Про глобалізацію суспільних відносин і невтішну

статистику

Траєкторія руху людини в сімейному життєвому просторі зумовле­на системою різних соціальних чинників, значне місце серед яких належить суб'єктивному осмисленню життєвого шляху як системі складних уявлень про зміст детермінаційних відносин між мину­лими, нинішніми і майбутніми подіями власного життя. Людина повинна.мати перспективний життєвий плац особистісної і профе­сійної самореалізації як важливий стимул самовдосконалення та впливу вже на власний життєвий сімейний простір (чоловік, дру­жина, діти), поле внутрішньої сімейної взаємодії та відносин із со­ціальним оточенням, яке становить певний інтерес для окремих членів сім'ї: соціально-економічний, політичний, етнографічний, мовленнєвий, культурний, науково-технічний, побутовий, що свід­чить про обсяг і зміст життєвого простору, який є вихідною пози­цією для аналізу рейсу сімейного життя. Внутрішній сімейний жит­тєвий простір завжди був відокремлений від світових макропроце-сів (формування певного ставлення людини до світу та до себе, усві­домлення безцінності та беззахисності світу, гуманізація суспіль­ного процесу, підвищення відповідальності перед собою, нинішнім і прийдешнім поколінням тощо) і буде таким, оскільки відзнача­ється консерватизмом як своєрідним захисним механізмом («фільт­ром») сім'ї, коли сприймаються потрібні або корисні ідеї та відки­даються, на думку її членів, шкідливі. Унаслідок цього будь-яка сім'я прагне не бути однотипною, бо спирається на власний досвід багатьох своїх поколінь, родинні зв'язки, своєрідно захищається від агресивних проявів навколишнього середовища.

Однак глобалізація міждержавних стосунків обов'язково пе­редбачає активне сприймання різних сімейних життєвих просто­рів, які, історично відрізняючись ментальними настроями і попе­редньо перебуваючи в ситуації протиборства, можуть у побуті збі­гатися. Наприклад, кожна сім'я незалежно від типу, тривалості існування прагне відпочити у святкові дні. Виявляється, тут та­кож є свої проблеми. Якщо вірити Американській асоціації пси­хологів, то у 2006р. 44% жінок і 31% чоловіків страждали через стреси, спричинені святами, які вимагають значних фінансових витрат, часу. Особливо складно жінкам, бо вони відповідальніше ставляться до такого важливого святкового атрибуту, як вибір подарунків. Отже,.навіть такі звичні буденні клопоти різних сі­мей у різних країнах спроможні потенційно інтернаціоналізувати психологію сім'ї.

т

Аналогічну ситуацію можна спостерігати й при вирішенні інших, але більш складних питань. Несприятливі наслідки затяжних сус­пільних трансформаційних процесів упритул наблизили нас до ви­ховних проблем, що вже давно є типовими для Західної Європи, наприклад, до необхідності системної корекційної роботи з дітьми « групи ризику », які потребують:

1) підтримки в навчанні;

2) переорієнтації з позитивної дисциплінарної практики;

3) спеціальної підтримки й корекції;

4) міжсекторального залучення з коригуючими планами;

5) інтенсивних скоординованих багатосистемних втручань й
особистісно орієнтованих засобів, що відповідають індиві­
дуальним потребам (С. і Б. Бастеблй).

За даними педагогічної періодики, зокрема «Освіти України», «Освіти» ,'актуальність цієї проблеми посилюється в Україні на­явністю 220 тис. дітей, які перебувають на обліку через психічні відхилення в здоров'ї і поведінці (а скільки їх не обліковано?), що поставило державу за цим показником на друге місце в Європі. Зазначимо, що профілактика таких захворювань розпочинаєть­ся зі здоров'я матері, тобто особливі увага й турбота мають сто­суватися передусім фізичного і психічного розвитку дівчат. Від­тепер під час реєстрації шлюбу майбутнє подружжя зобов'язане повідомити одне одного про стан власного здоров'я, що не є но­вим у Сімейному кодексі, оскільке таке положення вже існува­ло. Однак у. старій редакції підставою для визнання шлюбу не­дійсним могло бути приховування тяжкої хвороби, а також хво­роб, небезпечних для іншого члена подружжя, їхніх нащадків. У новій редакції шлюб може бути визнаний недійсним у разі при­ховування відомостей про стан здоров'я одним із наречених,-на-/ слідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психіч­ного здоров'я іншого нареченого або їхніх дітей. Водночас медичне обстеження тих, хто бере шлюб, здійснюється за взаємною зго­дою, а його результати є таємницею і повідомляються лише на­реченим. Старше покоління, як правило, схвально ставиться до таких новововведень, молодше, здебільшого, не схвалює. Проте для цих кроків є підстави: за даними Всесвітньої організації охо­рони здоров'я, з 1980-х років у всіх високоорганізованих краї­нах світу разом з низькою народжуваністю збільшується кіль­кість бездітних шлюбів (12-18%), причинами чого в 40-50% є па­тологія репродуктивної системи в одного з подружжя, ріділе (5-10%') в обох. Безплідність можуть викликати генітальні хво­роби: гонорея, хламідіоз, уреаплазмоз, мікоплазмоз.

У дітей притуплюються природні потреби в пізнанні, інтерес до чесної праці, прогресує світоглядна індиферентність, пасив­ність, втрата ідеалів, відчуженість, зниження інтересу до куль­тури, спорту, та особливо літератури, яка є основним засобом духовного розвитку. Зростає кількість дітей, які вдома зазнають системного фізичного та морального насилля. У 2007 році дове­дено 453 випадки злісного невиконання обов'язків по догляду за дитиною. В унісон із живучою шкільною директивною педагогі­кою процвітає домашня школа примусу. Типовими соціальними явищами, якими в наш час нікого не здивуєш, стали безприту­льність, дитяча проституція, злочинність. Майже 80% молоді схильна до тютюнопаління, 83% - до вживання алкоголю. 19-26% юнаків знайомляться з нікотином вії років, 13-18 % дівчат у 13-18 років. 11-річний вік - це, як правило, перший досвід вжи­вання алкоголю (15% хлопців і 34% дівчат).

Швидким темпами поширюється епідеміяШЛ-інфекції. Най­більш ураженою віковою категорією є молодь 15-29 років, яка скла­дає половину всіх інфікованих (найвищі показники в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївській областях, Автоном­ній Республіці Крим, мм. Києві і Севастополі.

Навчально-виховна ситуація із сімейним вихованням є насті­льки складною, що в Україні розроблена Концепція Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Поширеними явищами в сім'ях стали жорстокість, насильство, про що свідчить наказ Мі-ністерртва освіти і науки України № 844 від 25.12.2006 р. «Про вжиття додаткових заходів щодо профілактики та запобігання жорстокому поводженню з дітьми», який адресований не лише батькам. У 2006 р. Розкрито 17 злочинів, де діти були об'єктом експлуатації, втягнений в злочинну діяльність - 2236 випадків, схиляння до вживання наркотичних речовин -272. Сьогодні для дітей функціонують 54 загальноосвітні школи-інтернати (12 тис. дітей), 37 спеціальних шкіл-інтернатів(5,8 тис. дітей), 109 дитя­чих будинків (6*4 тис. дітей), 149 дитячих будинків сімейного типу, 288 прийомних сімей, взято під опіку 64,3 тис. дітей. В Україні проживають 98 тис. сиріт (у 2005 р. усиновлено 914 ді­тей, що є незначним показником на фоні тотального соціального сирітства, якого не спостерігалося навіть у часи воєнних лихо­літь), 162 тис. інвалідів. Для навчання дітей, які потребують ко­рекції фізичного та (або) розумового розвитку, в 2007-2008 нав­чальному році функціонувало 387 спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів), у яких здобувало освіту 50,3 тис. осіб.

На обліку з приводу психічних відхилень у здоров'ї та поведінці перебувають 220 тис. дітей, 34 тис. - на обліку в органах внутрі­шніх справ. 90% дітей страждають на хронічні захворювання. Ба­гатьом доводиться працювати по 12 годин на день, часто вночі. Зроста-є кількість тих, хто жебракує, наприклад, у 1999 р. пра­цівниками МВС було затримано 31,1 тис. дітей, а в 2001 році - 36 тис. (тут не враховані діти, які скоїли злочини та перебувають під слідством) - і ці показники постійно зростають.

Матеріальне зубожіння призвело до того, що батьки, зайняті постійними пошуками засобів існування, здеморалізовані нестат-ками. Як наслідок - мало уваги приділяють дітям, які, не знахо­дячи відповіді на хвилюючі питання, звертаються до інших, часто асоціальних осіб, а ті надають таку інформацію, від якої можна все життя спокутувати гріхи. За таких умов у дітей значною мірою деформується становлення світогляду, що рівнозначне глибокій психічній, травмі. Закономірно, що недоліки в сімейному вихо­ванні спричиняють 60-80% протиправної поведінки підлітків, вживання ними психотропних і наркотичних речовин.

У 1990-х роках щорічно фіксувалося близько 450 дитячих суї-цидів, у 2005 р. - на 200 менше. Наприкінці 2006 р. на обліку в міліції перебували 34 тис. дітей (учнів ПТУ - 7 тис., учнів шкіл-інтернатів - близько 2 тис., учнів загальноосвітніх шкіл - 20 тис.). За даними Міністерства освіти і науки України (Освіта України. -2007. - № 59 (839). - 10 серпня), частка дівчат, які перебували на обліку в органах внутрішніх справ, з 5,8% у 2003 р. збільшилася до 9,4% у 2006-2007 н. р.; у.2001-2002 н. р. було скоєно 11 096 дитячих правопорушень, у 2006-2007 н. р. - 15 987 (у Сумській області 866 і 1585 відповідно). Зростає кількість дітей, що перебувають на обліку в кримінальній міліції: у 2001-2002 н.р. -14 654 осіб, а в 2006-2007 н. р. -• 16 269. У 2007 році кількість злочинів з участю неповнолітніх становила 18 996 (у 2006 році. — 19 888), на обліку в органах внутрішніх справ зареєстровано 2808 дівчат.

Низький рівень педагогічної культури визначає наслідуван­ня негативних поведінкових моделей. Сімейне насильство закар-бовувається в дитячій свідомості на все життя. З цього приводу пригадується ситуація» коли семикласник на питання: «Як час­то тебе карають батьки?» - без тіні усмішки відповів: «Тричі на тиждень: у понеділок, вівторок, п'ятницю», чим поставив вихо­вателя в патову ситуацію. Виявляється, батько для застосуван­ня такої системи санкцій мав переконливу, як йому здавалося, аргументацію: «Це для профілактики/На всяк випадок, аби ні-

чого не накоїв. Крім того, у його кімнаті на стіні висить ще й березова лозина». І далі, вже сміючись, додав: «Для нагадуван­ня про можливі наслідки необдуманих вчинків. Мене також так виховували. І нічого,-як бачите». Отака собі наочність. Хіба не було схожих тенденцій у минулому? І спробуйте переконати бать­ка в протилежному! Не вийде, бо примітивізм мислення легко захищається від толерантності, осмислених доказів, оскільки він є агресивним, жорстоким, а культура — беззахисною. І такі ви­падки непоодинокі.

Будь-які спроби особистісно-зорієнтованого підходу розбива­ються вщент об твердь сімейного виховного примітивізму. Зазна­чена несприятлива навчально-виховна ситуація залишатиметь­ся, на жаль, доти, доки у ввічливості вбачатимуть слабкість, у нахабності - активну життєву позицію. Домінуючий примітивізм молодших аплодує домінуючому примітивізму старших! А вчитель часто неспроможний протистояти цинізму й нахабству, бо з нього, як зазначав О.П. Довженко ще в 1942 році, «ми зробили безправ­ного попихача.., і потонула молодь у неуцтві, у безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві» [3, 278—279]. Які ще потрібно знайти слова, щоб показати соціальну значущість педагогічної діяльності? Навчально-виховна ситуація ускладню­ється також прогресуючою диспропорцією чоловіків-учителів і жі-нок-учителів -1:7 (2008). ,

Безробіття, соціальне і майнове розшарування посилюють ці несприятливі тенденції. Додатково ускладнюють навчально-вихов­ну проблематику екологічні чинники (чорнобильська, катастрофа), соціальні (алкоголізм, наркоманія, асоціальна поведінка майбут­ніх батьків), психологічні (неготрвнісіь і небажання молоді жити в «диких» ринкових умовах, затягнутих у часі і суспільних транс­формаціях). Як наслідок, щорічно на 1,5-2 тис. зростає кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Триває інтенсивний процес соціальної і моральної деградації учнівської молоді, захоплення негативними формами бізнесу, низькопробною зарубіжною культурою (бойовики, детективи тощо). Водночас (па­радокс!) життєстверджувальну функцію виконує знову ж таки за­рубіжне (яке так часто критикується), а не вітчизняне мистецтво (здебільшого, це американське кіно).

Отже, виховання дітей є вихідною проблемою соціальної ефек­тивності сім'ї. Низка державних документів, таких, як Закони України «Про охорону дитинства (26.04.2001), «Про попереджен­ня насильства в сім'ї» (15.11.2001), укази Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» (11.07.2005),

«Про проведення е Україні у 2006 році Року захисту прав дити­ни» (29.11.2005), наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, МВС України, МОН України, МОЗ України «Про затвердження Порядку розгляду звернень та повідомлень з при­воду жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення» (16.01.2004), інформаційні довідки МОН України про прояви насильства в дитячому середовищі та жорстоке поводжен­ня дорослих з дітьми (грудень, 2006), результати підсумкових колегій МОН України (наприклад, серпень, 2007 і 2008), свідчать про накопичення негативних тенденцій у сімейних відносинах, основними носіями яких є подружжя. Проблема формування сі­мейної психологічної культури в агресивних умовах деінтелектуа-лізації є настільки актуальною, що маємо говорити не про загаль­ну психологічну культуру суспільства, а швидше, про її відсут­ність, що, у свою чергу, актуалізує необхідність перегляду мето­дології організованих виховних впливів: на занедбаній землі пов­ноцінно не зійдуть якісні зерна, а тому землю необхідно спочатку якісно обробити.

1.3. Віковікризи і сімейні відносини

Навіть корисна прикладна експериментальна інформація про сім"ю, як правило, залишається нереалізованою, оскільки здебільшого ад­ресується науковцям, а не широкому загалу. Найбільш продуктив­не дослідження залишиться без активного запиту, якщо науковий стиль його викладу не зрозумілий пересічним громадянам, не врахо­вує їх вікових особливостей, рівня освіченості і, що особливо важли­во, місця проживання (село, місто). Повсякденна практика свідчить, що останні умови є основними показниками диференціації громадян у сприйманні інформації з сімейної проблематики. Слід також ура­ховувати зростання скепсису до інтелектуальних даних на фоні апе­лювання до власйого сімейного досвіду, зниження читацьких інте­ресів, прогресуюче прагнення до матеріального задоволення, примі­тивізацію суспільної свідомості. Телебачення, ЗМІ інформативно зорієнтовані передусім на міського жителя.

У ситуації негативного ставлення до знань актуалізується проб­лема психологічної освіти щодо власного індивідуального життя, якому властива дискретність розвитку (перервність) та основним показником якого є вікові кризові явища - об'єктивні, або норма­тивні, та суб'єктивні (ненормативні, випадкові). У цілому феномен «кризи» має забарвлення надзвичайності, загрози й необхідності

діяти. Це позначення життєвої ситуації, у якій необхідно прийня­ти якесь кардинальне рішення, тобто криза є поворотним пунк­том, найважливішим критерієм життєдіяльності, після чого по­дальший життєвий шлях може відрізнятися від попереднього. Життєва криза є важливим моментом у функціонуванні особистості, коли реалізація життєвого задуму неможлива (Ф.Є. Василюк), вона спричиняється фрустрацією важливих потреб індивіда та його спе­цифічною особистісною реакцією на неї і не може, як правило, бути розв'язана лише в предметно-практичній і пізнавальній діяльності, тому подоланню травмуючих ситуацій сприяють процеси пережи­вання, які реалізуються в зовнішніх та внутрішніх діях. Кожна криза є специфічною, визначається суб'єктивністю ситуації, харак­теризується, як правило, спрямованістю на розв'язання реальної проблеми.

Тому варто більш докладно поговорити про проблему життєвих криз особистості. Вікове становлення особистості не є хаотичним процесом. Кожен певний період життя ставить перед людиною ком­плекс вимог, виконання яких змінює струїстуру її взаємовідносин з навколишньою дійсністю, підносить її на якісно новий рівень пі­знання та. самопізнання. Дискретність, циклічність є невід'ємними ознаками процесу становлення особистості як частинки Всесвіту. Ві­кові кризові (перехідні) і стабільні стадії є невід'ємними супутника­ми життєвого шляху сім'ї, чергуючись, визначають її становлення. Для молоді, коли взаємна зацікавленість є найвищою, такими жит­тєвими віхами стають вікові кризи 17 і 21 років — своєрідні кульміна­ційні моменти, в яких життєві суперечності досягаютрь адогею. Зви­чайно, як точкові інтервали життєвого шляху вони є умовними хро­нологічними показниками. Кризові явища розгортаються в цих інтер­валах у діапазоні 1—2 років.

Життєві кризи бувають різноманітними, наприклад, професій­ними ,, конструктивними чи деструктивними, тривалими або нетри­валими тощо, але завжди є віковими, бо відбуваються в певний період життя, та особистішими, оскільки є індивідуальними, тоб­то в сімейному самовизначенні криза - це індивідуально-особистіс-не життєве явише. Підчас кризи 17 і 21 років відбуваються значні особистісні перетворення, які призводять до руйнування світогля­дних стереотипів та формування нових. Стверджувати, що старі життєві настанови зникають остаточно, звичайно, буде помилкою, оскільки без них не буває нових. Однак, якщо людина бере шлюб у цей період або до настання кризи, то за короткий час вона частково або навіть повністю змінює свої ціннісні орієнтації, зокрема сімейні, унаслідок чого інша половина подружжя вже не виглядає такою

привабливою, ідеальною, як це було раніше. Відбувається пере­осмислення,своїх домагань, статусу, життєвого шляху, що часто супроводжується проявами незадоволення власним сімейним жит­тєвим середовищем. Як наслідок, з'являються нові перспективи, раніше не осмислені, переоцінюється минуле (успіхи, невдачі), а звідси - можлива поява значних розчарувань.

Криза 17 років відзначається прагненням, передусім, до профе­сійного самовизначення, що зумовлюється безпосереднім впливом сучасної навчально-виховнрї системи. Процес становлення особис­тості в ній відбувається на засадах максималізму, тобто людина ще мал оспроможна до пошуку компромісних життєвих рішень, а отже, особистісне самовизначення, яке ігнорує допомогу дорослих, уже попередньо не може уникнути життєвих прорахунків. У західно­європейській психології популярним є поняття «ідентичність» (Е. Еріксон), схоже на «самовизначення». Воно позначає психосо-ціальну тотожність як самоусвідомлення особистості, що є умовою психічного здоров'я. Незавершене особистісне самовизначення в сі­мейних відносинах може перетворитися на взаємні звинувачення, зумовлені пошуками свого місця в системі суспільних відносин. То чи.не краще спочатку хоча б спробувати його шукати, а вже потім укладати шлюб? Зауважимо також, що тенденція активного праг­нення вступу до шлюбу в цьому віці характерна більше для дівчат, які часто вважають, що раннім заміжжям вони спроможні розв'я­зати свої проблеми, передусім побутові. Як правило, такою пози­цією наперед визначається аналогічна сімейна доля своїх ще не на­роджених доньок.

Кризі 21 року властива стабілізація життєвих цінностей, коли практично завершується первинне дорослішання як найбільш бо-лючий'процес у домаганні ролі дорослого. У цілому період 21-23 ро­ків для дівчат є найбільш сприятливим для укладання шлюбних стосунків: вони, як і раніше, прагнуть до романтичності, але вод­ночас спроможні реально, раціонально оцінити особистісні якості власного обранця. Після 23 років шанси вийти заміж різко знижу­ються. Звичайно, це не означає, що дівчина повинна терміново влаштувати особисте життя, однак вона, принаймні, має пам'ята­ти, що він (цей шанс) є сензитивним, коли можливість ризику, по­милки у виборі сімейного партнера зведені до мінімуму (схожі тен­денції із запізненням на 2-3 роки відбуваються в юнаків, для яких найменший ризик у виборі дружини припадає на 23—26 років). З цього приводу можна навести приклад одного чоловіка, який, виховавши з дружиною сімох дітей, інколи нагадував рідним, а то й просто знайомим, що женитися (виходити заміж) потрібно лише

один раз. Звичайно, є певні життєві труднощі, розчарування, не все буває «гладко», без ускладнень. Не слід сподіватися на те, що ав­томатично збуваються заздалегідь накреслені плани, але різних не­гараздів могло б бути набагато менше, якби ми з раннього дитин­ства відповідально ставилися до подружнього життя.'

Наскільки вагомий вплив вікових криз на індивідуальне жит­тя? Безумовно, суб'єктивний чинник є провідним, однак заперечу­вати наявність об'єктивних закономірностей у становленні особис­тості недоречно. Знання про них сприяють процесу системного са­мопізнання, а отже, уникненню ризику в ухваленні рішень. Сут­ність будь-якої вікової кризи полягає у виникненні новоутворень, коли за значними негативними явищами приховуються позитивні зрушення (тому й називають такі періоди «кризами», бо вони ма­ють стрімку негативну амплітуду). Вторгнення в їх перебіг екстре­мальних життєвих подій, некомпетентних впливів оточення, зви­чайно, не дозволяє повноцінно виявитися позитивним утворенням, а спричинює накопичення негативних. Водночас, звичайно, не слід робити масштабних узагальнень: мовляв, усі шлюби, які уклада­ються підчас кризових періодів, є приреченими. Залишається спо­діватися на толерантність подружжя, їх батьків, однак не потрібно забувати про агресивний вплив несприятливих чинників соціалі­зації, від яких не сховаєшся.

Першою системною сімейною кризою для подружжя є момент укладання шлюбу, де найбільше хвилюється наречений. Приди­віться до нових сімейних пар, які крокують до загсу. Жених, як правило, розгублений, чого не скажеш про наречену. Друга систе­мна криза, яка порушує вже звичний порядок сімейного життя, розпочинається після народження дитини. Наявність обох криз -це, перш за все, психологічні бар'єри, рівень подолання яких ви­значається мотивацією вступу до шлюбу. У будь-якому випадку до сімейного життя слід готуватися заздалегідь, мати хоча б фра­гментарні уявлення про власний психічний розвиток, пам'ятати про своєрідність вікових криз. У їх низці важливою віхою в стано­вленні особистості є криза 3 років, коли діти усвідомлюють свою статеву належність завдяки формуванню образу «Я», який перед­бачає наявність фізичного і духовного «Я». У 3-4 роки на основі зовнішньої привабливості і внаслідок домінування фізичного «Я» виникає перша закоханість, де поцілунок є найвищим проявом симпатії. У кризі 7 років розпочинає переважати духовне «Я», тобто обов'язковою умовою зацікавленості іншою статтю є успі­шність у навчальній дільності. Ця детермінаната посилюється, коли інтерес виявляється дитиною, для якої навчання також є

пріоритетною мотивацією. Наступною, уже третьою, хвилею, вза­ємного інтересу є віковий період у межах точкового інтервалу 13 років, де в образі «Я» знову переважає його «фізична» складова, яка поступово втрачає, але не здає свої позиції в межах точкового інтервалу 17 років до наступного вікового періоду.

Об'єктивні вікові кризи будуть постійно супроводжувати сучас­ну сім'ю, ускладнюючись впливом техногенних, суб'єктивних чин­ників. Як наслідок, навчально-виховна сімейна проблематика ще більше ускладнюватиметься, що знову-таки доводить значущість психологічної освіти.

1.4. Дошлюбний період- післяшлюбний період

Кардинальні зміни в міжнародних відносинах і внутрішньополітичні в нашій державі та в державах-сусідах сталися настільки стрімко, що навіть масштаб життя одного покоління занадто малий для ви­значення їх місця на шкалі історичного часу. У1970-1980-х роках соціологи аргументовано стверджували, що більшість громадян од­ружується без серйозного обмірковування такого кроку. Називали навіть різні терміни дошлюбного періоду, зокрема, пропонувався оптимальний 1,5 року. Доводили, що найбільш стабільними є сту­дентські сім'ї, і статистика розлучень справді була на користь їх позиції. Нинішня досліджувана ситуація залишається незмінною, і нічого тут дивного немає, оскільки вона відображає безпосередні зв'язки між поколіннями. Однак діти активно наслідують сімейні зразки старших, до того ж часто в потворних формах, що виявля­ється передусім в оформленні шлюбних стосунків після епізодич­ного знайомства. Жодні батьківські вмовляння тут не допоможуть. Діти добре знають про передшлюбну історію своїх батьків і вже ма­ють відповідні контраргументи. Навіть порахують, якщо потріб­но, життєвий інтервал між днем весілля та своїм днем народження. І якщо він виявиться меншим, ніж потрібно, то батьки вже напе­ред приречені на поразку в суперечці: «Про що ви кажете, коли самі були такими самими, а може ще й гіршими?». Такі тенденції супе­речать поширеним уявленням, згідно з якими кохання не може бути надійним фундаментом щасливого подружнього життя. Тут швид­ше йдеться про підміну кохання чимось іншим, наприклад, захоп­леністю. Але як їх розрізнити? Мало вболівати за успіхи іншої лю­дини, сумувати з її невдач. Слід задатися питанням: чи зможеш ти бути постійно з нею, особливо у важкій ситуації, і чи варта вона такої уваги? Слід неодмінно вийти за межі романтичних уявлень

про партнера та поглянути на нього з позиції стороннього спостері­гача. Але проблема саме і полягає в тому, що реалізувати таку по­ведінку вдається далеко не кожній дівчині чи юнаку. Заважають постійні сподівання на краще, на можливість власних трансфор­мацій, але особливо — партнера, ще більше — максималізм у сприй­нятті та осмисленні навколишньої дійсності, що характерно для інтервалу 17—20 років. Дуже часто, слід це визнати, виникає жаль з приводу втраченого часу в тривалому дошлюбному періоді, про що найбільше жалкують дівчата. До того ж кохання також слід заслужити, а ця теза «чомусь» часто забувається.

Популярним серед дівчат є життєве кредо: «Вдало вийти заміж», і рідня прагне щиро допомогти в пошуках «потрібного» наречено­го. Зауважимо, на погляд рідні, але не нареченої, тому тут наперед закладаються передумови для конфліктів, де старше покоління апелює до власного досвіду, розуму молодших, а молодше поколін­ня - до власних почуттів, совісті старших або безапеляційно зви­нувачує їх у відсутності, небажанні зрозуміти і узагалі у відсталості, «старомодності» та неповноцінності. Проте «учасники змагань» чомусь не замислюються, що в протилежної сторони, яка представ­ляє нареченого, останнім часом стало популярним інше життєве кредо: «Вдало одружитися». За таких умов сфери інтересів подруж­нього вибору в сторін мають високий рівень взаємної підготовле­ності, і, як наслідок, наче на полі бою, розпочинається боротьба за принципом хто кого. За умови досягнення згоди на укладення шлю­бу старше покоління організовує його підготовку за принципом «купи — продай» (майбутнє подружжя здебільшого є пасивними виконавцями волі старших, а нерідко взагалі статистами на влас­ному весіллі), під час якої для взаємного проживання враховують­ся всі матеріальні статки, а потенційні можливості духовного жит­тя молодого подружжя відходять на задній план. Чим такий шлюб закінчиться, неважко здогадатися, оскільки існує постійна загро­за, що в можливих конфліктах хтось із засновників сім'ї (а це пред­ставник багатшої сторони) обов'язково дорікатиме матеріальними перевагами, не забуваючи водночас принизити та образити партне-.ра: «Знай наших! Знай своє місце! Знала (знав), у яку сім'ю йшла (йшов)! Воно ще щось і каже!». Який виявляється «соковитий» і «смачний» займенник «Воно»!

Отже, для збереження рівноправних особистісних стосунків ба­жано, щоб молоді люди шукали свого обранця (обраницю) у меж.ах одного соціального прошарку й майнового стану. Принаймні, для такого вибору є оптимальні буденні засади. Не випадково (порівня­но з 1970-ми роками) проблема, нерівності'соціального походження і

майнового стану нареченого і нареченої в наш час загострилася. Такі шлюби потрапляють у групу ризику, де майнові й соціальні при­страсті розігруються передусім стороною, яка вважає себе багатшою та вищою за соціальним статусом, причому перший критерій є вирі­шальним. Старше покоління переконане, що їх нащадок у виборі чоловіка (дружини) припустився помилки, яку ще не пізно виправи­ти, а тому необхідно докласти всіх зусиль для розв'язання пробле­ми. Однак головним чинником їх незадоволення е небажання заспо­коїтися, примиритися з тим, що родинні стосунки укладаються з біднішою за статками та нижчою за статусом сім'єю, яка не зможе повноцінно допомогти в оперативній реалізації матеріальних та со­ціальних планів молодої сім'ї, а отже, весь тягар допомоги доведеть­ся брати на себе. Спочатку наречений або наречена, які представля­ють багатшу сторону, прагнуть, як правило, захищатися від надо­кучливих докорів рідні про низьку цінність подружнього вибору, але згодом, особливо в період внутрішніх сімейних негараздів, власних розчарувань у виборі партнера, цілком з нріми солідаризуються - і напруження в стосунках розпалює в подружжя взаємну неприязнь. Досить часто один з партнерів прагне домінувати, змусити прислу­хатися до себе найближче оточення. У жінок, які представляють багатшу сторону, ці поведінкові тенденції відзначаються агресивніс­тю, бажанням наслідувати сформований засобами масової інформації образ ділової, активної, агресивної особистості, що викликає про­тест у чоловіка, який спершу сподівається на можливі зміни, де ос­новним каталізатором у формуванні його спротиву дружині є власна рідня (і навпаки). Назріває конфлікт, результати якого, у принципі, є легко прогнозованими.

Дівчина, мотивом вступу до шлюбу в якої був розрахунок на ма­теріальні статки чи соціальний статус, не може очікувати на прихи­льне, приязне ставлення чоловіка до майбутніх дітей, який асоціює їх з дружиною. Кохає дружину - отже, кохає дітей, і навпаки: байду­жий до дружини - байдужий до дітей. Як наслідок, безглуздо вима­гати уваги чоловіка до себе в цілому. Крім того, чоловік симпатизує дітям, бо вони щось вміють самостійно робити. Парадокс: цьому ді­тей треба навчити. І знову відповідь може бути знайдена в попере­дній площині: він буде їх учити, якщо кохав дружину. Отже, кохан­ня - це не лише емоційна детермінанта в подружніх відносинах, але й умова для створення сприятливого соціально-психологічного сі­мейного мікроклімату, де соціальне захищеними є передусім діти. Вони завжди із задоволенням будуть поспішати додому, щоб повід­омити татові й мамі не лише про успіхи, а й невдачі, що особливо важливо. Дітей у таких сім'ях не потрібно змушувати розповідати

про свої справи. Для них ця тема в спілкуванні з батьками є першо­черговою. Проте майнові пріоритети часто заважають осмислювати такі «деталі». Це вже потім з'явиться «прозріння», особливо в того з членів подружжя, який не байдужий до майбутньої долі дітей. Тоді гнів і обурення обертаються проти майнових статків.

У післяшлюбний період часто приходить ще одне несподіване «про­зріння», пов'язане з необхідністю розв'язувати побутові проблеми. Хтось «раптом» виявляє, що обранець (обраниця) люблять смачно поїсти, поспати, і взагалі їх уподобання, інтереси зовсім не схожі на дошлюбні. Очевидно, що побутове взаємопізнання, витривалість є ва­жливими передумовами успішного шлюбного життя. Побутові гараз­ди й негаразди можуть зміцнити сім'ю, але можуть і послабити, на­віть , призвести до розлучення. Якщо чверть століття тому тенденцією в сімейному житті було поступове придбання подружжям матеріаль­них засобів, які потенційно зменшували побутові негаразди, і така побутова ситуація часто невиправдано розтягувалася на роки, деся­тиліття, а то й на все життя, то сучасне молоде подружжя прагне, як правило, отримати все й відразу. Нерозв'язані побутові проблеми, а отже, ситуації постійних конфліктів, спричинені ними, можуть при­звести до деградації особистості, як це трапилося з Мелашкою з «Кай-дашевої сім'ї» І. Нечуя-Левицького, яка за короткий час із ніжної дів­чини перетворилася на грубу, вульгарну жінку. Із середини 1990-х років (у період суспільних соціально-економічних негараздів) в сімей­них відносинах виникли нові тенденції: якщо раніше в ситуаціях по­бутових негараздів сім'я, як правило, розпадалася, то нині навпаки: подружжя, навіть за взаємної неприязні, прагне триматися разом, особливо коли є діти віком до 14 років.

Сучасна сім'я - це ще й співіснування не лише загальнолюд­ських, а професійних цінностей. У ній почали розпадатися традиції щодо вибору молодшим поколінням батьківської професії, зреш­тою, між представниками різних вікових груп сформувався розрив у ставленні до професійної діяльності/Крім того, сімейні відносини детермінують життєвий шлях особистості як продукт реалізації життєвих планів, комплекс самореалізації, самопізнання і само­розвитку. Професійна самореалізація безпосередньо залежить від сімейної самореалізації, продовжує її, тому шлюби, які укладають­ся після закінчення шкільного віку, відразу потрапляють у групу ризику. Через відсутність професійної самореалізації подружжя по­терпає однаково, тільки форми прояву невдоволеності різні:

1) чоловіки здебільшого не прагнуть до сімейного інтимно-осо-бистісного спілкування, оскільки дружина для них неціка­ва, що, зрештою, може призвести до розлучення;

2) жінки на роботі є нервовими, імпульсивними, їх негативні емоції — це спосіб захисту від зовнішніх впливів, які, на їх думку, ображають гідність.

Можливий інший сценарій: подружжя задоволене інтимно-осо-бистісним спілкуванням, подружніми сімейними ролями, однак відсутність бажаної професії як засобу професійної самореалізації поступово вносить напруження у сімейні відносини. Навіть най­більш сприятливе коло сімейного спілкування буде неповноцін­ним, оскільки відсутній вихід з вузького сімейного життєвого про­стору у професійний, де можна отримати додаткові позитивні емоції. Зовсім інша ситуація виникає в разі, якщо відсутнє задо­волення сімейними відносинами:

- або подружжя на роботі прагне отримати максимальне за-
. доведення, що виявляється в бажанні досягти максималь­
ного результату;

- або сімейна нереалізованість продовжує професійну, тобто
негативні емоції є обов'язковим супутником ділового спіл­
кування.

Стійкими залишаються стереотипи відносно сімейних ролей чоловіків і жінок, .наприклад, щодо домашньої роботи, яку вони мають виконувати. Здавна роль жінки асоціюється з приготуван­ням їжі, пранням білизни, доглядом за дітьми; чоловіка - з вико­нанням складних фізичних доручень. Безумовно, розподіл сімей­них функцій має бути, оскільки передбачає раціональну організа­цію сімейного життя, упорядкованість побуту, сімейних відносин у цілому. Однак раціональні побутові умови — це водночас ізоляція подружжя у своєму мікросімейному життєвому просторі, де по­дружні батьківські функції здебільшого не збігаються, від чого най­частіше Страждають діти. Батьки вже наперед налаштовані на мі­німальні відносини. Якщо в їхніх сім'ях старше покоління дотри­мувалося аналогічних зразків спілкування, то вони потенційно є активними послідовниками, нерідко в ще більш потворних фор­мах, хоча б тому що не знають інших. Характерно, що бувши діть­ми, вони могли засуджувати неприємні, на їх погляд, особливості відносин своїх батьків, однак мізкособистісні стосунки з власними дітьми будують на аналогічних засадах.

Типовою особливістю сім'ї є полярність відносин між доросли­ми й дітьми. Запитайте випадкового перехожого: «Хто основний порадник дівчинки. - батько чи мати? ». Як правило, отримаєте при­близно таку відповідь: «Син має спілкуватися з батьком, а дочка -з мамою». На жаль, спрацьовує стійкий стереотип як запорука, збід­неного сімейного спілкування або його дефіциту, мінімізації відно-

син подружжя. Спілкування мами з сином, батька з дочкою, що особливо важливо в підлітковому віці, коли у віковому становленні мають місце криза 13 років (об'єктивна, нормативна) і суб'єктивні кризи, є більш оптимальним варіантом міжособистісної взаємодії, оскільки формуються перехресні статеві лінії, завдяки яким сім'я отримує додатковий «вузол» міцності, стимул до стабільності. Зга­дайте відому пісню, яка проголошує, що батько може бути ким зав­годно, тільки не матір'ю. Але мати батьком також, не стане. Ніхто краще за батька не пояснить дочці про особливості жіночої поведін­ки (а це її дуже цікавить!), і, навпаки, ніхто краще за матір не роз­повість синові про особливості чоловічої поведінки. І взагалі -ніхто нікого не замінить! Різні спроби розв'язання такої ситуації однією особою неминуче деформують особистісне становлення, коли, наприклад, самотня жінка вже наперед ніби програмує для власної дочки аналогічну, таку, як у себе, життєву долю, хоча, звичайно, такі настанови буде активно заперечувати. А коли виникне конфліктна ситуація в молодій сім'ї вже дочки, почуємо таке: «Навіщо він нам (не тобі, а. нам!)! Я тебе сама виховувала, і ти впораєшся». Основна ідея: мовляв, ти не гірша за мене. І по­хвалити зуміла, і проблему начебто розв'язала. Парадокс, але дочка, незважаючи на можливі внутрішні сумніви, все ж пого­диться з матір'ю і в майбутньому будуватиме схожу долю для вла­сної дитини. І тягнеться ця сумна історія про спадкоємність поко­лінь протягом десятиліть, і ніхто не прагне, або не вміє стати їй на заваді, бо для цього треба втручатися в сім'ю, доводити, спереча­тися, аргументувати. Дивись, ще й винен будеш у своїх порадах, якщо раптом якісь ідеї не спрацюють!

Часто доводиться чути про несхвальну оцінку батьківської до­помоги, яка затягується і може тривати досить довго. Дітям, на­приклад, уже за сорок, а то й більше, років, вони вже мають влас­них дітей, навіть повнолітніх, а батьки їм продовжують допомага­ти. Однак ця родинна ситуація навіть за сприятливих соціально-економічних умов завжди була типовою для наших співвітчиз­ників, оскільки ґрунтувалася на співпереживанні за близьких. За­кономірно, що такі тенденції набули в 1960-х роках, у часи матері­ального дефіциту, мізерних зарплат тощо, а нині, у період суспіль­них трансформацій, ще більше стабілізувалися. Намагатися нейт­ралізувати усталені сьогодні сімейні уявлення про необхідність до­помоги дітям означає розірвати зв'язки між поколіннями, забрати в батьків-пенсіонерів один із важливих складників сенсу життя (тут важливо, щоб у дітей не сформувалося споживацьке, меркан­тильне, корисливе ставлення до їх. піклування). Інакше в умовах