Виразка шлунку і дванадцятипалої кишки

Картина особистості

У типології виразкових хворих пропонується наступне поділ (Overbeck, Biebl, 1975):

1. Психічно «здоровий» виразковий хворий. Особистості з гарною функцією Я и стабільними об’єктними відносинами, що при неспецифічній чи специфічній ( що йде зі сфери оральних переживань) навантаженню при сильній регресії Я, ресоматизації і визначеної схильності шлунка занедужують виразкою в якості єдиної психосоматичної реакції.

2. Виразковий хворий з неврозом характеру, формуванням псевдонезалежних чи реакцій обсесивно-депресивними рисами з оральними конфліктами, помітними навколишнім (наприклад, керівник, що поширює навколо себе агресивна напруга). Конфлікт декомпенсується при хронічному плині внаслідок особливих переживань образи, невдачі, любовної втрати після двофазного витиснення.

3. Соціопатичний виразковий хворий. Пасивно-залежні хворі зі слабким Я, надмірною залежністю від об’єктів, схильні до прориву чи інстинктів параноїдно-кверулятивним типам поводження, що зовні виявляють свої оральні конфлікти як «асоціальні хворі» (наприклад, хворі виразкою алкоголіки, рентні невротики), занедужують вже при дрібних зовнішніх відмовленнях у любові і звертанні до себе. Їхній розлад шлунково-кишкового тракту стає зрозумілим як відповідним їхнім психічним потребам органний чи модус фізіологічні кореляти.

4. Психосоматичний виразковий хворий. Невиразні особистості з бідною фантазією, що представляються своєрідно ригідними і механічними в способі життя й об’єктних відносин, що роблять при дослідженні почуття повної порожнечі відносин. Вони в стані бачити в навколишніх лише самих себе і при специфічних навантаженнях і кризах (часто — у зв’язку з втратою об’єкта) звично психосоматично реагують. Часто поряд з виразковою хворобою спостерігаються й інші психосоматичні порушення, такі як лихоманка, серцеві симптоми, ревматизм і т.д. Крім того, у таких пацієнтів констатують частішання нещасливих випадків і оперативних утручань.

5. «Нормопатичний» виразковий хворий, надмірно орієнтований на нормальність поводження, надмірно адаптивний, з виразними обмеженнями Я на основі вираженої тенденції заперечення (наприклад, реальності власного стану виснаження і фізичного самопочуття). Як робочі чи дрібні що служать, що часто працюють додатково по сумісництву, вони знаходяться в стані хронічного стресового перевантаження, що саморуйнує, на тлі якої часто блискавично з’являється виразкова симптоматика.

У відношенні маніфестного поводження розрізняють пасивний і гіперактивний тип виразкового хворого.

Пасивний виразковий тип схильний до субдепресивному тла настрою і прямо виражає свої потреби в залежності. Він вважається маніфестно-залежним. Виразковий приступ настає, «коли несвідомі чи свідомі бажання залежності зустрічають відмовлення» (Freyberger, 1972).

Кроки до самостійності і незалежності не починаються. Хворий насолоджується перевагами залежності і відмовлення від усякого ризику. Життєва стратегія полягає в тім, щоб бути захищеним.

Цей маніфестно-залежний, пасивний виразковий тип часто походить з родини, у якій він був розпещений дуже турботливою матір’ю. Хворому не вдається досягти переривання «психологічної пуповини», стати незалежним від матері. Він залишається з бажанням захисту і допомоги, сильно прив’язаним до материнської фігури, у той час як батько може зайняти лише другорядне положення, коли його «визнають».

При гіперактивному виразковому типі бажання залежності дуже сильні, однак відкидаються хворими. Вони відмовляються від своїх бажань, що відбуваються з оральної сфери переживань, і тим самим фруструють самі себе. Гіперактивний тип позбавлений спокою. Він агресивно переслідує свою мету, компенсаторно прагне до незалежності і постійно прагне довести свою силу. Пацієнт має потребу в такім підтвердженні, оскільки не в змозі забезпечити собі почуття захищеності іншим способом, крім досягнення успіху. Цей тип шукає успіху, але в цілому неуспішний, оскільки предметом його прагнень є визнання себе і престиж. Це — дон Жуани досягнень і успіху, вони одночасно активні і невпевнені в собі.

F. Alexander (1932) висловив припущення, що хронічна фрустрація при явній потребі у залежності формує характерний несвідомий конфлікт. Останній переростає у інтенсивну орально – рецептивну потребу від залежності, турботі, , що викликає хронічний несвідомий регресивний голод або гнів. Ця реакція проявляється фізіологічно стійкою вагусною гіперактивністю, яка призводить до гіперсекреції шлункового соку та обумовлює розвиток виразки.

Більшість авторів виділяють два типа: гіперактивний та пасивний.

Вважається, що майже усі хворі з виразковою хворобою мають внутрішній конфлікт типу “віддати–взяти” – боротьба між двома протилежними прагненнями (залежності та побоювання відкрито демонструвати свою залежність).

При пасивному типі хворі насолоджуються перевагами залежності та не роблять кроків до незалежності. На першому плані у таких хворих стоїть безсвідомий страх бути кинутими.

При гиперактивному типі бажання залежності свідомо відкидаються. Ці хворі турбуються про інших, намагаються бути лідерами, постійно шукають успіху, але не знаходять його.

Деякі дослідники (Zander, 1976) вважають, що початковим фактором є заздрість – “виразка виникає, коли людина з голодним установленням повинен бачити як їсть інший”. Відомо, що їжа є першим явним задоволенням рецептивно– збирального бажання. У думках дитини бажання бути коханим та бажання бути нагодованим пов’язані дуже глибоко. Коли у більш зрілому віці бажання отримати допомогу від іншого викликає сором або сором’язливість, що часто у суспільстві, головною цінністю якого є незалежність, бажання це знаходить регресивне задоволення у підвищеному потязі к поглинанні їжі. Цей потяг стимулює секрецію шлунка, а хронічне підвищення секреції у індивіда, який може привести до утворення виразки.

У процесі існування стало відомо, що більша частина пацієнтів пов’язує своє захворювання з психологічними причинами, що підтверджується з достовірно підвищеним рівнем тривожності та депресії у порівнянні з пацієнтами, які не соотносять хворобу із психологічними чинниками, при цьому рівень тривожності на 5–7 пунктів був вище рівня депресії. Підвищений рівень тривожності пов’язаний із особистісними особливостями пацієнтів, так і з находженням хворих у стресогенних умовах стаціонарного лікування. Пацієнти відмічали що у домашніх умовах вони відчувають себе більш комфортно і вільно.

Хворі на виразкову хворобу відрізняються педантичністю та в’язкістю афекту, схильністю до іпохондрії та пригніченому настрою.