Тема 1. ТЕКСТ. ЕЛЕМЕНТИ ТЕКСТУ
План
План
1. Історія словникової справи в Україні.
2. Загальна характеристика словників.
3. Типи словників.
Література
1. Енциклопедія. Українська мова. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 2000. – 750 с.
2. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. – К., 1963.
3. Словник української мови: В 11 т. – К., 1970 – 1980.
4. Сучасна українська мова: Підручник /О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін., За ред. О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 1997.
5. Огієнко І.І. Історія української літературної мови. – К.: Либідь, 1995. – 296 с.
1. Історія словникової справи в Україні
Словникова справа зародилася в Україні вже в XIII ст. Створювалися словнички незрозумілих слів, які вживалися у церковних книгах. У другій половині XVI ст. були укладені словники іншого типу – двомовні перекладні, в яких церковнослов’янські слова передаються “простою мовою”. Найдавніший з таких словників має назву “Лексисъ с толкованіємъ словенских словъ просто”. Цей невеличкий словник був рукописний і надруковано його лише через три століття після написання.
У 1596 р. у Вільні вийшов у світ перший друкований словник, в якому церковнослов’янська мова теж перекладається “простою мовою”. Це словник київського вченого Лаврентія Зизанія (Тустановського) “Лексис СирЬчь Речены ВъкратъцЬ събранны И из словенскаго языка на простый Русскій ДіАлектъ Истолкованы».
В українській лексикографії помітною є праця Памва Беринди “Лексиконъ славеноросскій и именъ Тлъкованiе”,видана в Києві 1627 р. і перевидана в Кутеїні (Білорусія) 1653 р. У 1961 р. цей словник перевиданий Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні. Він є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови того часу. У словнику широко представлені українські відповідники – в основному слова, нерідко наводяться й фразеологізми. Словник і тепер є цінним посібником при читанні пам’яток, писаних церковнослов’янською мовою.
Одним із перших словників нової української літературної мови є “Собраніе малороссійскихъ словъ, содержащихся въ “Энеиде”, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЬчіе съ других языковъ, или коренных Россійскихъ, но не употребительныхъ”,додане до першого видання “Енеїди” І.П.Котляревського (1798 p.). Він містить близько 1000 українських слів, які тлумачаться російською мовою. 1818 р. був опублікований “Краткій малороссійскій словарь”як додаток до першої української граматики О. Павловського. Подібні словники вміщені у збірках “Малороссійскіе пЬсни” М.О.Максимовича (1827), “Опытъ собранія старинныхъ малороссійскихъ пЬсней” М. Цертелєва (1819) та ін. До початку ХІХ сторіччя український народ був уже зросійщений настільки, що багато людей не розуміли живої народної мови, і тому не могли розуміти слова, вжиті у названих книгах. Тому і виникла потреба у таких невеликих словничках. Вони мали на меті пояснити незрозумілі для читачів слова у творах українських письменників і в народних піснях російською мовою.
Словник П. Білецького-Носенкабув першим, укладеним у XIX ст., великим словником української мови. Його обсяг 20 000 словникових статей, широко представлена в ньому лексика, фразеологія української мови. Створювався словник на основі літературних джерел і записів народної мови, фольклору.
У словника П. Білецького-Носенка нещаслива доля – свого часу він не був надрукований, хоч про нього і знали вчені, ті, хто займався словниковою справою. Публікація словника була здійснена 1966 р. у серії “Пам’ятки української мови”.
У 1893-1898 pp. у Львові вийшов друком «Словарь російсько-український”М. Уманця і А. Спілки. У створенні цього словника брала участь велика група інтелігенції Києва, Умані, Одеси. Організатором словникової справи був М. Комаров (М. Уманець і А. Спілка – псевдоніми, перший – М. Комарова, другий – колективу його співавторів). Словник містить 37 000 заголовних слів у російській частині. Український матеріал зібрано на основі записів живої народної мови та опрацювання художніх, наукових, публіцистичних творів. Але ілюстрацій у словнику небагато, і в основному наводяться вони з етнографічного матеріалу (пісні, думи, приказки та ін.). Словник перевиданий у 1896 – 1898 pp. та в 1925 р.
Ідея українських лексикографів укласти повний словник української мови значною мірою втілена у великому українсько-російському словнику за редакцією Б. Грінченка, який був виданий у 1907–1909 pp. У чотирьох томах цього словника подано близько 70 000 слів, узятих з художньої літератури та інших писемних джерел, а також із фольклорних записів, усного мовлення. До нього залучено й матеріали попередніх словників української мови.
Ідея складання повного українського словника належить П. Кулішеві, який іще 1861-го року задумав цю справу, але, не маючи на це потрібного часу, працю не закінчив, а зібраний матеріал передав 1864-го року до Києва, де колектив учених з П. І. Житецьким на чолі, збирав матеріал для великого словника. В кінці 80-х років словник був готовий. Але виявилося, що треба ще раз переробляти словника, і 14.11.1902 р. усі матеріали були передані на нову редакцію Борисові Грінченку. Б. Грінченко закінчив словника, довівши його до 68 000 слів і позазначувавши джерела всіх цитат, ужитих при словах. І нарешті, в 1907 – 1909 роках словник таки побачив світ. Це «Словарь української мови, зібрала редакція журналу «Кіевская Старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко», Київ, чотири томи: 494 – 573 – 506 –563 с. Словник цей складався 46 років (1861 – 1907) і мав у нас великий вплив на усталення літературної мови й літературного правопису (апостроф, звичайно, є в словнику скрізь, де треба). Це в нас класичний зразок спільної громадської праці. Найважливіший недолік цього словника на теперішній час – він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо.
У цьому словнику до кожного значення українського слова подаються російські відповідники. Словник уміщує також українську фразеологію, часто з поясненням її походження.
У кінці четвертого тому вміщено словник імен. У примітці до нього упорядник звертає увагу на те, що деякі імена, що мають форму зменшеності (Грицько, Володко, Химка та ін.), подаються як реєстрові слова, зважаючи на їх функціонування в народній мові як основних форм. Словник перевидавався у 1924р., 1925р., 1928 p., а в 1958-1959 pp. був надрукований з видання 1907–1909 pp. фотомеханічним способом.
Найбільш повними з пізніших словників були двотомний “Російсько-український словник”С. Іваницького й Ф. Шумленського (Вінниця, 1918) та “Словник української мови”Д. Яворницького (Катеринослав, 1920), що мислився як додаток до “Словаря української мови” за редакцією Б.Д.Грінченка. Тобто в ньому містилися слова, відсутні в останньому або ж подані в іншому значенні. На жаль, опубліковано лише перший том “Словника української мови” Д. Яворницького, на літери А – К. Решта лишилася в рукописі.
Особливим періодом в українському словниківництві були 20-і роки ХХ сторіччя. Цей період називають “золотим десятиріччям” у розвитку лексикографії. У 1918-1930 pp. з’явилося чимало словників термінологічних, потребу в яких особливо відчувала школа.
Жодний словник, який би повний не був він, не може замінити собою фахового термінологічного словника. Ось тому кожен фахівець обов’язково мусить мати в себе під руками термінологічного словника свого фаху. Інститут наукової мови в Києві при Українській Академії Наук в 20 роки ХХ сторіччя випустив такі словники: Акад. П. Тутковський Словник геологічної термінології. – К., 1923. – 201с.; Ф. Калинович Словник математичної термінології, часть І. Термінологія чистої математики. – 1925. – 240с.; Ол.Курило Словник хімічної термінології. – К., 1923. – 144с.; Українська анатомічна номенклатура; Анатомічні назви, перекладені на українську мову. –К., 1925. – 81 с.; М. Шарлемань, К. Татарко Словник зоологічної номенклатури, назви хребетних тварин. – К., 1927. – 124с.; М. Шарлемань Словник зоологічної номенклатури, назви птахів. – К., 1927. – 63с; Російсько-український словник правничої мови / Гол. ред. А. Кримський. – К., 1926. – 228с.; В. Дубровський Російсько-український технічний словник, вид. 2-ге. – К., 1926. – 102с.; Т.Секунда Німецько-російсько-український словник термінів з обсягу механіки. – К., 1925. – 40с.; І. Три хвилів, І. Зубков Словник технічної термінології. – К., 1930; Т. Туркало і В. Фаворський Словник технічної термінології, т. І. – 1928; І.Шелудько, Т.Садовський Словник технічної термінології. – 1928; Словник ботанічної номенклатури. – К., 1928; X.Полянський Словник природничої термінології. – 1928; В. Крамаревський та ін. Практичний словник медичної термінології. – Х.,1931; Словник фізичної термінології, Укр. Акад. наук. – К., 1931; Словник виробничої термінології. – К., 1931.
Протягом 1924 – 1933 pp. надруковано три томи “Російсько-українського словника”Академії наук УРСР (у межах А – П). У 1937 р. Інститут мовознавства видав великий, однотомний “Російсько-український словник”.Його реєстр поповнився новими на той час словами.
Наступний період, який почався в повоєнний час, позначений створенням справді сучасних словників. З’явилися тлумачні, фразеологічні, синонімічні словники, вже видано три томи етимологічного словника, словник іншомовних слів, орфографічні, орфоепічні словники, термінологічні, перекладні словники.
Сучасний період у лексикографії відзначається особливим пожвавленням. Були видані такі словники:
Енциклопедія. Українська мова. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 2000. – 750 с.; Бусел В.Т. Великий зведений орфографічний словник сучасної української мови (253000 слів). – К., Ірпінь, 2003. – 896 с.; Г.Штревель, Л. Хоменко, К. Шоу, А Пельхен, Н. Зінченко. Німецько-англійський-російсько-український економічний словник. – Вінниця: Нова книга, 2005. – 336 с.; Карабан В.І. Українсько-англійський юридичний словник: понад 65000 слів та словосполучень юридичної підмови та близько 160000 англійських перекладних відповідників. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 976 с.; Англо-український словник: У 2-х т. – Близько 120000 слів / Склав М.І. Балла. – К.: Освіта, 1996. – Т.1. – 752 с.; Канікевич О.Д. Англо-російсько-український термінологічний словник з бухгалтерського обліку та аудиту. – К.: Лібра, 2003. – 256 с.; Англо-український дипломатичний словник: Понад 26000 слів і словосполучень / За ред.. І.С. Бика. – К.: Знання, 2006. – 579 с.; Українсько-російський словник наукової термінології. -
2. Загальна характеристика словників
Розділ мовознавства, об’єктом якого є вивчення принципів систематизації слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається лексикографією (від гр. lexikos – словесний, словниковий і grapho – пишу).
Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова.
Є два типи словників – спеціальні словники поняттєво-довідкового характеру – енциклопедичніі словники власне мовні – лінгвістичні(або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. Відомі, наприклад, такі енциклопедичні словники, як УСЕ (Універсальний словник енциклопедичний) за редакцією академіка НАН України М.Поповича Енциклопедія. Українська мова. – К, 2000. – 750 с.; “Українська радянська енциклопедія”: В 12 т. – К., 1977–1985); “Енциклопедія українознавства”. – Львів, 1993–1994, 1-4-й томи на літери А–М); “Енциклопедія українознавства”: У 3-х т. – К., 1994–1995).
У лінгвістичних словниках об’єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів української мови).
Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики – граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.
Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які близькі до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів.
У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова.
Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань.
Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні.
У діалектних словникахзібрана лексика територіальних діалектів, з’ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними й регіональними.
У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв’язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.
Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники – орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо.
Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.
Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.
В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.
Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.
Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичне і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови (історичні, інверсійні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищта ін.).
3. Типи словників
ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ
Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники, їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання.
У 1948 р. вийшов “Російсько-український словник”за редакцією М. Я. Калиновича. У словнику вміщено понад 80 000 слів. Повніше, ніж у попередніх словниках, представлена лексика сучасної української мови, враховані різні значення слів і їх стилістичні варіанти. У 1955 р. вийшло друге видання словника з деякими виправленнями і доповненнями, а в 1961 р. – третє.
Новий “Російсько-український словник”(1968) складається з трьох томів, містить понад 120 000 реєстрових слів. Це найбільш повний сучасний словник такого типу. У словнику значно розширені словникові статті – за рахунок уведення синонімічних відповідників та варіантів слів.
Серед однотомних російсько-українських та українсько-російських словників: “Російсько-український словник”Д. І. Ганича, І. С. Олійника (1962); “Російсько-український і українсько-російський словник”цих же укладачів (1984).
Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також словники суспільної лексики – «Русско-украинский словарь юридических терминов»(К., 1985); “Російсько-український словник соціально-економічної термінології”Воробйової С. А. і Молодід Т. К. (К., 1976); “Російсько-український спортивний словник”(За ред. С. І. Голова щука. – К., 1973); “Російсько-український словник для ділових людей”О. О. Тараненка і В. М. Брицина (1992) та ін.
Вийшли в світ термінологічні словники й мішаного типу, так звані перекладно-тлумачні. Так, у “Словнику лінгвістичних термінів”Є.Кротевича та Н. Родзевич (1957) до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку російські відповідники (для запозичених термінів указується мова-джерело), а далі витлумачується значення терміна. У 1985 р. вийшов друком повніший “Словник лінгвістичних термінів”Д. І. Ганича і І.С. Олійника, укладений на тих же засадах.
Крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Серед них “Англо-український словник”за редакцією Ю. О. Жлуктенка (1978, 1984), “Українсько-англійський словник”за редакцією Ю. О. Жлуктенка (1982), “Німецько-український словник”за редакцією Е. І. Лисенко (1978,1986), «Українсько-німецький словник»за редакцією Е. І. Лисенко (1983, 1989), “Французько-український словник”за редакцією Б. І. Бурбело (1989); «Українсько-французький словник»за редакцією К. М. Тищенка (1986); “Польсько-український словник”у двох томах - головний редактор Л.Л.Гумецька (1958-1960) та інші.
Багатомовні словники в українській лексикографії представлені такими працями: “Українсько-латинсько-російський медичний словник”(1960), «Ботанический словарь. Русско-английско-немецко-французско-латинский”(1962), «Словник фізичної лексики українсько-англійсько-німецько-російський”В. Козирського і В. Шендеровського (1996) та ін.
Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.
ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ
Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного “Словника української мови”– першого тлумачного словника нашої мови, найповнішого й найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник був виданий протягом 1970-1980 pp., містить близько 135000 слів. Сучасні мовознавці та лексикографи працюють над створенням нового великого тлумачного словника української мови. Він має вийти в електронному варіанті.
Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників. Першим з них був “Словник мови Шевченка”,опублікований у двох томах у 1964 р. – до
150-річчя від дня народження великого Кобзаря.
Колективом мовознавців Харківського університету укладено “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка”,що в трьох томах вийшов у Харкові в 1978–1979 pp. Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова.
Серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. У 1974 р. побачив світ “Словник іншомовних слів”за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. У 1985 р. вийшло друге видання цього словника.
СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ
Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. У 1960 р. вийшов “Короткий словник синонімів української мови”П. М. Деркача. Словник уміщує близько 4279 синонімічних рядів. Укладено також “Синонімічний словник-мінімум української мови”В. С. Ващенка (1972), останній Словник синонімів української мови вийшов у 2-х томах.
1988 р. побачив світ “Словник фразеологічних синонімів”М. П. Коломієць і Є. С. Регушевського.
“Словник антонімів”Л. М. Полюги (1987) вміщує понад 2000 антонімічних пар, що складають понад 250 словникових статей. У цьому виданні ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв’язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах.
У 1986 р. вийшов “Словник паронімів української мови”,укладений Д.Г. Гринчишиним і О.А. Сербенською. Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів – близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.
ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ ПРАВИЛЬНОСТІ МОВИ
Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Першим був підготовлений “Словник-покажчик до “Українського правопису”П. Й. Горецького і І. М. Кириченка (1947). Відомий український лексикограф I. M. Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший – короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) – розрахований на кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) “Орфографічний словник української мови” (1975,1977).
У зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано “Орфографічний словник української мови”,укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). “Орфографічний словник української мови”А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 року.
До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови. Словник наголосів уклав добрий знавець живої української мови, диктор Українського республіканського радіо М. І. Погрібний. Цей словник, – зазначається у Передмові, – є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях.
Останнім часом з’являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так у 1989 р. видано “Словник-довідник з правопису та слововживання”С. І. Головащука за редакцією В.М.Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і сполучень сучасної української мови, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури.
У 1989 р. вийшов“Словник труднощів української мови”за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого на реальні потреби мовної практики.
ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ
Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів’ям та приказкам – справжнім перлинам народної мудрості.
Надбанням української пареміографії є “Українські приказки, прислів’я і таке інше”М. Номиса (1864); “Галицько-руські народні приповідки”І. Франка - в 6-ти книгах (1901-1910).
За останні десятиліття видано “Українські прислів’я та приказки”(1976, 1984), “Шляхами народних приповідок”(1994) та ін.
Словник українських ідіомГ. М. Удовиченка (К., 1968). У словнику подано понад 2200 фразеологічних висловів української мови. “Фразеологічний словник української мови”цього ж автора в двох томах (К., 1984). У словнику представлено досить багатий матеріал, що охоплює ідіоми, фразеологічні вислови та синтаксично сталі (переважно термінологічні) словосполучення, семантична структура яких мотивується лексичними значеннями їхніх компонентів.
 |  | ||
 | |||
 |
“Словник фразеологічних синонімів”(К., 1988), авторами якого є М.П.Коломієць та Є. С. Регушевський, містить групи близьких чи однакових за змістом фразеологізмів, при яких подаються короткі відомості про їх змістові відтінки, емоційно-експресивне забарвлення, стилістичне використання та особливості вживання в сучасній українській літературній мові.
1993 року вийшов “Фразеологічний словник української мови”в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками.
Лекція 7
КУЛЬТУРА ТЕРМІНОВЖИВАННЯ І ТЕРМІНОТВОРЕННЯ
План
1. З історії української термінології.
2. Основні засади термінотворення.
3. Ознаки терміна та вимоги до нього.
4. Творення термінів.
Література
1. Головин Б.Н., Кобрин Р.Ю. Лингвистические основы учения о терминах: Учебное пособие для филол.спец.вузов. – М.: Высшая школа, 1987. – 104с.
2. Енциклопедія. Українська мова. – К.: ”Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 2000. – 750с.
3. Непийвода Н.Ф. Сам собі редактор: Порадник з української мови. – К.: Українська книга, 1998. –240с.
4. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів: “Світ”, 1994. – 215 с.
1. З історії української термінології
Історія термінології безпосередньо пов’язана з історією науки, техніки, професійної діяльності, культури і мистецтва. Розвиток сільського господарства, ремесел, поява перших мануфактур, розвиток техніки і науки привели до становлення і розвитку української спеціально-професійної і наукової термінології, до формування в граматичній науці перших поглядів на природу термінів і місце термінології в системі мови. Поява нових слів, що називають предмети і факти соціально-професійної діяльності, змушувало як учених-граматистів, так і фахівців-професіоналів задумуватися над створенням спеціальних лексиконів, що включають назви предметів професійної діяльності. Визначний внесок у формування термінологій зробили перекладачі: у перекладних творах даються словники термінології, що знову вводиться, і створюються в такий спосіб приватні колекції наукових, технічних, професійних і суспільно-політичних термінів.
Становлення української наукової термінології почалося з другої половини ХІХ століття. Українська термінознавча думка сформувалася в європейському контексті, але на заваді її розвитку постійно був статус бездержавності української нації. Процес формування української термінології пов’язаний з іменами Г.Кониського, І.Франка, М.Грушевського, І.Верхратського, М. Драгоманова та ін., діяльністю наукових товариств: імені Т.Шевченка (у Львові), “Просвіта” (у Києві), та різних термінологічних комісій, завданням яких було збирання та упорядкування народних термінів з різних галузей знань. За межами України термінологію творили Я.Рудницький, О.Горбач, А.Вовк, Ю.Шевельов та ін.
Наприкінці XIX і протягом XX сторіччя розвиток термінології визначався становленням і розвитком галузей науки, техніки, промисловості, сільського господарства, культури і мистецтва. Соціальні потреби привели, особливо у XX в., до створення численних термінологічних словників: енциклопедичних, тлумачних і перекладних.
Якісно новий етап у її розбудові починається з 1921 року після об’єднання всіх термінологічних комісій в Інституті української мови (ІУНМ), на який покладалося завдання спрямувати процес розвитку української наукової мови на вироблених лінгвістами наукових засадах, розробляти різногалузеву термінологію.
У 20 – 30-і роки в зв’язку з “українізацією” української мови та бурхливим технічним прогресом, створенням нових галузей науки і техніки складаються термінологічні системи української мови. Термінологія стає актуальним об'єктом лінгвістичних досліджень.
2. Основні засади термінотворення
Перші термінознавчі роботи були написані не тільки лінгвістами, але і професійними інженерами, що у своїй практичній діяльності зіштовхувалися з недосконалістю технічної термінології[1].
Теоретичні засади термінотворення в українському мовознавстві закладалися на ґрунті європейської школи, передусім Віденської, з урахуванням надбань української філософської і мовознавчої думки.
Основою національної термінології учені вважали народномовну систему. Вони вибирали з уснонародної мови слова, які можуть стати термінами, але при цьому обов’язково їх опрацьовували з наукового погляду.
Основні засади термінотворення були обґрунтовані орієнтацією на національний характер терміносистем: усі мовознавці погоджувалися, що треба використовувати внутрішні мовні ресурси, вибирати народні слова для термінування нових понять. Коли виникали сумніви щодо вживання того чи іншого терміна і щодо його походження, то досліджували його походження. “Якщо траплялося, що термін має однакову транскрипцію та фонетичну сторону ще в якійсь слов`янській мові через подібний розвиток його в різних народах, або коли в українській мові цей термін має давнішу історію, то такий термін діставав ухвалу[2].
Якби не репресії, що обрушилися на Інститут наукової мови у 1930 р. і на десятиліття загальмували розбудову української термінолексики, заполонили її недоречними русизмами (передусім так званими подвійними кальками), не відповідними внутрішній структурі та милозвучності української літературної мови українська термінологічна наука й термінологічна практика досягла б ще вагоміших успіхів. Однак зупинити процес власне українського термінотворення ніякі репресії не змогли. Переміг глибинний генофонд, сильна історична традиція, самовідданість учених і, звичайно, загальний процес еволюції літературної мови, що особливо давав себе знати у пікові моменти боротьби за свою державність.
3. Ознаки терміна та вимоги до нього
Термінологія є базовим структурним елементом удосконалення та стандартизації мови конкретної галузі, а термін – це слово або словосполучення, що означає чітко окреслене спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо [СУМ], яке застосовують у процесі пізнання та засвоєння наукових і професійних об’єктів та відношень між ними.
Кожен термін є результатом розумової діяльності людини, зокрема діяльності, спрямованої на узагальнення і абстрагування; проте кожен термін, у свою чергу, є знаряддям наукового мислення і пізнання: конденсуючи в собі результат розумової діяльності в галузі абстрагування і узагальнення, він вчить цим процесам наступні покоління мовців.
До термінів ставляться такі вимоги:
1. Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику, формі.
2. Термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику) значенням. Наприклад, циркуляр – це розпорядження, які повинні виконуватися всіма підвідомчими певній організації установами й підприємствами, а це означає, що циркуляр – це лише директивний лист, а не лист будь-якого типу, і таким словом можна називати лише документи цього типу.
Економічний термін повинен вживатися у тому значенні, в якому його застосовують економісти, технічний – у тому, в якому його вживають інженери та ін.
3. При користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми, то “утворювати” ще якісь слова для власного вжитку забороняється. Наприклад: акт, род.відм. акта (а не акту, як у загальновживаному слові), множина – акти; словосполучення: акт приймання-здавання, акт ревізії, акт ревізії каси; акт звірки розрахунків, акт звірки взаємних розрахунків, акт про надходження неякісних або некомплектних товарів; комерційний акт, оперативно-технічний акт та ін.. Від терміна акт можна утворити дієслово (актувати), пасивну форму дієслова (актуватися), дієприкметник (актований), віддієслівний іменник (актування). Про вже термін активування належить до іншої галузі (як і активація та ін..) і в діловому мовленні вжитий бути не може.
Терміни є загальнонаукові та вузькогалузеві. Вузькогалузеві – це такі терміни, які вживаються в певній галузі, наприклад, у хімії:абсорбція автокаталіз, агрегатна стійкість, базитність, сольватувати іони, біокаталіз, біокорозія, в’язкість структурна, валентна зона, валентність.
У електротехніці: аперіодична складова вільного струму, багатофазна система електричних струмів, вебер-амперна характеристика, ємність конденсатора, замикання на землю, провідник, зв’язані електричні кола
Економічні науки: акцизний збір, аудит, банкрутство, платоспроможність, кредитори, ліквідаційна процедура, бартер, валютна позиція , господарська діяльність, грошово-кредитна політика, гудвіл.
Загальнонаукові терміни – це такі терміни, які вживаються в різних галузях знань, але у кожній окремій галузі із своїм конкретним значенням. Наприклад, корінь – у біології корінь асимілювальний, у математиці корінь добувний, у мовознавстві корінь слова, у суспільних науках корінь зла тощо; корозія – у біології корозія аеробна, у геології корозія ґрунтова, у хімії корозія киснева тощо.
4. Творення термінів
Для створення нового слова можуть бути використані різні мовні засоби, а вибір оптимального способу номінації – складний процес, він визначається об’єктивними і суб’єктивними факторами.
Термінологічна номінація – на відміну від мовної – це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників. Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються в строго термінологічній функції. Вони утворюються такими способами:
· переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; Технічна термінологія має численну групу термінів, які утворилися шляхом семантичного перенесення, наприклад, коліно, щока, лебідка, павук, собачка, кішка, хвіст, чашечка, палець, зуб, голова, ніс, вухо, підошва, волосина тощо (СУМ).
· перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація) фільтрація у хімії і механіці;
· запозичення та калькування; десиміляція, локалізм, гіперони, антинейтрино, дуалізм.
· використання наявних у мові словотвірних моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв: самофокусування, освітленість, надплинність, теплоємність, квазічастинки, квантування, світність, баріони, поляризація, індуктивність, індукція, електростатика, дивергенція, констатація, магнетизм, проекція, електрон тощо
· використання словосполучень для найменування наукових понять (у різних терміносистемах вони становлять 70% від загальної кількості термінів) .
Термінологія твориться здебільшого суфіксальним, префіксальним та суфіксально-префіксальним способами.
У творенні термінів беруть участь не всі афікси, а лише окремі, серед яких поширеними є такі: -ння, -ізм, -ція, -ість, -ач, -ø (нульовий суфікс)тощо.
Ці самі суфікси використовують для творення нових слів у загальновживаній лексиці і у науково-технічній термінології, але в науці відбувається конкретизація, уточнення поняття.
Префікси у термінології вживаються нечасто: над-, під-, проти-, без-:
· надзвуковий, надпровідність, надгенератор, надрефракція (СУМ);
· підбирач, підклас, підвид, підсилювач, піддіапазон, підпрограма,
· протиструм, протиелемент (СУМ);
· передавач, перезапилення, перемикач, перенапруга, переохолодження, перепад, переріз;
· безмірність, безвуглецевий, безінерційний, бездотиковий, безстрижневий, В українській науково-технічній термінології на позначення різноманітних наукових понять уживаються складноскорочені назви-абревіатури:
· ЕОМ (електронно-обчислювальна машина), АЦП (аналого-цифровий перетворювач), АНС (автоматизована навчальна система), АСНТІ (автоматизована система науково-технічної інформації), ПТК (перемикач телевізійних каналів) тощо.
Як символічні засоби творення науково-технічних термінів вживаються цифри, позначки, графічні символи математичної, фізичної, хімічної та іншої термінологій. Символи активно вживаються як компоненти складних спеціальних найменувань, утворюючи комбіновані символи-слова: V-подібні з’єднання, х-подібні з’єднання (термінологія зварювання металів), V-подібний манометр (ЗКФ). Як символічні компоненти використовуються букви грецького алфавіту: а-частка, m-мезон, h-мезон, p-мезон, y-мезон, g-фотон, g-квант, g-частка, α-розпад, β-розпад, β-радіоактивність (термінологія фізики елементарних частинок), K-, L-, M-, N-, O-серія (ЗКФ)тощо: IBM-сумісний, DVD-плеєр, web-сторінка (інформатика); хімічних галузей: pH-метр, p-орбіталь, p-електрон, p-зв’язки (зх); ГЦК-гратка (Моргунюк). Це пояснюється бажанням авторів науково-технічної термінології якомога точніше донести до читача суть позначуваного поняття. Щоб полегшити сприймання наукового терміна, автори позначають однотипні поняття символічними позначками.
Для термінотворення властиве частотне вживання епонімів як твірної основи. У науково-технічній термінології творяться нові поняття від основ власних імен, які функціонують як звичайні і повноправні назви, наприклад, фізичні одиниці (ом, кулон, ампер, вольт, герц, рентген, генрі, джоуль), у найменуваннях мінералів і силікатів (астраханіт, байкаліт, глінкіт, ломоносовіт, гетит); хімічних елементів (кюрій, курчатовій, ейнштейній, фермій, менделєвій).
У зв’язку зі стрімким зростанням кількості інформації, вимоги до систематизації термінології стають дедалі суворішими. Це пов’язано із залученням комп’ютерної техніки до пошуку, систематизації і зберігання знань..
Сучасна науково-технічна термінологія продовжує розвиватися, поновлюватися, вдосконалюватися відповідно до розвитку і вдосконалення науки і техніки. Вона є відкритою системою, здатною розвиватися за сучасними словотвірними законами.
Лекція 8
УСНЕ ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ
План
1. Вимоги до усного ділового мовлення.
2. Види усного ділового спілкування.
3. Роль жестів, міміки, інтонації в усному діалогічному спілкуванні.
Література
1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. – 3-тє вид., переробл. і допов. – к.: А.С.К., 2002. – 398 с.
2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.
3. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 496 с.
4. Хміль Ф.І. Ділове спілкування: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академвидав, 2004. – 280 с.
5. Шевчук С.В. Ділове мовлення. Модульний курс: Підручник. – К.: Літера ЛТД, 2003. – 448 с.
1. Вимоги до усного ділового мовлення
Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним діловим мовленням полягає в необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту. інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати – поняття не тотожні.
До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
1) точність у формулюванні думки, недвозначність;
2) логічність;
3) стислість;
4) відповідність між змістом і мовними засобами;
5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
7) вживання сталих словосполучень;
8) різноманітність мовних засобів;
9) нешаблонністьу побудові висловлювання;
10) доречність;
11) виразність дикції;
12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.
Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови (здатність відчувати належність слів до певного стилю, доречність вживання слів у певній ситуації). Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.
2. Види усного ділового спілкування
Усне ділове спілкування звичайно поділяють на публічне й приватне (залежно від кількості співрозмовників і завдань спілкування).
Приватне усне ділове мовлення є засобом повсякденного спілкування людей у процесі виконання ними службових обов’язків, а також засобом спілкування працівників установи чи підприємства з відвідувачами в години прийому їх.
Залежно від того, хто проводить прийом відвідувачів, можна виділити прийоми, які проводять, по-перше, керівники та їх заступники і, по-друге, керівники структурних підрозділів і працівники цих підрозділів. Прийоми першого типу стосуються найпринциповіших питань діяльності підприємства або установи. Прийоми другого типу проводяться переважно з часткових, поточних питань, які торкаються здійснення якоїсь однієї функції управління (наприклад, планування, фінансування, постачання тощо).
Одним із способів приватного спілкування є бесіда. Знання правил етикету є підґрунтям для формування іміджу керівника, працівника фірми в цілому. Важливим є початок спілкування. З першої фрази, погляду, настрою керівника залежатиме хід зустрічі, бесіди, наради. Тому варто починати її стримано, але доброзичливо. Потрібно зазначити, що хоч бесіда і нарада – форми усного спілкування людей і будуються на трьох основних типах стосунків:
- начальник – підлеглий
- підлеглий – начальник
- партнер – партнер,
проте вони різняться за кількістю учасників. Якщо в нараді беруть участь більше двох учасників, то в бесіді якраз дві особи становлять сферу спілкування.
Відмінність ділової бесіди від повсякденної (побутової) полягає в тому, що вона є цілеспрямованою із заздалегідь спланованим результатом і направлена на вирішення певних завдань, виробничих проблем і питань, пов’язана з необхідністю робити висновки на основі аналізу отриманої інформації. Така бесіда дозволяє виробити певні рішення і реалізувати їх. Ділові бесіди, завдяки ефекту зворотного зв’язку, дозволяють керівникові реагувати на висловлювання співрозмовника відповідно до конкретної мети бесіди, її предмета та особистості співрозмовника.
Ділова бесіда як форма взаємного спілкування має такі переваги:
1. Можливість диференційованого підходу до предмета обговорення.
2. Швидкість реагування на висловлювання співрозмовника за допомогою пояснень, поправок тощо.
3. Розширення компетентності керівника за рахунок критичних оцінок, пропозицій і думок партнера.
4. Можливість диференційованого підходу до обліку та оцінки об’єктивних і суб’єктивних факторів під час вирішення проблеми.
5. Відчуття особистої значущості у вирішенні обговорюваних проблем і причетності до результатів, отриманих у кінці бесіди.
Необхідно також пам’ятати, що бесіда – це не монолог. Її можна буде правильно побудувати тільки тоді, коли є взаєморозуміння між співрозмовниками, що допомагає спільному вирішенню певної проблеми.
Успіх бесіди значною мірою залежить від того, наскільки зрозуміло, переконливо і точно партнери висловлюють свої думки, ідеї. Точність і зрозумілість інформації виявляється в простоті й чіткості викладу, адже розуміння інформації є обов’язковим.
Є різнівидиділових бесід:кадрові; дисциплінарні; проблемні; організаційні; творчі.
До кадровихналежать співбесіди під час прийому на роботу чи звільнення. Ефективність кадрових бесід підвищується залежно від уміння керівника створити відверту конструктивно-критичну атмосферу спілкування і, навпаки, зменшується, якщо він поводиться безтактно, перебиває співрозмовника, висміює його аргументи або грубо реагує на протилежну точку зору. Особливу увагу слід звернути на об’єктивність фактів.
Керівник повинен мати план бесіди, дотримуючись якого він зможе відповісти на запитання:
- яка причина бесіди та організаційні конкретні завдання, пов’язані з її метою, темою;
- які контраргументи може висунути співрозмовник і що потрібно зробити, щоб досягти поставленої мети;
- які варіанти вирішення проблеми можна запропонувати, якщо партнер погодиться, відмовиться або заперечуватиме;
- на кого з партнерів чи підлеглих можна покластися у вирішенні проблеми і які переваги це матиме чи які негативні моменти може викликати.
Дисциплінарні бесіди відрізняються від кадрових тим, що вони зумовлені фактами порушення дисципліни на виробництві або відхиленнями від встановлених норм і правил діяльності організацій, підприємств.
Отже, слід пам’ятати, що:
- головне завдання дисциплінарної бесіди – майбутня робота працівника, який чимось завинив;
- не потрібно проводити бесіду без належної підготовки;
- бесіда про дисципліну – не вистава, а довірча розмова;
- не можна приймати рішення наперед;
- якщо необхідно зробити індивідуальні винятки з правил, то про це потрібно повідомити інших;
- працівник повинен зрозуміти “оргвисновки”;
- важливо погодити із працівником програму його подальших дій і термін її реалізації.
Проблемними умовно можна назвати бесіди, викликані необхідністю розв’язання різних конфліктних ситуацій, що виникли в організації. Найважливішою особливістю проблемної бесіди є глибокий і всебічний аналіз конфлікту, з’ясування причин і обставин його виникнення, розгляд соціальної практики вирішення подібних конфліктів, пошук виваженого та обґрунтованого рішення.
Організаційні –це бесіди, у процесі яких обговорюється технологія виконання того чи іншого виробничого завдання, аналізуються одержані результати, висловлюються критичні зауваження з приводу вирішення поставлених завдань.
Творчібесіди передбачаютьвироблення загальної концепції роботи організацій, обговорення принципів виконання різноманітних програм, проектів, завдань тощо. Для творчих бесід особливо важливими є неординарність мислення, оригінальність вираження думки, вміння знайти переконливі аргументи і захистити свою позицію, створення банку ідей.
Нарада як засіб колективного вирішення проблем є однією з ефективних форм управлінської діяльності. Дослідження свідчать, що приблизно 90% ідей виникає у процесі колективного обміну думками. Очевидно, цим зумовлене використання її в організації роботи колективу.
Нарада – організаційна форма спільного обговорення і вирішення керівником разом з підлеглими певних проблем, питань.
Керівники і спеціалісти витрачають на ділові зустрічі 20-30% робочого часу. Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Більша кількість учасників просто не зможе взяти активної участі в обговоренні, а менша не дасть змоги виявити різні погляди на проблему. Ефективність наради певною мірою залежить від рівня підготовки як самої наради, так і окремого її учасника й, безумовно, керівника.
У процесі управління організаціями використовують такі види нарад:
а) диктаторська нарада – керівник ознайомлює присутніх зі своїми розпорядженнями, власним поглядом, з постановою чи наказом вищого керівництва. Інколи дозволяє учасникам наради ставити запитання. Обмін думками відсутній;
б) автократична нарада – різновид диктаторської. Керівник кожному ставить запитання і вислуховує відповіді. У такій нараді бере участь небагато працівників. Крім ситуації, коли підлеглому доводиться відповідати на запитання керівника, він поводиться пасивно. Активізація учасника наради, як правило, не передбачає суперечки з керівником;
в) сегрегативна нарада – керівник або працівник за його дорученням виголошує доповідь, потім відбуваються дебати, в яких бере участь кілька учасників за вибором головуючого. Ця нарада є псевдодискусійною (виступ підготовлений заздалегідь). Вона може спричинити розкол колективу, виникнення антипатії до керівника чи до промовців, тому не варто нею зловживати;
г) дискусійна нарада – вільний обмін думками, загальне голосування, прийняття рішення, яке потім підлягає затвердженню керівництвом. Варіантом може бути одноосібне прийняття рішення керівником після осмислення висловленого і запропонованого на нараді;
ґ) вільна нарада – аморфна, без чітко сформульованого порядку денного, а інколи й без головуючого. Метою її є обмін думками; прийняття рішення необов’язкове. Така нарада, як правило, виникає в автомобілі, в кулуарах офіційної наради тощо;
д) проблемна нарада – спрямована на пошук вирішення певної проблеми. Відбувається вона за традиційною схемою: доповідь – запитання – дебати – прийняття рішення. Для вирішення проблем часто використовують метод «мозкової атаки»;
е) інструктивна (інформативна) нарада – передбачає передавання розпоряджень та необхідних даних зверху донизу ієрархічними щаблями управління. Організовують її за необхідності конкретизувати завдання для виконавців, роз’яснити питання, що назріли, встановити терміни виконання доручень;
є) оперативна (“диспетчерська”, “п’ятихвилинка”, “літучка” тощо) нарада – призначена для отримання інформації про стан справ у виробництві (знизу догори за схемою управління). Отримавши необхідні дані, головуючий на місці приймає рішення, надає необхідну допомогу. В організації оперативних нарад важливо чітко визначити їх основну мету, яка може бути інформаційно-пізнавальною (взаємний обмін інформацією між дирекцією і керівниками цехів, підрозділів про рух матеріальних потоків у виробництві), контрольно-регулювальною (виявлення порушень, відхилень і спонукання винних до їх усунення), нормативно-оцінною (підбиття підсумків роботи за добу, визначення передовиків) або творчо-пошуковою (пошук колективних рішень складних та міжвідомчих проблем).
Вибір конкретного виду наради залежить від предмета обговорення, управлінських традицій в організації, уподобань керівника та ін. Як правило, більшість нарад поєднують у собі елементи різних їх видів, бо головна вимога до них – об’єктивний аналіз проблеми, прийняття ефективного рішення, доведення його до виконавців тощо.
Телефонна розмова – це один із найпоширеніших видів усного мовлення. По телефону проводяться переговори, даються консультації, працівники попередньо домовляються про важливі ділові зустрічі тощо. Службова телефонна розмова складається з таких елементів:
1) момент встановлення зв’язку (взаємне відрекомендування);
2) виклад суті справи (введення в курс справи, обговорення ситуації, відповідь);
3) закінчення розмови.
Переконливе, пристрасне слово – дієвий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання.
Публічні виступи, лекції, доповіді, теоретичні конференції, диспути залучають мільйони людей до активного громадського життя, допомагають їм виявляти творчу ініціативу, служать способом пропаганди політичних, економічних і спеціальних наукових знань.
Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вираз обличчя – усе це взірець для слухачів. Отже, успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності чи відсутності у промовця індивідуального стилю мовлення. Метод викладення матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним. Перевага дедуктивного методу в тому, що вже на початку можна ознайомити слухачів з головною ідеєю, основною думкою автора. Якщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його індуктивно.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяються такі найважливіші жанри публічного мовлення: доповідь, промова, лекція.
Доповідь – одна з найпоширеніших у нас форм публічних виступів.
Політичні доповіді – насичені багатим фактичним матеріалом, добре аргументовані, правдиві і цілеспрямовані. Мистецтво політичної доповіді відігравало свого часу і продовжує відігравати зараз величезну роль. У політичній доповіді наявні елементи, властиві агітації, та елементи, властиві пропаганді: оскільки доповідь ставить нову проблему, яку ще треба вирішувати, вона має характер гострої злободенності, властивої агітаційному виступу; у той же час політична доповідь немислима без повної наукової теоретичної бази, а це зближує її з пропагандистськими виступами.
Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує та оцінює її результати. У такій промові говориться також про завдання на майбутнє. Звітна доповідь не лише обговорюється, до окремих її частин можуть бути внесені корективи; по доповіді обов’язково приймається рішення – програма майбутніх дій.
Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань з висновками й пропозиціями; на відміну від інших документів, така доповідь призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. Особливість ділової доповіді в тому, що її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями.
Промова – це агітаційний виступ на масових зборах і мітингах; він охоплює значну тему, яка хвилює слухачів.
Мітингова промова має гостро політичний характер і присвячується завжди злободенній, суспільно значущій і хвилюючій проблемі.
На мітингу виступає, як правило, не один, а кілька ораторів, і кожен з них виголошує коротку промову. В усіх випадках вона повинна відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонації і високим пафосом.
Крім мітингових, сюди зараховують промови судові, дипломатичні, виборчі тощо.
Агітаційна промова має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь; вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Агітаційна промова, як правило, обмежена в часі, торкається якогось одного питання, має мобілізуючий характер.
Ювілейна промова звичайно присвячується певній даті, ювілеєві підприємства, організації, установи, а може бути виголошена і на честь окремої особи, яка має заслуги перед суспільством. Обидва типи промов відзначаються святковістю, урочистістю, хоч є в них і елементи підсумків. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови ці, як правило, короткі, урочисті, пафосні, а водночас сердечні, дружні.
Лекціяє також однією з форм пропаганди. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база, що й зближує лекцію з іншими формами пропагандистських виступів. У лекції найчастіше говориться про більш загальні й уже розв’язані проблеми.
За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка щоразу змінюється).
Огляд(міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюються події за певний – порівняно невеликий – час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Тут окремі події, факти, державні й політичні діячі та інші особи згадуються досить побіжно; важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.
Отже, всі вищезгадані форми усного діалогічного спілкування є важливими елементами професійної діяльності.
3. Роль жестів, міміки, інтонації в усному діалогічному спілкуванні
У поняття інтонація входять такі компоненти, як силай висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з допомогою інтонації вносять різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у якому перебуває мовець). Її завдання – різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою і жестикуляцією, а також засобами милозвучності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні.
Вимоги до інтонації при виступі:
- правдивість, природність;
- постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголошенням;
- використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного, логічного, виразного, який підкреслює емоційне значення слова.
Роль паузи визначається у потребі, на початку промови, промовцю – зібратися з думками і аудиторії, щоб настроїтись на слухання, звикнути до промовця; в середині промови, в процесі її виголошення – для відмежування частин викладу думки; в середині речення – для організації слухачів, для зосередження їх уваги.
У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим (промова-імпровізація).
Вимова оратора відрізняється від звичайної більшою старанністю, насамперед у вимовлянні груп приголосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих вад її.
Завжди слід пам’ятати, що крім завдання сказати, перед оратором стоїть завдання бути почутим.
Уміння користуватися своїми голосовими даними – запорука успіху. Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися певної тиші), а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись з нього.
Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на інший, змінювати темп і силу вимови відповідно до логічного та емоційного змісту тієї чи іншої частини виступу.
Темп мовлення (тобто швидкість вимовляння слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, пристрасне мовлення обов’язково гарне, і навпаки.
Проте водночас, при всій необхідності говорити темпераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.
Особливу увагу слухачів привертають жести оратора. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживати жестами не варто.
Жести – лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники й твердять, що 40% інформації в ораторському мистецтві дає міміка й жести. То виразні, то енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють або, навпаки, пом’якшують сказане. Жестами і мімікою треба вміти користуватися для посилення смислової виразності, пам’ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки й жестів не може і не повинна заміняти мову слів.
Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь читається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв’язаний з текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи виголошення думки і підтверджують цілковиту відповідність між змістом і формою.
Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйозний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розцінюються як невихованість оратора; незграбні рухи, недоладна міміка смішать слухачів; рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.
Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Міміка і жести – це наочне, але водночас й інтуїтивне вираження думки; ось чому значно важливіше проникнути в тему, пройнятися її ідеями – усе це й буде підставою для майбутніх жестів, міміки та інтонації.
Лекція 9
МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ – НЕВІД’ЄМНИЙ ЕЛЕМЕНТ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ
1. Мовленнєвий етикет як універсальне явище.
2. Діловий етикет.
<