кабінету Мініс­трів України. Переважна більшість актів центрального органу видається у формі наказів керівників цих органів. Вони є обов'язковими для виконання всіма органами й організація­ми, їхніми посадовими особами, які підпорядковані відповід­ному центральному органові.

Нормативно-правові акти підлягають реєстрації в Мініс­терстві юстиції України в порядку, визначеному законом. Нормативно-правові акти центральних органів про права й обов'язки громадян має обов'язково бути доведено до відома населення. В інакшому разі вони є нечинними.

5. Виконавчу влади в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні і районні, Київська та Сева­стопольська місцеві державні адміністрації. Ці органи є єдиноначальними органами виконавчої влади, владні повно­важення яких реалізуються одноособове їхніми керівника­ми — головами місцевих державних адміністрацій. Вони наді­лені правом представляти інтереси держави й видавати від її імені розпорядження, чинні на території відповідної адмі­ністративно-територіальної одиниці. Місцеві державні адмі­ністрації діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом і урядом, підзвітності та підконтроль-ності органам виконавчої влади вищого рівня, а також район­ним і обласним радам у межах, передбачених Законами України "Про місцеві державні адміністрації" і "Про місце­ве самоврядування в Україні".

Головними завданнями місцевих державних адміністра­цій є:

1) виконання Конституції та законів України, актів Пре­зидента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; дотримання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціаль­но-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля;

4) підготовка та виконання відповідних обласних і район­них бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодія з органами місцевого самоврядування;

7) реалізація інших наданих державою, а також делегова­них відповідними радами повноважень.

Головною функцією місцевої державної адміністрації є виконавча функція, оскільки цей орган, його діяльність без­посередньо пов'язані з практичною реалізацією виконавчої влади. В управлінні відповідних місцевих адміністрацій пе­ребувають об'єкти державної власності: інвестиційні фонди, засновниками яких є відповідні місцеві державні адмініст­рації; об'єкти, які забезпечують діяльність державних органі­зацій, установ та служб, що фінансуються з відповідного обласного чи районного бюджету; заклади освіти, культури, охорони здоров'я та ін.

У разі делегування місцевим органам державної вико­навчої влади відповідних повноважень районними чи облас­ними радами в їхньому управлінні перебувають також об'єкти спільної власності територіальних громад.

Кабінет Міністрів України за погодженням з Президен­том може передавати місцевим державним адміністраціям повноваження органів вищого рівня в межах, визначених Конституцією та законами.

Для вирішення своїх завдань і виконання функцій місцеві державні адміністрації мають право: проводити перевірки стану дотримання Конституції та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування, керівниками підприємств, установ незалежно від форм влас­ності і підпорядкування; давати обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій і громадянам з питань, пов'язаних зі здійсненням держав­ного нагляду; отримувати необхідну статистичну інформацію та інші необхідні дані від державних органів, органів місце­вого самоврядування, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ; порушувати питання про дострокове припинення повноважень відповідних рад, сільських, селищ­них і міських голів згідно з чинним законодавством тощо.

Місцеві державні адміністрації очолюють голови цих адмі­ністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з по­сади Президентом за поданням Кабінету Міністрів України на термін повноважень Президента, тобто на 5 років. У разі обрання нового Президента голови державних адміністрацій виконують свої повноваження до сформування Кабінету Мі­ністрів і заявляють про свою відставку в день набуття повно­важень новим складом уряду. Дострокове припинення пов­новажень голови місцевої державної адміністрації можливе, зокрема, в тому разі, якщо орган місцевого самоврядування висловить недовіру голові, на підставі чого Президент прий­має рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо ж недовіру голові висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Президент має прийняти рішення про відставку голови.

Законом встановлено певні обмеження стосовно зайняття посад у місцевих державних адміністраціях. Зокрема, їхні голови, заступники, керівники управлінь, відділів не можуть бути народними депутатами, мати інший представницький ман­дат, не мають права поєднувати свою службову діяльність з іншою роботою, окрім викладацької, наукової, творчої в поза-робочий час, входити до складу керівного органу підприємства чи іншої організації, що має на меті отримання прибутку.

Голови місцевих державних адміністрацій одноособове приймають рішення шляхом видання розпоряджень і не­суть за них відповідальність за чинним законодавством. Нор­мативно-правові акти цих органів підлягають державній реє­страції у відповідних органах юстиції і з цього моменту на­бувають чинності. Акти, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, підлягають опри­людненню і набувають чинності не раніше, ніж з моменту оприлюднення.

6. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

народовладдя;

законності;

гласності;

колегіальності;

поєднання місцевих і державних інтересів;

виборності;

правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;

підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

судового захисту прав місцевого самоврядування.

7. Серед трьох складових гілок державної влади в Україні особливе місце посідає судова. Судова влада(правосуддя) здійснюється виключно судами у формі конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Привласнення функцій правосуддя будь-ким іншим не допускається.

У ст. 124 Конституції України зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Судову систему України складають Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Організація, повноваження і порядок діяльності цих судів визначаються спеціальними законами України.

Конституційний Суд України є незалежним, самостійним суб’єктом у системі судової влади, єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд України здійснює правосуддя в межах, визначених Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.

До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України (КСУ).

Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя КСУ призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова КСУ обирається на спеціальному пленарному засідання КСУ зі складу суддів КСУ таємним голосуванням на трирічний строк.

До повноважень КСУ належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них належать районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міжобласний, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-Морських Сил, арбітражні суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд України, Верховний Суд України та всі інші суди, що мають бути утворені відповідно до Конституції України.

Конституція України встановлює, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, порядок обрання і функціонування яких має визначитися законами.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони є обов’язковими для всіх суб’єктів на всій території України. За їх невиконання встановлено юридичну відповідальність.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності й спеціалізації. Принцип територіальності означає, що місцеві суди, до яких відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, утворюються переважно з огляду на адміністративно-територіальний поділ України. Принцип спеціалізації передбачає створення спеціалізованих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, сімейних, адміністративних та у справах неповнолітніх.

Конституцією та законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв’язку, документи, службові та приватні приміщення.

Гарантії незалежності й недоторканності суддів виявляються також у тому, що вони обіймають свої посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, призначених на посаду судді вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Решта суддів, крім суддів КСУ, обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому законодавством про судоустрій.

Конституція України встановлює, що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі й присяжні. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Професійним суддям забороняється належати до політичних партій, професійних спілок, брати участь в будь-якій політичній діяльності, бути членами виборних державних органів чи органів місцевого самоврядування, обіймати будь-які інші оплачувані посади чи виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов’язковість рішень суду.

Конституція України також встановлює, що за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності. Необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ст. 13 Закону України “Про статус суддів” суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Верховна Рада України зупиняє повноваження судді та дає згоду на його затримання чи арешт у випадках, передбачених законом.

Згідно з Конституцією України в державі діє Вища рада юстиції. Вона складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а Всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належать:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) винесення рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності місцевих суддів і прокурорів.