Витоки концепції сталого розвитку


 

В другій половині XX століття обговорення проблеми екологічної кризи вийшло за рамки наукових дискусій. Тривога за долю людства і біосфери охопила широкі верстви населення і державні структури, стала елементом внутрішньої і зовнішньої політики держав. Це була однозначна реакція світової спільноти на кризу у відносинах з біосферою. Спроби знайти шляхи виходу з кризи призвели до створення при ООН Міжнародної Комісії з оточуючого середовища і розвитку (Комісія Г. Х. Брундтланд), перед якою було поставлене завдання сформувати "глобальну програму змін". Для цієї програми Комісія запропонувала поняття "сталий розвиток" (англійською – sustainable development). В подальшому термін був закріплений на другій Конференції ООН з оточуючого середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), де, у відповідності з основними ідеями сталого розвитку, було затверджено конкретну програму (концепцію) дій ("Порядок денний на ХХІ століття").

Концепція сталого розвитку має досить довгу історію. Подібну ідею, по суті, висловлював ще В.І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу, ставлячи питання "про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого".

Довгий час економіка і екологія розвивалися паралельно, незалежно один від одного, розробляючи свої концептуальні основи і свій апарат моделювання. Більша увага приділялась проблемам взаємодії людства з навколишнім середовищем. Це пов'язано з тим, що збільшення навантаження на природу, викликане інтенсивним розвитком матеріального виробництва і ростом народонаселення, приводить до порушення екологічної рівноваги як в окремих регіонах, так і в масштабах планети в цілому. Необхідність щодо екологізації суспільного виробництва була усвідомлена ще в 60-і роки. Еколого-економічний підхід як новий науковий напрямок ставив поставив за мету погодження екологічних (орієнтованих на збереження цілісності природних систем) і економічних (орієнтованих на порівняння витрат праці) критеріїв розвитку системи "природа-виробництво".

Висновок один виживання людства можливе лише при збереженні середовища, ресурсів, зменшення забруднення, скорочення чисельності населення, зменшення різниці у рівнях розвитку між багатими і бідними країнами. Настання кризової ситуації необоротне, якщо людство не застосує відповідних заходів.

В кінці 1960-их – на початку 70-х рр. була створена організація вчених, які займались цією проблемою - "Римський клуб". З того часу і походить початок глобального еколого-економічного моделювання, коли почали з’являтися „глобальні” моделі різної міри деталізування, зв’язуючи в одне ціле природні та економічні фактори. Початок цим роботам поклав Дж. Форестер, що запропонував перший загальний підхід для опису глобального еколого-економічного процесу. Під його керівництвом було створено модель „Світ-2” (1971), після якої з’явилося ще декілька еколого-економічних моделей глобального рівня.

Не зважаючи на різні підходи, методи побудови моделей і досліджень процесів розвитку систем, що розглядалися, всі роботи були об’єднані прагненням знайти новий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії людини і природи. У моделі Форестера внаслідок аналізу з відповідних областей знань процесів людського розвитку, структура світової моделі на мікрорівні подається у вигляді 5 основних секторів: народонаселення, економіка, сільське господарство, невідновні природні ресурси і забруднення навколишнього середовища. Структурна схема моделі і управління, що описує динамічні процеси розвитку системи, будується на основі системно-динамічного підходу.

Розвитком представленої моделі Форестера стала модель світової системи Д. Медоуза „Світ-3”, що включала більш детально розроблені блоки моделі Форестера. Дослідження процесів розвитку глобальної системи за допомогою моделей Форестера і Медоуза проводилося тільки в плані аналізу поведінки системи при різних гіпотезах про значення параметрів моделі і їх можливої зміни без постановки задачі про синтез управління.

В рамках цієї ж проблеми проводились дослідження колективом аргентинських вчених на чолі з А. Ерерой та колективом вчених Амстердамського університету під керівництвом Х. Ліннемана. Були запропоновані моделі і проекти японської групи під керівництвом Я. Кайя. Варто виділити роботу Дж. Тінбергена - "Оновлення міжнародного порядку" та модель глобального розвитку економіки "Майбутнє світової економіки", яка була представлену в ООН групою В. Леонтьєва (США).

Принципи глобального прогнозування були розроблені в моделі Месаровича-Пестеля, які більш коректно підійшли до побудови своєї моделі, розглядаючи світ як систему взаємодіючих регіонів, що розрізняються за рівнем розвитку і соціально-економічним устроєм. Автори моделі запропонували гіпотезу про побудову „кібернетичної моделі” світової системи, підкреслюючи важливість включення процесу прийняття рішень і необхідність застосування ЕОМ, а також доцільність побудови моделей на принципах теорії ієрархічних систем. Кожний регіон описується системою спеціальних підмоделей, відмінних тільки значенням початкових даних і значенням параметрів при незмінній загальній структурі: економіка – енергетика – населення – і т.д.

Перераховані вище моделі схожі в теоретико-методологічному і прикладному аспектах, проте вони не дозволяли в повній мірі проаналізувати всі можливості системи при допустимих керуючих впливах, а також зміну причинно-наслідкових зв’язків між секторами моделі формальною екстраполяцією існуючих відносин на весь проміжок досліджуваного часу. Вони створювалися для прогнозу розвитку світової системи і не мали на меті вироблення механізму впливу на біосферні процеси, характеризувались високою мірою узагальненості функціональної залежності, використовували спрощений математичний апарат.

Характерною рисою еколого-економічних моделей повинна бути їхня керованість - наявність вільних екзогенних перемінних, значення яких дослідник може задавати на свій розсуд. Як правило, комбінації значень керуючих перемінних поєднуються в сценарії, що відбивають різні стратегії керування даними еколого-економічними системами. Якісний аналіз фазових траєкторій системи при різних сценаріях її розвитку дає можливість оцінити допустимість цих сценаріїв з екологічної й економічної точок зору.

Серед багатьох еколого-економічних моделей виділяються дві моделі: модель Леонтьєва-Форда, що моделює структуру еколого-економічної системи, і модель Моно-Ієрусалимського, яка моделює режими функціонування еколого-економічної системи.

Модель Леонтьева-Форда - перша міжгалузева модель, що охоплює взаємозв'язки економіки і навколишнього середовища, була запропонована В. Леонтьєвим і Д. Фордом. Вона узагальнює схему класичного міжгалузевого балансу і включає дві групи галузей (виробництв): основне виробництво (галузі матеріального виробництва) і допоміжне виробництво (галузі, що знищують шкідливі відходи).

Прикладом концептуальної еколого-економічних моделі національного рівня являються Система еколого-економічних моделей стану навколишнього природного середовища Литовської республіки. Метою її створення було отримання механізму управління і прогнозування стану економіки і навколишнього середовища. Дана система за основні критерії вироблення рішень включає якість навколишнього середовища і кількість благ природного і виробничого походження, використання або створення яких для задоволення соціально-економічних потреб суспільства пов’язане із застосуванням на відповідному розглянутому етапі незавершеної багатовідхідної технології.

В даній розробці сформульовані 5 головних вимог до системи еколого-економічних моделей, які гарантують її застосовність для планування і управління станом навколишнього природного середовища: потрібно охопити всі причинно-наслідкові зв’язки, що існують в еколого-економічній системі, система моделей повинна включати замкнуті контури, що утворюються на основі прямих і зворотних зв’язків між елементами реальної еколого-економічної структури, потрібна сукупність формальних і неформальних критеріїв, що дозволяють ухвалювати узгоджені рішення відносно цільових установок на період, що прогнозується за якістю навколишнього середовища, збалансованому в соціально-економічному і екологічному аспектах, в системі обов’язкові формальні і змістовні моделі оцінки і вибору коштів і методів підтримки навколишнього середовища в бажаному стані, всі моделі, які входять до системи, повинні бути динамічні.

Оцінювати і застосовувати вище наведені моделі можна по різному, вони являють собою досить обширний і конкретний матеріал для вибору моделі-прототипу. При моделюванні сталого розвитку територіальних систем різного ієрархічного рівня перевага, звичайно, повинна віддаватися комплексним регіональним моделям.

Серйозна занепокоєність станом навколишнього середовища людини, і перспективами розвитку цивілізації в умовах випереджаючого зростання населення планети пролунала і на Стокгольмській конференції ООН 1972 року, яка створила спеціальну структуру - Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) - для подальшого опрацювання зазначених проблем.

За два десятиліття, що пройшли після Стокгольмської конференції, ЮНЕП та інші структури ООН, а також Міжнародна спілка наукових союзів (ICSU), провели велику роботу в цьому напрямку. Початок розробки концепції сталого розвитку можна віднести до 1981 року, коли Всесвітня спілка збереження природи (IUCN) вперше провела дослідження сталого використання природних ресурсів.

У 1987 році Всесвітня комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку загострила питання про необхідність пошуку нової моделі розвитку цивілізації, опублікувавши доповідь "Наше спільне майбутнє", широко відому як доповідь Гру-Харлем Брундтланд, яка очолювала роботу Комісії. Саме з цього моменту в засобах масової інформації почав з'являтись термін "сталий розвиток" і запропонована нова соціально-економічна парадигма - концепція сталого розвитку. ЇЇ практичній реалізації і була присвячена Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), на якій країнами-учасниками, в т. ч. і Україною, був прийнятий програмний документ з реалізації цієї концепції - "Порядок денний на ХХІ століття". Питанням реалізації цієї програми була присвячена Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН „Ріо + 5”(червень 1997).

У серпні-вересні 2002 року в Йоганнесбурзі (ПАР) відбувся Всесвітній самміт планети Земля з питань сталого розвитку, який розглянув десятирічний досвід країн світу у перетворенні концепції сталого розвитку на реальність. Очевидними були різні результати і різні підходи до впровадження ідей сталого розвитку як на глобальному, так і на національному та регіональному рівнях. Проте однозначним досягненням стало визнання світовим співтовариством концепції сталого розвитку домінантною ідеологією розвитку людської цивілізації в ХХІ столітті, стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального та духовного прогресу суспільства.