Формування багатопартійної системи.

Проголошення незалежності України і заборона компартії відкрила новий, посткомуністичний етап формування багатопартійності в Україні. Історія становлення української багатопартійності має свої особ­ливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.

Перший період української багатопартійності, опозиційно перед державний, хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного виз­нання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). На той час си­стема ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо бу­ли значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі йшла за периферійними позиціями. Дала себе знати схожість різних політичних сил у підході до проблем державо­творення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних, екологічних тощо. Програми партій мали загально-декларативні гасла, апелювали до всього народу України, аби не зменшити зону ідеологічного впливу. Якраз цим пояснюється на­явність у документах різних партій та угруповань великої кількості за­гальнодемократичних догм.

Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії озна­ченого вище періоду, можна зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парла­ментської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10 партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України - або в системі співдружності, або із самостійницьким стату­сом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська респу­бліканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ри­нок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до ме­ханізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тер­тя, протиборство лідерів.

Після проголошення самостійної Української держави офор­млюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпо­чали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним ". Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року. У цей же період формувався тип партійної системи, який мав еле­менти мультипартійносгі (значна кількість партій) та крайньої поляризації (представлені крайні політичні ідеології: ліва — соціалістами і комуністами та права - національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992-93 роках).

Лівий спектр партій. Частина членів забороненої компартії у жовтні 1991 р. заснувала Соціалістичну партію України на чолі з колишнім лідером парламентської

більшості Олександром Морозом. Визначальними в політичній платформі СПУ стали гасла соціального захисту трудящих, спротив радикальним економічним реформам і приватизації. У партії відразу ж виникли внутрішні суперечності. Частина керівників виступала з соціал-демократичних позицій, а більшість членів СПУ залишилася ортодок­сальними комуністами. На початок 1992 р вона налічувала 29 тис. членів.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з'їзд Селянської партії (СелПУ). Вона утворилася на базі громадської організації Селянська спілка України, що представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки. СПУ, СелПУ та декілька регіональних прокомуністичних об'єднань заснували в квітні 1992 р. коаліцію "Трудова Україна".

Незабаром активісти компартії розпочали роботу з реанімації КПУ, яка завершилася відновлювальним з'їздом, що відбувся 19 червня 1993 р. в Донецьку. З'їзд затвердив статут і програму партії, яка проголосила головною метою "збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства". Першим секретарем ЦК КПУ обрано колишнього секретаря ЦК ЛКСМУ Петра Симоненка.

Проте Міністерство юстиції відмовилося зареєструвати компартію, слушно вказавши, що "подані для реєстрації КПУ документи свідчать не про створення нової партії, а про відновлення Комуністичної партії України, діяльність якої заборонена Указом Президії Верховної Ради України від ЗО серпня 1991 р." Тоді лідери КПУ вдалися до тактичного маневру. В програму і статут партії внесли відповідні зміни, які були затверджені шляхом поіменного опитування делегатів з'їзду. Після цього, 5 жовтня 1993 р., Компартія України була зареєстрована Мінюстом. На цей момент вона налічувала 45 тис. членів, а на кінець року - понад 120 тис.

Центристські партії. Тимчасове зникнення з політичної арени спільного ворога - КПУ - спричинило остаточний розпад демократич­ного блоку, очолюваного Народною радою парламенту. В нових умовах частина демократичних партій (УРП, ДемПУ та ін.) вважала за необхідне відмовитись від опозиції і підтримати державотворчі зусилля Президента в союзі з тією групою колишніх «партократів», яка зробила ставку на незалежність України. Інша частина демократів (насамперед Рух) залишилася в опозиції до уряду і Президента, вважаючи, що перший етап національно-демократичної революції (проголошення незалежності) повинен перерости в другий етап (усунення від влади посткомуністичної номенклатури). Партії загальнодемократичної орієн­тації (ПДВУ та ін.) намагалися знайти середню лінію. Їхнє ставлення до владних структур коливалося від критичної підтримки до конструктивної опозиції. Ці розходження спричинили перегрупування політичних сил.

У січні 1992 р. в Києві відбулася установча конференція об'єднання "Нова Україна". Ініціатором і провідною силою об'єднання стала ПДВУ, приєдналися також ЛДПУ, Конституційно-демократична партія (КДПУ), ПЗУ, СДПУ, ОСДПУ (дві останні партії наступного року об'єдналися в єдину Соціал-демократичну партію України, яку очолив депутат Верховної Ради Юрій Збітнєв). Крім політичних партій колективними членами "Нової України" стали підприємницькі об'єднання — Конфедерація підприємців України, Спілка фермерів України та ін. Утворився блок ліберальної і соціальної демократії з підприємницькими структурами, головною метою якого проголошено прискоре­ний перехід до ринкової економіки. На першому з'їзді "Нової України" (червень 1992 р.) її головою було обрано лідера ПДВУ Володимира Філенка.

Загострилися суперечності і в національно-демократичному таборі, провідною силою якого був Рух. Частина його лідерів, зокрема члени ДемПУ і УРП І. Драч, Д. Павличко, Л. Лук'яненко, М. Горинь, вважали, що Рух та інші демократичні сили мають об'єднатися навколо Президента і спільно будувати незалежну Україну. Натомість В.Чорновіл та його прихильники виступали за те, щоб Рух і надалі був в опозиції, вважаючи, що при владі в Україні фактично залишились старі сили. Крім того, вони пропонували реорганізувати НРУ, створивши на його базі політичну партію і широку організацію прихильників Руху. Становище ускладнювалося особистою конкуренцією лідерів, що врешті поклало початок розколу Руху. На ІІІ Всеукраїнських зборах Руху у лютому-березні 1992 р. було обрано трьох співголів: В.Чорновола, І.Драча та М.Гориня. З грудня 1992 р. фактичним головою Руху став В.Чорновіл, перетворивши його на політичну партію.

Водночас відбувся розкол у деяких регіональних організаціях, що призвів до створення альтернативного Всенародного руху України (ВНРУ) під проводом народного депутата України Лариси Скорик. Він об'єднав досить різні за орієнтацією сили — від радикальних націоналістів до прихильників Л. Кравчука. Однак ВНРУ так і не здобув помітного політичного впливу.

Значних змін зазнала політика УРП. У грудні 1991 р. провід партії закликав усіх громадян об'єднатися навколо Президента Кравчука у справі захисту незалежної України. Республіканці брали активну участь у розбудові армії, державних інститутів, а голова партії Л. Лук'яненко став послом України в Канаді. Новий курс УРП викликав різку критику з боку внутрішньопартійної опозиції під проводом С. Хмари. На III з'їзді партії {травень 1992 р.) радикальне крило на чолі з Хмарою вийшло з УРП і незабаром утворило нечисленну Українську консервативну республіканську партію (УКРП).

У серпні 1992 р. УРП, ДемПУ, УСДП, Спілка українських студентів (СУС), "Просвіта" та інші організації утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). Він був створений на противагу Руху і на підтримку Президента Кравчука, Водночас КНДС виступав за вихід України з СНД, унітарну державність, пріоритет національного підприємництва. Однак і ця коаліція виявилась досить аморфною.

Праві партії. У березні 1992 р. в Україні відкрито відновила свою діяльність ОУН (бандерівці). У жовтні того ж року відбувся установчий з'їзд Конгресу ук­раїнських націоналістів (КУН), який очолила голова проводу Закордонних частин ОУН Слава Стецько. Наприкінці 1993 р. КУН налічував близько 20 тис. членів. Програма КУН проголошує боротьбу за наповнення Української держави національним змістом, соціальну ринкову економіку, збереження ядерного статусу України до всесвітнього роззброєння.

Водночас із бандерівцями в Україну прибув Провід закордонної ОУН (мельниківців), очолюваний колишнім президентом УНР в екзилі Миколою Плав'юком. Незабаром було проведено Великий збір ОУН, який заявив про відновлення ОУН в Краї.

Частина старих членів ОУН, колишніх політв'язнів, що жили в Україні, не підтримала КУН, а проголосила створення партії ОУН в Україні (1993 р.). Політичний вплив ОУНвУ залишився незначним. Серед ультраправих організацій найактивніше діяла Українська національна асамблея (УНА), що виникла на основі реорганізованої Української між партійної асамблеї (УМА) в 1991 р. Головою асамблеї залишився Ю.Шухевич. Восени 1991 р. під егідою УНА виникли воєнізовані загони української народної самооборони (УНСО) під командуванням Дмитра Корчинського. Члени УНСО брали участь у військових конфліктах у Молдавії на боці самопроголошеної Придністровської республіки та в Абхазії на боці Грузії. Незважаючи на тс що в листопаді 1993 р. Верховна Рада заборонила створення незаконних воєнізованих формувань, УНСО продовжувала діяти, а в деяких областях, зокрема, на Львівщині, навіть офіційно була зареєстрована.

Якщо на сході України погіршення економічної ситуації призвело до поширення впливу лівих, то на заході дедалі більшої сили набирали ультраправі угруповання.

Впродовж перших років незалежності в Україні почала складатися багатопартійна політична система. Станом на 1994 в державі налічувалося 30 партій. Проте вони не мали суттєвого впливу на формування державних органів влади, загалом були не чисельними, часто переживали внутріпартійні розколи.