Четвертий (липень 1663 - червень 1668 рр.)


Другий (червень 1652 - серпень 1657 рр.)

Перший (лютий 1648 - червень 1652 рр.)

- період найбільшого розмаху та інтенсив­ності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні завоювання: виборення державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

- період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 - червень 1663 рр.)

- період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в грома­дянську війну і призвела до розколу козаць­кої України на два гетьманства - Право­бережне і Лівобережне.

- період відчайдушної боротьби національ­но-патріотичних сил за возз'єднання Укра­їни в умовах прагнення польського й росій­ського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)

- період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

Виходячи саме із цієї періодизації стежимо далі розвиток національно-ви­звольної війни, розглянемо її досягнення і прорахунки.

2. Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави.Виникнення і розвиток Запорозької Січі мали надзвичайно важливе значення в боротьбі українського народу за відродження власної державності, її І й їденої за часів литовської та польської експансії на землі України.

Нове державне формування, створене вперше у віт­чизняній історії простим народом, докорінно відрізнялося під більшості тогочасних держав. У Запорозькій Січі не було ані феодальної власності на землі, ані кріпацтва, ані поділу людності на стани. Замість феодального примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився принцип використання найманої праці, що, безперечно, сприяло розвитку більш про­гресивних буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ, зрештою, так і не змогла стати суб'єктом міжнародних відносин, державою у повному розумінні слова, вона запо­чаткувала той державний організм, який згодом знайшов спій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення в наступну історичну добу — період Хмельниччини.

Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяльності Запорозької Січі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славним сином українського народу, видатним політиком і державотвор­цем Богданом Хмельницьким, під безпосереднім керів­ництвом якого побудова Української держави була практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета була досягнута в умовах жор­стокої, кровопролитної боротьби українського народу проти польських поневолювачів.

У зв'язку з практичною діяльністю Б. Хмельницького по створенню Української держави виникає ряд серйозних наукових питань, пов'язаних з розробкою теоретичних положень можливого державно-політичного устрою тогочасних українських земель. А саме: чи мав у своєму розпорядженні видатний фундатор Української держави пенні концепції державотворення, розроблені ще заздалегідь, чи вирішувати цю надзвичайно складну і важливу справу йому довелося самотужки, інтуїтивно й до того ж оперативно, вже в ході активного процесу формування дер­жави, що відбувався на українських землях під чад Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. українського народу.

Аналіз праць відомих вітчизняних дослідників цієї проблеми свідчить про те, що серед розмаїття теорій і концепцій все ж таки домінує загальна думка, що внаслідок 350-річного іноземного панування та поневолен­ня українського народу, фактичної денаціоналізації того­часного панівного класу України, напередодні Хмельнич­чини в політичній свідомості українського суспільства фак­тично була відсутня навіть ідея створення національної держави. Як зазначає один із дослідників цієї проблеми В. Смолій, до Б. Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час займали домінуюче місце в суспільстві, зок­рема українська шляхта — найбільш економічно сильний та духовно розвинутий стан, не спромоглася сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею українського державотворення. На думку вченого, існували лише досить аморфні й несміливі плани автономізації козацьких райо­нів у складі Речі Посполитої, висловлені свого часу О. Верещинським та С. Наливайком.

На відміну від вітчизняних дослідників, історики її західної діаспори — О. Оглоблин, Ю. Кульчицький та інші – дотримуються дещо іншої точки зору. Зокрема, О. Оглоблин у своїх наукових працях стверджує, що в Україні ще напередодні Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. сформувалося декілька різних концепцій майбутнього державно-політичною устрою Української держави.

Перша з них — концепція так званого ягеллонською легітимізму, тобто визнання можливості й доцільності дальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої, але як окремої автономної одиниці, її активно відстоювали такі представники української шляхти І духовенства, як А. Кисіль, П. Могила, С. Косів та ін.

Друга концепція передбачала утворення Руського князівства, або Великого князівства Руського, поза межами Речі Посполитої. Вона представляла інтереси українських шляхтичів-протестантів — аріанів, але фактично не набула скільки-небудь помітного поширення, оскільки протес­тантизм в Україні ніколи не мав міцного підґрунтя.

Третя концепція — москвофільська, на той час була ще недостатньо оформлена і проти неї активно виступали представники пропольської орієнтації.

Четверта концепція виникла у провідних козацьких колах задовго перед 1648 р. Вона являла собою ідею утво­рення держави «козацького панства», до складу якої мали увійти територія Наддніпрянщини і землі нової укра­їнської колонізації. На думку О. Оглоблина, ця концепція була тісно пов'язана з традиціями старої українсько-русь­кої державності, що продовжувала існувати в Україні не тільки за часів Великого князівства Литовського, айв пе­ріод польського панування після Люблінської унії 1569 р.

У контексті цієї проблеми цілком логічно постає і на­ступне питання. Кому саме належало авторство вищезга­даних теорій? О. Оглоблин вважає, що ці концепції могли Уявитися в таких «політологічних» осередках, як Києво-Могилянський чи Волинський гуртки, або ж у середовищі протестантської шляхти та українського козацтва.

На наш погляд, наведені вище аргументи все ж таки не є досить переконливими. Відомий дослідник, очевидно, в цьому випадку намагається видати бажане за дійсне. Тому значно ближчим до істини вважаємо зауваження І. Крип'якевича про те, що тогочасна інтелігенція не зуміла підготувати основ державності і ще не вміла мислити державними категоріями. Подібну точку зору вже висловлювали в зарубіжній історіографії В Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та інші, а з су­часних авторів — Ф. Сисин, який найбільше уваги приділи» питанням позиції шляхти і ролі національної свідомості в повстанні Хмельницького.

Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни проти поліських поневолювачів Богдан Хмель­ницький та його соратники навіть не мріяли про створен­ня суверенної Української національної держави. Вони на­самперед дбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагався ліквідувати згідно з «Орди­нацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли до козаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значна територія України, у Богдана Хмель­ницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р. під час переговорів з польськими комісарами в Переяславі, Проте у виборі форми державного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною старою руською державою (князівство Руське) і козацькою державою Війська Запорозького,

З одного боку, гетьман України цілком сприймав ідею старої державної традиції княжої України-Руси, яка зміцнила в ньому самопочуття й самоповагу українською монарха — «самодержця руського». Водночас Б. Хмельницькому також дуже імпонувала ідея нової козацької держави, що виникла внаслідок революційної активності народних мас.

Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідеєю української соборності, й тим самим на практиці геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. З цього приводу О, Оглоблин справедливо зауважував, що збудована Б. Хмельницьким Українська держава відродила великодержавний дух Київ­ської імперії, втілений в нових формах Гетьманської дер­жави, зроблених з доброго й міцного козацького матеріалу на модерний європейський зразок.

Якою саме уявляв Б. Хмельницький створювану ним Українську державу?

На думку сучасного українського історика В. Степанкова, вже в лютому 1649 р,, під час переговорів з королівськими комісарами, гетьман, по-перше, чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності („виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галині А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи”)

По-друге, Б. Хмельницький висловив ідею незалеж­ності утвореної держави від влади польського королі («лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде»). Під час перебування в Чигирині російський посол Г. Унковський з розмов із старшинами і козаками довідався, що польських комісарів з Переяслава відправили, бо «гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть». Сам її Хмельницький сказав московському послові: «А нас Бог від них (Польщі і Литви) увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею божою цим від них стали вільні». Так було, як слушно зауважує О. Оглоблин, перекреслено «стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовсь­кого й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій».

По-третє, гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польського посольства В. Московського, що Б. Хмель­ницький неодноразово заявляв про свій намір «відірвати Від ляхів всю Русь і Україну», звільнити «з лядської не­волі... народ всієї Русі». Український посол у Московії полковник С. Мужиловський розповідав царським чинов­никам: «Козаки будуть далі наступати в польській землі, і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм ті місця, де живуть люди православної християнської віри... були вільні, а полякам щоб до цих місць не було діла».

По-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Під час переговорів з Г. Унковським він заявляв, що зами­рення з Річчю Посполитою можливе лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо».

Таким чином, аналізуючи діяльність Б. Хмельницького на ниві державного будівництва, маємо всі підстави вва­жати його творцем Української національної держави. Боротьба за її незалежність відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського наро­ду. Не вдаючись у детальний аналіз еволюції політичних поглядів гетьмана України в ході Національно-визвольної війни українською народу проти польських понево­лювачів, його практичних дій, пов'язаних із формуванням Української козацької держави, виділимо лише основні етапи розробки програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію.

Перший етап (лютий — вересень 1648 р.) - форму­вання ідеї автономії для козацькою регіону (центральна і південна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Другий етап (вересень 1648 — серпень 1649 р.) — завершення процесу розробки політичної програми, який вперше в історії української політичної думки передбачали створення незалежної держави в межах усіх етнічних земель України; усвідомлення права на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.

Третій етап (серпень 1649 — червень 1651 р.) — на­магання реалізувати програму створення незалежної національної держави. Вони виявилися безуспішними внаслідок прорахунків Б. Хмельницького в питаннях внутрішньої політики та зрадницької позиції Кримського ханства щодо України.

Четвертий етап (липень 1651 — березень 1654 р.) — невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошуки нового оптимального варіанта шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана. Укладення Переяславсько-Московського договору з Росією про перехід України під протекторат російського царя.

3. Суспільний та державний лад Козацької республіки. Аналіз наявних документальних джерел переконливо свідчить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв. км) в основному було завершено процес форму­вання Української національної держали. Оскільки дер­жавний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава їм формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака — політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини — нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись на військового диктатора. Сучасники так характеризували обсяг влади Б. Хмель­ницького: «У них радит гетьман, і что де им гетьман велит долать, то они делают» (1654 р.).

Слід зазначити, що носієм ідеї українського монар­хізму, як переконливо засвідчують джерела, був сам Б.Хмельницький. Сам він уперше, прямо чи опосередковано, почав висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу повного володаря України. Вже під час переговорів з польськими комісарами, в лютому 1649 р., він відверто заявив: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть самовладцем і самодержцем руським». Згодом під час розмови з російським послом Г. Унковським він також акцентував його увагу на тому факті, що «волею Божою... мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати».

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шля­хом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Гетьманський титул при цьому фігурує в різних формах залежно від політичної ситуації: спочатку — «гетьман войска его королевской милости запорозского», пізніше — «гетьман з войском его царского величества». Існували й інші варіанти, але суть їх не мінялася. Атрибутом гетьманської влади продовжувала «лишатись, як і в попередні роки, булава. При підтримці старшини, із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже, в його руках зосереджувалася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.

Венеціанський посол Л. Віміна згадував про нього як про «справжнього государя», лідер англійської буржуазної революції Кромвель титулував гетьмана «імператором за­порозьких козаків».

Друга ознака територія. Уже в 1648 р., після Корсунської битви, перекопський мурза Туганбей повідомляв коронному гетьману М. Потоцькому про наміри Б. Хмель­ницького та його війська: «...Щоби по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу; друге, щоби допущено їх до давніх вольностей; третє, щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воєводи не мали ніякого права». Згодом Б. Хмельницький визначив межі української етнічної тери­торії на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип'якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.

При цьому слід підкреслити історичну роль Середнього Подніпров'я у процесі державотворення. З давніх часів во­но становило територіальне ядро українського етносу. Впро­довж тривалого періоду простежується його відносна стабільність. Водночас Запорозька Січ залишалася «центром свободи», суспільним ідеалом для українського селянства.

Третя ознака — політико-адміністративний устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки 1 сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магі­страти і ратуші здобули право самоврядування.

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та зна­чення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за іні­ціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загаль­новійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьмансь­кою владою та генеральним урядом.

Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники — І. Богун, І. Золотаренко, Ф. Вишняк, К. Бур­ляй, Ф. Джалалій, І. Ганжа та інші, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспіль­ного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні сиріти, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо- і зовнішньополітичних питань. На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або ге­неральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно-поліцейські справи, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генераль­ної військової канцелярії чи суду.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом навійськовій раді. До складу генерального уряду входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, гене­ральний осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адмі­ністративне, фінансове й судове управління. Тут роз­глядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели диплома­тичне листування, складали проекти міжнародних до­говорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого.

Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової.

У кожному полковому, сотенному місії був також міський отаман.

На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

Четверта ознака — суд і судочинство, правова система. В цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Маг­дебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, ко­зацької старшини й т. ін. Водночас зростав вплив козаць­кого звичаєвого права, яке в період Національно-визволь­ної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергу військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для всього населення України.

Як зазначають сучасні українські правознавці А. Рого­жин і В. Тацій, Б. Хмельницький приділяв особливу увагу питанням організації і удосконалення системи судоустрою. Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх компетенцію, надано значення загальностанових судів. Геть­ман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо.

Тому не випадково навіть у джерелах XVIII ст.. трапля­ються характерні приклади посилання українських чи­новників усіх рангів, зокрема суддів, на порядки («нові звичаї»), запроваджені В. Хмельницьким.

П'ята ознака — зміни соціально-економічного устрою, Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України. Але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та земле­користування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або розчинилися в козацькому се­редовищі.

Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьмансь­кими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безпе­речно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпоряд­ковувалися інтересам козацького стану.

Крім козацтва, серед інших верств населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежува­лася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Події 1648—1676 рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки, що існували в Україні. Внаслідок цього відбувалася значна «міграція» представників одних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як резуль­тат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дві основні І рули населення: «товариство» (козаки) і «поспільство» (міщани, селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в 1652 р.) вибороли всю повноту громадянських прав, зокре­ма, стали вільними й повноправними власниками своїх зе­мельних ділянок. Як справедливо зауважував з цього приводу В. Смолій, в цей час уперше за багато століть боротьби українських селян на практиці було реалізоване їхнє заповітне прагнення до «землі й волі».

Економічна політика Б. Хмельницького дістала своє конкретне втілення в численних універсалах, наказах і листах, у практичній діяльності гетьманського управління. На думку одного з дослідників цієї проблеми Р. Ва­сильєвої, економічні заходи гетьмана мали на меті, пе­редовсім, скасувати велике магнатське і шляхетське землеволодіння поляків та уніатів, обмежити земле­володіння українських феодалів і передати землю козацтву, українській дрібній шляхті та духовенству. В ході війни значні земельні ділянки були захоплені також рядовими козаками і селянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан і вільних селян.

Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у Націо­нально-визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «ко­зацькою шаблею», з чим гетьман, звичайно, не міг не рахуватися.

Свої земельні ділянки селяни могли не тільки переда­вати у спадщину, а й закладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих пере­думов для розвитку капіталістичного фермерства. Тому, на наш погляд, є всі підстави стверджувати про тенденцію до радикальних змін у відносинах власності та системі госпо­дарювання Української держави того періоду.

Таким чином., економічна політика Б. Хмельницького привела до того, що, основною формою господарювання її Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці. І ті, й інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці. Селянське-козацьке дрібне землеволодіння стало основним на території Наддніпрянщини. Сирійський мандрівник П. Алепський писав з цього приводу: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засівають землю збіжжям».

Шоста ознака фінансова система та податки.

Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654 рр. займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війни гетьмансь­кому урядові вдалося забезпечити порівняно стабільно фінансове становище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові по­стійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з пере­вищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми.

Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (по­датних станів), а також частково рядових козаків. При­бутки української шляхти, козацької старшини, православ­ного духовенства залишалися незайманими. Існували, зок­рема, такі види податей: «стацїї», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина.

Найважливішими джерелами фінансових надходжень були:

1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю;

2) промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду;

3) митні збори від зовнішньої торгівлі;

4) плата за користування судом і ратушею, штрафи.

За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок.

Для збирання податей і реалізації фінансових надход­жень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й управляв фінан­сами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Економічна політика Б. Хмельницького реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався. Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни. Загальна сума доходів військової скарбниці пере­вищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з роз­гортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потре­бували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще не­достатньо. Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і срібла.

На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654 р, помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України. Існує версія, що в листопаді 1649 р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету. За сло­вами учаснику тих подій російського дипломата Г. Кунакова, «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницький мизну й деньги делают; на тех нових деньгах на одной стороне меч, а на другий стороне его, Богданово, имя». В іншому документі, датованому осінню 1652 р., також ідеть­ся про те, що Б Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, бо розпочав карбувати українську мо­нету.

На думку Р. Васильєвої, заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розвиток ремесел, промислів, торгівлі й фінансів, мали протекціоністські та меркантилістські ознаки. Здійснювалася політика активного втручання дер­жави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався також експорт товарів. Українські купці каралися за посе­редницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова під­тримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах фео­далізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України.

Сьома ознака — військо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Аганович, величезною заслугою Б. Хмельницького було те, що протягом першого року війни завдяки підтримці досвідченої козацької старшини він зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали під час повстання, могутню народно-визвольну армію.

Б. Хмельницький, якого сучасники справедливо порів­нювали з Ганнібалом, став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Збройні сили України виступали як самостійна, неза­лежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Форму­валися вони з представників різних соціальних верств на­селення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

Восьма ознака —міжнародна.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних полі­тичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на політичну протидію шля­хетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державно­го будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської дер­жави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити спою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків О. Апанович, В Смолія, В Степанкова, Р. Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими стічними рисами в середині XVII ст.. існувала вже у за­вершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-полі­тичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

4. Українсько-російський договір 1654 р.В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта. Тому, цілком очевидно, давно вже на­зріла необхідність винести цю суперечливу наукову проб­лему на детальне обговорення фахівців, щоб проана­лізувати всі її аспекти без ідеологічних упереджень і ство­рених заздалегідь логічних схем, а дійсно об'єктивно, виходячи з конкретно-історичної ситуації, що склалася в Україні до середини XVII ст.

По-перше, аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Пе­реяславської ради не мали випадковою характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної націо­нальної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653 р. ко­зацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків во­ювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформова­ної антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигід­ність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653 р. поліська сторо­на категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на ос­нові Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фак­тичного визнання ним «Ординації» 1638р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє ста­новище молодої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні—вересні 1653 р. мо­білізацію армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частики населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницькому легко вдавалося зібрати 100-тисячне вій­сько, то тепер з величезними труднощами було сформова­но лише ЗО—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

По-друге, історичні джерела не підтверджують вислов­леної в 50—60-ті роки в радянській історіографії думки, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народ­ною». Справа в тому, що на ній не було представників від Волзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення того­часної України. Тому Радою передбачалося входження під протекторат Росії не всіх етноукраїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Крім того, на Раді була представлена лише не­значна частина козацтва. За даними О. Апанович, тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян, міщан і духовенства, то їх навіть не запросили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків немає ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволялося взяти участь усім бажаючим мешкан­цям Переяслава та прибулим до нього приватним особам.

По-третє, ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський, М. Петровський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопису Самовидця про те, що під час присяги на «вірність» російському цареві «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинив». Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї «великодержавності», свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування значної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого «поспільства».

Зокрема, прославлений козацький стратег вінницький полковник Іван Богун, якого, до речі, її радянській історіографії, як правило, однозначно вважали палким прихильником возз'єднання України з Росією, взагалі відмовився присягати на вірність цереві. Ще напередодні Ради, коли Б. Хмельницький у Чигирині схиляв «старих» козаків до «підданства» російському монархові, «молоді» на чолі з І.Богуном виступили проти. Сам полковник у великій промові застерігав про можливі «тягости» такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв при­сяги, коли па ІІобужжя прибуло московське повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Щоправда, слід зазначити, що І.Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, належав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреч­чиною.

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацт­ва. Зокрема, Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмовилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невдоволені козаки «киями побили» московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московського по­сольства виникли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і містечок. Государеві «дворяни», прибу­ваючи до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців для прийняття присяги, як правило, зганяли «як стадо» мешканців на майдан. При цьому не обходилося без грубощів, відвертих залякувань чи, на­впаки, «солодких» обіцянок (гроші, сукна, хутро й т. ін.). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за «зборівську лінію» (за межі приєднаної до російських земель української території). Царські са­новники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Це викликало справедливе невдоволення міщан, яких нерідко примушували присягати силою. Так «силою, під мечовим каранням» до присяги був приведе­ний Київ. Як свідчать очевидці тих подій, кияни не хотіли йти до церкви, але їх туди силою піали козаки. Під час присяга люди не називалися своїми іменами, що були дані їм при хрещенні, а після складання присяги дуже її лаяли.

Аналогічні події відбувалися і в Переяславі, де частину людей також примусово гнали до церкви. Хворого переяс­лавського війта (урядника магістрату) принесли до церкви на ліжку. На другий день він помер. Лише незначна частина жителів Чорнобиля склала присягу. Інші ж або повтікали, або заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві.

Відомо, що в опозиції до Богдана Хмельницького та його союзу з Росією перебувало й керівництво українсь­кого духовенства. Саме внаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Москви провести перего­вори саме в Києві, змушений був обрати місцем зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косівим відповіло категоричною відмовою, заявивши, як і чорнобильці, що «волять померти, чим присягнути цареві».

Проте, незважаючи на активну протидію опозиції, про­тягом січня — лютого 1654 р. в Україні було приведено до присяги майже 130 тис. чоловік, близько 200 міст і містечок, чим, за висловом М. Грушевського, «нароблено переполоху вище всякої міри».

По-четверте, не до кінця з'ясованим науковцями й сьогодні залишається питання: чи був дійсно укладений офіційний договір між Україною і Росією, чи, можливо, усі організаційні проблеми були вирішені лише на словах, без оформлення відповідних документів. Це питання має, безперечно, принципове значення. Адже якщо договір бу­ло справді укладено, то Росія фактично визнавала Україну як новоутворену рівноправну державу, як суб'єкт між­народного права. Якщо ж договору не було, Україна дер­жавою не визнавалася, а внаслідок взаємної «переяславсь­кої» згоди Росія шляхом звичайної інкорпорації включила українські землі до складу своєї держави.

Як відомо, в історіографії існують діаметрально проти­лежні думки щодо характеру українсько-російського об'єднання. Зокрема, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін, їх епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радян­ська історична наука фактично заперечували договірні принципи акта 1654 р. Натомість М. Костомаров, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде, І. Розенфельд та інші історики й правники наголошували, що, незважаючи на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів, акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох рівноправних контрагентів. Наявні документи свідчать про дійсно договірний характер українсько-російського об’єднання. Причому навіть у найзагрозливіші для Української держави моменти гетьманський уряд не ставив питання про безумовне входження українських зе­мель під скіпетр Романових - завжди йшлося лише про пенні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей міждержавний союз. Зокрема, навіть, після Берестейської трагедії Хмельницький у розмові з назаретським митро­политом Гавриїлом, який виступав посередником у зно­синах гетьмана з Москвою, зазначав: «...Дадим на себя договорное письмо за руками с большим утверждением...»

Ще характернішою є заява генерального писаря І. Виговського, який у розмові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половині 1651 р.) наголошував, що в разі прийняття царем Війська Запорозького «під свою високу руку» він поїде в Москву і «... о тех о всех статьях учнет договариватца, на которьгх статьях тому бнть, что йм бьггь под ево государевою високою рукою».

По-п'яте, не до кінця з'ясованим залишається й питання про правовий аспект входження України до скла­ду Росії.

Відсутність необхідних джерел не дає можливості, на жаль, реконструювати концептуальне бачення контраген­тами договірного процесу, обрисів майбутнього об'єднання обох держав. Зокрема, до цього часу дослідникам не вда­лося виявити такі важливі документи, як царську грамоту керівникові московського посольства В. Бутурліну, отри­ману ним у с. Семеновському 10 жовтня 1653 р.; грамоту Олексія Михайловича, передану В. Бугурліним Б. Хмель­ницькому, а також «... с той государевн грамотьі список да наказ...» посольству. На думку сучасного українського дослідника В. Горобця, очевидно, втрачені й інші інструк­тивні документи Посольського приказу, які б могли про­лити світло на цей, не до кінця вивчений аспект проб­леми. Виходячи з наявних джерел, можна цілком логічно припустити, що навіть після прийняття на Земському со­борі 1 жовтня 1653 р. рішення про перехід України в підданство царя Москва не уявляла ще цілісно принци­пових засад наступних союзних стосунків з козацькою Україною.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницько­го також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як освід­чили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного ди­пломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й по­слідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р. спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила за­пропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, й кріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. До­повнення, внесеш царським урядом, посилювали залеж­ність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654 р. не перекреслю­вав досягнень української нації в царині державотворення.

В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, війсь­ковий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилася думка, що в 1654 р. мало місце возз'єднання України з Росією. На думку деяких сучасних українських істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, Ю. Мицик, В. Степанков та ін.), таке тлума­чення не відображає суті цієї події — воно має, безпереч­но, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Ро­сійської держави чи державних утворень російського наро­ду, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив право­му форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд шити взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладен­ня, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславсь­ке-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору, як зазначалося вище, швидко виявилося приховане прагнення царя і бояр вста­новити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.

Не зупиняючись детально на характеристиці змісту написаних Б. Хмельницьким і схвалених царським урядом «березневих статей», слід зауважити, що вони передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочинства, адмі­ністративного поділу, армії, соціально-економічних від­носин, незалежності у проведенні внутрішньої політики, Єдиною сферою, де дійсно частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибугків.

За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським, гетьман України Б Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р ) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української ко­зацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх україн­ських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, між звичайний протекторат. Останній, як відомо, передба­чає таку форму залежності, за якою одна держава («про­тектор») бере на себе здійснення функцій: зовнішніх зносин іншої держави («протегованої»), захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. В даному випадку російський уряд таких прерогатив не мав. Козаць­ка Україна дістала значно більші держати права, ніж їх мали Молдавія, Валахія чи Кримське ханство у складі Османської імперії. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава праг­нула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема, переважна більшість су­часних дослідників цієї надзвичайно актуальної наукової і, безперечно, політичної проблеми (О. Апанович, В. Горо­бець, О. Гуржій, Ю. Мицик, А. Рогожин, В. Смолій, В. Степанков, В. Тацій та ін.), які наголошують, що внаслідок Переяславсько-Московської угоди, укладеної між Украї­ною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний кон­федеративний зв'язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха.

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз на­голосити, що виникнення Української козацької респуб­ліки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з Ім'ям Богдана Хмельницького — справжнього патріота України вірного її сина, видатного політичного діяча, талановитого дипломата і полководця...

ІІроте, як зауважував відомий український історик Д.Дорошенко найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — по як полководця, хоч би й великого, Ш як дні тій, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької дер­жави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як дер­жавний діяч великого формату».

Аналогічну оцінку діяльності Великого гетьмана зустрі­чаємо і в працях В. Липинського, який наголошував, що Б. Хмельницький насамперед був творцем, а не руйнів­ником, одним із найгеніальніших державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив п'ятдесятьма роками пізніше для Московщини.

Подібні судження й оцінки діяльності Б. Хмельницько­го зустрічаємо і в сучасній українській історіографії. Як зазначає Р. Іванченко у своїй книзі «Історія без міфів», Великий гетьман у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі ін­ституції в Переяславсько-Московській угоді, що є «ве­ликою заслугою Богдана Хмельницького перед україн­ським народом, перед історією».

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будів­ництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослід­ник. Водночас непоодинокими є праці (особливо публі­цистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою дер­жавного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В. Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контекс­ту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху ХУІІ ст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи за­гальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у фор­муванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повс­танський табір найрізноманітніші суспільні сили, органі­зував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим на­шому сучасникові впадають в око непослідовність дій геть­мана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й су­перечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджу­валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.


ЛЕКЦІЯ № 5

Тема : Основні закономірності, суть і наслідки станів і процесів українського державотворення . Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні

ПЛАН:

1. Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності. 2. Гетьман Іван Мазепа та його полі­тика. Пилип Орлик і Конституція України.

3. Лікві­дація царизмом незалежності України

4. Розвиток культури України ІІ половини ХVІІ - ХVІІІ ст..

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійностіВнаслідок наполегливої, титанічної праці гетьмана Б. Хмельницького та його однодумців, у над­звичайно складних умовах Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств по­ступово виникає і формується держава з притаманними їй етнічними українськими рисами та козацьким ладом — Українська козацька республіка.

Враховуючи вибухонебезпечну внутрішню ситуацію, можливість захоплення українських земель і знищення ко­зацької держави Річчю Посполитою чи Османською ім­перією, гетьманський уряд цілком свідомо змушений був у 1654 р. визнати протекторат Російської держави, який за формою мав вигляд швидше своєрідного конфеде­ративного союзу, закріпленого офіційно Переяславсько-московською угодою. Проте, як переконливо засвідчили наступні події, узгоджені в цьому договорі правові основи взаємовідносин між Україною і Росією залишилися лише на папері. Вони, всупереч укладеним «березневим стат­тям», не були послідовно здійснені на практиці, внаслідок чого Українська козацька республіка урешті-решт була знищена російським царизмом і припинила своє існування як державне утворення.

Чому ж так сталося?

Причини цього явища пов'язані з внутрішніми еконо­мічними труднощами Росії. Не припинялася й антифео­дальна боротьба народних мас, яка привела в 1670 р. до нової селянської війни під проводом С. Разіна. Росія вела виснажливі війни, державна скарбниця була порожня. З цих труднощів російські правителі намагалися вийти за­вдяки широкій безвідмовній економічній і воєнній допо­мозі з боку України. Але щоб дістати таку допомогу,

Україну треба було підкорити, включити її до складу Російської держави.

До внутрішніх суб'єктивних причин слід віднести розпиток політичних подій, що відбувалися в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. В цей особ­ливо складний період серед його послідовників, на жаль, не знайшлося таких же видатних політичних і державних велетів, справжніх патріотів і героїв, до кінця вірних Ук­раїні та її народові, яким був Великий гетьман, «Батько Богдан» — геніальний творець і визнаний лідер молодої Української козацької держави (виняток у цьому плані становлять хіба що Л. Дорошенко, Д. Многогрішний та II. Полуботок). Серед значної кількості гетьманів, як пра­вило, бачимо державних мужів, котрі намагалися вірно служити не своєму народові, а насамперед іноземним ха­зяям (московським, польським, турецьким), які у своїй «державотворчій діяльності» в першу чергу вирішували дві головні проблеми — вели жорстоку і послідовну боротьбу й владу і особисте збагачення. Ця боротьба за багатство і державну владу врешті-решт привела Гетьманську державу до тривалої, кровопролитної громадянської війни, відомої в історії України під назвою «Руїна», яку дослідники (В. Ан­тонович, Д. Дорошенко та ін.) небезпідставно називали анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюб­ства Саме вона великою мірою підірвала основи Української козацької держави й була однією з головних причин її поступового занепаду і остаточної загибелі.

Як вважають відомі дослідники козацької доби В. Смолій та В. Степанков, смерть Б. Хмельницького (серпень 1657 р.) знаменувала собою завершення першого періоду Національно-визвольної війни, основним завоюванням якого було утворення Української держави, встановлення в ній пової моделі соціально-економічних відносин і запровадження спадкоємності гетьманської влади.

Після смерті Богдана Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни у правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювалися перш за все у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії — в особі царського уряду та України — в особі гетьмана. Помітним кроком у наступі Росії на Україну стала фальсифікацій українсько-російського дого­вору. В 1659 р. князь Трубецькой представив 14 «берез­невих статей» Хмельницького з додатками, які, як з'ясу­валося, були підроблені і значно обмежували права України. Цілеспрямованому наступу царизму на українські вольності сприяла й міжусобна боротьба на українських землях за гетьманську владу.

Першим зробив спробу відібрати гетьманську булаву в неповнолітнього спадкоємця Великого гетьмана — Юрія Хмельницького — наказний гетьман Т. Лесницький, але зазнав невдачі й змушений був відступити. Значно успіш­ніше в цьому напрямку діяв генеральний писар І. Виговський, котрий домігся на скликаній 2 вересня 1657 р. старшинській раді обрання себе гетьманом до часу повноліття Юрія. Так було зроблено перший крок до здійснення державного перевороту, оскільки від влади усу­вався легітимне обраний володар. У другій половині жовт­ня ця акція завершується: козацька старшинська рада обрала Івана Виговського повноправним гетьманом, й наприкінці місяця єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, що раніше належали Б. Хмельницькому.

Новообраний гетьман України відразу ж направив до Москви своїх посланців, щоб дістати підтвердження заяв­лених раніше прав і вольностей. Москва поспішила по­новити жалувану грамоту Богдана Хмельницького й зо­бов'язалася тримати Військо Запорозьке в «Нашей, Царского Величества, милости и в ваших вольностях по-прежнему, без всякого умаленья».

Складна соціально-політична ситуація вимагала від на­ступника Б. Хмельницького якомога швидшого розв'я­зання існуючих проблем. Однак І. Виговський, якому по­рівняно легко вдалося усунути від влади Ю. Хмельницько­го, відразу ж припустився серйозної помилки — організу­вав обрання себе гетьманом не на генеральній раді Війська Запорозького, а на старшинській, що було вико­ристано опозиційне настроєними старшинами й козаками. Проігнорував він і гостроту соціальних суперечностей між старшиною і козацькими низами, хоча в жовтні рух останніх набув значного розмаху. За свідченням одного ч сучасників, «повстало багато голяків і злиденні людці пол­ковників і сотників і осавулів не слухають і говорять, мов­ляв, ми їх переб'ємо і пожитки їх заберемо». Курс нового гетьмана на безоглядну підтримку інтересів старшини і шляхти сприяв поглибленню прірви між старшиною і черню, що стало однією із причин катастрофічних на­слідків для України.

Розвиток подій спонукав І. Виговського до вжиття таких заходів, які б запобігли спалаху громадянської війни в молодій державі. Але, як вважають В. Смолій та В. Степанков, з усіх можливих варіантів гетьман обрав найгірший — всупереч договору 1654 р. почав схиляти московський уряд до участі в розв'язанні конфлікту із запорозькими козаками, які виступили проти нього. Характерно подібну тактику обрав і кошовий отаман Я. Барабаш, який відправив посольство до царя з обвинуваченнями на адресу гетьмана. Складається враження, що не Москва своєю політикою внесла смуту в українське політичне життя і привела до «страшної внутрішньої війни», й діяльність І. Виговського та його опонентів — Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря — спри­чинила вибух весною 1658 р. громадянської війни в Ук­ріпні, якою скористалися для послаблення козацької дер­жави уряди Росії, Речі Посполитої і Криму. Вперше в історії України І. Виговський, уклавши на початку 1658 р. договір з ханом, домагався права використання татарської допомоги не для захисту держави від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з старшинською опозицією і пов­сталим народом. Дочекавшись підходу орди, він вирушив на Полтавщину, розгромив 31 травня військо Пушкаря, спалив 1 червня Полтаву й дозволив «союзникам» брати ясир до р. Сули і м. Лубни. Було страчено чимало пол­ковників й старшин. У цілому ж під час каральної експе­диції, на думку М. Грушевського, І. Крип'якевича та ін­ших дослідників, загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Чимало неясного залишається в зовнішній політиці українського уряду І Виговського. Аналіз джерел дає підстави не погодитися з твердженнями, що