Реформи в політичній сфері: хрущовська «відлига».
План
План.
1. Панъевропейское движение, формирование системы Европейских Сообществ.
2. Углубление и расширение европейской интеграции.
3. Изменения в Восточной Европе в 80-90хгг. XX в. и их влияние на Европейское Сообщество.
4. Маастрихтский договор: рождение Европейского Союза.
5. Гуманитарное сотрудничество и создание Экономического валютного союза.
В странах Восточной Европы резко снизился авторитет правящих коммунистических партий, следовавших до середины 80-х гг. в фарватере политики КПСС. Росло оппозиционное движение, прорываясь сквозь запреты то в форме интеллигентского протеста (движение «Хартия-77» в Чехословакии),то в виде массовых выступлений рабочих (рост влияния профсоюза «Солидарность» в Польше).Стремление людей к свободе подстегивалось близостью к Западу, традиционно большей в Восточной Европе, нежели в Советском Союзе, степенью влияния западных идей и образа жизни.
Мощным толчком для перемен в социалистических странах явилась «перестройка» в СССР. Народы Восточной Европы внимательно следили за дискуссиями, развернувшимися в советских средствах массовой информации, за высказываниями руководителей КПСС и их оппонентов. Но консервативное партийное руководство союзников СССР с неодобрением взирало на действия М.С Горбачева и его окружения. Не случайно в ряде социалистических стран в конце 80-х гг.были запрещены некоторые советские газеты и журналы: гласность, по мнению властей, могла нанести ущерб социалистическому строю. Революции конца 80-х годов. Отказ от социализма в Восточной Европе происходил как мирным путём (Чехословакия, Болгария, Венгрия, Польша, ГДР),так и в ходе кровавых столкновений (Румыния, Югославия).Там, где события протекали мирно, преобразования осуществлялись постепенно ,проходя несколько этапов. Это позволило говорить о «бархатных»,или «нежных» революциях.
Как ни стремилось руководство компартии Чехословакии предать забвению идеалы «Пражской весны» 1968г.., они были живы в обществе. В стране развернулось массовое движение, участники которого требовали демократических перемен. 17 ноября 1989 г.., в Международный день студента, десятки тысяч демонстрантов вышли на улицы Праги.
Жестокая расправа полиции над участниками манифестации вызвала протест по всей стране. Люди стали требовать отставки руководства страны. Массовое движение возглавили представители интеллигенции. Наибольшей популярностью в Чехословакии пользовался известный писатель и драматург, участник правозащитного движения В.Гавел. Антиправительственные демонстрации стали собирать сотни тысяч человек,и власти пошли на уступки. В руководстве были проведены кадровые изменения, из конституции исключено положение о руководящей роли коммунистической партии. Но это уже не могло спасти режим. В конце декабря 1989 г. Президентом Чехословакии был избран В.Гавел, а председателем парламента стал А.Дубчек. Начались переговоры о выводе из страны советских войск. После свободных выборов 1990г ,на которых коммунисты получили только 13% новое правительство приступило к радикальным экономическим реформам.
В ноябре 1898 г. На пленуме ЦК реформаторскому крылу компартии Болгарии удалось отстранить от власти «вечного» руководителя Т.Живкова.
По всей стране прошли демонстрации в поддержку этого решения. Преобразования начались «сверху» , и поэтому болгарская компартия сумела сохранить руководящие позиции. Несмотря на то что в период коммунистического режима в стране не было серьезных антиправительственных выступлений, в 1990 г.возникло антикоммунистическое оппозиционное движение, представители которого создали Союз демократических сил (СДС).Демонстрируя стремление к переменам, руководители компартии переименовали ее в Болгарскую социалистическую партию (БСП). На первых свободных выборах в 1990 г. БСП получила большинство в парламенте. Однако представитель СДС Ж.Желев, известный своими антикоммунистическими взглядами ,в том же году был избран президентом Болгарии. Упорная борьба социалистов и демократов предопределила медленные темпы преобразований в стране.
В Венгрии после подавления восстания 1956 г. коммунистическое Руководство во главе с Я.Кадаром вынуждено было провести ряд преобразований. Уровень жизни в стране был несколько выше, чем в других государствах Восточной Европы(за исключением ГДР). Однако начавшийся в конце 80-х гг. экономический кризис, спад жизненного уровня вызвали недовольство в обществе. Постепенно, шаг за шагом коммунисты были вынуждены уступать общественному мнению и идти на преобразования в духе рыночных отношений и развития демократии. В 1989г.им пришлось начать переговоры с демократической оппозицией ,в результате которых были выработаны условия перехода к правовому государству. Парламент принял законы ,означавшие либерализацию экономической жизни ,переход к многопартийной политической системе; была открыта граница Венгрии с Австрией и т д. Осенью в 1989 г. коммунистическая партия распалась, ее реформаторское крыло объявило о разрыве с прошлым.
На состоявшихся в 1990г. выборах победу одержала демократическая оппозиция.
Введение в 1981 г. военного положения и подавление оппозиции в Польше не привели к стабилизации режима. Продолжали действовать запрещенные структуры «Солидарности».В 1988 г. вновь поднялась война забастовок рабочих. Вместе с экономическими (повышение заработной платы) они выдвигали и политические требования. Власти вынуждены были собрать «круглый стол», в работе которого приняли участие представители «Солидарности».Участники этого совещания пришли к согласию относительно необходимости политических реформ в стране. В 1989г. была легализована «Солидарность» ,на парламентских выборах оппозиция получила треть голосов. Президентом Польши был избран коммунист генерал В.Ярузельский.
Однако коммунисты утратили ведущие позиции в правительстве, которое возглавил представитель «Солидарности».Авторитет компартии продолжал падать ,и в 1990 г. она заявила о самороспуске. Демонтаж политической системы, сложившийся в послевоенной Польше, был завершен, когда в декабре 1990г. президентом страны был избран лидер «Солидарности» Л.Валенса.
Революционные события в ГДР привели к ликвидации самого этого государства. «Витрина социализма» треснула после начала массовых народных выступлений, главным требованием участников которых было объединение Германии. В октябре 1989г ушел в отставку лидер восточногерманских коммунистов Э.Хонеккер,а 9 ноября пала Берлинская стена. Сдержать процесс объединения Германии было уже невозможно. М.С. Горбачев согласился вывести советские войска из Восточной Германии .В октябре 1990 г. был заключен договор о вхождении ГДР в состав Республики Германии.
В Румынии в 60-80-х гг. сложился авторитарный режим Н.Чаушеску. В конце 80-х гг. в стране резко ухудшилось экономическое положение ,возникла угроза голода. Началом революции стали события в городе Тимишоаре, где власти попытались подавить выступления венгерского этнического меньшинства. Беспорядки перекинулись в столицу страны Бухарест.
21декабря 1989 г. грандиозный митинг в центре города перерос в вооруженные столкновения и уличные бои народа с армейскими частями. В этих боях погибло более тысячи человек. Сам Чаушеску и его жена попытались бежать, но были арестованы и после скорого суда расстреляны.
Основной политической силой Румынии стал Фронт национального спасения, который возглавил бывший коммунист И.Илиеску. В 1990 г. он был избран президентом республики. Национальные конфликты и экономические проблемы. Новые правительства восточноевропейских стран не только унаследовали многие проблемы своих предшественников , но и столкнулись с новыми. Подъем Демократического движения, крах коммунистических партий привели к обострению национального вопроса.
Сразу же после «бархатной революции» в Чехословакии встал вопрос о судьбе федерации. Словакия потребовала предоставления ей независимости ,и после трудных переговоров осенью 1992 г. в центре Европы появились два новых государства – Чехия и Словакия.
Если в Чехословакии «развод» проходил мирно, то распад Югославии вылился в длительную и жестокую войну. Крах социализма возродил и усилил взаимную неприязнь народов, населявших крупнейшее государство на Балканах. Ситуацию обострили попытки лидера Сербии С.Милошевича сохранить доминирующие позиции его республики в союзном государстве. В 1991 г. в Боснии и Герцеговине началась война между населявшими её сербами, хорватами и мусульманами. Этот конфликт удалось прекратить только после вмешательства в него мирового сообщества.
В составе Югославии остались лишь Сербия и Черногория. Югославскому руководству, состоявшему из бывших коммунистов ,дольше всех остальных своих единомышленников в Восточной Европе удавалось оставаться у власти. Влияние Милошевича ослабло только после конфликта в автономном
Крае Косово, где вспыхнули столкновения между албанскими сепаратистами и сербскими силами правопорядка. В ситуацию вмешался блок НАТО, решивший «наказать» Сербию серией мощных авиаударов. В результате выборов 2000 г. к власти в Югославии пришла демократическая оппозиция.
В начале 90-х гг. при осуществлении рыночных реформ страны Восточной Европы столкнулись с большими трудностями. Переход к новой экономической модели предусматривал ликвидацию государственного диктата в экономике, приватизацию собственности, либерализацию цен, подключение к мировым хозяйственным процессам. Почти повсеместно реформы сопровождались падением жизненного уровня, резким ростом цен.
В Восточной Европе надеялись на зарубежную помощь но западные инвесторы не спешили вкладывать деньги в мало-эффектное производство, оставшееся от времен социализма. Лишь на подъем восточных земель (бывшей ГДР) объединенной Германии были направлены значительные средства. Однако и здесь уровень экономического развития и жизни населения был более низким по сравнению со старыми землями ФРГ.
Во второй половине 90-х гг. рыночные реформы в странах Восточной Европы начали давать плоды - в экономике наметились положительные изменения. Наибольших успехов удалось добиться Чехии и Польше. Эти государства стали рассматриваться в качестве реальных кандидатов в члены Европейского союза .Однако промышленная продукция этих и других восточноевропейских стран пока еще не может составить серьезной конкуренции товарам из Западной Европы.
Политический ваккум, возникший после ухода Советского союза из Восточной Европы ,был быстро заполнен странами Запада. Бывшие члены СЭВ в Организации Варшавского Договора выразили желание интегрироваться в европейские военно-политические структуры. Первым шагом на этом пути стало вступление в НАТО Венгрии, Чехии и Польши.
Ведем итоги:
Кризисные явления в социально-экономической и политической жизни восточноевропейских государств, а так же влияние «перестройки» в СССР породили народные движения, направленные против коммунистических режимов. Результатом падения этих режимов явилась демократизация политического строя и проведение рыночных преобразований в Восточной Европе.
Вопросы:
- Каковы были причины краха социалистической системы в Восточной Европе?
- Почему можно говорить о том, что «перестройка» в СССР сыграла роль катализатора в процессе перемен в Восточной Европе?
- Почему можно объяснить сравнительную «легкость» осуществления революций в странах Восточной Европы (Чехословакия, Венгрия, Польша и др.)?С какими проблемами пришлось столкнуться государствам после краха коммунизма?
- Как вы думаете, почему страны Восточной Европы стремятся присоединиться к НАТО и Европейскому союзу?
1. Реформи в політичній сфері: хрущовська «відлига».
2. Експерименти в економіці. «Кукурузництво».
3. Соціальні програми.
4. Історична оцінка політики Микити Сергійовича Хрущова.
«Відлига» – це період в житті радянського суспільства, що почався після смерті І.В. Сталіна і означав послаблення політики диктату у всіх сферах життя.
І.В. Сталін помер на 74 році життя 5 березня 1953 р. Ще за життя вождя партійні і державні керівники розділилися на 2 групи: 1) прибічники збереження старих порядків (Молотов, Каганович, Ворошилов, Булганін); 2) прибічники реформування старої тоталітарної системи (Маленков, Бєрія, Хрущов). Лаврентій Бєрія, який очолював державні органи безпеки, краще за інших бачив народні настрої і недоліки системи. Він чудово розумів, що лише за умови відмежування від сталінської системи можна утриматися при владі та зберегти свій вплив як державного керівника в нових умовах. Він став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР (Маленкова). Одночасно Бєрія був Міністром внутрішніх справ і державної безпеки. Окрім Бєрії, у Голови уряду було ще 3 перших заступника – Молотов (Міністр закордонних справ), Каганович (Міністр промисловості), Булганін (військовий Міністр). Четвертий представник сталінської гвардії – Ворошилов – очолив Президію Верховної Ради СРСР.
Після смерті І.В. Сталіна керівництво в партії стало тимчасово колегіальним. Країна як би поверталася до тих часів, коли реальна влада була у голови уряду, а не керівника партії. Активним прибічником передачі влади від партійних органів до державних став Бєрія. Він запропонував голові уряду Маленкову з березня по червень 1953 р. провести в країні низку перетворень – амністувати в’язнів, повернутися до ленінської політики «коренізації» органів влади у республіках і розширення їх прав і т.ін. У зовнішній політиці Бєрія виступав за мир з Югославією, воз’єднання Німеччини та її нейтралітет.
Така активність Берії в проведенні десталінізації країни викликала сильне невдоволення у його прибічників та однодумців. Проти Бєрії виник заколот, який очолив Хрущов. У червні 1953 р. Бєрія був заарештований, а в грудні цього ж року за вироком Верховного Суду СРСР був розстріляний «як ворог Комуністичної партії і радянського народу». На цій хвилі значно підвищився авторитет секретаря ЦК КПРС Хрущова. У вересні 1953 р. він стає Першим секретарем ЦК КПРС. У березні 1958 р. Хрущова було обрано Головою ради міністрів СРСР, тобто з цього часу він одночасно був і партійним лідером, і головою уряду.
Одразу після смерті Сталіна вище керівництво країни виступило за припинення репресій. Однак, залишаючись наступниками Сталіна, представники влади проводили реабілітацію і амністію в доволі спотвореному вигляді. Постанова від 27 березня 1953 р. не стосувалася політичних в’язнів. Процес реабілітації жертв репресій відбувався в 3 етапи: 1) березень 1953 – лютий 1956 рр. (негласний); 2) 1956 – 1961 рр. (деяке розширення гласності); 3) 1961 – 1967 рр. (відкриті дискусії і обговорення у рамках марксизму-ленінізму). Показовим є той факт, що реабілітація не торкнулася тих, хто був у опозиції до Сталіна (Бухаріна, Троцького, Зинов’єва, Каменева і т.ін.) У першу чергу реабілітували старих більшовиків, що вступили до партії до жовтня 1917 р., а також найближчих родичів керівників держави. До лютого 1956 р. було звільнено близько 10 тисяч осіб. До осіні 1956 р. отримали свободу сотні тисяч політв’язнів, серед них есери й міньшовики. У тюрмах залишилися ті, хто воювали проти радянської влади у роки війни, «розкуркулені» та інші. Не поширювалися також реабілітації на представників інтелігенції, які свого часу були притягнуті до карної відповідальності за інакодумство за так званою статтею 54 Карного кодексу.
До 1956 р. в країні не обговорювалися й не розкривалися факти про злочини самого Сталіна та його найближчого оточення. 4 квітня 1953 р. уперше у газетах з’явилося повідомлення про реабілітацію засуджених представників медицини. Тоді ще суспільство не розуміло, що це початок послаблення і пом’якшення політичного режиму в країні. Загальна кількість реабілітованих склала 1,5 млн осіб, більша частина з них – посмертно.
Про факт політичних репресій і про культ особистості Сталіна першим сказав Микита Хрущов 25 лютого 1956 р. у своїй доповіді на ХХ з’їзді КПРС.
Культ особи – єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству».
Отже, на ХХ з’їзді КПРС Хрущов виступив з різкою пропозицією щодо розвінчання культу особистості Сталіна. Засідання було закритим. Делегати слухали доповідача у гробовій тиші. Потрясіння від почутого було настільки сильним, що деякі делегати навіть втрачали свідомість. У своїй доповіді Хрущов від імені ЦК КПРС зробив першу спробу викласти суть пройденого країною етапу, отримати з цього певні уроки, надати оцінку минулому. Причини культу особистості Сталіна зводилися Хрущовим до труднощів побудови соціалізму в одній країні і особистим якостям самого Сталіна. Цей виступ був сприйнятий неоднозначно. Повний текст докладу опинився у газетах лише у 1989 р. Керівництво країни боялося, що критика культу особистості Сталіна перетвориться на переоцінку історії партії і держави. Воно дозволяло будь-яку критику лише у строго регламентованих ним самим рамках, тому розробило й затвердило спеціальну постанову «Про подолання культу особистості Сталіна та його наслідки», в якому говорилося, що помилки і прорахунки Сталіна, хоч і нанесли збитки суспільству і загальмували його розвиток, проте «не увели його у бік від правильного шляху розвитку до комунізму». При цьому автори документу запевняли, що шукати витоки культу особистості в державній системі та її недемократичності можуть тільки вороги.
В суспільстві з’явилися антихрущовські настрої. Цим скористалися Молотов, Каганович і Маленков. Ця група бул засуджена на червневому пленумі ЦК КПРС (1957 р.) як «антипартійна група». Усі вони були виключені з партії. Уперше за 30 років усунення опозиції не супроводжувалося фізичною розправою.
У вересні 1955 р. відпустили на волю німецьких військовополонених, які ще залишалися у Радянському Союзі. Держава амністувала після 10-річного ув’язнення засуджених за співробітництво з окупаційною владою у роки війни. Саме за це було засуджено багато ОУНівців, і вони почали повертатися до України. До 1957 р. повернулося понад 65,5 тисяч ОУНівців, воїнів УПА і так званих «бандопосібників».
Разом з тим, за березень – червень 1953 р. було звільнено близько 900 тис. карних злочинців. Це викликало хвилю злочинності у містах.
Проте вже на початку 60-х рр. процес реабілітації жертв сталінського терору пішов на спад. З 1963 р. по 1966 р. було реабілітовано трохи більше 80 тисяч чоловік. М. Хрущов і його оточення не наважилися на рішучий перегляд справ жертв політичних процесів, сфабрикованих у 20-ті-30-ті роки. І наприкінці 60-х рр. період «відлиги» остаточно завершується.
Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.
Науково-технічні досягнення. У грудні 1957 р. увесь світ дізнався про перший атомний ледокол «Ленін». 4 жовтня 1957 р. на навколоземну орбіту було виведено перший у світі штучний супутник Землі. 12 квітня 1961 р. у космосі побував Ю.О.Гагарін – перший космонавт планети. У 50-х рр. були створені перші реактивні пасажирські літаки – Ту – 104 (Туполев А.Н.), Іл – 18 (Ілюшин С.В.), Ан – 10 (Антонов О.К.).
В Україні наука розвивалася швидкими темпами. Діяльність Інституту електрозварювання вивела СРСР у цьому напрямку на 1 місце у світі. У середині 50-х рр. під керівництвом М. Амосова почалась теоретична розробка й реалізація нових методів хірургічного лікування серцевих хвороб.
Спроба розширення прав республік.
Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України (тобто повернення до політики українізації):
§ українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка – першого українця на цій посаді (1953 – 1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957 – 1962 рр.), П.Шелест (1962 – 1972 рр.), В.Щербицький (1972 – 1989 рр.);
§ розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;
§ активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;
§ внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. – заснування Рад народного господарства – під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р.
Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.
Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.
Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.
Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 р. – 60%, у 1960 р. – 49%. Та вже в 1965 р. цей показник знизився до 41 % і далі неухильно зменшувався.
Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою.
Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України".
Було реабілітовано багатьох діячів української культури. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з з’явилися літературознавчі праці про них.