Голодомор 1932-1933 рр.


Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним!

З метою забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селян­ських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіска­ція продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не ви­конувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких про­дуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду укра­їнського народу.

1 серпня 1932р.ЦВК і РНКСРСР прийняли постанову "Про охо­рону майна державних підприєм­ств, колгос­пів і коопе­ративів та про зміц­нення сус­пільної (со­ціалістич­ної) власності: роз­крадання колгоспного майна каралося роз­стрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чоловік, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. чоловік. Серед засудже­них було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість, з якою проводили хлібо­заготівлю в 1932 р., стала безпосеред­ньою причиною небаченого за всю істо­рію України голодомору 1932-1933рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. чоловік.

Наслідки колективізації

· Сільське господарство стало колгосп­ним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%. На селі було утверджено командну еко­номіку при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську само­стійність і підприємливість, культи­вували зрівнялівку, безгосподарність, позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорга­нізації і деградації аграрного сектора.

· Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а і фізично. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр.

· Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустрі­алізації, забезпечено індустріальний стрибок.

Наприкінці 30-х років сільське господар­ство стало виходити на рівень продуктивності, що Існував на початку суцільної колективі­зації, колгоспи почали виходити з кризи.

Держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Відбулося зменшення по­даткового тиску на колгоспи, селянам зали­шалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. В середньо­му за рік в Україні ставало до ладу 73 ма­шинно-тракторних станції (МТС). МТС об­слуговували майже всі колгоспи. (З іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолан­ня безгосподарності, стимулювання праці селян, у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділян­ки. Запроваджувалася прогресивно-відряд­на оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрок­ратична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії

Тоталітарний режим, як Ви побачите далі, 5азувався на цілій системі монополій: моно­полії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

Монополія на владу

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів, комуністів-боротьбистів, української кому­ністичної (укапісти) та інших партій, які пропонували альтернативні шляхи розвит­ку. Боротьбисти, зокрема, висловлювали­ся за самостійність України у рівноправ­ному союзі з іншими соціалістичними ре­спубліками.

З грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад - став однопартій­ним - більшовицьким. Відбулося об'єднан­ня комуністичної партії з державним апара­том: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встано­вили повний контроль над усіма організаці­ями, громадськими об'єднаннями. Опорою влади стали профспілки і комсомол.

Монополія на ідеологію

У суспільстві утвердилася монополія комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом. Значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшо­вики контролювали усі засоби впливу на духовне життя - пресу, радіо, освіту, куль­туру. Функції цензури виконувало спеці­альне управління - Головполітосвіта, яке співпрацювало з органами Державного політичного управління (ДПУ).

Тотальний контроль над засобами масо­вої інформації дозволяв маніпулювати свідомістю населення, зводити брехню на державний рівень.

Радянська влада переслідувала вірую­чих, релігійні конфесії.

Монополія на керівництво економікою

Як Ви вже знаєте, у ході форсованої інду­стріалізації і насильницької суцільної ко­лективізації відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва еко­номікою. Партійно-державний апарат вста­новив монопольний контроль над економі­чною сферою, що і стало фундаментом то­талітарного режиму.

Таким чином, у країні встановилася дик­татура більшовицької партії, її органи пе­ребрали на себе всі функції державної вла­ди.На XVI з'їзді ВКП(б) (1930 р.) проголо­шено: "Наша партія керує всіма організаці­ями пролетаріату і всіма сторонами діяль­ності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчую­чи питаннями коноплі, льону, свинарства..."

На вершині партійно-державної системи влади знаходився Сталін. У Радянському Союзі склався культ його особи.

Партійний і державний апарати форму­валися на принципах особистої відданості, готовності виконувати будь-який наказ зверху. У 20-30-і рр. керівниками України були люди, які сумлінно виконували волю Сталіна. Так, ЦК КП(б)У очолювали -Л.Каганович (1925-1928 рр.), С.Косіор (1928-1938 рр.), М.Хрущов - з 1938 р.

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної си­стеми влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здій­снення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату вну­трішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління дер­жавної безпеки).

Органи ДПУ- НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

* Масові репресії були захисною реак­цією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.Ідейним обґрунтуванням масового теро­ру стала теорія Сталіна про неминуче заго­стрення класової боротьби в міру просуван­ня до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук "ворогів народу", "контрреволюціонерів", "ворогів соціалізму", збільшувалися мас­штаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими "трій­ками" у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Ви­роки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Найбільшого мас­штабу репресії досягли у другій пол. 30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 р.р. ("п'ятирічка ве­ликого терору") у таборах НКВС було ув­'язнено 5 млн. 172 тис. 688 чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. В Україні репресії здійснювалися в особ­ливо страшних розмірах: сталінський ре­жим прагнув знищити рух за самоутвер­дження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов вис­новку, що "на Україні основною небезпе­кою є український буржуазний націо­налізм", і поставив завдання "завдати ни­щівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соц­іалістичної культури". Це рішення плену­му разом з положенням Сталіна про загос­трення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Напрямки масових репресій в Україні

1. Репресії проти селянства(розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

2. Боротьба з "підпільними націоналіс­тичними організаціями".Першою була сфабрикована справа проти "Спілки ви­зволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих україн­ських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - ака­демік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А.Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "воро­жих організацій", зокрема "Український національний центр"(її керівником оголо­сили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), "Україн­ську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС "ви­крили" в Україні 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів".

3. Репресії проти членів КП(б)У,яких звинувачували в "українському буржуаз­ному націоналізмі", у "ворожій діяльності", "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.п. У ході "партійної чистки" було знищено майже половину складу КП(б)У, переваж­ну більшість ЦК КП(б)У, українського ряду. Загинули Х.Раковськш, Ю.Коцю­бинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.

4. Боротьба з "націоналістичними еле­ментами" в Академії наук України:репре­совано багато вчених, розігнано цілі нау­кові інститути.

5. Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, роз­горнуто гоніння проти священиків і віру­ючих. У1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

6. Гоніння проти українських письменни­ків, діячів мистецтва.Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було роз­стріляно 28 письменників, серед них М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігна­ний театр "Березіль", його керівник, драма­тург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали "розстріляним відро­дженням".

7. Чистка військових кадрів:був пов­ністю знищений штаб Київського військо­вого округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харків­ського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

Наслідки репресій:

· тотальний терор торкнувся усіх ка­тегорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого україн­ська нація зазнала величезних демографіч­них втрат;

· занепад української національної куль­тури, інтелектуального потенціалу украї­нської нації;

· деформація морально-етичних відно­син (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, фор­мування тоталітарної свідомості);

· посилення економічної і політичної за­лежності України від центру;

· шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

Конституція УРСР 1937 р.

У середині 30-х рр. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбу­лася перемога соціалізму. Виникла не­обхідність у прийнятті нової конституції.

VIII з'їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. за­твердив нову Конституцію СРСР, а XIV з'їзд рад України ЗО січня 1937 р. - нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соці­алістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919р., друга - у травні 1929 р.). Але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві.

Згідно з Конституцією 1937 р. Україна про­голошувалася "соціалістичною державою робітників і селян". Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична влас­ність на засоби виробництва, що мала фор­му державної і колгоспно-кооперативної.

Всьому населенню гарантувалися ши­рокі демократичні права і свободи (свобо­да слова, друку, зборів, недоторканість особи, житла, листування, принцип відкри­тості судових процесів). Запроваджувало­ся загальне виборче право, багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися пря­мими при таємному голосуванні.

Демократичні норми Конституції гру­бо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат, тоталь­ний контроль над людиною, масові ре­пресії.

Західна Україна у 20-30-і рр.

• Колонізація Західної України

Західноукраїнськими землями в між­воєнний період володіли інші держа­ви. Під польською окупацією впро­довж 1919-1921 рр. опинилися Східна Га­личина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держа­ви. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.

Війська Румунії наприкінці 1918р. оку­пували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські зем­лі - Ізмаїльський, Аккерманський, Хотин­ський повіти. На території, підвладній Ру­мунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася :а підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного на­перу поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоні­ального гноблення, асиміляції українського народу.

• Українські землі під владою іноземних держав

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Політика Польщі

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних мен­шин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, роз­гортають репресії проти українців, здійсню­ють політику жорстокої асиміляції.

Політика Румунії

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насиль­ницьких дій.

3 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, здійснювалася румуніза­ція православної церкви.

Політика Чехословаччини

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися пере­конати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

Боячись зростання національної свідо­мості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджу вали розвитку освіти: закрива­лися українські школи (в Буковині до 1927р. не залишилося жодної), діяла норма при­йому до вузів української молоді (у Львів­ському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Осві­ту мали лише 40% дорослих громадян За­карпаття, 30%-Галичини і Волині, 20%-Буковини.

Щоб забезпечити доступ української мо­лоді до вищої освіти, вчені Наукового то­вариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігій­ське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Діяльність підпільного університету ста­ла виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

• Соціально-економічне гноблення

· Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвитку про­мисловості в Польщі" А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівницт­во в Польщі "Б". 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка міне­ральної сировини.

· Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишала­ся напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисло­вість.

· В Закарпатті у 1926 р. нараховува­лося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робіт­ників. За двадцять років тут не було збудо­вано жодного значного підприємства.

· Визначальну роль в економіці західно­українських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського госпо­дарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні рефор­ми, які були проведені в 1919р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не лікві­дували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колоні­заційний фонд у Східній Галичині, Волині,

Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в За­карпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).

Отже, внаслідок колонізаторської полі­тики, економіка Західної України перебу­вала в застої.

© Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жор­стока експлуатація, високий рівень безро­біття, захворюваності, смертності.

© Складне соціально-економічне ста­новище обумовило еміграцію із західно­українських земель (переважно із Галичи­ни). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік.

Захищаючи себе від соціально-економі­чного гноблення, місцеве населення, дола­ючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-за­купівельних, торгових, фінансово-кредит­них та ін. Кооперація організовувала ос­новні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

* На відміну від співвітчизників у Радян­ській Україні, західні українці все ж таки не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін.

Політичне життя. Національно-визвольний рух

У центрі політичного життя західноукра­їнських земель стояли такі головні питання:

· визначення шляхів національного ви­зволення;

· побудова суверенної української дер­жави;

· утвердження в ній справедливого соці­ально-економічного ладу.

Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух очолюва­ли різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не співпадали, а іноді були протилежними.

Наймасовішою партією було Україн­ське національно-демократичне об'єднан­ня (УНДО)- партія центристської спрямо­ваності, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократич­ний розвиток. Партія об'єднувала інтелек­туальну еліту краю, використовувала ле­гальні методи боротьби, вела погоджуваль­ну політику стосовно польської влади.

Другою за впливом була Радикальна партія,яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним Існуванням. Відображала інтереси пере­важно селян, сільської інтелігенції та сіль­ськогосподарських робітників.

Боротьбу за соціальне і національне ви­зволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ).Вона відображала інтереси тієї частини насе­лення, яка схилялася до возз'єднання з Ра­дянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН).Вона утворилася у 1929 р.на базі Української військової організації. Органі­затором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм"(крайня форма націоналіз­му), розроблений Д.Донцовимта інши­ми теоретиками: проголошувалася пере­вага національних інтересів над індиві­дуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення держав­ної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН- утворення соборної україн­ської незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і дер­жави мав стояти лідер, наділений необмеже­ною владою. Будівництво незалежної Украї­ни мало завершитися вигнанням з українсь­ких земель усіх окупантів. Методи бороть­би- пропагандистські, агітаційні, органі­заційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупац­ійної влади, а й українці, які не поділяли іде­ології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 за­махів на польських і українських діячів.

Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.

ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до само­пожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюктатші.

Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато прихильників.

Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрямки: ре­волюційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б),помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність україн­ського населення мала греко-католицька церква, її глава, митро­полит А.Шептицький (на світлині), який корис­тувався великим автори­тетом серед західних ук­раїнців, виступав проти І приєднання українських земель до Польщі, всіля­ко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.