Тема ІІ. Передумови формування української соціологічної думки

1. Ідеї природного права в суспільній думці України.

2. Історичний контекст формування української суспільної думки у XVI – XVII ст.

3. Українське Просвітництво.

4. Українська суспільна думка в Російській імперії у першій половині XIX ст.

У попередній темі ми згадали, у яких умовах виникала “соціологія взагалі”. Зазначені нами загальні риси умов, у яких це відбувалося, звичайно, характерні і для періоду формування української соціології. Так, ідеї природного права були представлені і на терені України. Зокрема слід зупинитися на наступних.

Яків Павлович Козельський (1729 – 1794)– випускник Київської академії (1750 р.), працював у Петербурзі, а з 1770 по 1786 рр. – в Україні як член Малоросійської колегії в м. Глухів. Суспільство розглядає як продукт природного права й суспільного договору, в наслідок якого виникає держава. Людина спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак припереході від природного права до громадянського суспільства людина втрачає цілковиту свободу, яку надавало їй природне право, й приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства. Але законодавці не завжди справедливі і довільно встановлюють норми, які порушують природне право, а отже, й моральну єдність суспільства. Тому для відновлення справедливості потрібна нова моральна філософія, яка покаже людям шлях до щастя. Отже, шляхи вдосконалення суспільства Я. Козельський вбачав у поліпшенні законів, зростанні знань та у принципі “здорового егоїзму”, завдяки якому кожна людина чимось поступиться для суспільної користі. Якщо ж несправедливість існуватиме, то людина може скористатися правом “защищаться силою от наносимого вреда”.

Іоган Шад (1758 – 1834)– професор філософії Харківського університету. У 1820-х рр. розвивав теорію природного права на релігійній основі. Розум людини має божественне походження, а сама людина виникає еволюційним шляхом з тваринного світу. У праці “Природне право” І. Шад називає “першопочатковими правами” право на життя, на свободу мислення, на вступ до громадянського суспільства. Розум дано людині не лише для піклування про власне благополуччя, а й про інших. Людині не личить бути рабом – рабство суперечить природному праву і є проявом найбільшого насильства людини над людиною, суперечить суспільному устрою, в основі якого закладено принцип загального блага. Коли ж закони суспільства суперечать природному праву, коли вони абсолютно ігнорують його, тоді людська гідність не може примиритися з ними, і людина готова жертвувати навіть життям, щоб не підкорятися цим законам. За ці ідеї його було вислано з Росії.

Петро Дмитрович Лодій (1764 – 1828) – народився на Закарпатті (тоді – територія Австро-Угорщини), працював професором Львівського (1787), Краківського (1801), Петербурзького (1819-1820) університетів, автор праці “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве” (СПб, 1828). Люди народжуються вільними і мають однакові права бути людиною, право на життя й розвиток своєї особистості, право дбати про своє благополуччя, право на чесне ім’я. Спочатку люди жили окремими сім’ями, але необхідність боротьби з силами природи і самозахисту спонукала до добровільного об’єднання кількох сімей в одну спільність – так виник рід. Але оскільки у ньому не було верховної влади, рід був слабким і не мав потрібних для забезпечення власного самозахисту засобів і сил. Це зумовило появу держави, головною причиною якої був Бог, а людський фактор у її виникненні мав другорядний характер. Люди відмовились від частини своїх природних прав, але оскільки всі вони між собою рівні, то лише Бог наділяє окремих людей правом над іншими. Тому, незважаючи на дію “природних прав”, які мають люди в державі, вони не повинні чинити опір правителю навіть тоді, коли той порушує природне право. Такий несподіваний висновок, як підозрюють дослідники, з’явився у П. Лодія внаслідок певних обставин, зокрема кризи суспільно-політичної думки в Росії після невдачі повстання декабристів, у зв’язках із якими його підозрювали.

Отже, ми бачимо певну подібність розвитку соціальної думки в Україні загальним тенденціям кінця XVIIІ – початку ХІХ ст. Однак, разом із спільними моментами, формування української соціології мало і достатньо доволі специфічних рис, обумовлених більш раннім історичним контекстом.

До такого контексту слід віднести певні історичні події та реакцію на них провідних українських мислителів. Власне, події української історії та їх певне осмислення можна дослідити починаючи з найдавніших часів. Вони відображені у історичних пам’ятниках Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського. Це насамперед закони тих часів та літописи, у яких, безумовно, позначаються погляди на суспільство їх авторів. Але, видається, що специфіку української соціологічної думки перш за все визначила певна політизація свідомості, яка відбувалася починаючи з XVI століття. Це було пов’язано із поступовою втратою впливу Русі на діяльність Великого князівства Литовського та зі зростанням могутності Речі Посполитої.

Ці історичні події мали наслідками як становлення такого специфічного соціального феномену, як козацтво (та подальших спроб його осмислення), так і формування в Україні братств, які об’єднували людей з метою релігійної, благодійної, а згодом – суспільно-політичної та просвітницької діяльності. Крім того (що також можна вважати певним наслідком цих подій), у кінці XVIІ – на початку XVIІІ століття відбувається розвиток історіографії, а саме – перехід від описів історії “від творення світу” та “від потопу” до власне історичних літописів (“історія козацтва”, “історія церкви”, “історія Унії”). Серед найвідоміших слід назвати “Синопсис” Інокентія Гізеля, “Літопис самовидця”, Літопис Григорія Грабянки, “Історію Русів” (автор невідомий), літопис “Сказання про війну козацьку з поляками” Самійла Величка.

Іншим наслідком історичних подій XVI століття, цікавим щодо нашого розгляду видається виникнення так званої “полемічної літератури” – публіцистики, в якій осмислювались церковні справи в Україні взагалі (зокрема, занепад православ’я) та значення Брестської унії 1596 року (якою створювалася греко-католицька церква). Серед визначних мислителів, які присвятили свою діяльність осмисленню цих питань, слід назвати імена таких авторів, як Петро Скарга (“Описання та оборона собору руського Берестейського (На захист Брестської унії)”, 1597 р.), Христофор Філалет (“Апокризис або відповідь на книжки про синод Брестський”, 1597 р.), Іван Вишенський (“Книжка”, “Послание епископам – отступникам от православия”, “Писание к утекшим от православной веры епископам”, “Послание до всех обще в Лядской земле живущих”, кін. XVI – поч. XVII ст.), Лаврентій Зизаній-Тустановський (“Великий катехізис”, 1624 р.), Захарій Копистенський (“Палинодія чи Книга оборони”, 1621-1622 рр.), Герасим та Мілетій Смотрицькі (останній – автор “Граматики” (1618 р.), яку М. Ломоносов називав “вратами учености”) та ін. У творах цих авторів знайшли відображення не тільки думки авторів щодо суто релігійних питань, але й їх філософія, опис суспільного стану на українських землях, погляди на устрій та розвиток суспільства тощо.

Власне можна говорити, що саме історіографія та полемічна література мали досить великий вплив на розвиток самосвідомості українського народу, оскільки в ній було присутнє протиставлення “нашої” – “їхньої” церкви й віри, через яке усвідомлювалось і протиставлення “ми” – “вони”. А саме ця самосвідомість певним чином відбивається і на пізніших протосоціологічних та власне соціологічних працях і позначає специфіку української соціологічної думки.

Подальші спроби осмислення як історичних подій, так і проблем філософських та суспільно-політичних пов’язані переважним чином із діяльністю, яка, власне, лежить в руслі загального для Європи тих часів Просвітництва. Серед українських просвітителів найвідомішими є Петро Могила (1597 – 1647, митрополит, реформатор церкви, засновник Київської колегії), Феофан Прокопович (1681 – 1736, архієпископ, віце-президент Синоду, один з найвизначніших ідеологів самодержав’я та реформ Петра І) та найвідоміший з українських філософів – Григорій Сковорода (1722 – 1794).

П. Могила був більше церковним діячем, ніж мислителем. Він сприяв зміцненню православ’я, розвитку науки та освіти, відкривав школи, сприяв друкарству і т.ін. До його заслуг слід віднести появу цілої плеяди високоосвічених людей, які потім ставали релігійними, науковими та суспільно-політичними діячами та мислителями. Феофан Прокопович сприяв підпорядкуванню церкви державі, вбачаючи у цьому шлях до розвитку освіти, науки та культури, намагався поєднати ідеї суспільного договору з принципами “просвіченого абсолютизму”. Григорій Сковорода – філософ, автор ідеї “сродньої праці” та один з тих, хто вважав вкрай необхідною науку про людину. Але, незважаючи на відмінності між цими діячами, всі вони на перші щаблі людських та суспільних цінностей ставили пізнання.

Наприкінці XVII – початку ХІХ століття українська суспільна думка розвивається переважним чином у територіальних, а, значить, і у “духовних” межах Російської імперії. Тематика суспільної думки відтепер зосереджується на ствердженні української самобутності не у протиставленні польсько-католицькому впливу, як це було у XVI – XVIIІ ст., а у спробах її виокремлення із російської культури. Причому протиставляється тут не українська культура російській культурі як такій, а свобода (в тому числі культурна) українського народу – кріпацтву, яке було пов’язано з Російською імперією. Це відбувається не без впливу дискусії, яка існувала в російській суспільній думці початку ХІХ століття – дискусії між “західниками” та “слов¢янофілами”. Перші вважали, що російська культура, політичний устрій та історичний розвиток Росії мають бути певним чином спорідненими з відповідними європейськими процесами, оскільки Росія – частина європейської цивілізації, другі наголошували на істотній культурно-історичній відмінності Росії від решти світу з усіма наслідками, що витікають із такої точки зору. Наслідки цієї дискусії можна побачити у багатьох творах російських авторів аж до нашого часу та в українських авторів ХІХ століття.

1845-1846 року виникає перша організація з явним політичним спрямуванням, названа її засновниками “Братство св. Кирила й Мефодія”. Його організаторами були викладач Київського університету Микола Костомаров, учитель Василь Білозерський та чиновник Микола Гулак. У квітні 1846 року до нього вступив Тарас Шевченко. Значне місце в цій керівній групі займав викладач гімназії, письменник Пантелеймон Куліш. Братство об’єднувало представників української інтелігенції. На початку 1847 року до його складу входило близько ста чоловік. Братство ставило метою ліквідацію кріпосництва, знищення привілеїв для вищих станів суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та об’єднання усіх слов’янських народів Росії, України, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії у єдиному панслов’янському союзі незалежних, рівноправних держав на основі федерації за зразком Сполучених Штатів Америки.

Чільне місце організатора й теоретика у Кирило-Мефодіївському братстві посідає особистість Миколи Івановича Костомарова (1817 – 1885). М. Костомаров розробляє програму та ідеологію Братства, що були закладені в основу його головного програмного документу, який мав назву “Закон божий” чи “Книга буття українського народу”. У “Книзі буття…”. Зокрема, говорилося, що слов’яни мають дві біди – відсутність злагоди між собою та схильність до сприйняття чужого. Вони перейняли в іноземців царів, попів та суспільні стани (яких у слов’ян не було – всі були вільні), тому Бог розгнівався на них і вони потрапили у неволю, з’явилася несправедливість і т.ін. Будучи істориком, М. Костомаров аргументував необхідність саме слов’янського союзу спільністю походження слов’ян, їх духовною спорідненістю (доказом чого була, зокрема, історична праця М. Костомарова 1846 року “Слов’янська міфологія”) та подібністю історичної долі. Перехід до слов’янської держави має відбуватися мирним шляхом.

Іншим визначним учасником Братства був Пантелеймон Олександрович Куліш(1819 – 1897), автор так званої “хуторянської концепції”. П. Куліш вважав, що в Україні немає активного суб’єкта – соціальної групи чи верстви, здатної до розбудови національної держави. Від першопочаткового захоплення козацтвом він переходить до розгляду його як деструктивної соціальної сили, позбавленої державницької ідеї. Насилля та революційні акти (навіть якщо вони спрямовані на завоювання свободи) П. Куліш вважав головною причиною занепаду України. Шляхом досягнення справедливого суспільного устрою, на його думку, може бути лише просвітництво, яке розкриє зматеріалізований в українському фольклорі творчий потенціал, та повернення до цінностей минулого, які мають в своїй основі християнські цінності (міська ж культура, за його переконанням, знищувала культуру власне народну – вірування, традиції, історично усталений спосіб життя тощо).

Ідеї щодо значення фольклору, народних вірувань, звичаїв і традицій з точки зору вивчення суспільства загалом поділялися багатьма діячами того часу, а дослідники народної творчості досить часто висловлювались щодо питань, які можна вважати соціологічними. Так, зокрема, слід згадати так звану “Руську трійцю”, що працювала на західноукраїнських землях і видала відому збірку народної творчості “Русалка Дністровая” (1838). Це Іван Вагілевич (1811 – 1855), Маркіян Шашкевич (1811 – 1843) та Яків Головацький (1814 – 1888). На основі історичних даних вони показували, що класовий поділ слов’ян існував не вічно, а кріпосницьке поневолення є наслідком економічного та політичного насильства.

Взагалі ж можна назвати багато прикладів досліджень, які поєднують у собі елементи етнографічного та соціологічного аналізу. Так, наприклад, у другому томі журналу “Записки о Южной Руси” (1857) під тією самою назвою “Про причини ворожості поляків і українців у XVII ст.” опубліковано дві статті, авторами яких були польський учений М. Грабовський та згадуваний нами П. Куліш. М. Грабовський відзначав позитивну роль в історії України Речі Посполитої, яка допомагала освоювати й захищати українські землі, не експлуатувала українців. Запровадження ж унії було зумовлене не намаганням поляків ліквідувати православну церкву, а необхідністю створити уніфіковану державу через введення єдиного релігійного культу. Конфлікти між поляками та українцями виникали з вини незадоволених козаків, стосовно яких польське військо вимушене було застосовувати жорстокі засоби приборкання. П. Куліш вбачав причини боротьби в тому, що українське населення було об’єктом зневаги й знущання, розглядалося поляками як істоти нижчого гатунку. Причиною цього була різниця в менталітеті й світогляді двох народів. П. Куліш зазначав, що полякам притаманний аристократичний світогляд, пов’язаний з відчуттям зверхності, тоді як серед українців панував демократичний світогляд, якому було притаманне розуміння рівності людей, а не переваги однієї людини над іншою чи одного народу над другим.

Також М. Костомаров, порівнюючи менталітет росіян та українців у праці “Дві руські народності” (1861), протиставляє домінанту загального, нетерпимість до інших народів, вірувань, звичаїв, байдужість до природи росіян повазі особистості, толерантності до чужих народів і культур, опоетизованій любові до природи українців. Попри всю спірність висновків цих та інших дослідників, їх аналіз певною мірою можна вважати соціологічним або ж соціально-психологічним, побудованим на вивченні історичних та етнографічних джерел.

Отже, як висновок, слід зазначити, що передумовами формування української соціологічної думки можна вважати такі:

- осмислення подій української історії (полонізація та спротив їй, церковна унія та розвиток православ’я, кріпацтво та становлення суспільних станів тощо);

- самоусвідомлення та осмислення українського суспільства та культури, їх своєрідності та бажаних шляхів їх розвитку;

- спорідненість певним світовим тенденціям розвитку суспільної думки (Просвітництво, ідеї суспільного договору).

Слід додати також, що, якщо європейська соціологія до певної міри “витікала” із філософських, економічних та юридичних “роздумів”, до того ж пов’язаних переважним чином із осмисленням розвитку всього людства (приводом до яких слугувало становлення капіталістичного суспільства), то українська – скоріше із історичних та культурознавчих, спрямованих на самоусвідомлення українського народу та суспільства.

ТемаІІІ. Українська соціологія другої половини ХІХ– першої половини ХХ ст.

1. Позитивізм та марксизм в українській соціологічній думці.

2. Ідеї та діяльність М. Драгоманова.

3. Соціологічна творчість І. Франка.

4. Проект створення наукової соціології Б. Кістяківського.

5. Соціологічна діяльність М. Ковалевського.

6. Генетична соціологія М. Грушевського.

Першими українськими соціологічними працями слід вважати роботи українських вчених 1860-1870 років. Приводом для такого розгляду є те, що у своїх працях дослідники, окрім вивчення свого наукового предмету (переважно української історії, етнографії та ін.), але й висували ідеї щодо вивчення суспільства як такого (переважно зазнаючи впливу європейської соціологічної думки). У тогочасній соціологічній думці панував позитивізм, зароджувалася й поширювалася марксистська соціальна теорія. Під впливом цих напрямків перебували дослідники, які започатковували соціологічні студії в Україні. Українські вчені того часу не стільки продукували нові ідеї, скільки засвоювали та популяризували вже вироблені, що було пов’язано з тим, що соціологія була наукою новою та запозиченою, яку слід було освоювати. Тому не дивно, що соціологічні праці належать не власне соціологам, яких в Україні просто ще не було, а філософам, історикам, географам, економістам та іншим.

Так, наприклад, доробком відомого українського філософа І. Федоровича є робота з інтригуючи соціологічною назвою “Організм соціальний”, яка, нажаль, залишилася неопублікованою. Іншим відомим українським філософом-позитивістом, який значну увагу приділяв проблемі суспільства, був Олександр Іванович Стронін (1826 – 1889), учитель і друг М. Драгоманова, автор твору “История общественности” (1886), де він розвиває механістичну теорію суспільства. На його думку, будь-яке суспільство, чи то держава, сім’я, чи людство в цілому має спільні риси та подібні закони. Спільною рисою усіх суспільств є, зокрема, їх пірамідальна будова. На вершині піраміди – активна меншість, аристократія, внизу – більшість, демократія. Дотримуючись вульгарно-матеріалістичних поглядів, О. Стронін підтвердження своєї думки шукав в аналогіях з природою. Подібно до того, як пташки летять, вишикувавшись у трикутник, вершина якого спрямована у бік руху, то і суспільству для того, щоб розсікати історичне середовище і середовище часу, необхідно набрати форми піраміди. Така будова суспільства, на його думку, потрібна не лише для руху, прогресу, але і для рівноваги, порядку, адже без широкої і нерухомої основи внизу немає, згідно з законами фізики, стійкості предмета. Завдяки пірамідальній будові суспільства, де більшість розташована внизу (а відповідно там перебуває центр ваги), ніякі коливання меншості, які відбуваються вгорі, не в змозі вивести суспільство з рівноваги настільки, щоб загрожувати йому падінням, хоча меншість в змозі коливати його настільки, щоб не допустити застою.

Визначний український позитивіст Володимир Вікторович Лесевич (1837 – 1905) на початку своєї творчості приділяв увагу з’ясуванню сутності соціології, її місцю в системі наук, питанням прогресу. На його погляд, соціологія має своїм предметом вивчення суспільних явищ як таких, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія, як і інші науки, користується трьома методами: спостереженням, досвідом та порівнянням. В. Лесевич вважав, що розвиток суспільства має прогресивний характер, а сам прогрес полягає у прагненні до ідеалу, який він вбачав у людяності. Головним фактором досягнення цього ідеалу є розумова діяльність. Як і О. Конт, вчений вважав, що розумова діяльність проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. Пізніше, переосмислюючи свою концепцію, В. Лесевич робить висновок, що предметом соціології як абстрактної науки є суспільність взагалі, у всіх видах, у яких вона проявляється, тобто соціологія має своїм предметом суспільність у широкому розумінні, а не лише людську суспільність.

Соціологічна проблематика привертала до себе увагу таких вчених-позитивістів, як І. Лучинський та М. Грот. Історик Іван Васильович Лучинський (1845 – 1918), перебуваючи під впливом О. Конта, виділяв два основних закони суспільної еволюції: закон поколінь та біологічний закон. Суть першого полягає в дослідженні впливу, якого одне покоління здійснює на інше. Зміст другого закону випливав з атомістичного розуміння суспільства. На думку І. Лучинського, суспільство складається з суми агрегатів, які при подальшому аналізі розкладаються на атоми, тобто окремі індивіди. Входячи доскладу суспільства, вони не перетворюються в інший ряд істот, а мають лише ті властивості, які випливають із законів природи індивіда. А тому закони його природи, закони дій і пристрастей є і законами самого суспільства. Проте виводити закони соціального розвитку із законів біології можна лише щодо початкових форм розвитку суспільства. З розвитком суспільства все сильніше проявляється поступовий і послідовний вплив людських поколінь одне на одного.

Микола Якович Грот (1852 – 1899), перебуваючи на позиціях позитивізму, активно розробляв питання сутності соціології та типів суспільного розвитку. У проведеній ним класифікації наук, в основу якої покладені, з одного боку, принципи розвитку явищ природи (неорганічні, органічні, надорганічні явища), а з іншого, принцип розвитку ідей в процесі пізнання цих явищ природи, науками про надорганічні явища є психологія та соціологія. Відмінність між ними полягає в тому, що психологія вивчає індивідуальні надорганічні явища, а соціологія – колективні. У М. Грота простежується тенденція психологізації соціології. Згідно з його точкою зору, суспільству властиві ті ж функції, що і психічному індивіду, а тому соціологія є, по суті, психологією суспільства. Оскільки суспільство, як і індивід, наприклад, пізнає, то і об’єктом свого вивчення соціологія може мати аналіз пізнавальної діяльності суспільства, яка відображається у мові, науці, знаннях.

Одна з головних ідей соціології М. Грота – ідея розвитку, який він розумів як безконечно складний і органічно зав’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються у всій природі. Їх кінцевим наслідком є пристосування предметів один до одного. Залежно від типу пристосування М. Грот виділив три типи розвитку: прогрес, регрес та інгрес. Прогрес означає, що зміни в суспільстві ведуть до підйому його сил або енергії, регрес – що такі зміни ведуть до зменшення цих сил, а інгрес свідчить про те, що в суспільстві протягом віків не відбувається ані підйому, ані зменшення сил. Хоча М. Грот вважав, що в основі суспільних відносин лежать суб’єктивні цілі індивідів, проте виступав за об’єктивний метод у соціології, полемізуючи з “суб’єктивістами”.

До 1870-х років відноситься діяльність київського товариства “Громада”, яке, зокрема, видавало газету “Київський телеграф” та ініціювало створення у 1873 році українського наукового товариства від офіційною назвою “Південно-західний відділ російського географічного товариства”, що розгорнуло власне наукові дослідження української історії, етнографії, економіки, словесності. З’явилося чимало науково-популярних творів українських мислителів, у тому числі й історико-соціологічних. Серед помітних діячів “Громади” були М. Зібер, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко та інші, очолював її молодий історик В. Антонович.

Микола Іванович Зібер (1844 – 1888), професор кафедри політичної економіки та статистики Київського університету, відомий як економіст та популяризатор учення К. Маркса. Але, симпатизуючи його ідеям, він не поділяв поглядів К. Маркса на методи досягнення соціалістичного суспільства. У своїй праці “Нариси первісної економічної культури” на основі етнографічного матеріалу та історико-порівняльного методу він аналізує не лише суто економічні проблеми життя первісного суспільства, а й піднімає чимало проблем, пов’язаних з культурою, побутом, системою суспільних відносин, цінностей, звичаїв, інститутів сім’ї, матріархального та патріархального права, особливостей відносин між різними спільностями в середині первісно-родового суспільства. Цікавим і плідним елементом наукових праць М. Зібера є спроби соціологічного аналізу діяльності різних соціальних груп і знаходження спільного і загального, що трапляється у звичаях, побуті та інших сторонах життя різних спільнот та народів. У статті-рецензії “До історії російської общини” він підкреслює залежність організації і внутрішньої структури інституту сім’ї від економічного стану суспільства. Різкій критиці М. Зібер піддає концепцію мальтузіанства. Всупереч Мальтусові він доводить, що людина живе за своїми законами, і її життя не аналогічне життю тварин, бо “розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі”, бо людина природні продукти може вирощувати й створювати нові завдяки своїй праці та знанню природних законів.

Особливе місце в історії української соціології 1880-х років посідає “женевький” гурток українських вчених-істориків “Громада”, створений М. Драгомановим (після його звільнення з Київського університету у 1875 році) у Швейцарії, куди його відрядила “Громада” київська. З М. Драгомановим у Женеві, зокрема, співпрацювали С. Подолинський та Ф. Вовк.

Сергій Андрійович Подолинський (1850 – 1891) у своїх соціологічних студіях поєднував марксистські та соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадівства (остання полягала у відстоюванні основних принципів демократичної держави, як громадівці їх розуміли: в політиці – федералізм, у соціальних питаннях – демократизм, в культурі – раціоналізм). Вчений вважає, що суспільне життя відбувається за законом боротьби за існування, а положення К. Маркса про додаткову вартість він розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, вважав С. Подолинський, можуть припинити боротьбу між собою, оскільки солідарність виявиться кориснішою. Такі зміни сприятимуть не боротьбі людей між собою, а полегшенню їхньої боротьби з довкіллям. Виходячи з цього, вчений обгрунтовує тезу, що вгромаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе у висуненні на перші позиції в науці, мистецтві, в моральній сфері найбільш талановитих осіб. Тобто громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших. Також цікаво відзначити, що однією з причин соціальної мобільності С. Подолинський вважав національність особи.

Федір Кіндратович Вовк (1847 – 1918) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поруч з спеціальною антропологією, доісторичною археологією, етнологією та етнографією становить одну науку про людину – антропологію. Соціологічні погляди, які були покладені в основу його етнографічних та антропологічних студій, відзначалися еволюціонізмом. На його думку, закони еволюції, відкриті в біології і застосовані згодом в соціології, дозволяють зробити висновок, що всі суспільні явища і форми з’явилися не внаслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людей зумовлювала більшу чи меншу одноманітність явищ, тоді як різні умови довкілля зумовлювали їхню різноманітність.

Однією з ключових осіб в українській соціології є Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895). Саме він вперше серед українських вчених використав поняття “соціологія” у авторському курсі лекцій з всесвітньої історії перед студентами Київського університету. Про його діяльність вже було дещо сказано. Слід додати, що М. Драгоманов – професор Київського університету, автор низки яскравих публіцистичних статей, один з авторів розробленої київською “Громадою” декларації для демократичного руху в Галичині, засновник “Громади” женевської, яка вважається зародком українського соціалістичного руху. У 1875 році його було звільнено з Київського університету за “неблагонадійність”, а з 1876 року М. Драгоманов перебуває в еміграції. З 1889 року і до кінця життя він працює професором кафедри всесвітньої історії Софійського університету.

Як і інші українські соціалісти, він вірив у московський, а не європейський соціалізм. У своїй “Автобіографічній замітці” (1883) М. Драгоманов не називає себе українцем. Приятелям-росіянам він писав, що він “общерос”, а українцям казав, що він “космополіт”. Активно виступав проти “укрїнофільства”, вважав, що пермога соціалістичного ладу неминуча. За соціалістичного ладу не буде окремих держав і з’явиться міжнародне братерство.

М. Драгоманов розглядав соціологію як універсальну й точну науку про суспільство, решта наук мають стати її розділами. Соціологія (наука про діяльність людей в суспільстві), як і історія (наука про закінчену, минулу діяльність), мусять давати “такі ж точно узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто так звані закони“. У своїх наукових і публіцистичних працях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї та принципи, які заклала західна соціологічна думка.

Найважливішим способом реалізації завдань соціології виступає, за М. Драгомановим, соціологічний метод “логічної семантики”, який полягає в аналітичному групуванні суспільних явищ, що вивчаються, їх класифікації й типологізації. В підсумку суспільство постає складною багаторівневою структурою, яка з’єднує три основні підсистеми: А) Матеріал, з якого складаються суспільства (індивідууми та народності), В) Суспільства (їх форми, сім’я, клас, державний союз, міждержавний союз), С) Продукти суспільної діяльності: матеріальні й моральні. Очевидно, що цей метод грунтується на порівняльному методі.

Провідною темою, яка цікавила М. Драгоманова, окрім названих, була тема соціальних змін і прогресу. Головним фактором суспільного розвитку він вважав спосіб виробництва, оскільки праця – “найголовніша основа суспільного життя”. Суспільний поділ людей на класи, на багатих та бідних М. Драгоманов пояснював існуванням приватної власності, яка є історичним явищем і виникає лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Тому бідність може бути подолано зміною економічного устрою: приватна власність має бути замінена колективною. Водночас економічну детермінацію М. Драгоманов обмежує паралельною активністю політичних, соціокультурних та інших чинників: “Головним двигуном соціального руху є економічний прогрес… вільна наука і філософія”.

Одне з найважливіших понять М. Драгоманова – поняття прогресу. Він акцентує увагу на тому, що це поняття відіграє велику роль у пізнанні суспільства, однак поняття прогресу не можна використовувати абстрактно – у творах різних авторів, у різних історичних умовах це поняття набуває різного значення. Загалом можна сказати, що для М. Драгоманова прогрес – це не просто розвиток суспільства до певного ідеалу, а такі суспільні зміни, які відповідають потребам суспільства, і вони можуть відбуватися лише тоді, коли для них існуватимуть певні умови. Суспільно-історичний рух, за М. Драгомановим, не є прямолінійним, він зазнає і змін темпу, і тимчасових зупинок, і відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Питання, які ж саме суспільні зміни відповідають потребам суспільства, можна дослідити за допомогою соціальної науки. Цікаво, що в цілому погоджуючись з ідеєю про існування соціальної еволюції, складовою частиною її, причому однією із найважливіших, М. Драгоманов вважає і революцію.

Особливої уваги М. Драгоманов приділяє проблемі федералізму, розгляду відносин централізації-децентралізації. Дослідники творчості М. Драгоманова визначають його як прихильника політичного федералізму, однак сам Драгоманів пише, що в одних випадках потрібна централізація влади, а в інших – децентралізація. Федералізм для М. Драгоманова – це антипод не централізації взагалі, а централізації бюрократичної й антидемократичної. Це і спосіб партійно-політичної організації, і етнополітичний принцип рішення міжнаціональних протиріч, і сукупність методів місцевого самоврядування, і конкретний варіант загальнодержавного політичного режиму, і модель для міждержавних відносин взагалі, і спосіб “роздержавлення” громадського життя на шляху її колективістської соціалізації, і основна умова для обмежених буржуазно-демократичних реформ.

Загалом слід сказати, що творчість М. Драгоманова дає всі підстави для того, щоб розглядати його як справжнього класика української соціології, який справив великого впливу на її подальший розвиток. Зокрема, його ідеї набули певного розвитку в роботах таких визначних вчених, як Б. Кістяківський, М. Грушевський та інші.

Певний час з М. Драгомановим переписувався Іван Якович Франко (1856 – 1916), який теж залишив певний слід в історії української соціологічної думки. Відомий перш за все як поет, письменник, драматург та перекладач, І. Франко, окрім громадської діяльності, займався також проблемами історії, економіки, філософії, соціології, фольклористики, літературознавства, естетики, публіцистики. Він є автором соціологічних праць: “Про соціалізм”, “Про працю”, “Що таке поступ?”, “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Наука та її становище щодо працюючих класів”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та ін.

Кінцевою метою науки І. Франко вважає людину та її благо. Оскільки людина поєднує в собі тілесне й духовне, вона є об’єктом наук фізичних та антропологічних. Останні відрізняють людину від природного світу, розглядають її як специфічно соціальну істоту, як людину “в справжньому значенні цього слова” з її особливим світом мислення, відчуттів, співпраці з іншими людьми тощо. До наук антропологічних входять логіка, психологія, педагогіка, історія, етнологія та “економія суспільна” – наука про працю, яка є основою людського добробуту й щастя. Пізніше І. Франко пише про те, що, оскільки людина є суспільною істотою, то вона є предметом ряду окремих наук – наук соціологічних, котрі досліджують її в зв’язку з суспільним, вивчають розвиток суспільної праці, думок, вірувань й “іншої культури”. Особливо велике значення має “найвища наука – етика”, яка вчить людину жити по-людськи, допомагає їй виробити певне коло понять про людське життя, про поводження з людьми, дає розуміння вірності, справедливості, правди, дружби й добра, що лежать в основі моралі.

Щодо методів наук про суспільство І. Франко пише, що вони замість теорій та гіпотез повинні виходити із фактичних відносин, а при використанні паралелей та аналогій – звертати таку ж увагу не лише на подібність, а й на відмінність між досліджуваними явищами. Одним з важливих методів соціального дослідження він вважає історичний метод, оскільки він, на його думку, допомагає науці запобігати спекулятивних апріорних конструкцій, які не грунтуються на конкретних фактах. У своїх працях І. Франко обгрунтовує необхідність постійної та ретельної соціальної статистики, яка б і надавала необхідний матеріал суспільним наукам. Цей матеріал може бути почерпнутий і у фольклорі. Також І. Франко аналізує певні суспільні процеси, які відбувалися в Галичині, зокрема причини масової міграції галичан до інших земель.

Підкреслюючи велике пізнавальне значення еволюційного погляду на світ природи та людську історію, І. Франко загалом поділяв марксистські погляди на еволюцію суспільства, однак шляхом до ідеалу він вважав не революцію, а “соціалістичну реформу”, прогрес вбачав не у зростанні антагонізмів, а в кооперації людей, владу ж розглядав як наслідок поділу праці, а не розподілу власності. Тому він дуже обережно ставився до ідеї створення суспільства на основі спільної власності, праці та споживанні. Аналізуючи ідеї К. Маркса, котрого визнавав великим соціалістом, І. Франко говорить, що К. Маркс суб’єктом історичного процесу розглядає переважно промислових робітників та ставить на меті прихід до влади міських жителів. Тоді як залишається не визначеним, що буде із селянами та сільськими жителями. Майбутнє людства І. Франко вбачає у прогресі техніки, науки, культури, освіти й моралі. Він переконаний, що останній акт соціальної революції буде настільки спокійним, наскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого люду її мету ті засоби. Однак підкреслює, що, яким саме буде майбутнє суспільство, сказати наперед неможливо.

Одним із визначних вчених, які перебували під впливом ідей та діяльності М. Драгоманова, був Богдан Олександрович Кістяківський (1868 – 1920). Відомо, наприклад, що Б. Кістяківський в студентські роки поїхав у Галичину для зустрічі з М. Драгомановим, але поїздка виявилась невдалою (Б. Кістяківського заарештовує австрійська поліція за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії, а по поверненні до Росії його знову заарештовують та виключають з Київського університету). Окрім Київського, Б. Кістяківський навчався у Харківському (під керівництвом Д. І. Багалія), Дерптському (нині – Тарту), Берлінському (під керівництвом Г. Зіммеля), Страсбурзькому (під керівництвом В. Віндельбанда) університетах. Був професором юридичного факультету Київського університету, професором державного права і деканом юридичного факультету Українського державного університету, членом комісії з законодавчої підготовки заснування української Академії Наук, позаштатним академіком по кафедрі права.

У своїй докторській дисертації з філософії “Суспільство і особистість”, опублікованій в Берліні німецькою мовою і присвяченій В. Віндельбанду та Г. Зіммелю, Б. Кістяківський досліджує основні поняття соціальних наук: суспільство, держава, особистість, суспільний дух тощо. Основою суспільного життя, на його думку, є психічна взаємодія людей, в результаті чого формуються реальні форми групової колективної свідомості, які лежать в основі соціальної диференціації. Формування й трансформація колективної свідомості підпорядковані дії причинно-наслідкових відносин. Цій свідомості протистоїть нормативно-ціннісна свідомість, що сформульована в нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно. Основне завдання соціологічного знання – поєднати телеологічний та причинно-пояснювальний підхід в розумінні суспільного життя.

Пізніше Б. Кістяківський відходить від психологізму. На його думку, захистити наукову соціологію можна було б лише визначивши місце психології в структурі соціологічної теорії. Для цього необхідний тільки більш старанний та неупереджений аналіз соціальних явищ, що не зводяться до психічних процесів, і паралельно – визначення можливості теоретичної та описової психології як засобу пізнання соціальних явищ. Перетворення соціології на строгу науку вимагає виконання таких умов:

- Критичний аналіз основних соціально-наукових понять,

- Застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ.

- Розробка проблеми норм і цінностей.

Соціальна наука може працювати лише при певному рівні узагальнення дійсності, який фіксується у науково-соціальних поняттях. Такий рівень узагальнення дійсності вступає в суперечність із повсякденним життєвим інтересом людини, орієнтованим на розуміння конкретних соціальних подій. Власне, схожі методологічні вимоги висувалися багатьма соціологами, і спрямовані вони на досягнення контрольованості пізнавального процесу (Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, М. Вебер та інші).

Щодо застосування причинно-наслідкових відносин у сфері соціальних явищ, то лише наявність причинності в соціальних явищах дає змогу застосувати до них поняття закону, а там, де є закон, у свої права вступає наука. Закон Б. Кістяківський розуміє як вираз безумовної необхідності, як позбавлений відношення до певного часу й місця. Так, наприклад, високо оцінюючи марксизм як спробу дійсно наукової соціології, він критикує його за застосування принципу історизму, який він називає еволюціонізмом. На думку Б. Кістяківського, безумовно необхідні відносини, перетинаючись між собою, формують конкретний образ даного соціального процесу, а соціолог користується цією мережею відносин для пояснення конкретних процесів. Розвиток же не може бути сформульований у законі, оскільки він за визначенням не є позачасовим, як того вимагає формулювання законів. Б. Кістяківський пише: “Якщо буде відомий якісний характер усіх сил, що діють при поступальному русі якогось соціального процесу і втілюються саме в цих абстрактних співвідношеннях, то залишається лише підрахувати їх кількісне значення”. Як бачимо, можна сказати, що Б. Кістяківський переоцінював значення статистики (що досить звично взагалі для соціології тих часів), і у даному випадку він виступає, скоріше, як позитивіст і атоміст.

Щодо проблеми цінностей, Б. Кістяківський зазначав, що необхідність якого-небудь соціального явища в природно-причинному зв’язку не виключає міркувань про нього з точки зору справедливості. Моральні норми, установлені людиною, стають частиною соціально-історичного процесу, оскільки дії людей визначаються не лише природною необхідністю, але й уявленням про належне. Загалом, Б. Кістяківський вважав, що цінності, моральні принципи мають таке ж ідеальне існування, як і логіко-математичні істини, являючи собою щось постійне і незмінне (тобто маємо онтологізацію цінностей – вони існують, а люди час від часу їх “відкривають”, усвідомлюють, пізнають). Але в своєму конкретно-історичному втіленні вони набувають різноманітних суб’єктивних забарвлень, що, однак, не доводить їх довільного характеру. Як висновок, можна сказати, що, за думкою Б. Кістяківського, будь-яке соціальне явище можна проаналізувати з двох точок зору: з точки зору належного і з точки зору необхідного. А, застосовуючи цей принцип, сам Б. Кістяківський, зробив помітний внесок до розробки теорії права.

Було б неправильним залишити поза увагою творчість відомого вченого – соціолога, історика, правознавця Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916). М. Ковалевський закінчив Харківський університет, продовжував свою освіту у Берліні, Парижі, Лондоні (загалом за кордоном він провів близько 25 років), був професором Московського і Петербурзького університетів, організатором Російської вищої школи суспільних наук в Парижі (разом з Є. Де Роберті), головою Міжнародного інституту соціології, головою першої в Росії кафедри соціології у приватному Психоневрологічному інституті в Петрограді (заснованому М. Бехтєрєвим), депутатом першої Державної Думи, засновником конституційно-монархічної партії демократичних реформ, представником російського університету та вищої школи у Державній Раді, головою допомогового товариства ім. Т. Шевченка в Петербурзі, головою редакції енциклопедичного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, лектором в університетах Москви, Петербурга, Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чикаго, Каліфорнії та ін., автором низки соціологічних праць. Був особисто знайомим із провідними європейськими соціологами – Г. Спенсером, К. Марксом, Ф. Енгельсом, У. Беджготом, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, Р. Вормсом та іншими. Його учнями були П. Сорокін, Н. Тахтарєв, М. Кондратьєв.

Зазвичай М. Ковалевського не пов’язують з українською соціологією, наголошують на його європеїзмі. Для цього, справді, є підстави – він повністю розірвав із російською традицією та побудував свою систему не на політичних міркуваннях, а на ретельному вивченні історії соціальних, політичних, правових та економічних інститутів. Розрив був настільки радикальним, що у своїх роботах він не згадував російських соціологів. Власне, те саме можна сказати і про його зв’язки з українською соціологією, але ідеї М. Ковалевського, харків’янина, українця за походженням, людини, яка ніколи не полишала зв’язків з Харківським університетом (він надсилав до університету свої праці та по смерті залишив йому сім стипендій), визнаного в світі соціолога, ми мусимо розглянути.

За своїми соціологічними поглядами М. Ковалевський був переконаним позитивістом. Визнаваючи родоначальником соціології і високо цінуючи ідеї О. Конта, він загалом поділяв контівське визначення предмету соціології як науки про порядок та прогрес людських суспільств. Пізніше він визначає соціологію як науку про організацію та еволюцію суспільств (оскільки навряд чи можливо ототожнювати будь-яку соціальну організацію з порядком, а еволюцію з прогресом), але сутність контівського визначення, на його думку, при цьому зберігається. Конкретні ж науки постачають для соціології необхідний їй матеріал, але тільки вона може розкрити ті елементи, які визначають необхідні для блага суспільства порядок та прогрес. На такий висновок М. Ковалевський мав повне право, оскільки сам доволі плідно займався етнографічними дослідженнями.

Сутність прогресу М. Ковалевський вбачає у зростанні солідарності, або ж “замиренной сферы”. “Розширення людської солідарності”, на його думку, є універсальним законом розвитку суспільства. При цьому вчення про солідарність М. Ковалевський не зводить до почуття чи ідеї солідарності – навіть не солідарність як таку, а її зростання, збільшення її питомої ваги, розширення її сфери, галузей застосування і прояву (тобто власне прогрес) він намагається дослідити, вивчаючи суспільні порядки, інститути та соціальні зрушення. Частину соціології, яка займається питанням щодо розвитку суспільного життя взагалі та соціальних інститутів, зокрема, М. Ковалевський називає “генетичною соціологією”. Її основні принципи знайшли відображення в роботі “Очерки происхождения и развития семьи и собственности”, матеріали якої використовував Ф. Енгельс при підготовці 4-го видання своєї роботи “Походження сім’ї, приватної власності та держави”.

Ім’я М. Ковалевького найчастіше пов’язують з так званою “плюралістичною концепцією”. Її головна ідея полягає в тому, що соціологія може пізнати такий складний організм, як суспільство лише тоді, коли будуть враховуватися всі різноманітні зв’язки та чинники, які взаємодіють між собою та визначають складну динаміку самого суспільства (“теорія факторів”). По суті М. Ковалевський звертається до методологічного принципу функціонального аналізу про внутрішню відповідність всіх елементів, який у його роботах доповнюється історико-порівняльним методом, реалізованим при вивченні господарства різних країн, етнографії та реальних політичних та правових процесів. Проте, виступаючи проти монізму в соціології, М. Ковалевський вказував на значення такого чинника, як зростання народонаселення.

Творчість М. Ковалевського пов’язана також із історією соціології – йому належать праці “Современные социологи” (1905), “Очерки развития социологических учений” (1906), “Современные французские социологи” (1913) та інші.

Значним внеском до української соціології є роботи та діяльність Михайла Сергійовича Грушевського (1866 – 1934), видатного історика, соціолога, громадського і політичного діяча, професора кафедри історії України Львівського університету, голови Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, організатора і керівника Українського соціологічного інституту у Відні, Академіка ВУАН та АН СРСР.

Цікаво, що можна досить точно визначити подію, яка була вирішальною для остаточного формування М. Грушевського як соціолога. Це його перебування в Парижі у 1903 році, куди його запросило керівництво створеної М. Ковалевським Російської Вищої школи суспільних наук прочитати курс української історії. Саме в Парижі М. Грушевський знайомиться з Е. Дюркгеймом та Л. Леві-Брюлем, їх ідеями і працями. Ідеї цих вчених справили велике враження на М. Грушевського, загалом же його “соціологічними кумирами” були О. Конт, Г. Спенсер та В. Вундт. Пізніше, 1919 року у Відні М. Грушевький створить Український соціологічний інститут – перший український соціологічний заклад. В цьому інституті М. Грушевським буде прочитано теоретичний курс “Генетична соціологія”. Цей курс у доповненому та переробленому вигляді вийшов друком окремою книгою у Відні 1921 року під назвою “Початки громадянства (генетична соціологія)”.

Провідним інтересом М. Грушевського було вивчити початки соціальної організації в її “передісторичних” формах, дослідити “зав’язок” суспільного життя, розвитку його форм, починаючи від найпростіших і примітивних, та тенденцій і закономірностей, що визначають еволюцію цих форм у більш складні. Насамперед же “генетична соціологія” як самостійна теорія розвитку людського суспільства має визначитись щодо проблеми початку суспільства. За М. Грушевським, головне питання тут стосується того, чи суспільство завжди і скрізь, у всіх краях і у всіх народів поставало й розвивалося в тих самих формах та проходило тотожні етапи свого розвитку? На думку дослідника, треба дуже обережно підходити до відповіді на це питання, сам же він вважав, що тут можна вести мову лише про “приблизно-подібні”, а не тотожні початки суспільного життя.

З такою його відповіддю пов’язані і зауваження щодо законів суспільного розвитку. Не відкидаючи їх існування, М. Грушевський ставить під сумнів спроби природничого тлумачення суспільних законів як повністю каузальних – у суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією та моральною регуляцією людської спільноти.

Розв’язуючи проблему механізму еволюції людського суспільства й різних форм суспільності, М. Грушевський доходить висновку про вирішальну роль невпинної конкуренції індивідуалістичних та колективістських тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то інших. Таким чином, на його думку, логіка суспільного розвитку є такою:

Перша стадія розвитку суспільності – “передісторчне” суспільство, в якому ще переважає дія біологічних факторів, а людина й людські колективи лише виокремлюються із тваринного світу;

Друга стадія – перехід до організованого (родо-племінного) колективу (колективістська тенденція);

Третя стадія – його розклад та встановлення класового устрою, на якому виросло соціальне життя “цивілізованої доби” (індивідуалістична тенденція).

Сучасний йому стан суспільства М. Грушевський розглядав як новий “натиск колективізму”. Вивчати конкретно-історичне втілення цих процесів М. Грушевський намагався, використовуючи якнайширший етнографічний матеріал, впорядковуючи його згідно прояву дії основних, органічно поєднаних, факторів розвитку суспільства – біологічних, психологічних та економічних.

Головним суб’єктом історичного процесу М. Грушевського вважав народ – позиція, сформована явно під впливом ідей “психології народів” В. Вундта. Можливо, саме тому М. Грушевський та інші діячі Центральної Ради (головою якої був М. Грушевський) великої уваги приділяли “пробудженню” українського народу, формулюванню його ідентичності, вбачаючи в цьому сприяння процесу формування солідарності, яка (згідно з Е. Дюркгеймом) і робить людей суспільством – тим величнішою здавалась їм їхня праця.

Щодо нашого розгляду історії української соціології постать М. С. Грушевського є певним чином знаковою. По-перше, доля М. С. Грушевського-соціолога була подібною до його українських колег та попередників: звернення історика (не соціолога) до соціології. По-друге, М. С. Грушевський є організатором першого українського соціологічного закладу на еміграції (Український соціологічний інститут у Відні, 1919 р.). По-третє, він залишив певний слід і у радянській соціології. Тобто М. С. Грушевського ми згадуємо, не лише завершуючи тему “Українська соціологія другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.”, але й починаючи нові теми курсу.

Підсумовуючи розгляд української соціології другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., слід ще раз зауважити ті моменти, які складають її особливість. По-перше, це запозичення західних концепцій (переважним чином позитивізму та марксизму). По-друге, звернення до соціології дослідників із суміжних дисциплін. І по-третє, своєрідним тлом для розвитку української соціології того часу залишається тема самоусвідомлення українського народу та суспільства – тема, яка стає провідною для соціологічних студій українських вчених на еміграції.