Час – 2 години

Для студентів 1 курсу факультету права, денна форма навчання

Освітньо-кваліфікаційний рівень - бакалавр

Лекція

Р.

Є.В. Петров

Канд. юрид. наук, доцент

Завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін ДЮІ МВС України

з курсу «Основи римського цивільного права»

Тема 1: «Поняття, предмет та система римського цивільного права. Джерела римського цивільного права»

галузь знань 0304 «Право»

напрям підготовки 6.030401 «Правознавство»

Обговорена та схвалена

на засіданні кафедри ЦПД

Протокол № _20___

від «_26__»__червня___2012 року

Донецьк 2012

Тема 1: «Поняття, предмет та система римського цивільного права. Джерела римського цивільного права»

ПЛАН

Вступ

1. Поняття, предмет та система римського цивільного права

2. Джерела римського цивільного права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала сус­пільні відносини між приватними особами, а саме: сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру; питання правового захисту приватних прав; шлюбно-сімейні відносини; відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі; зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав: договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень; коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

Науково-теоретичне і практичне значення правової культури стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуації, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської юриспруденції мають неминуще значення.

Цивільне право за самою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох ок­ремих автономних центрів, між якими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарського життя, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.

Цілком зрозуміло, що кінцевою метою всіх правових установ є сама лю­дина як особа, як індивід. Метою об'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутів було якнайкраще забезпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування. Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні - так звані фізичні особи.

Разом з тим часто ті ж людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійно­го центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). У тако­му випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.

Розгляд цієї теми охоплює загалом три групи питань. по-перше, питання відносин між чоловіком і дружиною (шлюбне право); по-друге, питання відносин між батьком як носієм батьківської влади (pater potestas) і дітьми (батьківська влада); по-третє, питання, пов'язані з турботою і представництвом для людей, які не можуть належним чином турбуватися про свою особу і майно (право опіки та піклування).

Метою лекції є засвоєння поняття римського цивільного права, його історичного значення, системи та джерел регулювання, особливостей давньоримського судового процесу та позовів у Стародавньому Римі, особливостей правового становища фізичних і юридичних осіб у Стародавньому Римі та поняття сім’ї, споріднення, шлюбу за римським правом, видів шлюбу, особистих немайнових і майнових правовідносин між подружжям, батьками та дітьми, а також підстав встановлення та особливості здійснення опіки і піклування у Стародавньому Римі.

1. Поняття, предмет та система римського цивільного права

Римське приватне право є правом найбільшої держави періоду античного суспільства. Зароджувалося воно у стародавні часи у невеликій римській общині (датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 року до н. є.). Будучи нескладною і архаїчною правовою системою, яка обслуговувала примітивний уклад життя невеликої римської общини, римське право цього періоду відзначалося вузько національним і патріархальним характером. Борючись за своє існування, Рим у подальшому об'єднав майже весь античний світ. Маленька римська община стає могутньою державою. Істотно змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства, руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється, виникають більш складні економічні відносини, закладається фундамент для подальшого світового суспільного розвитку. На території Римської держави виникають і встановлюються чис­ленні ділові, торговельно-грошові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Виникає потреба в регулюванні цих нових відносин. Старе римське право для цієї мети не було придатне, потрібне було нове право, яке б могло однаково задовольняти інтереси всіх учасників суспільних відносин. Правова дійсність вимагала привести старі норми у відповідність до нових умов та потреб суспільства. Римське право проймається такими засадами універсальності: вбирає в себе ті звичаї міжнародного торгового обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, та надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникає те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу.

Ідеями римського права сповнена сучасна теорія цивільного права, цивільного процесу, підприємницького права, міжнародного приватного права тощо. Тому для того, щоб досконало вивчити перелічені вище галузі права, необхідно знати римське право.

У римському праві закріплено розуміння права як системи загальнообов'язкових правових норм, санкціонованих людьми на благо собі, тому право — це інститут захисту населення.

У римському праві вперше знайшов відображення поділ норм права на публічне та приватне.

Римське право вперше в історії людства розробило критерії для оцінки правової поведінки людини, сформулювало особливу пра­вову культуру відносин між людьми.

У римському праві вперше сформувались юридична терміноло­гія і понятійний апарат, наука про право.

Римські юристи вперше взяли на себе сміливість заявити про те, що правом треба займатися, його необхідно вивчати і йому по­трібно навчатися.

Римське право — це невід'ємна методологічна база професійної юридичної освіти, основа розуміння теоретичних галузей права і порівняльного правознавства, дидактичне поле становлення юри­дичної мови та юридичного мислення.

Володіння загальновизнаними крилатими висловами, поняттями, афоризмами з римської юриспруденції не тільки свідчить про високу правову культуру, а й полегшує спілкування юристів різних країн.

Важливо також зазначити, що чіткість Юридичних визначень і формул, досконала юридична техніка та здійснена римськими юристами кодифікація, мають неоціненне значення для становлення юриста і підвищення його наукової та практичної кваліфікації.

Приватне право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем: jus civile — цивільне право; jus gentium — право народів; jus praetorium — преторське право. Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення суспільства і держави.

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Дія норм цивільного права обме­жувалася територією Риму. Зрозуміло, що воно не могло протягом тривалого часу задовольняти погреби тогочасного суспільства, яке бур­хливо розвивалося. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами з одного боку, та громадянами, які проживали за межами Риму (перегрини) — з іншого. Але потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу та чутливо реагувало на зміни в суспільстві. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Дві системи (цивільне право і право народів) існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту. Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова сис­тема під назвою преторське право. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів суб'єктів права.

Всі три правові системи в сукупності становили римське право. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).

Давньоримський юрист Ульпіан (кінець II — початок III ст. н. є.) так визначив ці поняття: "Публічне право — це право, яке стосується положення Римської держави, приватне право — це право, яке стосується користі окремих осіб".

У подальшому доля цих галузей римського права складалася неод­наково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. А римське приватне право, навпаки, відіграло значну роль в розвитку приватного права в Серед­ньовіччя і в Новий час, воно лягло в основу законодавства багатьох країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів.

Приватне право означає автономію сторін, але обмежену публічним правом. Норми приватного права мають не примусовий характер, а диспозитивний. Людина може захищати своє право або відмовитися від нього; вона може подати позов до суду, але може цього й не робити; зміст договору визначається вільним власним міркуванням.

Але суворого розмежування між двома сферами інтересів бути не може. Інтереси приватні й публічні тісно пов'язані між собою. Сферу приватних прав інколи важко відрізнити від сфери публічних прав, та й самі галузі приватного і публічного права на різних етапах історичного розвитку у різних народів визначалися по-різному.

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення етапів (пері­одів) розвитку Римської держави та римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами: царський (754—509 pp. до н. є.); республіканський (509—27 pp. до н. є.); період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.). Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 284 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.).

Але періодизація римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій розвитку римського права. Принципового значення щодо кваліфікації римського права ці відмінності у періодизації не мають, оскільки у різних випадках відзначають тільки загальні та умовні етапи історичних змін. Межі між періодами умовні, хоча в багатьох випадках визначаються з точністю до року, коли відбулася значна подія, з якою пов'язаний цілий комплекс змін у правовій системі.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів: найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.); докласичний (367—17 pp. до н. є.); класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.); післякласичний (284—476 pp. н. є.); юстиніанівський (527—565 pp. н. є.).

Архаїчний період характеризується як етап початкового форму­вання римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної су­дової практики.

У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов'яз­ків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засі­дання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

Докласичний період. В цю епоху Римська Республіка досягає сво­го розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із за­гальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотворчість. Докласичний період — час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. є.). Джерелами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. є. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гума­нізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римсь­ке право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період — постанови сенату та діяльність юристів.

Післякласичний період. З часів домінату здійснюється спрощен­ня та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча ді­яльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодав­ства та його переважне значення змінює коло джерел права. Поста­нови імператора дістали назву конституцій.

Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і розвиватися в його східній частині — Візантії. Правова культура візантійської імперії, яка була послідовником традицій римської державності, надала друге історичне життя римсь­кому праву. Ця традиція багато змінила у змісті і системі класич­ного римського права, але з урахуванням таких змін римське право лягло в основу правових систем багатьох країн.

У візантійські часи римське право знайшло свою повну кодифі­кацію (звід цивільних законів Юстиніана), яка стала пріоритетним джерелом римського права. Кодифіковане римське право візантійського зразка — особливо Кодекс Юстиніана та його Новели, стали основою для формування нової галузі правової культури — церковного пра­вославного права. Велике значення у справі збереження римського приватного права мала та обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями та окреми­ми їх служителями) вирішувала на основі римського права, внас­лідок чого природно сфера дії римського права значно розширюва­лася.

Історія римського права у Західній Європі, починаючи з епохи Середньовіччя, є прикладом його запозичення в інтересах застосу­вання до особистої юридичної культури та практики.

З початку культурного підйому у Західній Європі на межі XI—XII ст. відбувається відродження римського права, починається його рецепція (від reception — сприйняття, запозичення, засвоєння).

Визначну роль у відродженні і популяризації класичного римського права відіграв Болонський університет, який був заснований наприкінці XI ст. Юридична діяльність Болонської школи виявлялася у викладанні римського права. Викладання полягало у публічному зачитуванні і тлумаченні джерел римського права, а слухачі одночасно під диктовку записували ці тлумачення (глоси). Звідси й сама школа отримала назву "школа глосаторів". У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані коментатори або постглосатори. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам.

Знову сформоване таким чином римське право стало у XVI ст. головним елементом юридичної науки та практики в Італії, Іспанії, особливо у Німеччині. Судам, наприклад у Німеччині, наказували застосовувати насамперед не національне, а римське право. Рецеповане римське право, яке було засноване спільними зусиллями глосаторів, коментаторів та німецьких вчених-юристів, одержує нову назву — сучасне римське право, яке діяло у Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного уложення, що набуло чинності з 1 січня 1900 р. Вплив римського права простежувався в Цивільному кодексі Наполеона 1804 р., в російських цивільних уложеннях 1903 та 1905 pp.

З XVIII ст. починається період наукового освоєння римського права в рамках так званої історичної школи права. Відповідно до потреб нової школи справжня система римського права взагалі могла бути побудована тільки на підставі римського права, адже правильне розуміння головних інститутів права дає тільки римська правова культура.

Рецепійоване римське приватне право протягом тривалого часу діяло в багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило гли­бокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, науці і прак­тиці цивільного права.

Рецепція римського приватного права в нашій країні відома з X ст. Однак слід зазначити, що в Україні не було прямої рецепції (тобто запозичення законодавчих рішень), подібної до німецької або фран­цузької правовим систем. Вплив римського приватного права на законодавство України простежується протягом X—XIX ст. Най­давнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римсь­кого приватного права в його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепіювання деяких законів з візантійського законодавства. Більш помітним та широким був вплив римського приватного права на законодавство пізніших часів. Насамперед це стосується Литовсь­ких статутів, які замінили "Руську правду". Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської держави, до складу якої входила тоді Україна. їх джерелами були чинне литовське законодавство та судова практика, положення римського, німецького та польського права.

За обставин, що склалися після приєднання у 1654 р. України до Росії, визначаючи можливості рецепції римського приватного права, треба брати до уваги ставлення до цього питання в Росії. Значну частину радянського періоду історії наявність приват­ного права визнавалася державою в обмеженому ступені.

2. Джерела римського цивільного права

У римському праві вперше виникла і юридично сформувалася думка про те, що для надання нормі права імперативної (обов'яз­кової) сили слід дотримуватись певних процедур і дій.

Таким чином виникло вчення про джерела (форми) права, тобто спосіб виникнення й набуття правилами поведінки обов'язкової сили і правової форми.

Характерними особливостями цього вчення стали: існування різних форм функціонування норм права; диференціація норм права юридичною силою й способом формування.

В юридичній науці джерела права — це спеціальний правовий термін, який означає спосіб, зовнішню форму втілення й закріплення юридичної норми.

Юридична норма — це виражене в джерелах права загальнообов'яз­кове правило поведінки, яке існує як зразок, еталон можливої або належної поведінки, що охороняється від порушення заходами державного примусу.

Уперше термін "джерела права" ввів у науковий обіг римський історик Тит Лівій, який єдиним джерелом усього публічного і при­ватного права назвав Закони XII таблиць.

Крім того, джерела права в літературі застосовують як джерела пізнання права (звідки ми черпаємо знання матеріалу, які визначають дані, що дозволяють визначити характер і зміст права в різні епохи розвитку держави) — тексти законів, судові рішення, записи звичаїв, виступи юристів, літописи, твори мистецтва, археологічні розкопки, нумізматика тощо. Інституції Юстиніана згадують два види джерел: закон та інші норми, які походять від державних органів і зафіксовані ними у письмовій формі; норми, які складаються на практиці.

Звичаї. Будь-яке суспільство для нормального існування потребує певного регулювання. Це досягається певними приписами (правилами поведінки), які виробляються людським колективом (родом, племенем), тобто соціальними нормами. Цими соціальними нормами були звичаї, тобто правила поведінки, які утворюються стихійно в результаті багаторазового повторення протягом трива­лого часу.

Наявність загальноприйнятих стандартів поведінки обмежує сва­вілля окремих осіб і забезпечує незалежність учасників правових відносин від випадкових обставин (хитрість, фізична сила партнера), тобто ставить всіх в однакові умови. Для свого визнання як обов'яз­кової вимоги (яка дає можливість судового захисту) звичаї повинні були відповідати певним критеріям: мати тривалий характер (життя більше одного покоління); відображати одноманітну практику; втілювати розумну потребу в регулюванні життєвою обставиною.

Виникнувши у Римі, публічна влада по мірі необхідності починає визнавати звичаї та їх загальнообов'язковий характер, і таким чином звичаї перетворюються на правові звичаї (consuetudo).

Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами: usus (звичаєва практика); mores morium (звичаї предків); comentarium pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців); comentarium praetoirum (звичаї, які склалися в практиці преторів).

Закони. Царські закони. Нормами соціального регулювання в царський період були приписи, постанови царської влади. З іменем царя Ромула пов'язуються такі закони: про укладення шлюбу у формі релігійного обряду; про заборону вбивати дітей, які досягли трирічного віку, крім явних виродків; про заборону дружині залишати чоловіка.

З вигнанням царів (509 р. до н. є.) судова влада і право законодавчої ініціативи переходять до двох вищих магістратів (кон­сулів) і сенату.

Закони приймалися лише зі згоди сенату, і крім того, мали бути попередньо прийняті на народних зборах — comitio (куріатні, цен-туріатні, трибутні збори).

Давньоримський юрист Гай стверджував: "Закон — це те, що народ наказав і постановив".

Закони встановлювалися всім громадським колективом і для всіх громадян, були результатом взаємної згоди всіх громадян. Взаємна згода всіх громадян виключає неінформованість (необізнаність) і необдуманість поведінки, причину можливого відхилення від норм і нехтування інтересами інших. Закони забезпечують визначеність пра­ва, виключають свавілля як громадян, так і володарів. Незнання закону, знання якого передбачається, не вибачає особу, котра пору­шила цей закон. Папініан вказував: "Закон — це загальний припис, рішення досвідчених мужів, запобігання злочинам, які здійснюються за незнанням або умисно, загальна клятва республіки".

У середині V ст. до н. є. на основі всіх звичаїв і законів в Римі були створені Закони XII таблиць. В 451 р. до н. є. була призначена законодавча комісія з 10 мудрих мужів (desemvire), які розробили перші 10 таблиць, в 450 — дві останні.

Вважається, що Закони XII таблиць є найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права. Ці Зако­ни мали велике значення в історії римського права періоду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває по­дальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачен­ня Законів XII таблиць; 2) шляхом створення нового законодавства.

Постанови народних зборів. Народні збори вважались най­важливішими державними органами у Стародавньому Римі. Вони приймали чи скасовували закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції та протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких зосереджувалася виконавча влада. Існувало три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Най­давніша форма народних зборів — куріатні коміції. Це — замкнуті об'єднання патриціїв. Внаслідок боротьби плебеїв з патриціями у V—IV ст. до н. є. були створені так звані центуріатні коміції, в яких брали участь як патриції, так і плебеї. Плебейська частина римсь­кого народу проводила свої збори на територіальних округах — трибах. Рішення трибутних плебейських коміцій отримали назву plebescitum і були обов'язковими і для патриціїв.

Едикти магістратів. Специфічною формою правоутворення в період Республіки були едикти магістратів, передусім преторів. Посада пре­тора було введена в 366 р. до н. є. Головним завданням преторів було здійснення правосуддя. З 247 р. до н. є. поруч з претором для провад­ження справ між римськими громадянами обирався претор для веден­ня справ між римськими громадянами і чужоземцями (перегринами). Перший претор називався міським, другий — перегринським.

Приступаючи до своїх повноважень, претор оголошував едикт. Термін "едикт" походить від слова dico — говорити і первісно означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Але згодом він набув значення програмного документа, в якому претор оголошував про суть своєї діяльності. Зокрема претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Враховуючи те, що посади преторів були виборними, такий едикт по суті відігравав роль своєрідної передвиборної програми. Ново­обраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Ті едикти, які отримували підтримку римського суспільства і виявлялися придатними для захис­ту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Отже, кожний новообраний претор приймав свій едикт, який був не тільки наслідком творчості його автора, а й колективним творін­ням багатьох попередників, що увібрало у себе їх практичний досвід.

Преторські едикти спочатку мали на меті лише надавати до­помогу законному (цивільному) правопорядку і заповнювати його прогалини. Але потреба у розробці й проголошенні нових правил судочинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини, які склалися під натиском нових соціально-економічних умов, що змусило преторів зробити рішучий крок у напрямі приведення правових норм у відповідність до потреб життя. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти не перевершеного вдосконалення правової культури.

Едикти преторів були джерелом утворення особливої системи пра­вових норм, яка дістала назву преторського права. В 131 р. н. є. рим­ський юрист Сальвій Юліан за дорученням імператора Адріана коди­фікував усі преторські едикти, що мали значення для того часу, в єдиний "Вічний едикт" (Edictum perpetum). Кодифікація преторських едиктів — перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

Постанови сенату. У період республіки римський сенат отримав право видавати постанови під назвою сенатус-консульти (senatus consulta). У період принципату, коли роль народних зборів зменшувалась, а сенату — зростала, постанови сенату перетворилися на основну форму законодавства. Вони замінили закони, які приймали народні збори. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принципсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

Діяльність юристів. У традиції римського суспільства зайняття юриспруденцією було одним з найбільш поважних та благородних видів діяльності. Одне із прислів'їв-максим римського юридичного побуту проголошувало, що знатній та благородній людині ганебно не знати права, в якому вона обертається. Юридичне пізнання розглядалося як щось священне (від традиції жерців).

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного ана­лізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру.

В III ст. до н. є. почалося формування юриспруденції як самос­тійного і впливового джерела права. Тіберій Корунканій, консул (280 р. до н. є.) з плебеїв, вперше почав індивідуально від свого імені давати консультації населенню. Секст Елій Пета, світський консул (198 р. до н. є.), вперше письмово прокоментував Закони XII таблиць.

Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники: суворий формалізм цивільного права вимагав появи особливих спеціалістів, за порадами до яких могли б звертатися громадяни при укладенні ними різних угод; система побудови римської магістратури і римського суду — для виконання обов'язків претора, квестора, цензора, еділа й інших вимагалося знання права; весь лад римського життя вимагав загального знайомства всіх і кожного з елементарними положеннями права.

Таким чином, не має нічого дивного в тому, що юридична освіта стає обов'язковою частиною загальної освіти. Римський юрист Цицерон зазначив, що Закони XII таблиць заучувалися хлопчиками напам'ять.

У цілому сформувалося кілька видів правотворчої діяльності юристів. Перша — cavere — вироблення рекомендаційно-зобов'язальних формул угод, а також дії щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції з цього виду сформується нотаріальна функція юридичної практики. Друга — respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто надання консультацій. Це був найбільш важливий вид діяльності, тому що не всі юристи мали право jus respondendi (обов'язково-рекомендаційні консультації з тлумачення права). Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул, які висловлювали сутність позову, а також поради стосовно проце­суального ведення справ.

У римській юриспруденції склалися також дві своєрідні наукові тенденції: сабініанці (названі на честь правознавця І ст. Сабіна) та прокуліанці (названі на честь його сучасника Прокла). Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки різними, що в юридичній практиці наказували враховувати до певного часу подвійне тлума­чення правових положень. З кінця III ст. н. є. творча діяльність юристів була послаблена.

У 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались у своїх творах.

Імператорські конституції. З оформленням в державній політичній структурі єдиновладної верховної влади (III ст.) єдиним джерелом права стали постанови (constitutiones) імператора. Постанови мали кілька видів, суттєвих не тільки у формальному, а й у змістовому відношенні.

Едикти (edictum) — загальні розпорядження, які були обов'язковими як для службових осіб, так і для населення. Едикти діяли в сфері публічного та приватного права.

Декрети (dicretum) — імператорські рішення з конкретних судових справ.

Мандати (mandatum) — інструкції посадовим особам (чиновникам, правителям провінцій) щодо правозастосування.

Рескрипти (rescriptum) — письмові відповіді на запитання приватних або посадових осіб з приводу правових питань.

Наявність великої кількості імператорських конституцій створи­ла складність в їх користуванні. Виникла необхідність систематизації нормативно-правового матеріалу. У 295 р. був виданий перший при­ватний Кодекс Грегоріана, який містив імператорські конституції від імператора Адріана (II ст.) до кінця III ст. На початку IV ст. (між 314 і 324 pp.) була здійснена друга приватна кодифікація юристом Гермогеніаном. У 424 р. імператор Феодосій II (402—450 pp.) для складання кодексу призначив комісію з 9 осіб. Кодекс був вида­ний у 438 р. і дістав назву Кодекс Феодосія. Імператорські консти­туції в кодексі доповнювались творами римських юристів.

Кодифікація імператора Юстиніана. У першій половині VI ст. у Східній Римській імперії була здійснена систематизація римського права. Вона була продиктована змінами, які відбулись у суспільно-економічному і політичному житті суспільства та держави. Право Риму вже не підходило до умов Візантії. Необхідність системати­зації диктувалася також правовими аспектами: треба було зібрати до купи всі юридичні тексти, прибрати застарілі норми, усунути суперечності у правових приписах та надати їм однакову форму.

З цією метою імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527—565 pp.) в 528 р. заснував комісію у складі 10 осіб на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Тоефілем з метою систематизації імператорських конституцій. В квітні 529 р. Кодекс Юстиніана набрав чинності, і всі конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу.

Одночасно з роботою щодо кодифікації імператорських консти­туцій проводилася робота з кодифікації творів юристів. Комісії було надане право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів, робити власні доповнення і давати коментарі, навіть вилучалися зас­тарілі положення. У грудні 533 р. кодифікація творів класиків юрис­пруденції була завершена і цей великий звіт дістав назву Дигести Юстиніана (або Пандекти — від грецького "всеохоплюючий"). Це був збірник уривків з 2 тис. творів 39 найбільш відомих римських юристів. Усі цитати розподілені в 50 книгах, книги поділялися на титули, титули — на фрагменти, великі за обсягом фрагменти — на параграфи.

Під загальним керівництвом Трибоніана професори Теофіл і Доротей для навчальних цілей уклали елементарний підручник цивільного права, який дістав назву Інституції Юстиніана. У збірнику викладалися основні положення про осіб, речі, форми процесу. Інституції вступили в дію у листопаді 533 р.

Кодекс, виданий у 529 p., багато в чому вже застарів, і щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія його переро­била, і в листопаді 534 р. Кодекс опубліковано в новій редакції.

Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії (534— 565 pp.), становили четверту частину кодифікації Юстиніана і діс­тали назву Новел. Усі названі частини кодифікації Юстиніана з XVI ст. у видавництві Деонісія Готофреда отримали загальну назву, яка зберігається донині — Corpus juris civilis — Звід цивільного права.