Історія формування політичної карти світу

Види хімічного аналізу

Основні вимоги до методів аналітичної хімії

1. Правильність та добра відтворюваність результатів.

2. Низька межа виявлення компонентів.

3. Вибірковість.

4. Експресність.

5. Простота аналізу.

6. Можливість автоматизації.

Якісний аналіз – це ідентифікація об'єкта, тобто з'ясовується які компоненти входять до об'єкту, що аналізують.

Кількісний аналіз – це визначення вмісту елементів у аналізованому об'єкті.

Класифікація видів аналізу також може базуватися на природі частиць, що аналізують. За цією класифікацією розділяють такі види аналізу:

Елементний аналіз – це визначення елементного складу зразка. Тобто з яких елементів складається даний об'єкт, яка концентрація та кількість елементів в об'єкті.

Ізотопний аналіз. Частіше використовують фізики, біологи та геологи. Наприклад, визначення у звичайній воді домішок дейтерованої води.

Речовинний аналіз визначає, в якій формі знаходяться компоненти в аналізованому об'єкті. Наприклад, мідь в мінералах може находитися у вигляді сульфідів або оксидів.

Молекулярний аналіз – це виявлення та визначення хімічних сполук. Наприклад, аналіз суміші газів у повітрі.

Фазовий аналіз – це визначення окремих фаз об'єкта, який аналізують.

Структурно-груповий аналіз – це визначення функціональних груп органічних сполук.

Аналіз невідомої речовини завжди починають з її ідентифікації, тобто визначення її якісного складу, що дозволяє віднести об'єкт до тієї чи іншої групи речовин.

Аналітичний контроль повинен бути короткотривалим, вибірковим, високочутливим, високоточним, з невеликою витратою робочої сили і економією потужностей. Це досягається шляхом впровадження технічних засобів аналітичного контролю (механізації, автоматизації, застосування ЕОМ тощо).

Методами хімічного аналізу контролюється все, що торкається життя.

Політична карта світу – дуже динамічне явище: держави з’являються, розпадаються і зникають, змінюють свої кордони, форми правління й адміністративно-територіального устрою тощо. Процес формування сучасної політичної карти світу триває вже кілька тисячоліть – від виникнення перших держав у V тисячолітті до Р.Х. – до сьогоднішніх територіально-політичних утворень. З нинішніх 194 держав лише 60 були суверенними об’єктами на початку ХХ століття (за одне століття кількість держав збільшилась втричі). Цей факт дозволяє скористатися історико-географічним методом для певної систематизації процесів просторово-часової динаміки. Підходів до періодизації розвитку політичної карти існує декілька. Зокрема слід відзначити формаційний та цивілізаційний підходи.

Формація – це історично визначений тип суспільства. Послідовна зміна суспільних формацій пояснюється протиріччями між новими виробничими силами і старими виробничими відносинами. Ця послідовність дає певну основу для періодизації історичних процесів. Формаційний підхід останнім часом піддається критиці і втрачає прихильників. Слід визнати, що формаційну модель, розроблену Карлом Марксом переважно на матеріалах розвитку країн Європи, не так легко перенести на ґрунт інших географічних регіонів.

Які найбільш слабкі місця має теорія формацій? У відповідності до цієї теорії історія людства розглядається лише як зміна способів виробництва. Людина – лише гвинтик, задіяний в системі «виробничі сили – виробничі відносини». При такому підході основним результатом історії вважається не вдосконалення людини, а зростання матеріальної бази.

Формаційний підхід кінцевою метою розвитку проголошує комунізм – суспільство рівності та процвітання соціальної справедливості. Але в такому випадку численні покоління людей стають лише історичним матеріалом, засобом досягнення світлого майбутнього, жити в якому буде абстрактне покоління.

Ще один недолік теорії формацій – це уява про історію як односпрямований лінійний процес. Відмінності між країнами допускаються лише по вертикалі, в межах формаційного коридору: одні попереду, інші – позаду; одні будують комунізм, інші – переходять від феодалізму до капіталізму і т.д. Формаційний підхід не визнає різноманітності варіантів розвитку, наявності різних уявлень про соціально-економічний прогрес в різних країнах.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський) часто розуміється як синонім терміну «культура» або як певний ступінь суспільного розвитку, рівень матеріальної і духовної культури. Цивілізаційний підхід протилежний до формаційного. Він ґрунтується на тезі, що головними фрагментами людського суспільства у глобальному вимірі є цивілізації. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) обґрунтував ідею, згідно якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія конкретних цивілізацій (наприклад, античної), які мають індивідуальний замкнений характер. Всесвітньо-історичний процес являє собою послідовну зміну світових цивілізацій. Загалом в історії людства існувало близько 30 цивілізацій. Сьогоднішня їх кількість зменшилась до 8-9.

Чому цивілізаційний підхід привертає увагу, в чому полягають його переваги? Це – універсальність. Принципи цивілізаційного підходу можуть бути застосовані до історії будь-якої країни або групи країн. Важлива його перевага – уява про історичні зміни як багатоваріантний нелінійний процес. Нарешті цивілізаційний підхід робить історію «людською». Його провідні гасла: «Людина – початок і кінець історії», а також «Єдність у поєднанні з багатоманітністю». Громадянська згода, мир та взаєморозуміння встановлюються лише тоді, коли люди усвідомлюють відмінності і вміють їх поважати.

Поняття цивілізацій пов’язується з багатьма особливостями людей, народів і країн: характером культури, духовності, особливостями світосприймання, моралі, етики і психіки. Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій Семюель Хантінгтон виділяє такі локальні цивілізації: західну (християнську), слов’яно-православну (ортодоксальну), конфуціанську (китайську), японську, мусульманську, індуську, латиноамериканську, буддійську, групу «природних» цивілізацій на основі племінних релігій (див. рис. 11.1.).

Рис. 11.1. Локальні цивілізації (за С. Хантінгтоном)

Кожна локальна цивілізація характеризується певною історично-духовною цілісністю. Більшість з них представлені багатьма країнами і народами, як наприклад, західна, слов’яно-православна або мусульманська, але вони можуть і співпадати з кордонами держав (наприклад, китайська і японська цивілізації). Часом межі цивілізацій проходять через території країн, як це є в Україні.

Цілісність цивілізації передбачає її стійкість, яка залежить від внутрішньої культурно-соціальної та релігійно-філософської збалансованості. Внутрішні зміни у цивілізаціях відбуваються дуже повільно. Найменший вплив тут мають зовнішні чинники. Недарма східні цивілізації (мусульманська, індуська, китайська, буддійська) чинять належний опір західній цивілізації у тому процесові, що отримав назву вестернізації. З огляду на це і А.Д. Тойнбі, і С. Хантінгтон передбачають зіткнення цивілізацій, можливо, навіть і військове. Зважаючи на це, цивілізаційний підхід є дуже важливим, особливо якщо гіпотетичний міжцивілізаційний конфлікт переросте у глобальну проблему людства поряд з екологічною або продовольчою.

Для того, щоби зрозуміти сутність цивілізації, треба реконструювати властивий людям цієї цивілізації спосіб сприйняття дійсності, тобто – ментальність[1] (або менталітет). Зникнення відживших цивілізацій та виникнення нових пов’язано у першу чергу із змінами у ментальності. Виходячи із цього спробуємо сформулювати визначення цивілізації як угруповання людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці, культурі.

Не дивлячись на унікальність, неповторність локальних цивілізацій, цей підхід все ж таки не слід абсолютизувати, адже в своєму розвитку кожна цивілізація проходить спільні для світового історичного процесу етапи, хоча й у особливих, тільки їй властивих формах. Саме цей аспект бачення історичного розвитку знаходиться в центрі уваги стадійної теорії цивілізацій. Остання вдало доповнює локальну теорію, тому що дозволяє вивчати цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому виділяються певні стадії.

Якщо теорія локальних цивілізацій більшу увагу приділяє відмінностям, то стадійна теорія виводить на перший план спільні для всього людства закони розвитку.

Стадійна теорія цивілізацій знайшла широке використання в суспільній географії у вигляді поняття про «технологічні» цивілізації: аграрну (доіндустріальну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну). Цей підхід ґрунтується на тому факті, що в процесі свого розвитку людство проходить три послідовних стадії: 1) доіндустріальну; 2) індустріальну; 3) постіндустріальну.

Для доіндустріального суспільства характерна аграрна структура економіки. Сільське господарство та суміжні з ним галузі – лісове господарство, збиральництво, полювання, риболовля – були провідними джерелами для отримання матеріальних благ. Визначальними рисами доіндустріального суспільства є використання природної енергії (сонця, води і вітру), архаїчні відносини, ручна праця та низька її продуктивність.

Після промислових переворотів сформувалася індустріальна структура господарства, провідну роль в ньому стала відігравати промисловість (індустрія). Швидкий розвиток продуктивних сил з одночасним поглибленням поділу праці перетворює робітника в «часткового робітника», своєрідний додаток до машин.

З другої половини ХХ століття почалося формування принципово нової структури, яка отримала назву постіндустріальної (або інформаційної). Її провідною рисою є переважання невиробничої сфери діяльності людини над виробничою (поширеним стало прислів’я: «Хто володіє інформацією – той володіє світом»). Якщо раніше люди використовували переважно такі фактори виробництва як землю, капітал і працю, то у новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий виробничий ресурс – інформація і знання. З’явилися такі поняття як інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал.

Важливо, що інтелектуальний продукт не вимагає будівництва шахт, заводів, потужних транспортних систем. Наприклад, висококваліфіковані програмісти створюють програми для комп’ютерів, які електронними засобами передаються у різні кінці планети. Матеріальні затрати при цьому мінімальні, а ціна на кінцевий інтелектуальний продукт дуже висока (підтвердженням цього є той факт, що до списку найбагатших людей світу стабільно входить Білл Гейтс – засновник «Майкрософт», його основними «конкурентами» є мексиканський медіа-магнат Карлос Слім, американський інвестор Уоррен Баффет та інші представники третинного й четвертинного секторів економіки).

Цілком можливо, що кожен з репрезентованих вище підходів до періодизації розвитку політичної карти світу відбиває лише частину істини. Більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що будь-яка існуюча теорія досить довільна і може бути піддана сумніву.

Нижче наводиться варіант періодизації розвитку політичної карти світу на підставі формаційного підходу, в курсі політичної географії буде використана теорія локальних цивілізацій, нарешті стадійна теорія цивілізацій широко використовується для соціально-економічної типізації країн.

Формаційний підхід передбачає виділення наступних періодів.

1. Первісний (первіснообщинний) період. У цей час існували лише тимчасові союзи племен, які з певною долею умовності можна вважати протодержавними утвореннями.

2. Рабовласницький період. Ця соціально-економічна формація викликала потребу в існуванні сильних централізованих держав. Одними з найстаріших держав світу вважаються Давній Єгипет, Ассирія, Вавилон, Урарту. Тривалий час існували Давня Греція, Персія, Карфаген, Римська імперія тощо.

3. Класичний феодальний період. В цей час посилюється феодальна роздрібненість, що веде до суттєвого збільшення кількості переважно невеликих держав. Політична карта в цей час вкрай нестійка та роздрібнена.

4. Період розпаду феодалізму і зародження капіталізму. Цікаво, що хронологічно він співпадає з епохою Великих географічних відкриттів. У цей час освоюється шлях навколо Африки, відкривається Новий Світ. Утворюються перші колоніальні імперії – іспанська і португальська.

5. Класичний капіталістичний період (кінець ХVІІ ст. – остання чверть ХІХ ст.). Центром політичного і економічного життя в Європі стає Великобританія, у цей час створюється найбільша в світі британська колоніальна імперія. На початку ХІХ століття 60% площі суходолу становлять колонії. Другою за розмірами після британської стає французька колоніальна імперія. Іспанія і Португалія в цей час поступово втрачають і першість в світі, і свої колонії. Завершується процес об’єднання Німеччини, Італії. У 1776 році 13 англійських колоній проголошують незалежність. Таким чином утворюються США, які протягом одного століття шляхом прямих захоплень та «купівлі земель» збільшують свою площу у 10 разів.

6. Імперіалістичний період (кінець ХІХ століття – початок І світової війни). Колоніальні захоплення тривають. 70% суходолу становлять колонії (з них 45% припадає на Великобританію та ще 15% на Францію). Навіть дрібні європейські країни мають в цей час значні за площею колонії: Індонезія (Голландська Індія) належить Нідерландам, Заїр (Бельгійське Конго) – Бельгії, Ісландією та Гренландією володіє Данія і т.д. Молоді «імперіалістичні хижаки» – США, Німеччина, Японія – випереджають в темпах економічного зростання інші держави, активно шукають нові джерела сировини та ринки збуту, тому починають вимагати перерозподілу колоній. Німеччині вдалося захопити в Африці Того, Камерун, Намібію, а в Південно-Східній Азії – Папуа–Нову Гвінею; Японія окупує Корею і Тайвань; США відбирає в іспанців Філіппіни, Пуерто-Рико і Кубу, захоплює Гавайські острови, острів Гуам та ін. Перша світова війна стає практично невідворотною.

7. Новітній період, в межах якого можна виділити 4 етапи.

7.1. Триває між Першою та Другою світовими війнами. Внаслідок Першої світової війни розпалася Австро-Угорщина (на її місці утворилися Угорщина, Австрія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців – майбутня Югославія; до складу Румунії передана Трансільванія). У переможеної Німеччини відбираються всі колонії на користь переможців. На Близькому Сході перестала існувати Османська імперія, натомість з’явилася Туреччина; Ліга Націй[2] видала мандат Великобританії на управління Іраком, Трансйорданією, Палестиною, а Франції – на Ліван та Сирію.

Розпадається Російська імперія. Відтворюється державність Польщі, створюються Литва, Латвія, Естонія, отримує незалежність Фінляндія. До цього часу відноситься і невдала спроба створити незалежну Українську державу. Натомість 30 грудня 1922 р. утворюється СРСР.

Реваншистські настрої в Німеччині 1933 року приводять до влади Гітлера. Мюнхенські угоди 1938 року закріплюють «аншлюс» Німеччиною Австрії та окупацію Чехії. Ліга Націй припиняє своє існування. Підписання пакту «Молотов-Ріббентроп» остаточно розв’язує руки нацистській Німеччині у підготовці до Другої світової війни.

7.2. Починається цей етап 1 вересня 1939 року і триває до середини 50-х років ХХ століття. За результатами Другої світової війни в різних окупаційних зонах Німеччини з’явилися 3 політичних утворення: Федеративна Республіка Німеччини, Німецька Демократична Республіка та Західний Берлін. Була ліквідована Східна Пруссія (її територія поділена між Польщею та СРСР-Росією). Ще 1939 року Радянський Союз анексує країни Балтії.

Внаслідок поразки Японії СРСР отримав південну частину острова Сахалін і Курильські острови; Китаю було повернуто Маньчжурію; Франції – Індокитай; Великобританії – Бірму (М’янму), Бруней, Сінгапур, Малайзію. Філіппіни і Корея стали незалежними державами, щоправда остання після війни 1950-1953 років розпалася на Північну (КНДР) і Південну.

В цей час відбулися зміни державної території України: ще перед війною були возз’єднані західноукраїнські землі, Румунія під тиском СРСР передала до складу України Бессарабію і Північну Буковину. Вже після війни у 1945 р. до складу України входить Закарпаття та коригується кордон з Польщею. Завершується формування сучасної території України у 1954 р. передачею до її складу Кримської області.

У 1948 р. був відмінений британський мандат на Палестину, на території якої згідно рішення ООН мали утворитися єврейська та арабська держави. Але фактично був утворений тільки Ізраїль, вже у 1948-1949 роках відбулася перша арабо-ізраїльська війна, як наслідок невизнання Ізраїлю всіма сусідніми арабськими країнами.

7.3. Цей етап триває з середини 50-х до кінця 80-х років ХХ століття. Провідні його події пов’язані з остаточним розпадом колишніх колоніальних імперій. На місці минулих колоніальних володінь за цей час утворилося близько 100 незалежних держав. 1960 рік, протягом якого 17 африканських країн стали суверенними, ввійшов в історію людства як «рік Африки».

На цьому етапі утворюється соціалістична співдружність країн, підкріплена військовою організацією Варшавського договору та Радою Економічної Взаємодопомоги.

7.4. Сучасний етап починається дуже символічною подією – руйнуванням сумновідомої Берлінської стіни (1989) та характеризується високою динамічністю. Лише в 90-х роках ХХ століття на політичній карті світу з’явилося 27 нових держав (серед них Україна). Збільшення чисельності держав було пов’язано із завершенням процесу деколонізації (1990 року отримала незалежність Намібія, до того окупована ПАР; 1991 року відмінено опіку США над більшою частиною Мікронезії і там з’явилися незалежні держави – Республіка Маршаллові Острови та Федеративні Штати Мікронезії; 1999 року із складу Нідерландських Антильських Островів вийшла Аруба), процесами розпаду деяких федеративних держав (СРСР, СФРЮ, ЧССР), складними міжетнічними конфліктами (із складу Ефіопії відокремилася Еритрея). Але простежувалися і об’єднувальні процеси (ФРН, Ємен, повернення до складу Китаю Гонконгу та Макао).

2004 року отримав незалежність багатостраждальний Східний Тімор (Тімор Лоросає). 2006 року припинила своє існування Сербія і Чорногорія, її правонаступницею визнано Сербію, а Чорногорія «заново вступала» до ООН. Але «наймолодшою» державою світу вважається Південний Судан, що став суверенним влітку 2011 року.

За прогнозом Саула Коена (голови американської Асоціації географів) до кінця ХХІ століття кількість держав може збільшитися від нинішніх 194 до 300 (він передбачає розпад Канади через сепаратизм Квебеку, розпад Китаю внаслідок тибетських проблем, появу незалежного Курдистану, значне збільшення кількості держав в Африці внаслідок міжетнічних конфліктів, появу 10-15 нових держав на території колишнього СРСР тощо). Передбачається, що зміни на політичній карті світу переважно будуть визначатися етнокультурними процесами у багатонаціональних державах, а також економічними, науково-технічними і культурними зв’язками різних країн і народів.

Під час вивчення географії в середній школі використовується дещо простіший варіант історико-географічних узагальнень, який передбачає виділення всього чотирьох періодів формування політичної карти світу: 1) давнього (V тис. до Р.Х. – V ст. після Р.Х.), що відповідає 1-му та 2-му згідно формаційного підходу; 2) середньовічного (V – ХV століття), що практично повністю відповідає 3-му періоду; 3) нового (кінець ХV ст. – 1914 р.), що відповідає 4-му, 5-му та 6-му періодам формаційного підходу; та 4) новітнього, що цілком співпадає з наведеним вище 7-м періодом. Як бачимо, жорстких протиріч між названими підходами немає.

[1] Ментальність– наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового «інструментарію», звичок мислення та психологічних установок, які надають їм можливість по-своєму сприймати й усвідомлювати світ і самих себе.

[2] Ліга Націй утворена у 1919 році на Паризькій конференції, ця організація стала прообразом Організації Об’єднаних Націй.