Арт-терапія як ефективний засіб соціалізації особистості з обмеженими функціональними можливостями
Структура проведення арт-терапевтичного заняття з дітьми з особливими потребами
Форми й види арт-терапевтичної роботи у процесі інтеграції у суспільство дітей з обмеженнями у розвитку
Арт-терапія в процесі соціалізації дітей з вадами розвитку.
Арт-терапія як ефективний засіб соціалізації особистості з обмеженими функціональними можливостями
План
Тема : Арт-терапія та її роль в соціалізації дітей
Лекція№ 14
терапевтичний обмежений соціалізація вада
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно дітей з особливими потребами. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; діти з обмеженою дієздатністю; особи з вадами розвитку, неповносправні. У законодавчих документах як правило домінує термін «інвалід». Інвалід – особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту .
Відповідно до Декларації ООН про права інвалідів, інвалід – це будь – яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей.
Діти з особливими потребами становлять об'єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, через те існує багато класифікацій цього об'єкта за різними ознаками. Соціальному педагогу достатньо знати основні обмеження дитячої життєдіяльності пов'язані з такими порушеннями і захворюваннями :
– порушення слуху і мови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
– порушення зору (сліпі; ті, у кого слабкий зір);
– порушення інтелектуального розвитку (розумова відсталість; із затримкою психічного розвитку);
– порушення опорно-рухового апарату;
– комплексні порушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі; із дитячим церебральним паралічем, поєднаним з розумовою відсталістю);
– хронічні соматичні захворювання;
– психоневрологічні захворювання.
Вивчення праць вітчизняних і зарубіжних науковців дало нам підстави визначити поняття «дитина з особливими потребами» як дитину, що має освітні, комунікативні, медичні, психологічні, побутові, соціальні потреби (спеціальне обладнання, пристрої, програми навчання, психологічна підтримка тощо), пов’язані зі стійким розладом здоров’я, які відрізняються від потреб більшості її однолітків і які мають враховуватись при взаємодії з такою дитиною.
В Україні дітей з вадами розвитку упродовж багатьох років відносили до особливої соціальної групи, яка має свої соціокультурні особливості й потребує особливих умов організації життєдіяльності й інтеграції в суспільство.
Соціалізація – це один з важливих чинників повноцінного розвитку особистості та її ефективного функціонування в соціумі. Відповідно до найпоширенішого визначення, соціалізація (від лат. socialis – суспільний) розглядається як процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві [4, c. 5].
У процесі соціалізації у дитини формуються соціальні якості, знання та вміння, відповідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. На думку Л.С. Виготського [5, c. 516], дитина, народившись, вже є соціальною істотою, оскільки її з самого народження оточує багатогранний, складно структурований соціальний світ того суспільства, повноправним членом якого їй ще доведеться стати, але без якого вона вже не може існувати. Відносини дитини і цього світу постійно змінюються – поступово дитина оволодіває діями з предметами, в яких закріплено соціальний спосіб їх виконання; надалі світ її спілкування розширюється, все більше людей в нього включається; вона пізнає все більше соціальних ролей; у неї починають формуватись перші уявлення про себе як про частину даного соціального світу. Поступово оточуючий соціальний світ відкривається дитині в системі існуючих рольових взаємовідносин, правил соціальної поведінки, культурних норм взаємодії. В подальшому соціальне оточення надає дитині спектр чітко оформлених ціннісно-нормативних моделей і зразків соціальної поведінки. На основі засвоєння яких у дитини відбувається вибір між існуючими нормами та формується персональна ціннісно-нормативна система.
У наш час глобальної інформатизації та технологічного прогресу суспільства проблема соціалізації дітей з особливими потребами не дарма постає надзвичайно гостро. Адже річ не лише в тому, що дитині необхідне відчуття комфорту у соціальному середовищі, вона також повинна віднайти своє місце в ньому, з тим, щоб мати можливість повністю розкрити власні можливості, а також бути корисною іншим.
У процесі соціалізації дітей з вадами розвитку виникає ряд проблем, серед яких чільне місце займає проблема відношення суспільства і держави до таких осіб, що проявляється у створенні системи спеціальної освіти, доступної системи охорони здоров’я тощо, нерівномірне розміщення спеціалізованих освітніх закладів на території України, наявності та відсутності спецшкіл, спеціалізованих реабілітаційних центрів у місцях проживання сімей, що виховують дітей з особливими потребами .
Зазвичай більшість таких дітей отримують освіту і виховуються у закритих школах-інтернатах. Подібний підхід до освіти дітей з психофізичними вадами має як позитивні, так і негативні наслідки, адже родина фактично усунута від процесу виховання. Дитина упродовж 10–12 років перебуває вдома лише короткочасно – у вихідні дні чи на канікулах. Відірвана від родини, як головного джерела розвитку і соціалізації, від оточуючого середовища, стосунків з тими, хто не має психофізичних вад, дитина почуває себе чужою в цьому суспільстві. Багато дітей мають досвід емоційної травматизації, що призводить до виникнення емоційних порушень і позначається на їх поведінці . Усе це негативно впливає на формування особистості.
Традиціоналізм, характерний для навчальних закладів для дітей з особливими потребами, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії (слюсар, столяр, швачка тощо), хоча вони часом досить далекі від їх реальних можливостей.
Результатом переживань батьків стають установки на «оранжерейне» виховання дитини, що передбачає її гіперопіку і формує маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, депривацію материнського відношення та батьківської турботи. У деяких сім’ях відбувається приховане або явне відштовхування дитини.
До дітей-інвалідів у сім’ях, як правило, пред’являються занижені вимоги, санкції, запити, дитині не надається можливість проявити власну активність, що сприяє закріпленню інфантильності, невпевненості у собі, труднощам у спілкуванні, у встановленні міжособистісних контактів.
Тому реабілітаційний процес має передбачати гармонійну інтеграцію дітей з обмеженими психофізичними можливостями, пізнання власного «Я», формування вміння встановлювати взаємини з іншими людьми . Головним у роботі з такими дітьми повинно стати, по-перше, поновлення емоційного контакту, по-друге, встановлення довірливих відносин з дитиною. При цьому дитина не повинна почувати себе об’єктом діяльності дорослих, вона повинна стати повноправним суб’єктом, співучасником виховного процесу.
Позитивна атмосфера в дошкільному закладі, родині, доцільні психокорекційні методи в роботі із дітьми з обмеженими можливостями є гарантом їх повноцінного особистісного становлення та соціалізації.
Ефективним методом оздоровлення, гармонізації розвитку особистості дитини та її інтеграції в суспільство є арт-терапія.