Боротьба з рецидивною злочинністю


Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1) підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

2) сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами, схильними до повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є йо­го справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге,— співрозмірність та доцільність покарання. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, щоб не вірити в цю "рівність". Органи дізнання, слідчі й прокурори впра­ві звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер суспільне небезпечного або ця особа перестала бути сус­пільне небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд товариського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для І вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетентних органів для притягнення винного до адміністративної відповідальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203 кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Ба­гато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі. Ще біль­ше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочин­ності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформу­ванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачуваних у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш назрілою є проблема організації виконання вироку до позбавлення волі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання і покарань — себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано обладнані, засуджені знаходяться у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виник­нення різного роду угруповань, очолюваних кримінальними "автори­тетами". До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недос­татнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба пов­ністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній виробницт­во і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських орга­нізацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соці­альна допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі, у по­бутовому і трудовому влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був одружений і мав сім'ю; втрачають її. Розпадається половина так зва­них громадянських шлюбів. Колишні в'язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними — засоби до існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя спочатку. Далеко це всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така до­помога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по "зоні". І через деякий час — нова судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соці­альна допомога таким людям — це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільне­них, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встанов­леного місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психоло­гічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеці­альна спостережна комісія виконкомів місцевих Рад, що діє на гро­мадських засадах, а також, служби у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивіду­альна профілактична робота з ними покладається на органи внут­рішніх справ — дільничних інспекторів, кримінальну міліцію у спра­вах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. За­значимо, що ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливос­ті, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової еконо­міки себе вичерпали. До того ж економічна криза та щорічне зрос­тання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції виправних робіт (ІВР) по­кладаються численні обов'язки, які вони виконати не в змозі. Так, у 1998 році на обліку ІВР було 65 406 засуджених, та ще 250 тис. ін­ших категорій осіб, нагляд за якими покладається на ІВР — 86 406 Засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного співробітника ІВР в Україні припадає понад 267 судових рі­шень, які йому належить виконувати.

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася си­туація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патро­нажу стосовно колишніх в'язнів. Нечисленна служба профілактики, Що колись існувала у складі органів внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проб­лема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно особи, які відбули покарання або звільнені від нього на інших під­ставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України. Необґрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відно­син і не сприяє процесу ресоціалізації. Разом з тим, не можна зап­лющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусово­го соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засу­джені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов'язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм до­віру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні — служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським ор­ганізаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати конт­роль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-до­строково, підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засу­джених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов'язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначенийза та­кими категоріями осіб:

1) особливо небезпечними рецидивістами;

2) засудженими за тяжкі злочини;

3) засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за умисні злочини;

4) за особами, які відбували покарання за злочини, пов'язані з незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця уста­нова, а в другому — за місцем проживання звільненого. Адміністра­тивний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпо­середнє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права праців­ника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не пе­ребувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов'язаний з'являтися до органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Ви­їзд з району проживання в особистих справах — лише з відома мі­ліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відпо­відальність, а за неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяль­ність раніше судимої особи, а з другого, — притягнення до кримінальної відповідальності за одне лише порушення правил адмініст­ративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил адміннагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов'язані з правообмеженнями підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозді­лами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підліт­ків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість по­карання призначені примусові заходи виховного характеру. Підроз­діли правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бе­сіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидив­ною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соці­ально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

 

 


ТЕМА № 11. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ СЕРЕД НЕПОВНОЛІТНІХ

 

 

П л а н

 

1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх.

2. Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього злочинця.

3. Особливості детермінації злочинної поведінки неповнолітніх.

4 Запобігання злочинам неповнолітніх.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. №20/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - №2.

2. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки” від 25 грудня 2000 р. №1376/2000 // Юридичний вісник України. – 2001. – 18-24 січня.

3. Борьба с вовлечением несовершеннолетних в преступную деятельность. – К., 1986.

4. Зелинский А.Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

5. Криминология / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой, Г.М.Миньковского. – М., 1998.


1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

Злочинність неповнолітніх має свою специфіку, що зумовлюєть­ся соціально-психологічними особливостями цієї категорії осіб та їх статусом у суспільстві. Тому і кримінальне законодавство України містить окремі норми, що передбачають відповідальність і покаран­ня осіб у віці від 14 до 18 років.

Поряд із поняттям "злочинність неповнолітніх" у науковій літе­ратурі зустрічається термін "підліткова злочинність". Але це не ви­правдано, оскільки підліток — це дівчинка чи хлопчик у віці від 12 до 16 років2. За підлітковим віком настає юність, проте поняття "юнацька злочинність" теж буде неточним, оскільки юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді застосовують термін "дитяча зло­чинність". Однак таким поняттям можна умовно позначити діяння осіб у віці до 15-16 років, бо злочини, які вчиняють особи у 17—18 років, аж ніяк не назвеш дитячими.

Порівнюючи кількісні показники злочинності неповнолітніх із дорослою, слід виходити з того, що перша охоплює усього чотири­річний період людського життя, а друга — десятиліття, починаючи від 18 років. Відрізняються вони і якісно. Скажімо, неповнолітні не вчиняють посадові злочини у сфері економіки тощо.

Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недос­татньою соціальною зрілістю (крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальному закладі; хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні — убивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування, злісне хуліган­ство, грабежі та розбійні напади.

Особи, які вчиняють протиправні дії у ранньому віці, пізніше важче піддаються виправленню і в результаті складають основний резерв для рецидивної злочинності. І, навпаки, як найраніше вжиття профілактичних заходів до підлітків, які вчиняють дрібні правопору­шення, значною мірою дозволяє не допустити формування у них кримінальної спрямованості.

Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від якості боротьби з нею усіх суб'єктів профілактики злочинів. Тому у схожих за багатьма показниками регіонах можуть бути значні роз­біжності у рівні такої злочинності. У злочинності різних груп непов­нолітніх теж є певні відмінності. Так, злочини осіб у віці 14—15 ро­ків відрізняються від 16—17-річних.

У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (45 %), крадіжки державного і колективного май­на (26 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), злісне хуліганство (6 %). Чимало також убивств, тілесних ушкоджень і зґвалтувань. Майже 10 % злочинів пов'язані з незаконним вживанням нарко­тиків.

Частка злочинів неповнолітніх у загальній злочинності стано­вить 10 %. Жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься із чо­ловічою у пропорції 1 : 15, міська до сільської — 3:1, молодшої ві­кової групи (14—15 років) до старшої (16—17 років) — 1:3. Гру­пові злочини серед неповнолітніх становлять 60—70 %; 15 % усіх злочинів вчиняється у стані алкогольного чи наркотичного сп'янін­ня. 80 % злочинів неповнолітні вчинюють неподалік від свого місця проживання, навчання чи роботи.

Зазначимо, що частка осіб чоловічої статі серед неповнолітніх злочинців перевищує її питому вагу серед населення цієї вікової гру­пи. Частка дівчат-злочинців, навпаки, значно менша. Суттєвим є і те, що питома вага осіб жіночої статі в злочинності неповнолітніх у З—4 рази менша порівняно з аналогічними показниками дорослої жіночої злочинності.

Вкажемо на негативні тенденції у сучасній злочинності неповно­літніх:

1) її кількісні показники зростали в середині 90-х років минулого століття, потім намітилася стабілізація;

2) спостерігається все більша орієнтація на корисливі та ко­рисливо-насильницькі злочини (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);

3) збільшення кількості злочинів, що потребують кримінальної "кваліфікації" (квартирні крадіжки, викрадання автомототранспорту, рекет та ін.;

4) подальше "омолодження" злочинності. Так, '/5 злочинів вчи­няються підлітками, які не досягли 14-річного віку, тобто не є суб'єктами злочину;

5) зростання питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участі у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґвалтуваннях і, навіть, убивствах);

6) вчинення тяжких злочинів з незначних приводів, а то й вза­галі без приводу, їх виняткова жорстокість і зухвалість;

7) поява "нетрадиційних" для неповнолітніх злочинів (ритуаль­них убивств, самозахоплень вандалізму тощо);

8) збільшення так званих "фонових" проявів (вживання нарко­тиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільне корисною працею, поширення венеричних хвороб та СНІДу);

9) зростання кількості осіб, що мають психічні відхилення від норми, перебувають у пограничному з неосудністю стані;

10) часті випадки злиття неповнолітніх злочинців з дорослими, які виступають у ролі організаторів злочинів;

11) посилення групового характеру злочинності неповнолітніх, яка набуває дедалі більшої організованості.

На останньому пункті зупинимося докладніше. Злочинні групи створюються, як правило, не одразу. Спочатку вони мають перед-кримінальний характер, культивуючи аморалізм та його прояви. В цьому разі йдеться про групи кримінального ризику, члени яких балансують на грані злочинів. На відміну від попередніх років, такі групи мають в основному корисливу спрямованість. Члени цих груп усю свою поведінку підкоряють інтересам, де і як дістати гроші, вживають наркотики, спиртне, займаються груповим сексом, циніч­но ставляться до людей, у тому числі своїх близьких. Вони намага­ються будь-якою ціною довести свою зверхність над іншими, найчас­тіше шляхом приниження людської гідності та фізичної розправи.

Щодо кримінологічної характеристики осіб неповнолітніх зло­чинців, то можна сказати, що їм властиві певні біологічні та психо­логічні особливості. До них належать: відсутність життєвого досві­ду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на нефор­мальну групу, прагнення у ній самоутвердитися; демонстрування своєї незалежності; підкреслено зневажливе ставлення до мораль­них і правових норм; злочинна "романтика", готовність "взяти на себе" чужу провину; плазування перед авторитетом рецидивістів; втрата почуття відповідальності за свої вчинки; орієнтування на хвилинну втіху.

У кримінологічній літературівиокремлюють такі основнітипинеповнолітніх злочинців:

1) особи, які в цілому мають позитивну спрямованість і вчинюють злочини через легковажність, непідготовленість до правильного ви­ходу зі складної ситуації, а також через випадковий збіг обставин;

2) особи, яких до злочину приводить ситуація, але які характе­ризуються нестійкою соціальною спрямованістю;

3) особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня уста­лення, і з передкримінальним досвідом;

4) особи, що характеризуються сформованою, антисоціальною спрямованістю і мають кримінальний досвід.