Голодомор 1932-1933 рр.
Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним!
З метою забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.
Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.
1 серпня 1932р.ЦВК і РНКСРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чоловік, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. чоловік.
Наслідки колективізації
· Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%. На селі було утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємливість, культивували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора.
· Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а і фізично. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр.
· Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.
Наприкінці 30-х років сільське господарство стало виходити на рівень продуктивності, що Існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити з кризи.
Держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. В середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи. (З іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян, у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.
Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії
Тоталітарний режим, як Ви побачите далі, 5азувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.
Монополія на владу
Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвитку. Боротьбисти, зокрема, висловлювалися за самостійність України у рівноправному союзі з іншими соціалістичними республіками.
З грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартійним - більшовицьким. Відбулося об'єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.
Монополія на ідеологію
У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, культуру. Функції цензури виконувало спеціальне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).
Тотальний контроль над засобами масової інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень.
Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.
Монополія на керівництво економікою
Як Ви вже знаєте, у ході форсованої індустріалізації і насильницької суцільної колективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Партійно-державний апарат встановив монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом тоталітарного режиму.
Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголошено: "Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства..."
На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.
Партійний і державний апарати формувалися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-і рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали -Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.
Масові репресії
Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).
Органи ДПУ- НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.
* Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".
Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трійками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 р.р. ("п'ятирічка великого терору") у таборах НКВС було ув'язнено 5 млн. 172 тис. 688 чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що "на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання "завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.
Напрямки масових репресій в Україні
1. Репресії проти селянства(розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).
2. Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями".Першою була сфабрикована справа проти "Спілки визволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "ворожих організацій", зокрема "Український національний центр"(її керівником оголосили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), "Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "викрили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".
3. Репресії проти членів КП(б)У,яких звинувачували в "українському буржуазному націоналізмі", у "ворожій діяльності", "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.п. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переважну більшість ЦК КП(б)У, українського ряду. Загинули Х.Раковськш, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.
4. Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України:репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.
5. Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, розгорнуто гоніння проти священиків і віруючих. У1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".
6. Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва.Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр "Березіль", його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали "розстріляним відродженням".
7. Чистка військових кадрів:був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.
Наслідки репресій:
· тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;
· занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;
· деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);
· посилення економічної і політичної залежності України від центру;
· шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.
Конституція УРСР 1937 р.
У середині 30-х рр. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбулася перемога соціалізму. Виникла необхідність у прийнятті нової конституції.
VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України ЗО січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919р., друга - у травні 1929 р.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.
Згідно з Конституцією 1937 р. Україна проголошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична власність на засоби виробництва, що мала форму державної і колгоспно-кооперативної.
Всьому населенню гарантувалися широкі демократичні права і свободи (свобода слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкритості судових процесів). Запроваджувалося загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні.
Демократичні норми Конституції грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тотальний контроль над людиною, масові репресії.
Західна Україна у 20-30-і рр.
• Колонізація Західної України
Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.
Війська Румунії наприкінці 1918р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.
Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.
Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася :а підтримки західноєвропейських країн та США.
Окупаційні власті не мали жодного наперу поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу.
• Українські землі під владою іноземних держав
Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.
Політика Польщі
Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.
У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.
Політика Румунії
Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.
3 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізація православної церкви.
Політика Чехословаччини
Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".
Боячись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджу вали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30%-Галичини і Волині, 20%-Буковини.
Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).
Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.
• Соціально-економічне гноблення
· Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвитку промисловості в Польщі" А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.
· Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.
· В Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.
· Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського господарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, які були проведені в 1919р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині,
Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).
Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої.
© Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.
© Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно із Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік.
Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.
* На відміну від співвітчизників у Радянській Україні, західні українці все ж таки не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін.
Політичне життя. Національно-визвольний рух
У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:
· визначення шляхів національного визволення;
· побудова суверенної української держави;
· утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
Галичина і Волинь
Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не співпадали, а іноді були протилежними.
Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)- партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.
Другою за впливом була Радикальна партія,яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним Існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.
Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ).Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.
Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН).Вона утворилася у 1929 р.на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм"(крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовимта іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.
Мета ОУН- утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби- пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.
Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.
ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюктатші.
Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато прихильників.
Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрямки: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б),помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).
Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький (на світлині), який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти І приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.