Утворення Старокиївської держави. Її місце в історичній долі українського народу

ЛЕКЦІЯ 2

1. Утворення і розвиток держави у східних слов’ян у VI–X ст.

2. Розквіт Київської держави. її соціально-економічний і політичний устрій у X–XII ст.

3. Міжнародне становище Русі-України.

Вивчення теми слід починати з усвідомлення важливих колонізаційних Процесів, у результаті яких східнослов’янські племена зайняли величезну територію Східної Європи від Причорномор’я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

У VI VII ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося політичне об’єднан­ня полян, яке прийняло назву «Русь», або «Рос», – «поляне, яже ныне зовомоя Русь». Питання про походження Русі є одним із спірних в історичній науці. Проте спроби трактувати заснування Старокиївської держави як наслідок норманського завоювання у ІХ ст. спростовані історичною наукою. Студентам необхідно пам’ятати, що ця державність виникла задовго до утвердження династії Рюриковичів у Києві. Літописна легенда про заснуван­ня Києва братами-полянами – Києм, Щеком і Хоривом – тісно пов’язана і конкретними історичними подіями VI–VII ст., становленням у цей період ранньофеодальної держави Русь. Поняття «Русь», або «Руська земля», вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням держави, поширилось на всю Україну і поступово – на всю територію розселення східнослов’янських племен.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку дав­ньої Русі-України був період VIII–IX ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Студентам слід усвідомити, що Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IX ст. – за часів князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію; Чорне море дістає назву «Руського».

Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці по­ступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває ук­ладені з Руссю попередні торговельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Студентам необхідно також зосередити свою увагу на процесах внутрішньої політики нових володарів Київської держави. В цьому зв’язку важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямова­на на поширення влади київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (по­ходи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.). Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав бли­скучі воєнні перемоги у Волзькій Булгарії, Хозарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак студентам необхідно усвідомити, що широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й остаточно опанували узбережжям Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцніти давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015). Він поклав край місцевим династіям «світлих князів», посадивши на їхнє місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва, яка поширилася на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжя. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердило християнство як державну релігію Київської держави. Нова релігія, як в той час уже панувала в інших слов’янських державах, краще відповідала феодалізованому суспільству. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого (1015-1054). Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет, про що свідчили шлюбні зв’язки членів княжої родини з володарями багатьох дер­жав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо). Вивчаючи цей період, слід зосередити увагу насамперед на досягнен­ні у сфері духовного життя. Необхідно ознайомитися з успіхами Русі в галузі науки, освіти, письменства, мистецтва й архітектури, яким так багато уваги приділяв Ярослав Мудрий. За його правління було кодифіковано давньоруське право («Руська правда»).

Студентам необхідно засвоїти, що період князювання Володимира і Ярослава склав цілісну епоху в розвитку Русі, характерним для якої було припинення далеких і виснажливих походів та прагнення до внутрішньої інші консолідації Київської держави, що стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення Русі-України почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. На якийсь час цей процес стримувався окремими визначними державними діячами (Володимир Мономах, 1113–1125; його син Мстислав Великий, 1125–1132), однак із середини XII ст. феодальна роздробленість стала визначальною у суспільно-політичному житті Київської держави.