Половині 80–90-х рр. Проголошення незалежності

Соціально-економічний і політичний розвиток України у другій

ЛЕКЦІЯ 29

1. Криза адміністративно-командної системи і соціально-економічна ситуація в СРСР і Україні.

2.Спроба перебудови радянського суспільства.

3.Україна – суверенна держава.

Студентам слід зосередити свою увагу на питанні кризи командно-адміністративної системи і соціально-економічного розвитку СРСР і України, економіка якої була складовою частиною т. зв. єдиного народногосподарського комплексу. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-ті – на поч. 60-х рр. змінилося нестримним падінням його темпів. Розладнана економіка зумовила падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об’єктів у Сибіру, що мали насамперед військове стратегічне значення, супроводжувалося занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, збільшення капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі.

СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив із-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та ін. природних ресурсів, які нещадно експлуатувалися радянською економікою, що вело до екологічної кризи. За цих умов Україна вкладала в союзну економіку значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні та фінансові ресурси.

В роки т. зв. «застою» Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям призвів до глибокої кризи у сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. В Україні за час тривалого керівництва В. Щербицького (з 1972 р.) небачених масштабів набула русифікація українського населення, українська мова була витіснена з більшості ділянок суспільною життя. проте і економічна, і духовна експлуатація народів СРСР не приносила московському центрові бажаних дивідендів. Радянська супердержава опинилася на краю прірви.

За цих умов партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим наважилося на певну реконструкцію радянської системи. На квітневому (1985) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на т. зв. «перебудову», «демократизацію» і «гласність». Однак в Україні спроби реформ зустрічали впертий опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В. Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовних процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 р. стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей зазнали згубного впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їхнім здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед союзним центром. Разом з тим чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості в Україні.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Виникають незалежні групи та організації різного політичного спрямувати серед яких – Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Товариство «Меморіал», Спілка незалежної української молоді, Українська гельсінська спілка, асоціація «Зелений світ», Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка та ін. З ініціативи Спілки письменників України у лютому 1989 р. був створений Народний рух України за перебудову, який висунув широку програму боротьби за проведення реформ в Україні в усіх сферах духовного, суспільно-політичного та економічного життя. Причому Рух об’єднавши не тільки українців, а й представників основних інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил України.

Почалося відродження національно-церковного життя. Відновлюється Українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, визначного українського ієрарха, активного поборника відродження українського православ’я. В Західній Україні виходить із підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору Св. Юра у Львові.

Важливим показником піднесення демократичного суспільно-політичного життя стала поява великої кількості незалежних українських видань, критична спрямованість змісту ряду старих газет та журналів. Посилився рух за відродження національної символіки. Широкий резонанс мав «живий ланцюг» між Львовом і Києвом, організований на честь проголошення злуки УНР і ЗУНР у січні 1919 р. Розширювалися контакти суспільства з українською еміграцією, зростало прагнення до єднання всіх українців у справі національного відродження. В березні 1990 р., попри всі перешкоди партійної бюрократії, демократичні сили республіки отримали четверту частину депутатських мандатів на виборах до Верховної Ради УРСР. В західних областях України в обласних і міських радах до влади прийшли представники демократів. Головою Львівської обласної ради було обрано відомого правозахисника В. Чорновола.

В умовах піднесення демократичного руху в Україні КПРС вдається до маневрів і кадрових перестановок. У жовтні 1989 р. з посади першого секретаря ЦК КПУ було усунено В. Щербицького, активного русифікатора України. На його місце був обраний В. Івашко, а після переходу останнього в Москву на посаду заступника генсека ЦК КПРС – С. Гуренко Головою Верховної Ради УРСР обрано Л. Кравчука.

Сесійні засідання Верховної Ради відбувались у гострій політичній боротьбі між консервативною партапаратною більшістю і демократичними депутатами, які утворили Народну Раду на чолі з І. Юхновським. Незважаючи на протистояння обох груп, 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала основою для творення незалежної Української держави.

Активізація боротьби проти тоталітаризму викликала перші спроби ство­ріння в Україні багатопартійної політичної системи. Створюються й офіційно реєструються нові політичні партії: Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянсько-демократична партія, Партія зелених та ін. Багато членів КПРС виходить із партії, висуваються вимоги виведення комуністичних парткомів з підприємств та установ, Націоналізації майна КПРС. Могутньою підтримкою в боротьбі за суверенітет України стали робітничі страйки, студентські голодування, численні демонстрації у Києві, Львові та інших містах.

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі найважливіші важелі влади в суспільстві. Фактично якихось істотних структурних змін режиму не відбулося. Поглиблення економічного хаосу, який посилювався протидією партійної номенклатури реальним економічним реформам, призвело до критичного стану все суспільне життя. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на поверненні до старого курсу. 19 серпня 1991 р. в СРСР було зроблено спробу державного перевороту, створено т. зв. Державний комітет надзвичайного стану, який повинен був узяти під контроль усе життя в країні та зберегти колишній порядок. Однак плани змовників не були здійснені, а тільки посилили процеси демократизації в СРСР загалом. Стара система російського централізму зазнала краху.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. За її прикладом аналогічні акти були прийняті іншими республіками. Було припинено діяльність КПРС, а в Україні заборонено діяльність Компартії України. СРСР перестав існувати. 1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум, який підтримав Акт проголошення незалежності України. Для українського народу настав новий період історії – будівництва власної національної держави.

Після проголошення незалежності України було прийнято низку законів та інших нормативних актів, якими було закладено підґрунтя для перетворення колишньої союзної республіки в незалежну, суверенну державу. Зокрема у вересні 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора, а також здійснено перший крок у напрямку виходу України з рубльової зони через введення купоно-карбованців, у жовтні – набув чинності закон «Про громадянство України», у листопаді – «Про державний кордон». Ця діяльність була продовжена і в наступному році, коли у січні 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ «Про Державний Гімн України», яким було затверджено мелодію національного гімну «Ще не вмерла Україна». Тоді ж синьо-жовтий прапор набув статусу Державного Прапора, а тризуб став Малим Гербом України.

Вже з 2 грудня 1991 р. почався процес визнання суверенної України світовим співтовариством. Першими це зробили Канада і Польща, а до кінця грудня того ж року - ще 66 держав, у т. ч. Росія і США. Уряд Дж. Буша поставився до цієї події з певною обережністю, бо на українській землі була розташована значна кількість стратегічної і тактичної ракетно-ядерної зброї, і поява на карті Європи нової держави з потужним ядерним потенціалом порушувала, на думку американців, стратегічну рівновагу у світі. Так само і Росія, визнавши однією з перших незалежність України, сподівалася зберегти за собою домінуюче становище в межах усього пострадянського простору. На Думку російських політиків, цього можна було досягти через Співдружність Незалежних Держав (СНД) шляхом створення над національних органів, яким було б делеговано право вирішувати принципові питання без узгодження з вищими органами законодавчої та виконавчої влади держав – членів СНД. У цій ситуації Україна, всіляко підтримуючи курс на всебічну економічну кооперацію між державами – учасниками Співдружності, послідовно протидіяла всім спробам у будь-який спосіб обмежити її державний суверенітет. Вона обстоювала погляд на СНД як на міжнародний механізм, що був покликаний спрямувати процес формування принципово нових двосторонніх та багатосторонніх відносин між незалежними деражавами, що постали на теренах колишнього СРСР.

Таке ставлення України до СНД відразу ускладнило стосунки між нею Росією. Впливові російські політики (А. Козирев, Г. Попов, О. Руцькой) у 1991–1992 рр. фактично поставили під сумнів суверенітет України щодо Криму і південно-східних українських областей, де значну частину населенні становлять росіяни. У цій ситуації Україна дотримувалася виваженої політики, намагаючись розв’язувати українсько-російські проблеми шляхом переговорів, під час яких Крим не розглядався як суб’єкт міжнародного права. Одночасно московським політикумом і мас-медіа загострювалася ситуація навколо Севастополя та проблеми поділу Чорноморського флоту, на чому наполягала українська сторона. Влітку 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин домовилися про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом, що тільки відтягувало кардинальне розв’язання цієї проблеми. Російський парламент продовжував дебатувати це питання, а в липні 1993р. навіть прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу російського міста. Президент Росії був змушений відмежуватися від цього безвідповідального кроку.

У цей час значна увага в Україні приділялася створенню національних збройних сил шляхом реорганізації існуючих структур та підрозділів. Одночасно було розпочато процес скорочення української армії, бо її первісна чисельність (726 тис. чол.) значно перебільшувала критерії розумної достатності. Необхідність оптимізації чисельності Збройних Сил України диктувалася також і тим, що народне господарство перебувало у кризовому стані. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину, що стала значною віхою у військовому будівництві Української держави. В січні 1994 р. Росія, США та Україна зробили спільну заяву про виведення з України ядерної зброї. Добровільна відмова України від третього в світі за потужністю ядерного потенціалу, безпрецедентна у світовій історії, засвідчили миролюбний курс нової європейської держави. В листопаді 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку провідних держав світу.

Особливо активно у цей період діяло Міністерство закордонних справ України, яке, долаючи різні перешкоди, насамперед кадрову проблему, успішно розгортало мережу своїх посольств. Зусилля українських дипломатів повною мірою реалізувалися у 1997 р., коли було підписано кілька важливих двосторонніх угод, у т. ч. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, нормалізовано стосунки з Румунією через підписання у Констанці широкомасштабного договору, започатковано і повністю реалізовано процес делімітації українсько-білоруського кордону. Важливе значення мала й спільна заява Президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання», яка дозволила остаточно і безконфліктно розв’язати вузол українсько-польських проблем історичного минулого обох країн. Велику увагу було приділено МЗС України налаго­дженню стосунків з Європейським співтовариством, наслідком чого Україна у вересні 1995 р. стала повноправним членом Ради Європи, а влітку 1997 р. підписала Хартію про особливі відносини з Північноатлантичним альянсом.

Президентські вибори, що відбулися у червні 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, якого 1999 р. було переобрано і на другий термін. Якісно нові зміни у державі та суспільстві були закріплені прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Ця подія стала надзвичайно важливою віхою в розвитку нашого суспільства, засвідчивши перетворення України у демократичну державу. У досить складних умовах наша країна набула всіх ознак суверенної держави – від національно-державної атрибутики і кордонів до прийняття Конституції, чим було закладено надійне підґрунтя для подальшого розвитку української державності.

Останнє десятиліття минулого тисячоліття стало періодом, коли незалежна Українська держава зробила перші кроки по шляху ринкової економіки. У жовтні 1994 р. проголошена новим Президентом України Л. Кучмою стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою Країни. Незаперечним успіхом нової держави стало досягнення відносної фінансової стабілізації. 1 вересня 1996 р. в обіг запроваджено українську грошову одиницю – гривню, чим було створено об’єктивні передумови для припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни та залучення іноземних інвестицій.

Інтенсивно розвивається недержавний сектор економіки. У 2000 р. понад 70 відсотків обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

Об’єктом реформи стала в Україні й земля. У листопаді 1994 р. Президент України Л. Кучма видав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Однак проголошення селян приватними власниками, паювання землі та видача сертифікатів і ліквідація колгоспів ще не означають, що на зміну їм відразу прийшли нові господарі. Незадовільне, здебільшого формальне виконання Указу Президента України змусили Л. Кучму наприкінці 1999 р. видати новий Указ – «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Почалося активне впровадження на селі орендних відносин. Вже в 2000 р. із 6 млн. 200 тис. власників сертифікаті 5 млн. 600 тне. осіб уклали договори оренди на землю. Уряд В. Ющенка подбав про кредитування сільськогосподарських виробників. У 2001 р. селяни України зібрали рекордний за роки незалежності врожай зерна.

Наприкінці XX – на початку XXI століття Україна зробила істотні кроки в розбудові демократичної, правової держави та громадянського і суспільства. У виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998р. взяли участь 30 політичних партій та виборчих блоків. У січні 2000 р Верховній Раді вперше сформовано парламентську більшість у складі 237 депутатів.

В серпні 2001 р. Україна урочисто відзначило десяту річницю проголошення незалежності Української держави.