Посилення кризових явищ
Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:
· реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
· партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.
З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно: у 1966-70 рр.-6,7 і 7,8%; у 1971-75 рр. - по 5,6%; у 1976-80 рр. - 3,4 і 4,3%; у 1981-85рр.-3,5 і 3,6%.
Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в науково-технічному і технологічному процесі від розвинених країн Заходу. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із ключових причин спаду економічного розвитку. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості - у 2 р., у сільському господарстві - у 5 разів!
Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.
Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола лякалися змін, вбачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З'являється "культ сірості" в управлінні державою.
Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.
Таким чином, у 70-80-і рр. народне господарство вступило у смугу кризи.
В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).
Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6% території СРСР. одержувала більше чверті всіх забруднень
Рівень життя народу
Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати.
Проте, цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.
До того ж, відносний добробут народу 60-70-х рр. забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.
Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації народного господарства в цілому, для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто "прощалися".
Населення не знало справжньої ціни свого "достатку", того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.
Нафтовий "бум" 70-х рр. пройшов, а в бюджеті СРСР почали з'являтися багатомільярдні дефіцити.
• Згортання демократії Поворот до неосталінізму
Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися.
В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму:
· відновлено „престиж” Сталіна;
· порушувалися громадянські права і свободи;
· демократична активність людей визнавалася за інакомислення;
· здійснювалися незаконні репресії, при збереженні в суспільстві атмосфери "помірного" страху.
У 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності-з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.
Політика русифікації та жорсткого централізму
Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор.
Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська культура й українська мова опинилися в критичному стані, поставало питання про існування українського народу.
Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був П.Шелест усунутий з посади за звинуваченням у "м'якості" до українського націоналізму та потуранні економічному "місництву".
Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України. .
З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР).
Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В.Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль, розгорнулася шалена боротьба з "українським буржуазним націоналізмом".
Спираючись на допомогу Маланчука та Федорчука, Щербицький здійснив "чистку" КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. членів.
Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.
Узаконення безмежної влади КПРС Конституція СРСР 1977 р.і Конституція УРСР1978 р., в яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її "ядром політичної системи суспільства".
Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. У самій партії посилюється прірва, що відділяє партійну верхівку від основної. У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух (дисидент - від лат. незгодний).
• Дисидентський рух в Україні
Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.
Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.
Ядро українського дисидентства склали вже відомі Вам "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.